ОЛЕНА СТАХОВСЬКА: «Без віри немає сцени. І нема професії»

Олена Стаховська / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Олена Стаховська

Дата народження: 21 березня 1954 року

Місце народження: Одеса, Україна

Професія: співачка, педагог

Народна артистка України, професор, завідувачка кафедри сольного співу Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової Олена Володимирівна Стаховська — не просто педагог і співачка. У професії з 1979 року! Її голос чули зали у всьому світі. Вона — майстер, який виховує нове покоління артистів.

Нашу розмову з Оленою Стаховською перервала сирена. Тривога — повсякденний ритм нашого часу, до якого неможливо звикнути. Ми замовкли — не за протоколом, а по-людськи. Відклали початок інтерв’ю і просто чекали. У такі моменти особливо гостро відчуваєш, наскільки крихкою є тиша і цінним є звучання живого голосу.

Світлана Павлянчина: Олено Володимирівно, сьогодні ми живемо у світі, де мистецтво все частіше конкурує з контентом. Чи можна зберегти автентичність сцени в такій реальності?

Олена Стаховська: Ви знаєте, це питання — не просто філософське, воно дуже особисте. Ми живемо в інформаційному потоці, який увірвався у наше життя стрімко й повсюдно — не лише в побут, а й у музичну сферу. Це стало частиною повсякденності. З одного боку, у цього явища є плюси: ми можемо просувати мистецтво, робити рекламу, розповідати про талановитих артистів. А з іншого — душа людини, як я завжди кажу, — це вищий орган божественного начала. І, якщо вона втрачає глибину, все перетворюється просто на інформаційний шум.

С. П.: На вашу думку, які кроки допоможуть зберегти унікальність опери в наш час?

О. С.: Опера — це не просто жанр, якому понад 400 років, це цілий культурний код. Зараз я бачу тривожний тренд: сучасні режисери нерідко прагнуть актуалізувати оперні постановки, переробляти лібрето, змінювати епоху, втрачаючи первинний задум композитора. Іноді це робиться талановито, але часто — агресивно і брутально.

При цьому в репертуарі театру «Ла Скала», приміром, обмаль осучаснених вистав — там дбайливо зберігають традиції та автентичність оперного мистецтва. Публіка в «Ла Скала» — особлива: якщо прийти непідготовленим, ти відчуєш себе чужинцем. Якщо співак заспіває фальшиво або «не в тон», починається шквал критики — це схоже на грім серед ясного неба. Ось ця пристрасть і охорона непідробних емоцій — те, що робить оперу в «Ла Скала» живою. Справжнє завжди відчувається.

С. П.: Як ви особисто відчуваєте суть вокального мистецтва: це насамперед талант, техніка, характер чи внутрішня культура? І як пояснюєте це своїм студентам?

О. С.: Справжній артист — це завжди внутрішня культура, пристрасть, жага до сцени, вміння відчувати. У нього горять очі, є характер. Можна навчитися співати технічно. Проте артистизм, сценічна органіка, розуміння образу, емоційна достовірність — цього неможливо навчити, якщо немає основи. Я завжди запитую студентів: «Навіщо ти сюди прийшов? Чому саме опера?» І дуже багато чого стає зрозуміло одразу — по очах, по реакції.

«Ви були хоч раз у театрі?» — обов’язково ставлю своїм підопічним таке запитання. Більшість відповідає: «Ні». — «А якого видатного співака ви знаєте?» Дехто називає Лучано Паваротті або Марію Каллас, але багато хто знічується і не знає, що сказати. Однак згодом, через деякий час, студент починає «заряджатися» мистецтвом. Він мріє отримати зайвий урок, слухає, вчиться. Це й є фундамент.

С. П.: Чи можна талант «виховати»? Чи це щось вроджене, як то кажуть, поцілунок долі?

