Михайло Рева й Тетяна Ан / Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Один надихаючий вечір у Барселоні зібрав українських маестро мистецтва для бесіди. Скульптор Михайло Рева і художниця Тетяна Ан відчинили двері до свого творчого світу, відверто ділячись поглядами на сучасні арт-тенденції та особистими історіями, що формують їхній творчий шлях. Дискусію модерувала Жанна Крючкова, головний редактор Huxley. Запрошуємо зануритися в атмосферу цієї незабутньої бесіди.
Жанна: Один із найбільш пронизливих фільмів про стан справ у сучасному мистецтві — стрічка «Квадрат» режисера Рубена Естлунда. Він дуже точно показує, як легко мистецтво перетворюється на маніпуляцію. Як ви вважаєте, де проходить межа між мистецтвом і маніпуляцією?
Михайло: Якщо ми говоримо про мистецтво — я взагалі вважаю, що все, що відбувається зараз, — це відображення бездуховного періоду людства. Ми переживаємо час втрати чесності та глибини.
Адже постмодернізм, він же часто про «начебто». «Начебто сенс», «начебто форма»… Це явище створює ілюзію мистецтва, але не несе справжньої енергії. Воно ніби маніпулює свідомістю, пропонуючи фасад. А суті немає. Немає цих мурашок, немає цього зітхання, немає цього здивування, немає цього…
Тетяна: Гадаю, що маніпуляція в мистецтві починається там, де з’являються очікування. Де потрібно сподобатися, бути прийнятим, купленим, оціненим. Там справжнє закінчується, починається угода. Не одкровення, а конструкція. Колись я малювала портрети на вулиці і знаю, як це — працювати заради плати чи оплесків.
Це тонке, непомітне догідництво, яке обрізає крила. А якщо малюєш так, немов перебуваєш на безлюдному острові, де немає глядачів, немає оцінювачів, немає критиків і немає очікувань, тоді народжується чесне, справжнє мистецтво. Тоді впадаєш у незрозумілий, неконтрольований стан, коли пензель веде серце, а не розрахунок.
Саме тому так важко працювати на замовлення. В ідеалі художник має продавати лише те, що створив для себе.
Михайло: Пригадую, вже після інституту опинився в Римі й зайшов до Собору Святого Петра у Ватикані. Там — «Афінська школа» Рафаеля. Я знав її напам’ять: хто де стоїть, хто чий учень, Платон з Арістотелем у центрі… Але коли я увійшов у цей простір — він виявився інакшим. Я раптом побачив не просто фреску — я побачив задум. Ту енергію, яку Рафаель туди вклав. У мене мурашки по всьому тілу. Щоразу. Я був там з десяток разів, і щоразу — те саме. Естетичний оргазм.
Композиція проста: дві центральні фігури і найчистіша перспектива. Але заходиш ти через бічні двері — центрального входу немає — і перетинаєш весь простір. Поки рухаєшся, фігури починають оживати. Це магія. Це не пояснити. Це — мистецтво. А зараз, коли я заходжу до музею сучасного мистецтва або потрапляю на бієнале, — почуваюся, як у лепрозорії.
Люди фарбують, клеять, вивалюють… Ти ходиш серед об’єктів, де хтось, здається, намагався витягнути хоч краплину сенсу, а витягнув лише форму. Усе перетворилося на жест. І жест став політичним. Поверхневим висловлюванням. І в цьому — порожнеча.
Тетяна: Так. На жаль, ще сьогодні в моді мистецтво руйнування. І це не просто естетика — це непомітна для багатьох маніпуляція свідомістю. Гадаю, світовий хаос — не випадковість. Це наслідок того, що ми одного разу в себе впустили. Зрештою ми перестали розрізняти, де біль очищає, а де — отруює.
Переконана, що мистецтво має пробуджувати в людині любов, внутрішнє світло, прагнення до творчості. Коли людину ранять — словом чи вчинком — вона несе свою образу далі. Передає її близьким, випадковим перехожим, світові. Подібним чином поширюється енергія роздратування та ненависті.
Чому ми не замислюємося, що мистецтво може працювати так само? Воно теж заражає тим, що в нього вклав художник.
