СІБЕ ШААП: Українці виконують за європейців ту роботу, яку ті мали би зробити самостійно!

Автор: Роб Восс / tubantia.nl

 

Чим загрожує Україні «пастка ресентименту»? Чому після війни варто відмовитися від ненависті до росіян? Навіщо Путіну війна з Україною? Чи можлива громадянська війна в Росії? На ці та інші запитання нашого альманаху відповідає нідерландський філософ, письменник і за сумісництвом парламентар Сібе Шаап.

Шаап — авторитетний дослідник пострадянських країн і посттоталітарних суспільств, ніцшеанства та неомарксизму. Одна з його книг має назву «Мстивий яд». Наша розмова — про те, як Україні знайти протиотруту від історичної образи й перемогти.

Ви багато років досліджуєте філософську спадщину Ніцше, який у своїй книзі «До генеалогії моралі» вперше вжив популярний нині термін «ресентимент» (від французького ressentiment — образа, злопам’ятність, обурення). Чи можна, спираючись на нього, зрозуміти сучасне ставлення українців до Росії?
 

 

Образа починається тоді, коли ви почуваєтеся нещасними. За цією реакцією закономірно виникає питання: «Хто в цьому винен?» Таким чином, ви забуваєте про те, що сталося, і відразу ж проєктуєте відповідне почуття на того, хто, як вам здається, це спричинив. Тож образа — це не реакція на конкретні події, а завжди на людей, які, як ви вважаєте, стоять за ними. Це персоніфікована ненависть.

Рівень образи не обов’язково прямо залежить від реального стану речей. Відчуття образи може легко посилюватися через дрібниці, які особливо вас зачіпають. Через це в ваших очах ці дрібниці набувають усе більшої й більшої ваги. І ви не можете перестати думати про них. Ці думки переслідують вас вдень і вночі.

Звісно, в якийсь момент ви маєте усвідомити, що так більше не може тривати, і з цим потрібно щось робити. Треба рано чи пізно повернутися до нормального стану. Але коли ви ображені — ви цього не розумієте.
Тож образа — це реактивне почуття, яке прагне помсти. У вас формується чітке уявлення про те, хто винен у ваших бідах, і вам надзвичайно складно контролювати своє ставлення до цієї людини.

 

Ненависть українців до людей, які напали на їхню країну, цілком закономірна. На вашу думку, чи може наш народ якимось чином змінити цю свою реакцію?

З Росією потрібно воювати, але водночас не варто ненавидіти росіян. Хоча слід визнати, що реакція ненависті цілком природна за таких обставин. Ми бачимо, що Путін створив довкола України інфраструктуру ненависті. Але не варто уподібнюватися йому та культивувати це почуття у ставленні до росіян. Ненависть нічим не допоможе.

Візьміть, наприклад, Євангеліє Ісуса Христа. Він каже: якщо хтось бажає вам зла — не відповідайте тим самим. На цьому ж наполягає і Ніцше, хоча він зовсім не є християнином.

У витоків цієї ідеї — давньогрецькі мислителі, а згодом до неї приходять і філософи Просвітництва. Усі вони в один голос говорять про одне: коли вас переповнюють негативні емоції — слід спробувати взяти їх під контроль, піднятися над ними, не уподібнюватися ворогу.
Я дуже сподіваюся, що українці достатньо сильні, щоб вистояти. Звісно, зараз вони ненавидять російську армію. Проте після війни варто скоригувати цю реакцію.

 

 

Навіщо, на вашу думку, Путіну потрібна ця війна?

Путін перебуває у владі ресентименту. Він неодноразово повторював, що вважає розпад Радянського Союзу найбільшою катастрофою ХХ століття. Він ніяк не може з цим змиритися, і саме це є джерелом його образи.

Помста — ось що його насправді мотивує. Він бачить, що ваша країна стає більш вільною та багатовекторною порівняно з Росією, що вона рухається на Захід. Цей шлях України він сприймає як загрозу для себе, тому ваша країна є для нього об’єктом ненависті.
Його мета — зруйнувати цю країну.

Але те, що зараз робить Путін, лише погіршує ситуацію для самої Росії. Після вторгнення навіть російськомовні громадяни України почали відчувати себе повноцінними українцями. Залишилася лише незначна кількість маргіналів, які все ще вірять, що в складі Росії їм буде краще.

Путіну вдалося по-справжньому об’єднати українців.

 

Гадаю, ще нещодавно ніхто й уявити не міг, що в Європі у XXI столітті можлива війна такого масштабу. Як ви вважаєте, чи свідчить це про те, що воєнні конфлікти в історії людства неминучі?  

Людській природі притаманні як добрі, так і злі начала. Якими б прекрасними й світлими не були якості людини, її темна сторона нікуди не зникає. Це чудово показав Ніцше, розробляючи свій міф про вічне повернення. Зло повертається. І хоча ми спостерігаємо цей процес час від часу, у нас немає підстав бути фаталістами.

Людська природа нагадує монету, в якої з одного боку — добро, з іншого — зло. Але, на відміну від монети, вона може впасти одразу на обидві сторони. Ми маємо навчитися тримати все це в рівновазі. Західному світові потрібно наново віднайти баланс між добром і злом.
 

Чи можемо ми вже зараз винести якісь уроки з цієї катастрофи?

В органах управління водними ресурсами Нідерландів, у яких я мав честь працювати, існує таке традиційне висловлювання: «Будь ласка, Господи, дай нам хліб насущний. А ще дай нам хоч іноді невеликий потоп».

