МІФ ПРО МАЗЕПУ: як український гетьман «взяв участь» у зародженні цирку, жовтої преси, вестерну та гомоеротичного мистецтва
Портрет гетьмана Івана Мазепи (1639–1709), створений у 1840-х роках кріпацьким художником Степаном Землюковим / gettyimages.com
«Війна пам’ятників» — один із найдавніших політичних ритуалів в історії людства. Пам’ятник — це втілення не лише «ідеї пам’яті», а й «ідеї влади», маркер контролю над простором. У тому числі й культурним простором. У цьому сенсі поява бюста Івана Мазепи на території Києво-Печерської лаври — неординарна подія. Історія Мазепи — це унікальна точка входу України в простір європейської та світової культури. Трансформуючись від епохи до епохи, міф про Мазепу відіграв у ній надзвичайну роль, що має небагато спільного з історичною реальністю. Український гетьман, напевно, пережив би шок, дізнавшись, до яких явищ сучасної культури він, сам того не бажаючи, виявився причетним.
МАЗЕПА У МАРМУРІ ТА БРОНЗІ
Пам’ятників Івану Мазепі жалюгідно мало. Перший український пам’ятник гетьману з’явився 1994 року в його рідному селі Мазепинці на Чернігівщині. Кошти на його спорудження виділив український меценат із США. Пізніше з’явилися пам’ятники в селі Дегтярівка та в самому Чернігові. Полтавчани вшанували гетьмана повнорозмірним монументом — поки що єдиним у світі. За межами України Мазепі пощастило трохи більше. Ще в 1963 році в місті Кергонксон (штат Нью-Йорк) зусиллями діаспори було встановлено найперший у світі пам’ятник гетьману. У румунському місті Галац, куди з молдавських Бендер у 1710 році було перенесено останки Івана Степановича, з 2004 року височіє бронзовий монумент у півзросту. У місті є навіть мікрорайони Мазепа-1 і Мазепа-2. Ще є пам’ятна стела в Бендерах і у віденському передмісті Перхтольдсдорф. Ось, власне, й усе. Не надто вражає, чи не так?
Проте не робімо поспішних висновків щодо ролі гетьмана в історії та культурі… В Україні пам’ятники Мазепі існують переважно як пряма історична прив’язка до місця. А в Європі, мабуть, лише професійні історики розуміються на тонкощах історичного сюжету, головними героями якого є шведський король Карл XII та російський цар Петро I. Навіть у Румунії Мазепу пам’ятають не як бунтівного гетьмана, а як великого православного мецената, який жертвував величезні кошти на храми по всьому Балканському регіоні, включаючи монастирі на Афоні та в Румунії. Ба більше, він спонсорував друк Євангелія арабською мовою для сирійських християн.
МІФ ПРОТИ ІСТОРІЇ
Мазепа справді багато зробив для православ’я, і не лише українського. Він був одним із найосвіченіших правителів свого часу: знав латину, італійську, німецьку та французьку мови, вів дипломатичне листування з усією Європою. Намагався вирвати Україну з чіпких обіймів російського самодержавства та переорієнтувати її на Захід. Однак в історію світової культури ім’я Мазепи увійшло не завдяки цим заслугам. Для світового мистецтва, театру та літератури неймовірно плідним став культурний міф про Мазепу, який народився із суцільної дрібниці — з недостовірного історичного анекдоту. Цей міф майже нічого спільного не має з реальним історичним діячем, кардинально відрізняючись і від українського національного наративу, де Мазепа — герой-державник, і від російського, де він зображений як зрадник-юда. Для європейської культури Мазепа — це насамперед романтичний архетип, символ шаленої пристрасті, благородного бунту, трагічної долі й титанічної боротьби з долею.
ВОЛЬТЕР ПЕРЕКАЗАВ «АНЕКДОТ»
До культурного буття міф про Мазепу закликав Вольтер, який в «Історії Карла XII, короля Швеції» виклав світську байку про роман дружини якогось шляхтича та Івана Мазепи, на той час молодого пажа при польському королівському дворі. Ображений чоловік наказав роздягнути Мазепу догола, прив’язати до крупу дикого коня й відпустити в український степ, де його напівживим і знайшли козаки. Так за примхою долі суворе покарання зробило його правителем країни волелюбних людей. У Вольтера вже проявляється головна риса літературного образу Мазепи — він дуже чутливий до питань честі. Гетьман приймає милості від Петра I доти, доки на одному з бенкетів цар не погрожує посадити його на палю за необережне висловлювання. Іван приниження не пробачив. Дивлячись на військові успіхи Карла XII, він побачив в особі молодого шведського короля ідеальний шанс звільнитися від влади тирана.