Михайло: Я з тобою згоден, Таню. Наприклад, зараз багато хто створює роботи на військову тему — і це зрозуміло. І найчастіше це не усвідомлений вибір, а перший імпульс. Дуже сильний, майже плакатний. Це біль, який потрібно терміново виплеснути.
Він виражається в образах, переважно брутальних, прямих, часто стереотипних. Так влаштоване сприйняття в момент шоку. Але якщо в цьому залишитися — починається маніпуляція. Емоцією, шоком, болем. Тоді це не мистецтво, а тиск. Тому навіть коли я працюю з темою війни, намагаюся уникати буквальності. Я шукаю архетип, символ. Образ, що спроможний дати ту іскру, з якої може початися зцілення.
Ось, приміром, «Молох» — голова ведмедя з півтори тонни осколків з поля бою. Коли ми привезли його в Берлін, поліцейські, що охороняли українську резиденцію, ходили до нього, як до музею. Він діє на якомусь підсвідомому рівні. Він не розповідає — він гіпнотизує. Те ж саме з матрьошкою з гільз або черепом дракона — з даху російського КамАЗа, підірваного під Миколаєвом. Це все — архетипи. Концентрати пам’яті, енергії, смислів. Те, що ми не завжди можемо пояснити — але одразу відчуваємо.
Свою виставку під час війни я назвав «Дослідження зла». Та вже тоді я розумів, що наступним кроком має бути не осмислення руйнування — а рух до його протилежності. Тому зараз я працюю над новою виставкою — «Дослідження ніжності». Бо це навіть важливіше!
До речі, сам процес створення масивного «Молоха» був напрочуд ніжним… Тисячі деталей — і раптом ти береш одну, вставляєш, і вона немов сама знаходить своє місце. Мене ніби вела якась сила.
Тетяна: Навіть велике зло художник здатен перетворити на світло надії. Не демонструвати безнадійність, а зробити біль стерпним. На те він і творець. Коли ми стикаємося з красою, величчю, гармонією — щось усередині нас перетворюється. І цей стан ми несемо далі: заражаємо натхненням, світлом, любов’ю.
Мистецтво, схоже на віддирання кривавих бинтів і колупання в ранах, не зцілює, а знову й знову викликає біль. Воно робить страждання нормою — особливо коли його так багато, як сьогодні. А потім люди, просочені цією енергією руйнування, несуть її далі — у слова, у вчинки.
Фільми, де людей вбивають десятками, стали звичним фоном. Люди їдять і п’ють під вбивства на екрані. Картини з мертвими тілами більше не шокують — вони стали частиною повсякденності. Тому те, що відбувається у світі, — це не випадковість. Ми отримуємо те, що транслюємо.
Михайло: І це жорстко. Я зараз намагаюся досліджувати тему — лікування ніжністю. У мене ж зовсім інший набір інструментів. Не ніжний. Форма, метал, вага… Скульптура взагалі — це мистецтво, яке говорить пошепки. Якщо живопис говорить кольором, то ми — формою. І ця форма має звучати зсередини. Бо якщо скульптура кричить — усе одразу стає надто буквальним, поверхневим. А справжній сенс — він тихіший.
От Стоунхендж, наприклад, — це ж скульптура. Або японський сад. Ти там нічого не пояснюєш, але все відчуваєш. Нещодавно я зробив окуляри — з куль, які перетворюються на квіти. Зробив їх на Великдень. Кулі зібрав у форму, а в дужках пробив дірочки — буцімто вони пройшли наскрізь. Поставили ці величезні окуляри просто на Думській, поруч діти граються… А потім вирішив перерахувати ці дірочки — і вийшло 33. Вік Христа. І Великдень. Очманіти! Містика. І раптом форма наповнюється сенсом. Ти цього не вигадуєш — це просто приходить. Само. Коли ти дозволяєш.
Тетяна: Михайле, ти кажеш: «лікування ніжністю», і я розумію, про що ти. Як людина, яка прожила багато шарів внутрішнього болю, я дедалі частіше думаю про це. Раніше мені здавалося, що зцілює тільки правда. Навіть якщо вона ріже. Згодом прийшло розуміння: правда без ніжності — це як скальпель без серця.
Мені здається, художник завжди трохи лікар — навіть якщо сам про це не здогадується. Ван Гог жив у стані постійної вразливості, внутрішньої нестабільності. Його світ був сповнений тривоги, самотності, надривного прагнення бути почутим. Але подивися, скільки світла він залишив по собі.