А навіщо нам маленький потоп? Тому що він є застереженням: попереду нас можуть чекати масштабніші лиха, величезні повені… Коли протягом 20 років не відбувається жодної повені, люди забувають про можливу загрозу.

І тоді вони кажуть: «Навіщо нам у Нідерландах органи управління водними ресурсами?» А для того, щоб можна було передбачити появу загрози і вчасно її запобігти.

 

 

Чи можна вжити якихось превентивних заходів щодо можливих майбутніх воєн?

Коли ми перебуваємо на межі катастрофи, нам потрібні філософи, а також досвідчені люди, які вже бували в подібних ситуаціях. Суспільству потрібно прислухатися до них, тому що вони можуть передбачити, що може піти не так.

Свого часу я писав про популізм у пострадянському світі. Я був переконаний, що менталітет, який породив у минулому комунізм, нікуди не зник і ще може якимось чином проявити себе. Нехай навіть дещо в іншому обличчі, але він проявиться. Як виявилося, я мав рацію – цей менталітет нікуди не подівся.

Україна дала сьогодні Західній Європі гарний урок. Зеленський та інші українські політики зараз кажуть: “Ми боремося за ваші цінності. Тому що ви, постмодерністи, про них забули”. Європейці мають зрозуміти, що українці роблять за них ту роботу, яку зобов’язані були виконати вони. Самі європейці повинні були боротися за свої цінності.

 

Як ви вважаєте, чи можливе на даний момент припинення війни дипломатичним шляхом?

Не можна довіряти росіянам і договорам з ними. Для них, навіть за часів комунізму, це була просто папірець. Вони навіть не читають, що підписують — їм це не цікаво. Тому Україна має продовжувати боротьбу, доки не переможе. Найгірше, що можна зробити, — це заявити на переговорах: «Гаразд, ми припиняємо війну і приймаємо ситуацію такою, якою вона є зараз».

У результаті ви отримаєте заморожений конфлікт, який ми спостерігаємо з 2014 року на Донбасі, як це відбувається в Молдові та Грузії. Приклад Грузії показує, наскільки паралізуючою для країни є тліюча війна. Російська агресія блокує її розвиток.

Припинення війни за таким самим принципом створить в Україні постійну зону напруги. А це означає, що інвестори із Заходу завжди будуть не впевнені в доцільності інвестицій у вашу країну. Бо нова війна може розпочатися будь-якої миті.

 

На чому Україні слід зосередитися після завершення війни?

Ви маєте бути готовими відповісти на нові виклики. Війна завжди реактивна: є ворог — і ви змушені йому протистояти. Після війни вам слід стати активними, а не реактивними. Добре, що вже зараз Зеленський ставить завдання з підготовки до повоєнного відновлення України.

До речі, коли ви потрапляєте в пастку ресентименту, образи на росіян, ви залишаєтеся в зоні реактивних реакцій: «Ми точно знаємо, проти кого ми». Під час війни це виправдано. Але після війни ви маєте поставити зовсім інше питання: «За що ми?» Завдання українців — дати відповідь на це питання, придумати, що робити з Україною далі. Зрозуміло, що зруйноване треба відновлювати. Але що робити після цього?

Після Другої світової війни Німеччину вирішили покарати доволі своєрідно: на всіх експортних товарах, виготовлених німцями, мала стояти позначка «Зроблено в Німеччині». Через десять років цей напис перестали сприймати негативно — він став найкращою рекламою зразкової німецької якості. У німців є чому повчитися.

 

 

Росія часто висловлює свої побоювання щодо розширення НАТО на схід. Як ви вважаєте, чи справді НАТО становить реальну загрозу для Росії?

НАТО — це оборонна організація, а не наступальна. НАТО ніколи не вторгалося на чужі території. До складу організації входять близько 30 дуже різних країн. І єдина мета, яка здатна їх об’єднати, — це самозахист.

Тому навіть якщо в окремих країн-членів НАТО можуть виникати наступальні наміри, сама організація загалом таких намірів мати не може. Абсолютно неможливо уявити, щоб усі 30 країн об’єдналися і вирішили разом когось завойовувати.

 

Як ви вважаєте, чи може ця війна стати переломним моментом в історії Росії?

Я не впевнений, що після Путіна ситуація зміниться на краще. Якщо пам’ятаєте, коли пішов Горбачов і розпався Радянський Союз, у Росії майже відразу почалася громадянська війна. Олігархи, бандити, політики, безпосередньо пов’язані з КДБ. А Єльцин усе це не контролював. На відміну від нього, Путіну вдалося домовитися і з олігархами, і з криміналітетом, і з КДБ. І громадянська війна раптово припинилася.

Хоча ані злочинці, ані олігархи нікуди не зникли, а люди з КДБ отримали політичну владу. У результаті Путін сьогодні, ймовірно, є найбагатшою людиною у світі. Якщо Путін піде, а правлячий клас не захоче зберігати цей режим, Росія цілком може повернутися у 90-ті. А це означає, що вона знову опиниться на межі громадянської війни.

 

Чи вважаєте ви, що ті зміни, які відбувалися в Україні останніми роками, приведуть її до світлого майбутнього?

В Україні після останніх виборів до влади прийшло нове покоління. Яке не має досвіду становлення в умовах комунізму. Вони не прив’язані до старих структур, вони виховані інакше, ніж попередні покоління. Ці люди вирішили діяти по-іншому… Тому, звісно, ми покладаємо на них свої надії.