Однак доля, яка звеличила його замолоду, завдала йому важкого удару в старості. Вольтер зображує Мазепу після нищівної поразки під Полтавою як трагічну постать — старого, зломленого правителя у вигнанні, що втратив усе. Вольтер був чудовим оповідачем, який від самого початку орієнтувався на яскравий сюжет. Тому до Мазепи він поставився не як до реальної історичної особи, а як до героя пригодницького роману. Історія з конем є цілковито легендарною і, найімовірніше, вигадана недоброзичливцем гетьмана Яном Пасеком. Кар’єрний злет Мазепи не мав нічого спільного з романтичним міфом про «фатального коня». Це був результат усвідомленого вибору, потужних родинних коренів та вмілої дипломатії.
ЩО БУЛО НАСПРАВДІ
Його рід був глибоко інтегрований у життя українського козацтва. Батько Мазепи був побратимом Богдана Хмельницького й обіймав посаду білоцерківського отамана. Мати походила з відомого козацького старшинського роду. Ставши ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря, вона мала колосальний духовний і політичний вплив в Україні. Повернення Мазепи на батьківщину не було ані втечею, ані ганебним вигнанням (хоча невеликий конфлікт зі шляхтичем Станіславом Фальбовським, який запідозрив Мазепу у зв’язках зі своєю дружиною, дійсно мав місце). Крім того, слід зазначити, що до вищого ешелону козацької еліти Мазепа увійшов не лише завдяки своєму походженню, а й завдяки неабияким дипломатичним талантам.
Але Вольтер, а вслід за ним і європейські романтики, потребували образу «дикуна», якого доля й стихія прирекли на страждання, щоб він став «козацьким королем». З тих самих причин у них і напівміфічна «земля козаків» — територія абсолютної анархії та свободи, де люди живуть, не визнаючи жодних законів, окрім своєї волі. Насправді ж на початку XVIII століття Гетьманщина була цілком структурованою державою з чіткою ієрархією, судами, податковою системою та розвиненою культурою. Вольтер спотворював реальність, багато в чому проєктуючи на Україну та гетьмана свої власні уявлення про «природну людину», вільну від кайданів цивілізації. Проте саме твір Вольтера відкрив Мазепу для західноєвропейської культури. Французький просвітитель першим на всю Європу виголосив ці слова: «Україна завжди прагнула свободи!»
ТРАНСФОРМАЦІЯ БУНТУ
Ще до Мазепи, якого епоха Просвітництва відправила у бурхливу подорож світовою культурою, Європі XVII століття вже був добре відомий міф про «українського Кромвеля» — Богдана Хмельницького. У його витоках стояла поема Самуїла Твардовського «Громадянська війна». Це був класичний бароковий епос, де Богдан поставав грізним руйнівником, демонічним знаряддям Божого гніву, кимось на зразок Мефістофеля у Гете: «Я — частина тієї сили, що вічно прагне зла і вічно творить добро». Але романтичні образи Хмельницького та Мазепи розповідають уже про особисту драму самотньої людини перед лицем долі.
Романтики XIX століття запозичили у бароко типаж «бунтівника», однак вилучили з його формули Бога. Демонізм генія-одинака, охопленого титанічними пристрастями, їх більше захоплює, аніж жахає. Барокове людство, яке поділялося на грішників і праведників, підданих і бунтівників, припинило існувати. Ментальна революція романтизму запропонувала нові маркери ідентичності — місце станової та конфесійної приналежності посіли нація та національний дух. Саме романтичний націоналізм винайшов ту оптику, крізь яку ми досі дивимося на світ. Саме він перетворив Мазепу з невдалого героя-коханця на титана національного відродження. І тут пальма першості належить уже не Вольтеру, а Джорджу Гордону Байрону, який переосмислив вольтерівський міф.
«УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМЕТЕЙ»
Байрон завершив поему «Мазепа» у 1818 році. Під його пером шалена скачка на дикому жеребці стала метафорою мінливості людської долі, нестримної пристрасті та переродження. Мазепа стає народним вождем, пройшовши через смертельні випробування. Його титанічну волю не зламала навіть поразка у війні. Саме з цим образом Мазепи полемізує Пушкін у «Полтаві». Він деміфологізує гетьмана, позбавляє його романтичної шляхетності. За межами Росії пушкінська інтерпретація не прижилася. А ось байронівський міф викликав справжній бум у мистецтві XIX століття. Його візуалізували Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Орас Верне та Гюстав Доре. Його музичну версію запропонував Ференц Ліст. Мазепу у віршах оспівав Гюго. Але в чому полягає природа такої популярності?
Справа в тому, що Мазепа Вольтера та Байрона ідеально вписався в культурний тренд. Романтики із задоволенням підхопили образ молодого й пристрасного бунтівника, який кинув виклик долі. І проігнорували того Мазепу, який став частиною європейської історії — досвідченого, вкрай прагматичного 70-річного політика. Україна здавалася їм далекою екзотикою, чимось на зразок американського Дикого Заходу. Оголений поставний юнак, кінь у шаленому галопі, вітер диких степів і такі ж дикі пристрасті… Якщо не знати, що на картині зображений Мазепа, вам доведеться вгадувати, про якого персонажа античної міфології йдеться. Аналогія напрошувалася сама собою: Мазепа — це «український Прометей». Формально він програв. Але духовно переміг, ставши символом непокори та свободи. У XIX столітті в контексті «Весни народів», що похитнула основи імперій, міф про Мазепу став політичним символом боротьби малої нації проти величезної імперії.
«КОЗАКОМАНІЯ» І «ТАТАРСЬКИЙ» КІНЬ
Театральна доля міфу склалася не менш щасливо, ніж у літературі та живописі. Мода на Мазепу зробила шалено популярним жанр іподрами. Засновником цього жанру, а водночас і сучасної циркової вистави, був геніальний продюсер та актор Джон Естлі. 1807 року в лондонському Astley’s Amphitheatre з успіхом йшла пригодницька мелодрама «Хоробрий козак, або Підступність покарана». Тоді, у розпал наполеонівських воєн, Англію охопила «козакоманія». Британська преса щосили тиражувала образ безстрашного козака, який знищує армію Бонапарта. Естлі просто переніс газетний сюжет на арену. Вийшло щось на зразок голлівудського блокбастера, де спецефекти важливіші за сюжет. Зал вибухав емоціями, коли вершники в шароварах і високих шапках демонстрували дива джигітовки, розмахували піками й рубалися шаблями. Враження підсилювали піротехніка та пандуси, сконструйовані так, щоб кінь на повному скаку злітав з рингу на театральні підмостки.
Поема Байрона стала для іподрами невичерпним джерелом візуалізації, а «мазепіада» — абсолютним хітом цього жанру. Кінь у ній, як і в міфі загалом, був героєм, рівнозначним гетьманові, що знайшло відображення навіть у назвах. Приміром, у паризькій іподрамі 1825 року: «Мазепа, або Татарський кінь». Чому татарський? Тому що авторам вистави комерційно перспективною видавалася східна екзотика, а не реальна «національність» коней. Сюжетним атракціоном була дика гонитва, настільки небезпечна, що живого актора часто-густо замінювали манекеном. Ляльку Мазепи прив’язували до коня, і далі під спецефекти, що імітували шум води, блискавки та шалений тупіт копит, вона мчала по рухомих помостах. Часто тварина отримувала смертельну травму, і тоді, щоб припинити муки, її добивали за лаштунками, а на сцену виводили нового коня.
СЕКС-СИМВОЛ ЕПОХИ
Поступово «мазепоманія» переросла у справжню театральну революцію по обидва боки Атлантики. Вона пов’язана з ім’ям Ади Айзекс Менкен. Перетворивши українського гетьмана на головний секс-символ епохи, вона стала однією з найбільш високооплачуваних і культових акторок XIX століття. У 1861 році в нью-йоркській кінній драмі за поемою Байрона Мазепу вперше зіграв не чоловік чи манекен, а жінка. У вікторіанську епоху, коли безсоромністю вважалося навіть оголення щиколотки, Менкен демонструвала андрогінну, чуттєву сексуальність, майстерно імітуючи оголеність героя, — трико тілесного кольору створювало ілюзію, ніби актриса зовсім гола. «Голий Мазепа» став золотою жилою. Гастролюючи в Сан-Франциско, Лондоні, Парижі та Відні, скандальне шоу приносило небачені касові збори.
