ЛЮДМИЛА МОНАСТИРСЬКА: «Сцена — мій спосіб викладання»

Автор: Жанна Крючкова

Засновник альманаху Huxley, фонду «Інтелектуальний капітал»

ЛЮДМИЛА МОНАСТИРСЬКА: «Сцена — мій спосіб викладання»

Людмила Монастирська / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Людмила Монастирська

Дата народження: 25 травня 1975 року

Місце народження: Іркліїв, Україна

Професія: співачка, солістка Національної опери України

Це інтерв’ю відбулося наступного дня після великого концерту на сцені Національного палацу мистецтв «Україна», де народна артистка України, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка Людмила Монастирська виконала одну з найвідоміших і найзворушливіших арій у світовій опері — O mio babbino caro з «Джанні Скіккі» Джакомо Пуччіні.

Ми зустрілися, щоб поговорити про її творчий шлях, а також про I Міжнародний конкурс оперних співаків Recitar Cantando, який проходить в Одеському театрі опери та балету і до складу журі якого увійшла Людмила.

Але розмова почалася з теми дитинства.

Жанна Крючкова: «Усі ми родом із дитинства», — говорив Сент-Екзюпері. Адже дитинство — це країна, яку неможливо забути. Ви згодні?

Людмила Монастирська: Я росла між двома селами в Черкаській області — Іркліїв і сусіднє село на Чорнобаївщині, звідки походять обоє моїх батьків. Ми постійно ходили від однієї бабусі, Марії, до іншої, Євдокії, — пішки, полями, по просторах. І це були насправді безтурботні дні. Я любила цей простір — село, повітря, качок і гусей на ставку. Де б я не була — навіть у галасливому мегаполісі — я все одно інтуїтивно шукаю місця, де можна почути рідну, м’яку тишу.

Один день із дитинства закарбувався в моїй пам’яті, немов кадр із фільму. Ми приїжджаємо до бабусі. Йдемо в поле, а там працює полив. Фонтанчик. Ми, діти, купаємося під ним, мов під душем, у своїх літніх сарафанчиках — сміємося, плескаємося. Мені, може, років дев’ять. Повітря гаряче, пахне землею і літом. Як це було чудово! А потім — бабусин дім. І обов’язково щось смачне: борщ, печеня, пиріжки…

Або, пам’ятаю, зима, я лежу на теплій печі, а в хаті пахне свіжоспеченим хлібом… Все — своє, все — натуральне. Парне молоко, фрукти, овочі. Зараз всі звикли до магазинного, а тоді продукти були справжніми. Сучасним дітям цього не вистачає. То був час, коли їжа була не просто їжею — а турботою. Я дуже полюбляла бувати у своєї бабусі. Там панувала особлива енергетика. Багато сучасних дітей, гадаю, цього потребують.

Ж. К: Ви зараз повторюєте слова Астрід Ліндгрен: «Дайте дітям більше світла — і вони освітлять цей світ».

Л. М: Я з цим висловлюванням згодна на сто відсотків. Дітей треба пестити й голубити. Давати їм світло, любов. А ще розумні люди кажуть, що важливо потім не чекати від дітей вдячності. І це також вірно.

Ж. К: Розкажіть, будь ласка, про те, як ви прийшли у професію?

Л. М: Музика завжди лунала в нашому домі. Співала мама, співав дідусь, співала бабуся. Найулюбленішою піснею мого дідуся була ось ця:

Ой, гиля, гиля,

Гусоньки, на став,

Добрий вечір, дівчино,

Бо я ще й не спав.

Ой, не спав, не спав,

Й не буду спати –

Дай же мені, дівчино,

Повечеряти…

Її в Україні ніхто не знає — вона живе тільки на нашій Чорнобаївщині. Не хочеться, щоби вона зникла. А в Ірклієві, у нашій родині, часто звучала інша:

Гиля, гиля, сірі гуси,

Не колотіть води.

Посватали дівчиноньку,

Плаче козак молодий.

Не плач, не плач, козаченьку,

Не плач, не плач, не журись.