Соняшники, кипариси, зоряне небо — все це не просто зображення. Це спроба втримати красу там, де руйнувався внутрішній опорний світ. Він робив страждання прозорим — щоб через нього можна було побачити світло.
Жанна: Що б змінили, якби могли повернути час назад?
Тетяна: У моєму житті було багато ситуацій, особливо до 25 років, коли я не давала відсічі, хоча варто було б. Я була дуже невпевненим у своїх силах підлітком, страх критики мене переслідував і сковував. Скільки через це ненамальованих картин — купа. Щоб творити, потрібна повна внутрішня свобода. Цілковита відсутність страху. Взагалі ніякого. Якби я могла звернутися до себе тієї, я б шепотіла їй щоразу на вухо: «Малюй і нічого не бійся».
Михайло: Знаєш, як Ніцше говорив? Щоб стати художником, потрібно пройти три стадії. Перша — стати верблюдом: узяти на себе всю спадщину минулого, усе, що створювали до тебе. Друга — стати левом: знайти силу, щоб відкинути цю спадщину і повірити, що ти здатний створити щось своє, нове. А третя, найскладніша, — стати дитиною. Бо лише дитина творить без страху. Безоглядно. Лише з гри та натхнення.
Тетяна: Щира правда. Незабаром я лечу до Південної Індії — в Ауровіль, місто вічної юності, і на ретрит Віпассана. Хочу згадати себе дитиною. Щоб творити без страху, без внутрішнього цензора — це ексклюзивний привілей, не для всіх досяжний. Повне розчинення у свободі, абсолютна довіра до внутрішнього світу — ось до чого я хочу прийти.
Михайло: Так, ми ж усі, як торт «Наполеон» — шарами. Я на власному досвіді зрозумів: справжні зміни починаються тоді, коли починаєш більше довіряти внутрішньому відчуттю, ніж зовнішнім спецефектам. Я за своє життя опанував таку кількість технік… як казав Боря Литвак: «У цього, з жидівською пикою, — це він про мене, — дві ліві руки». Такий одеський жарт.
Але ковід, а потім війна змусили мене робити речі, які я, напевно, ніколи в житті не став би робити, — я навчився пропускати через себе біль. Мистецтво ж не про техніку ремесла, а про внутрішні відчуття, про енергію, яку не можна втрачати. Вона має бути оформлена. Пережита. А якщо не висловлюватися — час просто зітре сліди. Забере свідоцтво.
Жанна: Як ви стикаєтеся з темною стороною вашої особистості, якщо вона у вас є?
Михайло: Я і темна сторона? Не впевнений. У мені, здається, відсутня заздрість та інші серйозні вади. Але, можливо, я просто не бачу або не визнаю їх у собі. Чи є щось, що я можу не помічати?
Тетяна: Чи дозволяєш ти собі, наприклад, перебільшувати? На Сході кажуть, що навіть маленька безневинна брехня затуманює інтуїцію.
Михайло: О, це я можу. У мене тато теж любив перебільшувати. Він завжди старався, щоб його історії звучали яскраво й запам’ятовувалися — щоб розповіді мали вагу та іскорку. До речі, в Одесі це звичайна справа. Адже, розумієш, Одеса — це місто-міф. У нас тут усе трохи інакше.
Як розповідав мені Гаррі Голубенко, мешканці одеських дворів створили цю іронічну мову, щоб краще спілкуватися між собою, адже там жили люди різних національностей. Спочатку вони жартували один з одного, а потім із цих жартів та іронії народилися і спільні столи, і змішані кухні. Звідти ось ці дивовижні історії… А головне, з цього народилася… н-і-ж-н-і-і-с-т-ь. Так, я можу щось перебільшити. І, так, це моя темна сторона (усміхається).
Тетяна: А я через таку темну сторону втратила здатність до математики. У дитинстві я була вундеркіндом: у сім років легко множила чотиризначні числа. Батько з гордістю демонстрував мої здібності на публіці — ніби я була фокусом. Я була улюбленою ученицею нашого безкомпромісного математика, і він пророкував мені блискуче майбутнє.