Усі трюки Ада виконувала сама. Прив’язана до спини жеребця, вона на шаленій швидкості мчала вузькими помостами під куполом театру. Глядачі, які чудово усвідомлювали небезпеку трюків, відчували ті самі емоції, що й стародавні римляни під час гладіаторських боїв. Якщо керівництво театру намагалося зменшити ризик і зробити трапи ширшими, публіка сприймала це з обуренням. І тоді «дику гонитву» повертали назад. Андрогінний образ Менкен експлуатувала й поза межами сцени. У той час коротке волосся у жінки допускалося в трьох випадках: тиф, тюремне покарання, публічна ганьба. Ада першою з акторок вчинила акт соціального екстремізму — відрізала волосся «під хлопчика». Осуд викликали й пози, які «Мазепа» приймав на сцені. Подібну «камасутру» вікторіанська мораль допускала лише в приватній спальні. А коли «голий Мазепа» почав ще й курити на публіці, Церква оголосила шоу «театром диявола», знущанням над генієм Байрона, а нещасні випадки під час гастролей трактувала як гнів Божий.
ІДЕАЛЬНИЙ ПІАР
Менкен піднімала планку епатажу щодалі вище. Вона вивчила іврит, писала статті на захист євреїв і відкрито сповідувала юдаїзм — рідкість для тогочасної сцени. «Мазепа в трико» чотири рази виходила заміж і міняла чоловіків як рукавички. Різною мірою дружні стосунки пов’язували її з Чарльзом Діккенсом, Алджерноном Свінберном та Олександром Дюма-батьком. Коли автору «Трьох мушкетерів» було 64, а Аді — 31, у них виник бурхливий роман. Ніхто не приховував цих стосунків. Спільні фотографії, на яких коротко підстрижений «Мазепа» сидить на колінах у Дюма, шокували французьке суспільство, але при цьому були настільки популярними, що продавалися як листівки.
Церковні прокляття спрацьовували як ідеальний піар — черги з тих, хто хотів подивитися на дику скачку оголеного «гетьмана», ставали дедалі довшими. При цьому заборонити шоу не було змоги — юридично «Мазепа» не був голим! Хитромудра Ада вдягала трико тілесного кольору поверх іншого одягу. Критики доходили до сказу, коли Менкен, володіючи високим інтелектом і неабиякою поетичною обдарованістю, висміювала на сторінках газет «євнухів, що охороняють гарем мистецтва». На жаль, слава Ади була недовгою. Так само, як і її сценічний герой, вона багато років бавилася з долею. Проте везіння виявилося не безмежним. У 1868 році під час паризьких гастролей вона раптово захворіла — далася взнаки давня травма. Акторка померла у віці 33 років у цілковитих злиднях. Однак на цьому театральна «мазепоманія» не скінчилась.
ВСЕСВІТНЯ «МАЗЕПОМАНІЯ»
Десятки акторок жадали повторити успіх «Мазепи в трико», змагаючись у сміливості вбрання та небезпечності помостів. Найближче до слави Ади підійшла Лео Хадсон. Її піар ґрунтувався на тому, що вона — «справжня наїзниця», а Менкен — ні! На досконалу, атлетичну фігуру Лео стікалися натовпи з усієї Америки та Великої Британії. «Мазепа» у виконанні Кейт Венс намагався перевершити Аду за ступенем оголеності та якістю піротехніки. Фанні Луїза Бакінгем подарувала «голого Мазепу» Австралії та Новій Зеландії. А от у Мод Форестер в епоху пізнього вікторіанства «гетьман» втратив андрогінність і став більш академічним, щоб уникнути нападів цензури. Втім, цим «копіям» так і не вдалося досягти культового статусу оригіналу.