Як я сяду до посагу —

Прийди, серце, подивись.

А ось цю пісню багато хто знає. Для мене ці українські пісні — як голос нашого роду. У моєї мами був дивовижний голос — з природною постановкою, такий самий, як у мене. Мені пощастило успадкувати цей дар. У дитинстві я просто виходила в поле і співала, на одному диханні.

Уже в п’ятнадцять років я відчувала себе готовою співачкою. А в сімнадцять виконувала арію Тоски — саме з нею випускалася з музичного училища, яке закінчила екстерном, пройшовши третій і четвертий курси за один рік. З цією ж арією я вступила до консерваторії.

Ж. К: Ви — людина сцени, з яскравою індивідуальністю і сильним голосом. А чи виникало у вас коли-небудь бажання викладати?

Л. М: Викладати? Ні… це не моє. Мене вже давно й наполегливо запрошують. А я не хочу. Сам процес викладання для мене дуже нервовий. Пояснення, «правильні звуки», дихання, постановка… Це все іноді настільки механічно, що просто втомлюєшся від самого лише уявлення.

А люди ж різні. Правда — одного Бог обдарував, у нього голос ллється так, що всі навколо співають. А інший намагається, пнеться, мучиться, але, може, йому взагалі в житті потрібно було не співати, а, не знаю… книжки писати, землю копати, п’єси в театрі ставити — що завгодно. А ти сидиш і вчиш його «правильно видавати звук». І навіщо? Кому це потрібно? Мені це нецікаво. Якщо хтось хоче — будь ласка, нехай приходить до зали, слухає. Сцена — ось мій спосіб викладання. А вчити, когось «тягнути»… я цього не люблю.

Колись давно у мене були приватні уроки. Але це ж велика відповідальність — взяти на себе долю дитини. А раптом щось піде не так? Це вже не просто урок, це — вибір шляху. Я кажу це цілком відверто. Нехай хтось засудить, нехай не зрозуміє — але я знаю себе. Кілька уроків — ще нічого. Але для того, щоб вести людину, формувати її, у мене, правду кажучи, немає особливого педагогічного таланту.

Ж. К: А хто був вашими вчителями?

Л. М: Я дуже вдячна моїм викладачам зі звичайної загальноосвітньої школи, які привезли мене до Києва. І я одразу ж потрапила до Івана Гнатовича Паливоди — тоді він був завідувачем вокальної кафедри Київського музичного училища імені Рейнгольда Глієра (зараз — Київська муніципальна академія музики імені Глієра). Він подивився на мене й сказав: «Будеш у мене вчитися вокалу. Просто попрацюємо над діапазоном, ламати тут нема чого».

У мене вже мутація пройшла, голос сформувався. А мені ж було лише 15 років. Це рідкісний випадок, коли в такому віці вступають до професійного навчального закладу. Паливода почав поступово привчати мене — до дисципліни, до звучання, до справжньої сцени. І його рідна сестра, Діана Гнатівна Петриненко, теж відіграла важливу роль у моєму становленні.

Я тоді була ще підлітком, щойно приїхала з Черкаської області, сумувала за домом, за рідними. До селища з Києва їхав один автобус — квитки дістати було майже неможливо. А Іван Гнатович був для мене як дідусь. Йому було за шістдесят, але в ньому відчувалася та рідкісна, справжня українська інтелігентність, яку не сплутаєш ні з чим.

Ж. К: У чому полягала сила Івана Гнатовича як педагога?

Л. М: У м’якості та гідності. Він ні на кого не тиснув, не ділив на улюбленців. Працював з різними голосами — у нього були й баси, й мецо-сопрано, й високі колоратурки. Я йшла як міцне сопрано. Багато хто чомусь думає, що я мецо, але це не так. Він це одразу зрозумів.

Його завданням було просто розширити мій діапазон, зміцнити техніку. Урок починався рівно о дев’ятій ранку, без запізнень. Потрібно було прийти вже трохи розім’ятою, як після невеликої зарядки. Він сам стежив за своїм здоров’ям і завжди підкреслював, наскільки важливо для мене стежити за своїм.

