ОЛЕГ СМАЛЬ: про абсурд, свободу і мистецтво карикатури

Автор: Андрій Костюченко

Український письменник

ОЛЕГ СМАЛЬ: про абсурд, свободу і мистецтво карикатури

Олег Смаль / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Олег Смаль

Дата народження: 7 грудня 1959 року

Місце народження: село Чаруків, Волинська область, Україна

Професія: архітектор, карикатурист, журналіст, ілюстратор книг

Олег Смаль має понад 15 000 опублікованих карикатур та близько 1000 статей з питань історії, культури, мистецтва, архітектури. Він переможець та призер міжнародних конкурсів карикатури в Бельгії, Італії, Ірані, Китаї, Німеччині, Португалії, Південній Кореї, Румунії, Сирії, Україні, Чорногорії, Франції, Японії. Проводив майстер-класи мистецтва карикатури в Україні та Об’єднаних Арабських Еміратах. Є експертом з питань свободи слова конференції ОБСЄ. Під час інтерв’ю для Huxley український письменник Андрій Костюченко поговорив з Олегом Смалем про гумор, карикатуру та багато інших дивних і водночас глибоких речей.

Андрій Костюченко: Мене часто запитують, чи важко стати гумористом. Я спрямовую це запитання вам. І додаю: а що для цього потрібно, від чого відштовхуватися, щоби почати смішити?

Олег Смаль: Гумор — це захисний рефлекс людської психіки. Світ недосконалий і жорстокий. Сміх робить його трошки придатнішим для існування. Але використання свого таланту творення сміху для заробітку я вважаю не дуже природним явищем. Гумор має бути просто частиною людського життя. В одному з оповідань О. Генрі головний герой, професійний гуморист, після виснажливих пошуків смішного в усьому, впав у чорну депресію і перейшов працювати в похоронне бюро…

А. К.: За освітою ви архітектор. Тож чому саме карикатура? Адже професія архітектора досить серйозна. Що такого трапилось у житті архітектора, що змусило його різко повернути кермо в бік карикатури?

О. С.: Хай як дивно, до жанру карикатури я активно долучився на інститутських лекціях з історії КПРС та наукового комунізму. Конспектувати цю маячню не було жодного бажання, тому в зошитах малював карикатури та шаржі на викладачів. Моїм однокурсницям це подобалось. В ідеалі архітектура — це створення комфортних умов для існування людини, а якщо зненацька ці ідеї комфорту дають збій, вони, мабуть, перетворюються на карикатуру.

Гадаю, ще одним поштовхом до вибору професії карикатуриста стала служба в піхоті в Радянській армії, адже там був такий концентрат людського абсурду, коли, якщо не сміятися, можна схибнутися або застрелитися, благо, завжди є чим. Я чомусь вибрав варіант сміятися. Я більше вірю картині війни, створеній Ярославом Гашеком і його вояком Швейком, ніж багатотомній епопеї Льва Толстого, — занадто серйозні в нього картини війни та миру…

А. К.: Ваш випадок можна було б вважати унікальним, але це не так. Чому серед карикатуристів (в Україні та й в інших країнах) багато архітекторів, знаєте?..

О. С.: Не знаю, проте здогадуюсь. Можливо, це можна пояснити структурою мозку архітектора, який влаштований у нього досить дивно. Одна половина — це, безумовно, точна наука, а ось друга — то безмежна творчість. А на стику іскрить сміх…

А. К.: Головне, щоб іскри не підпалили душу… і хату. Але ж ви насамперед — майстер (не побоюся цього слова) політичної карикатури. Що або хто надихає робити прості геніальні, або просто талановиті речі, саме в цьому виді карикатури?

О. С.: Політична карикатура для мене, хай як дивно, є найпростішим різновидом карикатури. Власна фантазія тут майже не потрібна. Політикани є невичерпним гейзером алогічності та феєричної глупоти. Просто працюй, як фотоапарат, і карикатура готова!

А. К.: Що відбувається сьогодні з карикатурою українською та світовою, пане Олеже? Хто найбільш впливовий, на вашу думку, з авторів цього жанру мистецтва?

О. С.: Карикатура історично завжди була пов’язана з газетами і журналами. Загальносвітова криза друкованої преси, звісно, вдарила і по професійних карикатуристах. Заробляти на хліб стало важче. Ніші соціальних мереж збільшують аудиторію, але погано конвертуються в гонорари. Карикатуристи світу — це досить тісна спільнота, що об’єднує всього кілька сотень художників. Є імена, які вважаються загальновизнаними авторитетами. Географічно вони розкидані по різних країнах та континентах. Україна посідає гідне місце. Більше 2000 лише гран-прі (без урахування інших нагород) на міжнародних конкурсах і фестивалях карикатури. Світовий рекорд!

