НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 8: Африка перебуває у стані культурного застою

Письменник, журналіст, доктор наук, викладач у Кембриджському університеті, автор бестселера How Asia works

НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 8: Африка перебуває у стані культурного застою

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

Поняття «стереотип» далекого 1922 року ввів американський соціолог Волтер Ліппман. Відтоді людство неодноразово переконувалося, як складно буває вийти за рамки «картинки у своїй голові». Джо Стадвелл — один із небагатьох, кому вдалося подолати інерцію мислення й перекинути міст єднання між культурами.

Понад 20 років він був редактором China Economic Quarterly. Результатом багаторічних спостережень став його бестселер «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія»). Сьогодні Стадвелл розв’язує не менш амбітне завдання: він допомагає нам зрозуміти, як працює Африка.

В ексклюзивному інтерв’ю для Huxley він розвінчує 9 міфів про Африку, які побутують у західній культурній свідомості. Давайте разом із ним вирушимо в захопливу і вільну від стереотипів подорож африканським континентом.

вропейський колоніалізм здебільшого сприяв тому, що Африка стала сприйматися як культурно статичний, а отже — застійний регіон. Колоніальні держави ставилися до Африки як до сукупності окремих племен з незмінними традиціями і чітко закріпленими територіями. Угандійський вчений Махмуд Мамдані писав: «Європейське правління в Африці зводилося до нав’язливого та єдино важливого акценту на звичаєве право». Точніше, на те, що європейці самі визначали як традиції. Численні свідчення того, що африканські суспільства еволюціонували і що люди вільно переміщалися між етнічними групами, ігнорувалися.

Колоніальні уряди здійснювали керівництво через призначених ними лідерів «закріплених племен». Там, де племен та їх вождів не існувало, вони створювалися штучно. Наприклад, у провінції Екватер, на території нинішньої Демократичної Республіки Конго, бельгійським колоніальним адміністратором було штучно сформовано групу бангала. Коли він почав набирати рекрутів для колоніальної армії Force Publique серед бангала, ця етнічна ідентичність швидко набула популярності через можливість працевлаштування.

У Нігерії етнічна група йоруба, яка сьогодні домінує на південному заході країни, була сконструйована колоніальною владою в XIX столітті; багато представників йоруба продовжують розмовляти незрозумілими один для одного мовами. У південно-східній Нігерії ігбо жили поселеннями, керованими автономно, тому британська колоніальна адміністрація нав’язала їм warrant chiefs — вождів, які отримали спеціальні мандати на владу від колонізаторів.

Насправді Африка завжди була культурно динамічним регіоном — і залишається таким сьогодні. Багато африканців мають змішане етнічне та релігійне походження, і це створює неймовірне культурне багатство. Африканська музика відрізняється величезною різноманітністю, відображаючи сильні музичні традиції майже в кожній спільноті континенту.

Афропоп і афробіт — стилі, що поєднують африканські та західні елементи, — стали основою великої індустрії. Звичайно, у кожній країні вони мають свої відмінності. Нігерія — один із найвпливовіших музичних центрів, що задають тон усьому континенту. Музика чорношкірих жителів Південної Африки — ще одне важливе джерело тенденцій.

У франкомовній частині континенту особливою популярністю користуються групи з Сенегалу, Камеруну та Мадагаскару. Досить попросити стрімінговий сервіс увімкнути африканську музику — і ви відчуєте неймовірне розмаїття й багатство музичної спадщини.

Африканське кіно майже таке ж багатогранне, як і музика. Сенегалець Усман Сембен вважається першим чорношкірим африканським режисером (Borrom Saret, 1963; Black Girl, 1966; Mandabi, 1968). Єгипет, Туніс, Мавританія, Нігерія й Південна Африка також відомі знаними кінематографістами. Нігерійська кіноіндустрія — Nollywood — є найбільшою на континенті за доходами та кількістю фільмів, щорічно випускаючи близько двох тисяч стрічок і забезпечуючи 2% ВВП країни. В Африці існують два великих кінофестивалі: FESPACO в Буркіна-Фасо і Carthago в Тунісі.

З 1986 року Африка дала світові шість лауреатів Нобелівської премії з літератури: Абдулразак Гурна (Танзанія), Жан-Марі Гюстав Леклезіо (Маврикій), Джон Максвелл Кутзее (Південна Африка), Надін Гордімер (Південна Африка), Нагіб Махфуз (Єгипет) і Воле Шойінка (Нігерія). З кожним роком африканська література стає дедалі впливовішою на глобальному рівні.

Сучасне африканське мистецтво переживає справжній розквіт. У Дакарі (Сенегал) і Йоганнесбурзі (ПАР) проходять бієнале сучасного мистецтва. Особливо популярними є художні галереї в Північній та Західній Африці, а також в Ефіопії. Іноді сучасне африканське мистецтво піддають критиці через те, що воно занадто запозичує стилі Європи та Америки, але, незважаючи на це, найкращі роботи африканських майстрів досить високо цінуються в усьому світі.

Найбільшим культурним феноменом в Африці останніх років став розвиток національної гастрономії. Ключову роль в цьому відіграли зростання доходів і формування ринку продуктів, що відповідають місцевим смакам. У Західній Африці набули широкого розповсюдження продукти на основі маніоки, як-от гаррі (борошно з кореня маніоки) й атьєке (ферментована м’якоть маніоки). У Нігерії та Сенегалі великим попитом користуються розфасовані страви з проса з окремою порцією ферментованого молока.

В Ефіопії теф, який традиційно купували у вигляді зерна й готували вдома, щодалі частіше замінюється борошном з тефу або вже готовою інджерою, центральним елементом ефіопської кухні. У Танзанії дитяче харчування lishe, приготоване з суміші злаків і бобових, стало неймовірно популярним.

У 2015 році в магазинах найбільшого міста Танзанії Дар-ес-Салам було зареєстровано 487 видів перероблених харчових продуктів, більшість із яких виробляли в Африці. Сьогодні вибух популярності африканської кухні переважно спостерігається всередині континенту, але в майбутньому вона, ймовірно, вплине на світові гастрономічні тенденції.