Ви знаєте, італійці часто запитують мене, де я вчилася. А в мене дійсно хороша вокальна школа. Я співала більше двадцяти партій — і всі вони дуже різні. В одного тільки Верді яка різниця: леді Макбет — це одне, а Леонора з «Трубадура», яку я співала буквально позавчора, — зовсім інше. Той самий композитор, а яка різна природа голосу потрібна! Якщо немає школи, ти просто не впораєшся.

А Іван Гнатович був саме тим, хто цю школу давав. Ми поважали його беззаперечно. Від нього ми ніколи не чули жодного грубого слова, крику. Мені неймовірно пощастило, адже я чула й інші історії — коли педагог кричить або, вибачте, навіть може до рота руками залізти… У нас цього не було. Він вів нас по-справжньому дбайливо. Ми майже всі були немісцевими, жили в гуртожитку. А він міг відвести нас в їдальню й нагодувати за свій кошт. Просто так. Від душі. Він був справжньою Людиною.

Ж. К: Чи дав Іван Гнатович вам якесь напуття, яке ви пронесли через все життя?

Л. М: Так. Був один момент… Я тоді була зовсім молода, років вісімнадцять. Він подарував мені збірку оперних арій і написав на першій сторінці — українською: «Тільки в наполегливій праці ці оперні героїні стануть окрасою твого репертуару».

Так воно й сталося. Все, що було в цій збірці, я сьогодні співаю. Абсолютно все! Це і Чіо-Чіо-Сан, і Єлизавета з «Дона Карлоса», і леді Макбет з «Макбета», і Амелія з «Балу-маскараду», і Абігайль з «Набукко», і Леонора з «Трубадура», і друга Леонора — з «Сили долі». Це й Одабелла з «Аттіли», й Лукреція Контаріні з «Двох Фоскарі», й, звичайно, Аїда. Це величезна кількість партій… Зараз навіть не відразу всіх згадаєш.

Але він тоді вже ніби знав. І головне — вірив у мене. Коли його не стало — це був страшний удар. На жаль, я почала втрачати найближчих людей… У 2004 році не стало Івана Гнатовича, в 2018-му — його Діаночки Гнатівни, а два роки тому — моєї любої матусі… І щоразу — ніби відривають шматок тебе.

Ж. К: Людмила, а яку роль відіграла мама у вашому житті?

Л. М: Величезну. Матуся завжди вірила в мене. Вела мене по життю, вона хотіла, щоб я розвивала свій голос. Вона вболівала за мій вступ — і до училища, і до консерваторії. Завжди була поруч. Ми з нею навіть у студентському гуртожитку спали на одному залізному ліжку — валетом. На тому, що весь час провалювалося.

Ж. К: Якою вона була?

Л. М: Мама для мене — взірець. І зовнішності, і виховання, і внутрішньої сили. Завжди вродлива, доглянута, інтелігентна. За все своє життя я жодного разу не почула від неї грубого слова, тим більше нецензурного.

Вона співала в церковному хорі. Але справою її життя було викладання. Бути сільським вчителем, як моя мама, — це, з одного боку, шляхетно, а з іншого — неймовірно важко. І морально, й фізично. Я це бачила з дитинства. Тому завжди кажу: «Дай Боже здоров’я і терпіння всім вчителям. Це дійсно героїчна праця».

Ж. К: Ви згадали, що, крім роботи вчителем, ваша мама знаходила час і для співу в церковному хорі.

Л. М: Так, у хорі вона співала понад 20 років. Її талантів вистачило б на кілька життів. Моя матуся була справжнім носієм української культури — у найглибшому і найсвітлішому сенсі. У неї було дивовижне хобі — вона обожнювала займатися садом і будинком. Завжди дивилася два телевізійні канали — «Дача» й «Садиба». Звідти вона черпала ідеї, які потім втілювала в життя з величезною любов’ю та смаком.