А. К.: Зрозуміло. Тобто можна сміливо сказати, що у цьому жанрі українці найкращі?.. Або не сміливо.

О. С.: Так. Звичайна статистика це підтверджує. Недарма київського карикатуриста Юрія Кособукіна світова спільнота карикатуристів визнала найвидатнішим представником цього жанру кінця ХХ — початку ХХІ століття. Його творчість посідає в світовій культурі місце, еквівалентне здобутку Чарлі Чапліна в кіно.

А. К.: Ви очолювали журі конкурсів карикатури, у тому числі міжнародних. Наскільки важко давати оцінку карикатуристам різних країн з різним сприйняттям смішного? Бо англійський і французький гумор — це дві великі різниці, як то кажуть в Одесі. До того ж вони значно відрізняються від одеського…

О. С.: У карикатурі це правило не працює. Вдалий малюнок зачіпає та аналізує проблеми, які є загальнолюдськими і для ісландців, і для новозеландців. І великі політики й дрібні обивателі скрізь живуть у схожому світі пристрастей, які досить лаконічно описані в десяти біблійних заповідях. Так було, так є, так буде…

А. К.: Клуб АРХІГУМ — унікальне явище зі своєю понад 40-річною історією. Будь ласка, розкажіть трохи про те, як усе розпочиналося і що це за спільнота.

О. С.: У далекому постбрєжнівсько-андропівському 1983 році компанія молодих київських карикатуристів з близькими поглядами на світ об’єдналась у клуб АРХІГУМ. Назва підказує, що ядром товариства були архітектори — Віктор Кудін, Анатолій Казанський, Юрій Головченко, Сергій Боборикін, а також авіаінженер Юрій Кособукін, радіофізик Володимир Казаневський, актор Володимир Васьковцев та інші митці.

Ідеологія клубу радикально відрізнялась від перчансько-крокодилівського гумору, який ніколи не переступав межі радянської ідеології та крутився в ополонці хуторянства, боротьби з бюрократами, хапугами, п’яницями, стилягами й американським імперіалізмом. Художники АРХІГУМУ вибрали філософський напрям, малюнки без текстів, які були зрозумілі в усьому світі. До речі, перша збірка «антирадянської» карикатури зі ще існуючого СРСР була видана в Західній Німеччині у 1989-му. Авторами були виключно члени українського клубу АРХІГУМ. Час безжальний. Карикатуристи теж залишають цей світ. Але творчість їх жива. Живий і АРХІГУМ. І його нинішні автори активно працюють, інформуючи світ про українсько-російську війну.

А. К.: Ви — світовий рекордсмен. Майже кожна порядна людина з дитинства про це мріє (якщо ні — то вже її особиста справа), проте не кожному вдається таке. А що це за світовий рекорд у жанрі карикатури, який я навіть не міг собі уявити?

О. С.: Про цей рекорд згадувати не хочеться, бо він є концентратом абсурду. 1999 року я отримав судовий позов обсягом 120 000 000 000 (саме так — сто двадцять мільярдів) гривень за газетну карикатуру. Рік кафкіанських засідань. Врешті відхилення позову. Проте, мабуть, у світовій історії не було таких безглуздо-велетенських позовів до карикатуристів… Мені просто «пощастило».

А. К.: Я трохи обізнаний у тому, що були випадки, коли ваші карикатури нахабно крали. Я кажу про плагіат… До речі, а наскільки захищена карикатура як інтелектуальна власність?

О. С.: Одна з найболючіших проблем. Багато моїх карикатур «мандрують» соціальними мережами в якості «народної творчості». Я завжди підписую свої карикатури мистецьким іменем SMILESMAL. Крадії не лінуються витерти підпис. І нема на те ради. Здається, це невиліковно в нашому суспільстві…

А. К.: Діти — наше все! Ви провели 2016 року в Об’єднаних Арабських Еміратах майстер-клас з мистецтва карикатури. Наскільки талановиті діти цієї країни, як вони розуміють мистецтво карикатури, чи виникло у них бажання нею займатися далі?

О. С.: Так, на запрошення Міністерства культури ОАЕ я проводив заняття з дітьми на Міжнародному фестивалі читання в місті Шарджа. Контакт був чудовий, діти талановиті. Чи оберуть вони професію карикатуриста? Не знаю. Але сподіваюсь, що хороші спогади про спільну роботу й спілкування з українським карикатуристом залишаться в їхній пам’яті.