О. С.: Талант — це здібності плюс величезна робота. Й у вокалі це є особливо вірним. Ми маємо справу не з інструментом — фортепіано, скрипкою чи флейтою, — а з природним пізнанням свого тіла і вмінням володіти ним. Це й діафрагмальне дихання, глибше й нижче, і робота резонаторів, і акустичні відчуття. Навіть піднебіння, язик, усі м’язи — мають працювати інакше. Усе підпорядковано досягненню правильного, гарного звучання голосу (вel canto). Це ціла наука, ціла архітектура звуку. Усе важливо: як спав, що їв, у якому стані твоя психіка.

С. П.: Тобто в основі — фізіологія? Художнє, чуттєве також є важливим?

О. С.: Обов’язкове освоєння технічних навичок. Але й без художньої складової вокаліста немає. Мої студенти не співають текст, не розуміючи, про що він. Я даю програму, і вони мають вивчити: хто композитор, хто лібретист, у який період часу написано твір, що за історія за ним стоїть.

Ми розбираємо форму, риторику, інтонацію. А потім я прошу: «Фантазуй, уяви, як ти це пережив би». Справжній співак — це не просто голос. Це людина, яка вміє викликати в залі відгук. Передати емоцію так, щоб кожен, навіть в останньому ряду, відчув. У цьому справжнє мистецтво.

С. П.: Як ви поєднуєте суворість класичної школи з тією гнучкістю, якої вимагають сучасні студенти?

О. С.: Я розумію, що часом потрібно бути дуже делікатною, адже нинішні студенти — особлива категорія. Я щиро вклоняюся перед педагогами та студентами, які, незважаючи на четвертий рік війни, залишаються тут і продовжують наполегливо навчати й навчатися. Ба більше, до нас у вересні приїхала велика група студентів із Китаю — це надихає.

С. П.: Із чим це пов’язано?

О. С.: У Китаї вокал — престижний напрям, і до 18–20 років у молодих уже сформований голос. Одеська академія там добре відома й цінується за свої традиції та сильну педагогічну школу. Ми пишаємося нашими випускниками, які прославляють нашу одеську вокальну школу на найкращих оперних сценах. Сьогодні це Олександр Цимбалюк (Німеччина), Віталій Білий (Одеса), Марія Гулегіна (Німеччина), Алла Родіна (США), Ганна Бондаренко (Австрія), Станіслав Цема (Німеччина), Тетяна Лисенко (Дніпро), Марія Туткевич (Одеса), Олександра Домащук (Бельгія) та багато інших. Неважливо, де співають, головне — продовження професії та традицій одеської вокальної школи нашими учнями.

С. П.: Чи йдуть ваші студенти в естраду? І як ви до цього ставитеся?

О. С.: Ідуть. І це абсолютно нормально. Основне — щоб вони пройшли школу. Сьогодні в нас є спеціальна підготовка — мюзикл, оперета, сценічний рух. Ми не сноби. Просто є межа, за якою музика стає не мистецтвом, а ритмічною формою впливу. Коли все однакове, все в одному ритмі — наче хтось б’є по нервовій системі. Там уже не почуття, а ефект натовпу. Ось цього я боюся.

С. П.: Які слова ви сказали б собі — молодій студентці, яка тільки починала шлях у мистецтві? Є щось, чого навчилися з досвідом?

О. С.: Знаєте, я б сказала собі одне: «Усе, що ти здобудеш із досвідом, — віддай іншим». Бо сенс не в тому, щоб зберегти все у собі, а в тому, щоб передати. Навчити відчувати, думати, вірити, шукати. І обов’язково — залишатися людиною. Насамперед у мистецтві.

С. П.: А як би ви охарактеризували українську вокальну школу сьогодні? Чи є у неї своя особлива традиція?

О. С.: Безперечно, українська опера має свою унікальну ідентичність, і сьогодні ми надзвичайно гостро її відчуваємо. Її основа — народна пісня, голос нації, жива традиція, що передається з покоління в покоління. Оперна культура в Україні формувалася на глибокому зв’язку з народною музичною основою, і саме в цьому — її автентичність та сила.

Одеська вокальна школа — частина цієї ідентичності, але зі своїми особливостями. Європейський вплив залишив помітний слід: опера в Одесі народжувалася в інтернаціональній атмосфері — серед диригентів, співаків, педагогів із різних країн. Сьогодні українська школа стала простором обміну: одеські педагоги працюють у Києві, київські — в Одесі. Це об’єднання не стирає відмінності, а навпаки — посилює та розвиває національну оперну традицію.

