ОПОВІДАННЯ «БОГ, ЩО ЖИВЕ НАД ЗОРЯМИ»
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Midjourney
Батьківський будинок стояв на високому пагорбі, але всі до одного вікна виходили до сонця. В ньому завжди пахло підпалком (товстим хлібним млинцем, натертим часником), крижалками (капустину відварювали цілком, а потім різали на скибки, заправляли маслом та спеціями), а ще сухоцвітом: лавандою, ромашкою, анісом.
Життя здавалося безжурним. Селище Селець — крихітним та зручним. Тато й мама — завжди задоволеними та усміхненими. Окрім Олени в родині були ще двоє дітей. Мама кликала її Льолею, навчала польської та німецької мовам, розповідала про Бога, його мандри та поневіряння. Дівчина щоразу перепитувала: «Мамо, а де він зараз? Невже серед зірок?» Мати замріяно кивала.
Батько гарно розбирався у математиці, тож Льоля крутилася поруч. Увечері збиралися родиною на відкритій веранді, пили чай з ожиновим варенням та слухали співи сільських дівчат. Кожна пісня починалася на «Ой». Спершу — «Ой виходьте, дівчата», далі — «Ой на горі дощ іде», під кінець — «Ой ти вишенько, ти черешенько».
Час збігав. Олена закінчила гімназію на відмінно й перетворилася на справжню красуню. Крихкотіла, граційна, астенічної статури. Мала точений ніс, волосся, що природно завивалося холодною хвилею, трохи занизькі брови, але це жодним чином її не псувало. Навпаки, очі здавалися ще таємничішими та виразнішими.
Вона б могла зніматися у кіно нарівні з Вірою Холодною, але її кликали інші висоти та шляхи. Дівчина обожнювала маневрувати цифрами, виконувати різноманітні обчислення, знаходити невідоме. Вільно володіла чотирма мовами.
На початку двадцятих років набув чинності Ризький мирний договір, і в результаті цього Волинь відійшла до Польщі. Ще вчора Олена засинала в одній країні, а коли прокинулась — опинилася в іншій. Щоб вступити до польського університету у Львові, довелося перескладати іспити з усіх предметів, та це не лякало, бо марила астрономією. За рік стала студенткою, і почалося нове життя.
Усі дисципліни викладали виключно польською, а ошатна будова університету, прикрашена скульптурами, символізувала любов, справедливість, істину та віру. Їй подобалось місто, його вранішні церковні переклички, стримана тиша барахолок, гутірка горлиць на балконах та дахах, а ще родинні «дефіляди» проспектом Свободи та коло готелю «Жорж». Грошей, звісно, не вистачало, тому підробляла клерком у судовій канцелярії. Замість побачень корпіла над книжками. Натомість вар’єте, дансингів, кабаре — самотужки опановувала Всесвіт.
Шість років збігли, як мить. Дівчина закінчила навчання і влаштувалася до обсерваторії. Поводилася дивно. Маючи привабливу зовнішність, тримала представників чоловічої статі на відстані, не дозволяючи собі навіть флірт. Жодного разу не розщедрилась на стрижку у готелі «Жорж». Не піддалася ревю-лихоманці, хоча львів’яни просто обожнювали вистави «Ніжки на стіл» та «Це можеш розповісти своїй бабці».
На відміну від однолітків, вела просте та тихе життя й більше цікавилася зіркою Бернарда, ніж чоловіками. Мати хвилювалася з цього приводу, адже юнці слід наводити лад у оселі, пекти пляцки, водити дітей на причастя, а не обчислювати астероїди. Олена жила іншими цінностями, охоче прийняла запрошення від знаменитого професора Михайла Камінського й переїхала до Варшави. Спочатку працювала позаштатною асистенткою в астрономічній обсерваторії, через два роки захистила докторську дисертацію «Про рух планетоцентричних комет» і стала докторкою з філософії.
Її слабкістю залишалися комети та їх несамовитий рух. Виявилось, що на нього впливають гравітаційні сили, які виникають під час наближення або віддалення комети від Сонця. Під впливом сонячного тепла з поверхні небесного тіла починає випаровуватись речовина. Як наслідок — ядерний ефект, що спричиняє рух ядра. В результаті хвостата зірка мчить, наче несповна розуму, або, навпаки, уповільнюється, майже гальмує.
Найцікавіше, що космос залишався космосом, а віра в Бога — непохитною святістю. Дивним чином дві протилежні між собою справи не заважали одна одній. Спершу на папері велися розрахунки, малювалися «голови» та газові хвости, трохи згодом пальці побожно складалися у потрібній конфігурації й «креслили» на грудях хрест. Інколи, під час кількагодинних молитов, у Олени закрадалася думка про чернечий постриг, але жінка ніколи не домірковувала її до кінця.
Справжнє кохання спалахнуло у тридцять чотири роки та збило з пантелику. Виявляється, любов теж має свою унікальну енергетику, проти якої ніяк не встояти. Олена вийшла заміж за Леона Казимирчака, народила сина Сергія. Малюка назвали на честь духовного наставника протоієрея Сергія Булгакова, який залишався найавторитетнішою людиною в її житті.
Молодята мріяли оселитися у Сельці, оскільки це єдине місце, в якому слід жити, виховувати дитину та займатися наукою. Олена задумала спорудити станцію спостережень за небесними світилами — філіал Варшавської обсерваторії, коханий — досліджувати волинські ріки. Та мрії перекреслила Друга світова війна.