Але садівництво було лише частиною її світу. Мама вишивала скатертини, рушники, серветки й цілі картини. Не просто хрестиком — а так, що в готових роботах неможливо було відразу розпізнати нитки: здавалося, перед тобою картина, написана пензлем. Величезні картини, найтонша техніка. На місцевих виставках демонструвалися її роботи — у нас навіть залишилися фотографії.

Вона народилася 19 січня — в день Хрещення Господнього — і з усмішкою казала: «У мене день народження на свято, в числі». У народній традиції так кажуть про тих, хто з’явився на світ саме в день великого церковного свята. Для неї це завжди було особливо радісним збігом. Працьовитість, турбота і любов до традицій — все в ній було цілісним.

Ж. К: У дитинстві ви, певно, їли найсмачніший борщ у світі…

Л. М: Так. За рецептом моєї бабусі — це був густий борщ із півнем. Не з куркою. Від цього смак ставав іншим: більш насиченим, ароматним. У нас в родині так і говорили — «півник». Квасолю бабуся завжди замочувала з вечора. І ще додавала багато моркви — можливо, тому колір борщу був не червоний, а м’який, майже бурштиново-помаранчевий. Все в борщі домашнє — мабуть, тому смак був такий, який неможливо забути.

Ж. К: З огляду на такий насичений гастрольний графік, що вам потрібно, щоб відновитися, відчути себе собою?

Л. М: Ми почали нашу розмову з моїх спогадів про село. Адже я дуже люблю простір. Де б я не була — в Лондоні, в Нью-Йорку — я все одно шукаю якусь оазу. Таке місце, де можна видихнути, де відчувається повітря, трава, тиша. У Лондоні, наприклад, це Сент-Джеймський парк. У ньому є така ділянка — трохи дика, заросла осокою, очеретом…

Це ніби частина моєї Черкаської області — просто в центрі мегаполісу. Подібне я знаходила і в Центральному парку в Нью-Йорку, і в Мюнхені, і в Парижі. Я всюди шукаю такі куточки природи. Це для мене як реанімація. Ні, черевики я, звісно, не знімаю, щоб не лякати перехожих (сміється). Але так хочеться пройтись босоніж по траві, нагадати собі, як це було в моєму дитинстві!

Ж. К: А крім борщу, що ще ви пам’ятаєте з традиційної кухні вашої родини?

Л. М: О, пам’ятаю макові страви. Моя бабуся навіть трохи маку садила у себе на городі — тоді це було дозволено. Вона сама його розтирала. Це був цілий ритуал. Сідала на підлогу, між ніг ставила велику ступу — макитру — і макогоном розтирала мак, додаючи трохи водички.

Уявіть, яке це було зусилля — прямо фізична робота! Мак ставав білуватим, і з’являлося макове молочко. Потім бабуся пекла такі пишні коржі. Поки ще гарячі, розривала їх руками на шматочки, заливала тим самим маковим молочком, додавала трохи меду.

Це були шулики — традиційна страва Центральної України. Її нерідко згадують у літературі — Нечуй-Левицький, приміром, у «Кайдашевій сім’ї». Тоді все здавалося буденним, а тепер згадуєш — і серце стискається від ніжності. Проста їжа, але в ній стільки любові й тепла.

Ж. К: Розкажіть про Іркліїв. Ви ж родом звідти… Що ви пам’ятаєте?

Л. М: Це селище міського типу в Черкаській області з глибоким козацьким корінням. Йому вже понад чотириста років. Навіть у радянські часи, незважаючи на активну русифікацію, українська мова у нас продовжувала жити — в родинах, у школі, на вулицях, у піснях. Вона передавалася від покоління до покоління. Тому українська — моя рідна мова. А російську я вивчила вже пізніше.

Цікаво, що ще у XVIII столітті в Ірклієві діяли чотири православні храми. У радянські роки їх зруйнували. Але в незалежній Україні Троїцьку церкву, що стоїть на горі, відбудували заново. У цьому храмі й співала моя мама. Знаєте, як гарно — майже урочисто — під’їжджати до Ірклієва: храм на пагорбі зустрічає тебе. У моєму дитинстві Іркліїв жив насиченим, активним життям. У нас був хлібозавод і навіть власний маслосирзавод, продукція якого йшла на експорт — уявляєте, з нашого селища!

