НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 9: Африка — це відсутність самостійності

Письменник, журналіст, доктор наук, викладач у Кембриджському університеті, автор бестселера How Asia works

НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 9: Африка — це відсутність самостійності

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

Поняття «стереотип» далекого 1922 року ввів американський соціолог Волтер Ліппман. Відтоді людство неодноразово переконувалося, як складно буває вийти за рамки «картинки у своїй голові». Джо Стадвелл — один із небагатьох, кому вдалося подолати інерцію мислення й перекинути міст єднання між культурами.

Понад 20 років він був редактором China Economic Quarterly. Результатом багаторічних спостережень став його бестселер «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія»). Сьогодні Стадвелл розв’язує не менш амбітне завдання: він допомагає нам зрозуміти, як працює Африка.

В ексклюзивному інтерв’ю для Huxley він розвінчує 9 міфів про Африку, які побутують у західній культурній свідомості. Давайте разом із ним вирушимо в захопливу і вільну від стереотипів подорож африканським континентом.

снує поширена думка, що африканські держави є пасивними отримувачами допомоги, а не активними агентами змін. Однак це твердження далеке від істини. Народи Африки боролися за свою незалежність протягом сорока років — з 1950-х років до перших багаторасових виборів у ПАР в 1994 році. Нові уряди успадкували штучно створені кордони та етнічні суміші, сформовані колонізаторами, а також економіку, що базувалася на видобутку корисних копалин, вуглеводнів і вирощуванні сільськогосподарських культур в інтересах іноземних інвесторів, а не орієнтовану на місцевий розвиток.

До того ж африканські країни мали найменш розвинений людський капітал у світі. Отримання контролю над цими факторами вимагало і продовжує вимагати значного часу. Після здобуття незалежності багато африканських країн зіткнулися з диктатурою і громадянськими конфліктами. Однак за останні 25 років у багатьох країнах були досягнуті стійкі політичні домовленості, і демократія розквітла — навіть більшою мірою, ніж у Європі та Азії при аналогічних рівнях економічного розвитку.

Країни, багаті на корисні копалини та вуглеводні, навчилися краще керувати своїми доходами та мінімізувати негативні наслідки так званого «сировинного прокляття». Система шкільної освіти в Африці розвивалася найстрімкіше в світі. Аналогічний прогрес був досягнутий і в сфері охорони здоров’я. Розвиток, рухомий сільським господарством, прискорився, й економіки деяких африканських держав тепер входять до числа найбільш швидкозростаючих у світі.

У всіх цих змінах африканська політика та її діячі відігравали активну роль. На їхні успіхи також вплинули демографічні зміни, оскільки більш нормальна щільність населення дозволила створити дешеву робочу силу, ринки та урбанізоване середовище, де сучасна інфраструктура стала доступнішою. Звичайно, африканські держави, як і раніше, залишаються слабкими в управлінському плані.

Частково це пов’язано з політичною спадщиною колоніального періоду, коли іноземні влади керували лише столицями і найближчими територіями, а на решті континенту влада передавалася призначеним «традиційним» вождям — що фактично заморозило політичний розвиток Африки. З моменту здобуття незалежності процес політичного дозрівання йшов повільно і зараз він ще далекий від завершення. Однак сьогодні значна кількість африканських держав має більш професійний уряд, ніж будь-коли в минулому.

Кращі приклади самостійності Африки — це країни, які досягли видатних успіхів у розвитку. Ботсвана продемонструвала найвищий у світі темп зростання ВВП на душу населення з 1966 до 1991 року — 7,8% на рік. Маврикій з 1970-го до 2000-го зростав на 5,8% щорічно, при цьому рівень соціальної нерівності значно знизився. З початку 2000-х років економіка Ефіопії стабільно зростала на 10% на рік, а рівень бідності скоротився більше ніж удвічі в країні, яка у 1990 році була найбіднішою в світі.

Громадянська війна 2020–2022 років перервала це зростання, але згодом воно відновилося, показавши один із найвищих темпів на континенті. Руанда збільшувала ВВП на 7,8% на рік у період з 2000 до 2019 року після геноциду 1994 року, який забрав життя майже мільйона людей. У всіх цих випадках вирішальну роль відіграло сильне й компетентне державне управління.

Однією з ознак зростаючої політичної зрілості континенту стало зміцнення Африканського союзу (AU), панафриканського політичного об’єднання. AU став більш активним та ефективним у розв’язанні конфліктів, а в 2021 році ініціював створення Африканської континентальної зони вільної торгівлі (AfCFTA). Повне впровадження цієї зони планується протягом 15 років.

Включення всіх 54 африканських держав до угоди AfCFTA свідчить про новий рівень політичної волі до інтеграції торгівлі. Світовий банк прогнозує, що за умови, якщо угоду буде реалізовано в повному обсязі, африканський експорт збільшиться на 560 мільярдів доларів на рік до 2035 року. Основний приріст забезпечить торгівля промисловими товарами.

Одним із ключових факторів підписання угоди стало те, що внутрішньоафриканська торгівля, хоча й розвивається з низького старту, вже на 25% складається з товарів середнього і високого технологічного рівня, тоді як експорт Африки в інші регіони світу містить лише 14% таких товарів. Зростання внутрішньорегіонального експорту має стимулювати подальший розвиток обробної промисловості.

Незважаючи на прогрес AfCFTA, світова торговельна система, як і раніше, ставить Африку в невигідне становище, перешкоджаючи розвитку за межами аграрного та сировинного секторів. Найбагатші країни світу — держави OECD — вводять тарифи на імпорт переробленої сільськогосподарської продукції, металів і вуглеводнів (приміром, борошна, мідного дроту, алюмінієвих листів та палива), але не обкладають митами деякі необроблені сільськогосподарські продукти, руду і нафту.

Врешті африканські країни, багаті на природні ресурси, змушені орієнтуватися на нестабільні експортні товари і не мають змоги перейти до виробництва більш стійких у ціні перероблених продуктів, що обмежує створення робочих місць.

Тривалий час уряди африканських держав сприймали цю ситуацію як даність, зосереджуючи зусилля на залученні іноземних інвестицій у сировинний сектор та ігноруючи інші галузі економіки. Однак нещодавні заходи, спрямовані на примушення глобальних компаній до переробки африканської сировини на місці — наприклад, матеріалів для виробництва акумуляторів, — свідчать про те, що автономія Африки виходить на новий рівень.