С. П.: Чи траплялися у вашому житті ситуації, коли ви відмовлялися від вигідної пропозиції заради вірності собі?

О. С.: Так, був подібний момент. Після успішного виконання партії Цариці ночі в Познані мені запропонували заспівати Тоску в Зальцбурзі. Гонорар — величезний, можна було купити квартиру. Але в мене колоратурне сопрано, не драматичний голос. Концертмейстер чесно сказала: «Ти впораєшся емоційно, але втратиш голос». Я довго вагалася, але відхилила пропозицію. Це було важке, проте вірне рішення.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

С. П.: Чи бували у вашому житті моменти, коли чиїсь слова стали опорою у важкий час?

О. С.: Моєю опорою були характер і бажання співати — незважаючи ні на що. Батьки були проти. Мама, володарка унікального оперного голосу, чия вокальна мрія не здійснилася, не хотіла, щоб я йшла тим самим шляхом. Навіть не слухала, коли я співала. Але я сказала своє «так». Батько підтримував: «Просто співай». А пізніше доленосною стала зустріч із моєю професоркою з фортепіано — видатною піаністкою, музикантом, гордістю Одеси — Людмилою Наумівною Гінзбург. Вона, послухавши мій голос, підтримала моє бажання. Сказала: «Ти неодмінно будеш співати. Я вірю в тебе!» І я це запам’ятала.

С. П.: Що саме вона вам дала?

О. С.: Вона навчила мене «малювати» мелодії на роялі, і це я перенесла на свій виконавський співочий досвід. Уявляєте? Музику можна намалювати. Лінію мелодії — рукою, уявою, звуком. Як вона йде: вгору, вниз, поряд — усе можна зобразити. Це змінило моє мислення. Я навчилася бачити голос.

С. П.: Ви — член журі Міжнародного конкурсу молодих оперних співаків при Одеському національному академічному театрі опери та балету. Як суддя й педагог що цінуєте в конкурсному виступі найбільше?

О. С.: Індивідуальність. Вона включає все: голос, подачу, техніку, емоційну правду. Якщо виконавець справжній — це відчувається одразу. Якось на одному концерті виступала співачка з приголомшливим голосом. Унікальна краса тембру. Перший твір — усі були в захваті. Другий — уже стало нудно. Третій — і зал втомився. Розумієте? Усе ідеально, але в одному стані, в одній фарбі. Без живого дихання.

А після неї вийшов молодий чоловік. Голосок — слабенький, тоненький. Я навіть здивувалася, як він пробивається в театрі. Проте через дві композиції зал уже не міг відірвати очей. Він передавав кожну думку, кожен погляд, кожне почуття. Він проживав музику. І в цьому була правда. Ось за це — браво! Це неможливо зіграти. Це або є, або ні.

С. П.: Цього року вперше початковий етап I Міжнародного конкурсу оперних співаків Recitar Cantando проходить онлайн. Зовсім новий формат. Як ви оцінюєте цю зміну?

О. С.: Це насправді новий виклик, але він відображає час: ми виросли в офлайні, а студенти — у світі гаджетів. Змінюється все — сприйняття, увага, слух. Але жоден гаджет не передає тембральної вібрації, об’єму та звучання голосу — надто страждають потужні, щільні голоси, з’являється спотворення.

Однак при якісному записі — у хорошому залі, з потрібної відстані — можна почути технічний рівень, діапазон і навіть емоційну правду. І це дає можливість оцінити більше виконавців, особливо здалеку, — це теж важливо. Та найголовніше, звісно, відбуватиметься тут, в Одесі.

Це дуже важливий і відповідальний момент — фінал та гала-концерт конкурсу проходитимуть саме в Одесі. Ми чекаємо і на учасників, і на глядачів, адже це не просто подія, а культурний жест підтримки. Для міста, для України, для нашої мистецької репутації.