Ада була не просто першою, вона стала великим культурним явищем. Завдяки їй Мазепа виявився причетним не лише до історії цирку та жіночої емансипації, а й до інших, досить несподіваних культурних явищ. Кінні драми мали великий вплив на постановку перших трюків у німому кіно та вестернах. У певному сенсі Мазепу можна вважати одним із перших «ковбоїв», а Менкен — першою зіркою поп-культури, культовим секс-символом голлівудського типу. До неї знаменитостями були монархи, генерали, письменники. «Мазепоманія» створила новий тип популярності — заснований на підгляданні за особистим життям: скільки в Ади чоловіків, з ким вона вечеряла, яку сигарету курила, яку зачіску носить. Газетні заголовки були передвісниками технології клікбейту: «Гола жінка на скаженому жеребці: ганьба Нью-Йорка чи нове мистецтво?» «Смертельний трюк у театрі: чи розіб’ється міс Менкен сьогодні ввечері?» «Шокуючі подробиці: кого Ада Менкен цілувала за лаштунками?»
ЛИЦЕМІРСТВО — НАЙКРАЩИЙ ТОВАР!
«Мазепоманія» XIX століття передувала появі сучасної жовтої преси та масштабного таблоїдного скандалу. Раніше публікації суворо поділялися на політичну аналітику та літературні альманахи. Але вершниця в ролі голого Мазепи допомогла редакторам усвідомити, що порушення табу можна монетизувати. Газети штучно підтримували напругу дискусій між противниками та шанувальниками Менкен, вперше навчившись заробляти на лицемірстві. Вибухова суміш вуаєризму, естетичного захоплення та морального осуду чудово продавалася. Заклики заборонити шоу свідомо супроводжувалися докладними зображеннями оголеного тіла. Менкен справедливо ставила своїм критикам таке запитання: «Якщо моя оголеність завдає аж такої шкоди вашій моралі, чому ваші чоловіки щовечора вщерть заповнюють партер?» І додавала: «Мораль тих, хто засуджує мене вдень, але купує квитки вночі, вартує рівно стільки, скільки вони платять за місце в першому ряду». Карикатури в сатиричних виданнях висміювали респектабельних джентльменів, що сиділи в партері з величезними театральними біноклями. Підписи до малюнків свідчили, що ці пани прийшли до театру «виключно заради високої поезії лорда Байрона». «Татарські» коні теж отримали свою частку слави: на карикатурах вони за лаштунками читали Байрона і скаржилися, що тепер їм доводиться тягати на собі напівголих акторок замість карет шляхетних панів.
ІКОНА ГОМОЕРОТИЗМУ
Міф про Мазепу виявився пов’язаним і зі становленням гомоеротичного мистецтва. Усе, знову ж таки, почалося з Байрона, чия бісексуальність добре задокументована літературознавцями. Метафора дикого коня, що несе оголеного юнака, наповнена у нього бурхливою, екстатичною енергією. Психоаналітики розцінюють цей сюжет як підсвідоме вираження чоловічого бажання. Дотримуючись байронівської традиції, живопис французького романтизму зображував Мазепу повністю або майже повністю оголеним. Якщо в класицизмі об’єктом «чоловічого погляду» майже завжди виступало оголене жіноче тіло, то у романтиків чоловік стає вразливим і пасивним об’єктом. Дослідники квір-теорії виявляють у цій демонстрації чоловічої безпорадності елементи садомазохістської естетики та прихованого гомоеротичного милування. А в Аді Менкен, яка й тут перевершила всіх, ми бачимо подвійний гендерний зсув, що створює потужний андрогінний і двозначний підтекст.
Балансуючи між болем та екстазом, художники XIX століття перетворили міф про Мазепу на легальний спосіб зображення та споглядання оголеної чоловічої сексуальності. Нерідко цьому еротизму надавали ще й зооморфних рис — оголена шкіра Мазепи щільно притиснута до спітнілої шерсті скакуна, їхні пози дублюють одна одну. На деяких картинах, присвячених цьому сюжету, можна побачити вражаючу деталь: кінь, повернувши голову назад, дивиться на прив’язаного до нього юнака. У його величезних диких очах читається не лють, а лякаюча, майже людська ніжність. Це перетворювало картину з історичної ілюстрації на містичну новелу про фатальний зв’язок між викрадачем і жертвою. Подібні приховані коди можна знайти й у зображеннях інших «оголених полонених» у європейському мистецтві — Прометея, Святого Себастьяна чи Ганімеда. Вони дозволяли глядачеві легально відчувати вуаєристське задоволення від споглядання оголеного, полоненого й страждаючого чоловіка. Різниця була лише в декораціях: у Себастьяна це були стріли, у Прометея — скеля, у Ганімеда — орел, а в Мазепи — кінь. Надалі ці коди вплинуть на становлення сучасної гей-культури та модної фотографії XX століття.
