РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ: згадують діти війни (Частина I)
Людство навіть у XXI столітті не припинило воювати. Мільйони доль потрапляють під удар цього жорстокого й нещадного потоку, який впливає на історію країн і народів. Дуже хотілося б, щоб це більше ніколи і ні з ким не повторилося…
Публікуємо спогади ветерана праці з Одеси Михайла Івановича Данилова, чиє нелегке дитинство припало на роки страшної Другої світової війни. Пам’ять про його життя зберігається в рукописах, копії яких сім’я героя оповіді надала редакції Huxley.
ЧЕТВЕРТА ЄВРЕЙСЬКА КРОВ*
Я — чистокровний єврей, Данилов Михайло Іванович, за національністю — росіянин. Народився 1932 року в місті Мінську. Місяць і дату свого народження достеменно не пам’ятаю. Мешкали ми на вулиці Горького, 37 або 38, на другому поверсі дерев’яного будинку, у квартирі номер 4.
Мій батько, Хаїм Рабінович (рік його народження й по батькові не пам’ятаю), мав власного коня. На цьому коні він возив усілякий вантаж, але частіше — будівельне сміття на звалище. Якщо висловлюватися по-одеському, то мій батько був справжнім біндюжником, а я — син біндюжника.
Батько мене дуже любив. Коли він приходив із роботи трохи напідпитку, то садив мене до себе на коліна і пригощав цукерками, а я їх із задоволенням їв. Батько часто брав мене в поїздку на звалище. І донині сміттєве будівельне звалище навіває на мене теплі спогади про далеке щасливе дитинство.
Моя мати, Доба Рабінович, працювала на кондитерській фабриці ім. Рози Люксембург. Мій старший брат, Тивал Рабінович, здається, ніде не працював і не вчився. Імовірно, він був пов’язаний із кримінальниками. Брат часто йшов із дому, і ми з мамою бігали та скрізь шукали його, навіть на кладовищі.
Моя сестра, Бронза Рабінович, була дуже вродлива і мала багато залицяльників. Де вона працювала, я не знаю, та гроші в неї у кишені були завжди. Молодшу сестру звали Майя. І я, Борис Рабінович, був третьою дитиною в родині.
У нашій родині дотримувалися деяких релігійних ритуалів. Усі чоловіки нашої сім’ї були обрізані, і на Песах ми їли мацу. Але в синагогу не ходили, у суботу не відпочивали, а працювали як прокляті заради шматка хліба.
Постійний страх голоду, особливо у 1932–33-х роках, змушував мою родину порушувати заповідь Бога — не вживати свинину. А жити нам хотілося, дуже хотілося жити. І батько в стайні, поруч із конем, тримав у загорожі пару свиней. Коли одна зі свиней набирала вагу, приходили якісь дядечки, різали свиню та обробляли тушу.
Мама на плиті смажила великі шматки м’яса, разом із салом. Дядечки гуртом із батьком пили горілку і закушували м’ясом, а захмелівши, виспівували хором похмурі пісні до пізнього вечора. Решта членів сім’ї просто їли м’ясо та запивали його ситром. Я й донині їм свинину, особливо сало, яке врятувало мене від туберкульозу.
Іноді батько й мати співали разом просту єврейську пісню, з якої я запам’ятав лише кілька слів. Звідки вони знали єврейську пісню — незрозуміло, адже вдома ми завжди розмовляли російською мовою, виходить — ми були зросійщеними євреями.
Був сонячний недільний день. Ми з батьком стояли на вулиці біля свого будинку. Раптом до мене підскочив п’яний чолов’яга та заволав: «Уб’ю тебе, жидок!» — і полоснув мене ножем.
Батько потужним ударом збив п’яницю з ніг і почав лупасити його ногами. Перехожі врятували п’яницю від побиття, відтягнувши мого батька від нього. Я запитав: «Чому цей п’яний назвав мене жидом, хоча мене звуть Борисом, та ще й хотів убити?» Батько мені відповів: «Жидами нас обзивають лише за те, що ми — євреї».