С. П.: Благодійний фонд «Інтелектуальний капітал» і проєкт Huxley підтримали Міжнародний конкурс молодих оперних виконавців Recitar Cantando, що проходить в Одесі. Це дуже важлива ініціатива — як для розвитку молодих талантів, так і для культурного іміджу України в світі.

О. С.: Саме проведення I Міжнародного конкурсу оперних співаків в Одесі, ініційоване керівництвом театру, — це величезний внесок у розвиток інтересу до оперного жанру й відкриття нових імен молодих співаків. І коли культуру підтримують не лише державні структури, а й фонди, бізнес, проєкти, які усвідомлюють цінність виконавського мистецтва та опери загалом, — це вселяє надію.

Дякую фонду та проєкту Huxley за розуміння, участь і підтримку. Для молодих артистів — це можливість заявити про себе, для Одеси — важлива культурна подія, а для України — гідний голос на міжнародній сцені. Ми сподіваємося, що конкурс відкриє нові імена, подарує молодим співакам шанс бути почутими, і, звичайно, дуже хочеться, щоби рівень учасників був високим, надихаючим. Бо від цього залежить і наше майбутнє — вокальне, культурне, професійне.

С. П.: А перемога в конкурсах важлива? Чи сам шлях, участь, зростання, поштовх до пошуку себе?

О. С.: Я завжди кажу: участь у конкурсі — вже перемога. Це мобілізація. Це внутрішній іспит. Це етап дорослішання. Зараз конкурси — як спортивні старти. І потрібно мати дуже міцне здоров’я, нервову систему, внутрішню стійкість. А в сучасних студентів із цим важко. Панічні атаки, тривожність — усе це ми бачимо й намагаємося оберігати їх наче рідних дітей.

С. П.: А ви як справляєтеся з емоційним напруженням, з важкими моментами? Чи є у вас свій ритуал?

О. С.: У мене один ритуал — молитва. Молитва — це моя тиша, мій внутрішній острів. Це те, куди я йду в будь-якій ситуації: радісній, трагічній, безвихідній. У мене непросте життя, багато втрат, багато близьких уже пішли. Але саме там, у молитві, я відшукую себе.

С. П.: А що ви думаєте щодо проведення в Одесі фестивалю духовної музики? Наскільки близькою є для вас ця тема — професійно й особисто?

О. С.: Дуже близькою. І вважаю, що такий фестиваль сьогодні потрібен як ніколи. Для молоді, котра ще не повною мірою усвідомлює, що таке віра, — це спосіб доторкнутися до світла. До надії. До відчуття, що ми тут все одно гості. Що душа — це те, що повинно мати вихід. Я вчу своїх студентів вірити: у них усе складеться. Це основа. Без віри не вийдеш на сцену. І не залишишся в професії.

С. П.: За часів війни та нестабільності ми, можливо, вперше побачили, як голос — буквально й метафорично — може бути зброєю.

О. С.: Голос — це енергія. Це правда. Коли моя учениця, народна артистка України, співає в окопах перед солдатами — це діє. Це не фон, не гаджет. Це звук, слово, почуття — в обличчя, в серце, в душу. Це зброя духу. Вона лікує, надихає, захищає. Голоси, слова впливають по-справжньому на душі кожної людини, незалежно від того, перебуває вона в окопі чи в глядацькій залі.

С. П.: Якби сьогоднішню Україну можна було описати образом або метафорою, які слова підійшли б для цього?

О. С.: Багатство, талант, свобода.

С. П.: Що з літератури, кіно сьогодні перегукується з нинішньою ситуацією? Можливо, з твору, який ви виконували?

О. С.: Богдана Фільц — талановитий український композитор — на слова української поетеси Ліни Костенко написала романс: «Не час минає, а минаєм — ми! А час — це тільки відбивання такту. Час — не хвилини. Час — віки і вічність… Час — великий диригент, перегортає ноти на пюпітрі!»

С. П.: Ви дуже любите своє місто. Що б ви змінили в Одесі? Про що ви мрієте для неї?

О. С.: По-перше, я мрію, щоб усе, що було побудовано, збереглося як культурна спадщина. По-друге, щоб Одеса завжди залишалася відкритою, усміхненою, люблячою, темпераментною і музичною.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media