ЩЕ ОДНА ДУЕЛЬ
У театрі, що вимагав візуального шоку, образ гетьмана назавжди став асоціюватися з образом «неприборканого вершника» та сценічними трюками. У живописі — з гомоеротичною естетикою. Але політичний контекст з міфу повністю не зник. Наприклад, у німецького драматурга Рудольфа Готшалла, який зробив акцент на боротьбі з тиранією, Мазепа — борець за свободу народу, що резонувало з революційними настроями середини XIX століття. В Італії епохи Рісорджименто образ Мазепи був надзвичайно популярним. Композитор Фабіо Кампана створив оперу, де Мазепа поставав народним вождем, який боровся проти гнобителів. У цьому ряду окремо стоїть драма «Мазепа» Юліуша Словацького. В історії Мазепи Пушкін побачив геополітичний тріумф імперії, французи — абстрактну еротику, англійці — ресурс для візуального шоку та циркових трюків. Словацький же влучив у самий нерв польської ідентичності. Він створив дзеркало національної трагедії, причиною якої стали вади польської шляхти — гординя, егоїзм, деспотизм і параноя. Він радикально переписав міф, перетворивши молодого Мазепу на ідеального носія польського лицарського кодексу. Герой іде на страту не тому, що скоїв злочин, а тому, що відмовився зрадити кохану жінку й порушити слово честі. Для польської молоді XIX століття такий Мазепа став взірцем для наслідування. Колись Пушкін викликав на інтелектуальну дуель Байрона, тепер Словацький викликав на дуель Пушкіна. Його Мазепа — це не підступний старий юда, а шляхетний мученик і жертва чужих інтриг. Словацький народився на території сучасної України, і це, безперечно, вплинуло на його оцінку історичних персонажів та загальну атмосферу п’єси.
ТИ ЇХ У «ДВЕРІ», ВОНИ — У «ВІКНО»
З міфом про Мазепу співвіднесений, мабуть, пік інтересу європейської культури до українського козацтва. Він остаточно пов’язав образ козака з цілковитою особистою свободою, екзотикою безкраїх степів та романтичним бунтарством. Але в цьому Мазепа, звісно ж, не був самотній. Ще раніше в європейську культуру стрімголов увірвався Богдан Хмельницький. Неймовірно популярним на Заході був і суперник Мазепи — фастівський полковник Семен Палій. Його сприймали як класичного «шляхетного розбійника», українську версію Робін Гуда. Напівлегендарний пророк і містик Мусій Вернигора, який передбачив падіння Польщі, відродження України та великі європейські війни, став культовою постаттю в польській та франкомовній драматургії. З великим успіхом у Європі йшли п’єси про Роксолану. Глядачів захоплював образ розумної та вольової жінки, яка підкорила собі Схід. Реальна історія, пригоди та магія химерно переплелися в міфі про Саїд-пашу — Михайла Чайковського, який перейшов в іслам.
Для драматургів ці персонажі були ідеальним матеріалом для «орієнталізму». Вони давали змогу виводити на сцену яскраві костюми, шабельні бої, кінні трюки та фатальні пристрасті — усе, що так полюбляла публіка XIX століття. Вона обожнювала «степову готику» — піджанр, який почав формуватися ще до того, як гоголівські тексти переклали французькою Проспер Меріме та Луї Віардо. Безкраї українські степи здавалися ідеальним простором для магії, відьом і останніх «шаманів Європи» — козаків-характерників, які пили горілку відрами й не боялися куль. Саме такою Україна поставала перед глядачами «Гран-Гіньйоль» — паризького театру жахів. Сьогодні, коли увага всього світу знову прикута до України, міф про Мазепу дає привід замислитися: як насправді відбувається інтеграція українців у європейський культурний простір? Очевидно, що не тільки через «двері» історичного факту, а й через «вікно» культурного міфу та художньої вигадки. Можливо, навіть переважно через останнє.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