А ще пам’ятаю, як з Черкас до Ірклієва ходив катер, а до Києва можна було дістатися по Дніпру на «ракеті» — швидкісному річковому теплоході. У нас навіть був промисловий порт: баржі завантажували піском, каменем та іншими будівельними матеріалами. Була й повноцінна пристань з причалом і пляжем поруч — ми там купалися. Зараз все це занедбане, але в пам’яті — живе.

Крім обласного аеропорту в Черкасах в області був ще один невеликий аеродром. Пам’ятаю, як ми з батьками літали звідти до Криму. А ще в Ірклієві був парк атракціонів зі своїм колесом огляду.

Саме селище ділилося на дві частини: старовинну і більш «модернову». Саме в новій частині розташовувалась експериментальна школа, де впроваджували сучасні освітні методики. Я тоді була дитиною, але пам’ятаю, як часто приїжджали комісії перевіряти нововведення. Моя мама, як педагог, брала в цьому процесі активну участь. Це було для неї справою життя.

Ж. К: Коли мова йде про ваш дебют у Берліні (Tosca, 2009) і «встрибування» в Aida в Covent Garden, часто звучить вираз «в останній момент». Як ви справляєтеся з таким стресом, і що допомагає зберігати спокій?

Л. М: Дуже добре, що ви саме на цьому акцентували увагу. Я б і сама собі поставила це запитання. Напевно, я дійсно досить стресостійка. Взагалі, мій девіз: «Будь готовий — завжди готовий». Мені не потрібно довго налаштовуватися. Я можу в будь-який момент вийти в бій — без зайвих роздумів. До речі, я люблю стріляти — і з лука, і з гвинтівки. Влучаю в десятку. Гадаю, могла б бути снайпером, якби не співала (сміється). Це про зібраність і концентрацію.

Ж. К: Ви відомі як провідна виконавиця партій Верді: в «Аїді», «Набукко», «Макбеті». Які партії є особливо близькими вашому голосу — і вашій душі?

Л. М: Я зрозуміла, що мені дуже зручно співати Верді. Особливо белькантові партії, де кантилена, де все побудовано на диханні, на лінії. Наприклад, Леонора в «Трубадурі» — це одна з таких. Або Єлизавета в «Доні Карлосі». А ще Амелія в «Балі-маскараді». Ось ці три я б виділила. І Леонора з «Сили долі» — вона інша, не така, як Леонора з «Трубадура». Складніша. Для мене, принаймні. Це, звичайно, суб’єктивно, адже в кожного свій голосовий апарат, свій організм, своя фізіологія.

Ж. К: А яка з цих героїнь вам по-людськи ближча?

Л. М: Єлизавета з «Дона Карлоса». Там така драма: вона кохає Карлоса, але виходить заміж за його батька — короля Філіпа. Заради обов’язку. Заради країни. Заради честі. Уявляєте? Це дуже по-жіночому. Жертовність. Але не показна, а внутрішня, глибока. Я взагалі відчуваю сильну близькість до таких жінок — які можуть пожертвувати собою. Не знаю, чому, але у мене всередині це відгукується.

А Аїда… це взагалі трагедія. Якщо вдуматися: вона помирає у гробниці, заживо. Без повітря. Вже галюцинації починаються. Навіть музичні фрази говорять про це — там такі інтервали, ніби героїня поступово втрачає розум. І це звучить дуже пронизливо. Я люблю в це заглиблюватися. Розуміти, проживати. Може, тому і син у мене пішов у психологію. Вже багато років цим займається, і я бачу, що він захоплений і у нього дійсно виходить.

Ж. К: Відомо, що ви працювали із зірками світового рівня. Який вплив мала співпраця з Пласідо Домінго на вашу вокальну манеру або сценічне бачення?