Олег Смаль / Світлина з особистого архіву

А. К.: Близько півсотні перемог ваших карикатур на конкурсах у різних країнах світу… Вам не набридло перемагати? Маєте якийсь рецепт успіху? Тож, може, поділитеся з читачами?

О. С.: Я не рекордсмен серед українських призерів. Вигравати не набридає (так само, як Трампу не набридає «припинення війн»). Рецептів не маю. Якби мав, то вигравав би всі конкурси. Але головне, як писав Остап Вишня, «какість продукції». Карикатура має викликати усмішку і примушувати замислюватись. А призи… це просто хороший бонус Митцю.

А. К.: Вас чудово знають у Бельгії, Болгарії, Чорногорії, Нідерландах, Китаї, Португалії, Туреччині, Японії тощо. Ваші роботи вплинули на майстрів карикатури у цих країнах?

О. С.: Вплив взаємний. Ми, мов діти, радіємо вдалій карикатурі, незалежно від того, хто її створив. Можливо, в когось і є в душі хробак заздрості. Але загалом карикатуристи досить міцна і внутрішньо малоконфліктна спільнота.

А. К.: Колись я вів власні сторінки гумору в різних періодичних виданнях. І поруч з текстами письменників-гумористів зчаста була присутня карикатура. Таке було і в газетах, і в журналах. Олег Смаль входив у першу трійку тих, хто додавав сторінці гумору особливого смаку. Відчували ви тоді, що настільки популярні?

О. С.: Більшість карикатуристів не є публічними персонами, які постійно метушаться на екранах. Замість них медіапростір займають їхні карикатури. Помірна слава й відомість, звісно, існує. Хай як дивно і трошки прикро — більшою мірою за межами України. Для мене було здивуванням, що одна київська студентка створила й успішно захистила дипломну роботу виключно на аналізі моєї творчості, зокрема в структурі мистецтва Майдану. Трошки ніяково за життя перетворюватись на бронзового класика…

А. К.: Якби вивести математичну формулу успішної карикатури, до неї увійшли б соціальна значимість, гумор, майстерність художника, гострота питання — в яких пропорціях це можна, на вашу думку, поєднати?

О. С.: Якби існувала універсальна формула успіху карикатури, ШІ вже став би творцем найвеселіших та найгостріших картинок. Поки це йому не до снаги.

А. К.: Ваші карикатури зберігаються в колекціях Станіслава Лема, Романа Віктюка, президента Словаччини (2014–2019) Андрея Кіски, муфтія Духовного управління мусульман України (до 2022-го) Саїда Ісмагілова, у колекціях послів Франції, Бельгії, Німеччини, США в Україні. Яким чином ваші твори розповсюдилися такою «елітною мережею»?

О. С.: Станіславу Лему я передав свою футуристичну роботу з оказією через українських журналістів. Роману Віктюку особисто, під час редакційної зустрічі. Посли в Україні інколи отримували мою роботу як подарунок від колективу посольства. Президент Словаччини Андрей Кіска поповнив свою колекцію, відвідуючи мою персональну виставку в Києві. Саїду Ісмагілову я подарував карикатуру під час презентації українського перекладу смислів Корану…

А. К.: Цікаво. А от яка соціальна роль карикатури в українському соціумі? Ваші роботи спалили під час Євромайдану. Це підтверджує їхній знак якості.

О. С.: Так, 18 лютого 2014 року під час штурму Майдану на Хрещатику було повністю знищено мою Міжбарикадну виставку. Коли я збирав на згарищі обгорілі залишки моїх робіт, один із захисників барикад, допомагаючи мені, порекомендував: «Відправ Януковичу на зону, нехай пазли складає». Я сприйняв це як добру оцінку моєї творчості. А загалом, наша творчість тримається на ентузіазмі й міжнародному авторитеті. Всі наші акції та поїздки на фронт волонтерські. Нашій державі навіть під час цієї жорстокої війни не спало на думку, що варто підтримати українську карикатуру і використовувати її як гостру ефективну зброю пропаганди та контрпропаганди.

А. К.: Герої ваших політичних карикатур — перші посадові особи держав світу, включаючи діючих та колишніх. Хто-небудь з них замовляв вам карикатуру на конкурента чи навпаки?

О. С.: Інколи я співпрацював з деякими політиками. Але завжди як вільний художник зі своєю точкою зору на оточуючий світ. Мабуть, тому близьких фамільярних стосунків із жодною партією та з жодним політиком я не маю. Може, воно й на краще. Я мрію малювати не про політику і війну, а лише про вічне: кохання, Всесвіт, пиво, рок-н-рол…