Та у дев’ятнадцять я пішла в світ хіпі — туди, де свобода мала запах ладану, травички та чогось невловимого. А вже за рік зрозуміла, що насилу складаю числа у стовпчик. Ніби хтось вийняв із мене внутрішню формулу. Відтоді математичний дар так і не повернувся…
Потім азарт одного разу ледь не завів мене у прірву. Він був руйнівним, всепоглинаючим. Мені знадобилося чесно зізнатися собі в цьому. І добре, що я не сховала його, а направила в потрібне русло. Тепер він веде мене до полотна. Я навчилася направляти його в бік творення, а не руйнування. Для мене це справжня алхімія — перетворення внутрішньої темряви на світло.
Жанна: Якби завтра ви мусили віддати всі ваші гроші до якоїсь однієї організації, що би це було і чому?
Михайло: Для мене вибір простий. Я б віддав усі гроші дітям, які займаються мистецтвом. Просто тому, що вірю в силу творчості.
Тетяна: Я б віддала свої гроші організації, яка доглядає за літніми людьми, бо про них часто забувають. Любити молодих і красивих легко, а старі кому потрібні…
Михайло: І з цим я теж згоден. У мене нещодавно була важка історія з мамою. Їй було 89, вона зламала шийку стегна, зробили операцію. Навколо війна, бомбардування. Вона лежала в «Одрексі» півтора місяця, потім сказали, що потрібно переводити. Але я не міг підняти її на 9-й поверх — ані людей, ані умов.
Почав шукати місце для реабілітації. Мене страшенно накриває в таких просторах, я відчуваю енергетику. Спочатку знайшов один центр, але щойно туди заходив — одразу відчував: тут начебто п’ють енергію. Почав шукати далі. Я бачив таке… На Фонтані, де в дитинстві був піонертабір, зараз будинок для літніх людей. Я туди зайшов і зрозумів: це клоака. Настільки жахливо, що словами не передати.
Тетяна: Це навіть не стільки про будинки для літніх людей… Звучить мов набат: ми втрачаємо людяність!
Михайло: Але врешті ми знайшли одне місце — у селищі Котовського. Там два приватні будинки, і люди організували реабілітаційний центр. Своя кухня, затишок. Я прийшов, а назустріч виходить така колоритна одеська жінка, показує мені сирники в цукровій пудрі. І я відразу зрозумів — ось воно, те саме місце. Ми залишили маму там лише на тиждень, але це був тиждень справжнього щастя. Я приїхав, вона лежить, як дитя, й каже: «Я в раю. Мені тут так подобається».
Тетяна: Правильно помічено, що рівень розвитку суспільства найкраще проявляється в тому, як воно ставиться до людей похилого віку, дітей і тварин. Все інше — часто лише декорації.
Михайло: Мій наставник Боря Литвак це розумів, як ніхто. Його дочка Іра померла від онкології, сказавши йому перед смертю: «Ти все життя відбирав найкращих спортсменів, але ж є діти-інваліди». І він побудував для них центр — Будинок з ангелом. Я йому допомагав.
Було чотири засновники: Боря, письменник Гаррі Голубенко, професор Гешелін і я. Причому я навіть не знав, що став засновником, — Боря просто вписав мене. В нас була різниця у 30 років, проте ми одразу відчули спорідненість. Він став для мене як провідник… як Вергілій у Данте.
І ось у день, який він найбільше любив, — 10 квітня, день визволення Одеси, — він пішов у засвіти. Ніби знав.
Жанна: Чи є щось, чого ви боїтеся, уявляючи себе на смертному одрі?
Михайло: Я був поруч зі смертю… біля самого смертного одра. Ми з Танюшею, моєю дружиною, тоді багато про що говорили… І я зрозумів: сама смерть не лякає… Мій страх — розчаруватися в людстві. Коли дивишся на гарних людей, на гармонійний простір — здається, все можливо. Але згодом постає питання: як узагалі таке могло статися?
Як наші сусіди могли прийти у майже рідний дім і влаштувати таку катастрофу? Мільйони життів. Це не піддається поясненню. Напевно, я б хотів померти наївним.
З вірою в добро. У людей. У те, що все — таки не даремно.
Тетяна: Я боюся не побачити кінця війни. А взагалі, Мішо, я б хотіла, щоби під кінець були тиша й світло. І щоб усередині було спокійно від того, як я жила: неідеально, але щиро.
Фото надані Тетяною Ан та Михайлом Ревою