Л. М: Досить істотний вплив. З Пласідо Домінго ми співали разом «Двоє Фоскарі» — це ранній Верді, потім «Макбета» в Штаатсопері в Берліні. Ми виконували «Набукко» в Лондоні, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку і десь навіть у концертній версії — вже й не злічити.

Такі люди, як Пласідо, завжди щось тобі дають. Приміром, він якось сказав мені: «Не захоплюйся грудним регістром». Я тоді співала «Макбета», і деякі фрази, особливо з малої октави, легко сідали у мене на груди — мої зв’язки це дозволяють. А він сказав: «Якщо будеш захоплюватися — зійдеш з дистанції рано. Краще збирай звук, концентруй його». Я це запам’ятала.

Ж. К: Чи є якась історія, пов’язана з Пласідо, яка особливо запам’яталася? Який він у роботі та в житті?

Л. М: Пласідо — справжній іспанський caballero. Навіть зараз, у солідному віці, він завжди відзначить красу. При першій зустрічі підійшов, усміхнувся: «Які в тебе очі!» — і все сказано. Для нього це природно, це у нього в крові.

Але головне — він професіонал. У репетиційній залі, що скаже режисер — те він і робить, без врахування років і статусу. Потрібно співати дует напівлежачи на підлозі — буде співати напівлежачи. Треба піднятися крутими слизькими сходами, де немає поручнів, — підніметься й заспіває. Його не бентежать темрява, нахил сцени, відсутність опори — якщо так задумано, він виконає.

Адже багато сучасних постановок небезпечні: підвіси, конструкції під кутом, миттєвий вихід «з нізвідки». Пласідо приймає всі ці ризики як частину мистецтва. Тому працювати з ним як з колегою, і навіть під його диригентською паличкою (адже він ще й диригент), легко: увага, повага до партнерів і цілковита готовність йти до кінця. Про пригоди на таких «екстремальних» майданчиках можна говорити годинами — це, мабуть, тема для окремого інтерв’ю!

Ж. К: А як ви згадуєте роботу з Лео Нуччі? Адже це був ваш дебют у «Ла Скала»?

Л. М: Так, це була моя прем’єра — партія Абігайль в «Набукко». У 2013 році… І це було ніби вчора. Час летить. Лео Нуччі тоді провів зі мною справжній майстер-клас. Ми добре опрацювали найвідомішу арію героїні. Нещодавно я якраз виконувала «Набукко» в Ризі і почула від колег: «Ідеально!» А все завдяки йому.

Він ділився секретами, пояснював тонкощі. Головна порада — все повинно йти від дихання. Це і музикальність, і техніка, і висока позиція. Головне — не «під» ноткою, а точно в неї, щоб інтонація була чистою.

Знаєте, я співала з такими диригентами, про яких раніше навіть не мріяла. Джеймс Лівайн, Ріккардо Муті, Зубін Мета, Крістіан Тілеман, Даніель Баренбойм…  Це досвід, який залишається зі мною назавжди. Кожен з них — легенда, і в кожного своя школа, своє бачення, свій підхід.

Ж. К: Під час війни ви замінили Анну Нетребко в «Турандот» на сцені Метрополітен-опера і вийшли з українським прапором. Це була ваша ідея?

Л. М: Так, моя. Хтось вірить, хтось ні, але саме так і було. Коли Пітер Гелб, директор театру, запропонував мені заспівати Турандот, я одразу подумала: «Не просто заспіваю, а вийду з прапором». Я розуміла, що це може бути нелегко — все ж таки Метрополітен-опера — інтернаціональний театр, з публікою та артистами з усього світу. Я підійшла до Пітера і запитала: «Можна я вийду з прапором?» Він відповів: «Let me think about it», — і пішов радитися. Згодом повернувся і сказав: «Так». І сам мені приніс цей прапор.

Для мене це було важливо. Я пишалася тим, що можу вийти не просто як співачка, а як українка. В ту мить я стояла на сцені Метрополітен-опера і співала, знаючи, що по той бік океану моя країна переживає страшні дні. І я відчувала: я — її голос.