Так із вуст батька в ранньому віці я дізнався, що я єврей, якого всі зневажають, а за що, він мені так і не сказав. Через багато років я зрозумів, що причиною ненависті до євреїв була релігійна нетерпимість. Так на релігійному ґрунті, від ножа антисеміта пролилася моя дитяча єврейська кров, яка злилася з потоком четвертої єврейської крові.
22 червня 1941 року, о 4-й годині ранку, мій солодкий дитячий сон переривають вибухи. Німецькі літаки бомблять Мінськ. Моє місто від бомбардування перетворилося на величезне багаття.
Небесні вакуумні насоси втягували дим і вогонь палаючого міста. Разом із вогнем і димом злітали вгору й людські душі. Бог впускав ці душі з вогняного пекла у квітучий рай на вічні часи
Коли бомбардування закінчилося, виявилося, що жодна бомба не влучила в наш дерев’яний будинок. Батько запряг коня у віз, і ми всією сім’єю стали вантажити в нього речі. Ми, як і всі люди, йшли від німців. Коли весь наш домашній скарб було складено на віз, мама схаменулася, що у нас немає хліба. І вона дала мені грошей, щоб я його купив.
Хлібний магазин був на іншій вулиці, і, коли я підбіг до нього, його вже не було, тільки самі вугілля мерехтіли різними кольорами. У цей момент знову налетіли німецькі літаки і почали бомбити місто. Під вибухами німецьких бомб я біг до свого будинку. А коли прибіг до нього, він горів, горіли споруди нашого подвір’я, все було у вогні.
Я голосно почав кликати матір, батька, брата, сестер, але ніхто не відгукувався на мій крик через цю вогняну стіну. Мої батьки чекали, коли я повернуся, і не виїжджали з подвір’я, в якому вони й згоріли. Не стало в мене матері, батька, брата й сестер: їх поглинуло полум’я війни.
Із заціпенінням я дивився на жовті язики полум’я, і сльози котилися по моїх щоках. Скільки часу я стояв і плакав за загиблою сім’єю, не пам’ятаю, але раптом хтось узяв мене за руку й сказав: «Ходімо». І я пішов разом із людським потоком на Схід.
Але в мене жевріла надія, що я побачу свою сім’ю, що вони не згоріли, а залишилися живі, що вони в цій колоні, яка йде від німців. І я побіг уперед, запитуючи людей, чи не бачили вони коня з возом із зеленою дугою. Але ніхто не бачив такого воза. Так війна мене зробила круглим сиротою у 9 років. Місто залишилося далеко позаду, а я все йшов і питав, чи не бачив хтось коня з возом із зеленою дугою.
І раптом над різнобарвною колоною пронісся німецький винищувач. Він летів настільки низько, що було видно усміхнене обличчя пілота, який махав нам рукою. Потім літак розвернувся і на бриючому польоті почав стріляти з кулемета по беззбройних людях.
Колона миттєво розсипалася, люди скочувалися в придорожні канави. Але багато хто залишався лежати нерухомо на сірій дорозі. Кров убитих і поранених забарвила її в червоний колір. Прилітали ще літаки й розстрілювали нас до самої темряви. Багато людей убили усміхнені німецькі пілоти на дорозі, яка вела на Схід.
Я дійшов до узлісся, де стояла вантажна машина. У машині було повно людей, місць у ній не було. Одна жінка з машини подивилася на мене і на хлопчика мого віку, вистрибнула з кузова і посадила на своє місце мене та цього хлопчиська.
Ця незнайома жінка своїм вчинком урятувала дві дитячі душі, а сама, можливо, загинула в німецькій окупації. Мені вже 81 рік, але я все своє життя не забуваю цю жінку та її жертовний подвиг. Я не знаю її імені, я не пам’ятаю її обличчя, але їй я зобов’язаний своїм життям.
Другий хлопчик, якого ця жінка посадила в машину замість себе, став моїм другом. На губі в нього була болячка, і я став називати його Болячкою, а він мене — Чорним. Ці прізвиська були в нас і в дитячому будинку.
*Згідно з расовим законом фашистської Німеччини від 1935 року «Євреєм є той, хто в третьому поколінні походить щонайменше від трьох чистокровних євреїв — бабусь чи дідусів»