Один із спектаклів, до речі, був денний — матіне (від французького matinée), коли в Америці ще день, а в Європі вже вечір — тоді йшла пряма HD-трансляція. Того дня прапор України побачила вся Європа.

Ж. К: Як ви ставитеся до так званої «культури скасування»? Особливо в контексті війни: наскільки виправдане виключення певних імен з афіш?

Л. М: Це непросте питання. Я вчилася ще в ті часи, коли в камерному класі ми обов’язково виконували Рахманінова. Це була невід’ємна частина професійного становлення. Я сама співала Лізу в «Піковій дамі», Тетяну в «Онєгіні», Йоланту — три партії Чайковського, кожна з яких по-своєму геніальна. Так, це велика музика, і заперечувати це неможливо.

Але сьогодні — інша реальність. Наші домівки руйнують, наші діти не сплять спокійно, і нам залишається хіба що молитися Богу. Мені досі здається, що це кошмарний сон. За таких обставин сприйняття культури в Україні змінюється. Це не про цензуру. Це про біль.

Водночас Європа не вводить жодних обмежень. Там «Пікова дама», «Лускунчик», «Лебедине озеро» — все звучить, все йде на повний хід. Бо у них немає війни. Але в Україні інша ситуація — і до цієї вразливості потрібно ставитися з розумінням. Це реакція на травму, яка ще не затягнулася.

З іншого боку, зараз в Україні почали піднімати величезний пласт власної, часто забутої музики. Наприклад, Керрі-Лінн Вілсон, дружина Пітера Гелба, генерального директора Метрополітен-опера, займається тим, що відшукує загублені українські твори — не тільки в Україні, але і в архівах Швеції, США, Канади. Це насправді важлива робота. Бо мова йде не просто про відповідь, а про повернення власного голосу.

Ж. К: Як ви сприйняли запрошення до журі конкурсу оперних виконавців?

Л. М: Відверто кажучи, вмовляли. Я взагалі конкурси не люблю — сама колись брала участь і знаю, як це все суб’єктивно. Одному подобається колоратурне сопрано, іншому — мецо, хтось любить баритонів, хтось — тенорів. Комусь імпонує Кармен, а комусь — Лючія. Всім не догодиш.

Я так не люблю когось судити, не люблю людей ображати. Але в умовах війни будь-яка ініціатива, що підтримує таланти, що говорить: «життя триває», — важлива як ніколи. Тож я не змогла відмовити керівництву Одеського оперного. 

Я вже давно й плідно співпрацюю з Одеським національним академічним театром опери та балету, в першу чергу з його незмінним керівником Надією Матвіївною Бабич. Поруч з нею — надійна команда: заступник Сергій Мюльберг, помічниця Людмила Сергійчук, головний диригент Василь Коваль. Це міцне, професійне керівництво, з яким приємно працювати.

А про одеську публіку я хочу сказати — я в захваті! В захваті від талановитої, абсолютно щирої публіки. Я й сама, коли буваю в Одесі, дуже люблю ходити до Одеського оперного театру — як слухачка. Я багато чого там відвідала — і опери, і балети — на все намагаюся потрапити. І щоразу дивлюся на публіку — яка ж шикарна публіка в Одесі!

Я захоплена мешканцями Одеси — як надзвичайно талановитими й стійкими людьми — настільки стресостійкими, настільки сильними! Люди, які всупереч усьому поганому, що, на жаль, зараз відбувається в нашому житті, продовжують розвиватися, сміятися, радіти, ловити кайф від життя. Жити на повну.

Ж. К: Що ви хотіли б побачити в учасниках конкурсу?

Л. М: Наші учасники від 18 до 36 років — це вже не діти, а цілком свідомі виконавці. Я не чекаю від них зрілості майстрів, але чекаю індивідуальності. Щоб вони не просто брали ноту, а через неї демонстрували характер. Це відчувається одразу — чи є всередині щось живе.

Хто знає, раптом з’явиться самородок — такий голос, який слухаєш і думаєш: «Ого! Це ж дар, це від Бога!» Таке завжди надихає. Заради цього все і варто робити. І це найкращий підсумок будь-якого конкурсу.