Все відбулося згідно з планом «Вайс», що був намічений у квітні-травні, а вже в перший день осені втілений у життя. Німці вчинили підло. Закрутили багатоступеневу інтригу, вдаючи, ніби Польща почала конфлікт першою, й «бідолахам» нічого не залишалося, як захищатися.
Ворог крокував широко. Присунув на танках, бомбардувальниках, винищувачах, тож польську армію було розгромлено за кілька тижнів. Німці собою пишалися та вигадали новий термін ведення бойових дій — «блискавична війна». Вже наприкінці вересня марширували Варшавою, гримаючи підборами чобіт, наче коні новими підковами.
З часом війна докотилася й до Львова. Пекло почалося з авіанальотів, і на дахи посипалися бомби, що нагадували гігантські кувалди. 30 червня 1941 року окупанти браво увійшли в місто й розпочали свої лиходійства. Погроми, мародерство, арешти, масові вбивства євреїв. Олена, як і всі львів’яни, ходила попід стінами та відчувала задуху. Вдома невпинно плакав п’ятирічний Сергійко: хлопчика неможливо було відволікти ні улюбленими оповідками Наталі Забіли, ні щойно спеченими рогаликами.
Зовсім скоро фашисти взялися за своє улюблене — за концтабори. На вулицях не вщухав крик ані вдень, ані вночі, й відлунювалась напружена музика, що отримала назву «Танго смерті». Олена, ризикуючи життям, заходилася рятувала польських офіцерів. Як професорка університету видавала їм посвідчення стажистів обсерваторії, щоб вони могли залишити місто.
Згодом налякана масовими стратами, перейменуванням вулиць, перерозподілом міста на зони для арійців, із родиною переїхала до Варшави. Там теж було непереливки. Щоб вижити, мусила давати приватні уроки математики. Майструвати іграшки та продавати їх на базарі.
Якось Олена молилася перед іконами. Стояла навколішки і з чистим серцем читала одну молитву за іншою. Раптом почула голос, який наказував чим скоріш залишити Варшаву. Жінка звикла довіряти Богові, тож хутчіш склала валізи й пояснила синові, куди і чому мають іти. Того ж вечора опинилися у орендованій заміській кімнаті, а з усіх боків йшов у контрнаступ сірий втомлений ліс.
Наступного дня звільнилася з роботи, склала ще трохи одягу й попросила чоловіка з матір’ю терміново до них доєднатися. Коханий відтягував від’їзд, а коли зібрався, було запізно. Почалося Варшавське повстання, яке тривало шістдесят три дні. Місто опинилося в оточенні, а її найрідніші — у ворожій пастці. Варшава перетворилась на одну суцільну руїну. Містян, які вижили, зігнали на вулицю й розділили по трьох концтаборах. В одному з них опинилися мати та її коханий Леон.
Почалися довгі та виснажливі пошуки. Жінка залишала малого на друзів і йшла галасвіта. Пішки здолала половину Польщі.
Того дня різко похолодало, тому наважилася вирушити до колишньої оселі, щоб забрати теплий одяг. На перехресті її зупинив німецький патруль та став вимагати перепустку. Сутінки загущували повітря, перетворюючи його на грибну підливу, комендантська година от-от мала розпочатися, перепустки зроду-віку не було.
Олена не розгубилася, впилася поглядом у збайдужілого німця й звернулася німецькою мовою: «Ви ж теж християни. На вас чекає вдома мати, дружина, син або донька. Невже зможете вбити беззахисну жінку, яка заради порятунку рідних прийшла взяти теплі речі у своїй квартирі?» Очі патрульного вмить стали вологими. Чоловік опустив автомат і вигукнув: «Біжи хутчіше!»
Пізніше Олена дізналася, що матір перевели до табору для людей похилого віку, Леона вивезли на роботи до Австрії. Він був змушений зривати скелі, щоб уповільнити наступ Червоної Армії на Відень та Берлін. Їй навіть вдалося переправити коханому листа та отримати від нього відповідь. Лист був по вінця заповнений втомою та фізичним болем. З часом маму вдалося визволити, а от чоловіка — ні.
Звістка про перемогу наздогнала у Празі. З приходом Червоної армії було оголошено про швидку добровільну репатріацію всіх бажаючих. Вченій гарантували пристойну роботу, квартиру, допомогу. Запевняли, що фахівці її рівня країні вкрай необхідні, та обіцяли знайти Леона. Олена нестримно хотіла додому й не розглядала переїзд до Європи, як вчинило багато науковців.
У травні разом із мамою та сином прибули до Херсона й стикнулися з іншою реальністю. Чоловікові так і не дозволили переїхати до Радянського Союзу, а її польський професорський диплом не визнали, бо не знала історію комуністичної партії та ідей марксизму-ленінізму. Замість науки — стала викладати математичний аналіз й астрономію в Херсонському педінституті. Спала мало, працювала по сімнадцять годин на добу, а ще постійно оглядалася, щоб часом не заарештували за дворянське минуле та не охрестили ворогом народу. Водночас готувала до захисту кандидатську дисертацію.
Для проживання родині виділили кімнату з земляною підлогою у комунальній квартирі. В ній гуляли протяги та не вибувала сирість. Навідувалися злодії, бо викладачка прибула з Польщі, отже, привезла з собою багато «добра». В один із днів хлопчик тяжко захворів. Лікарі довго не могли встановити правильний діагноз і лікували від черевного тифу замість менінгіту. Матір до дитини не пускали. Одинадцятилітній Сергійко від болю осліп.
Олена обіймала вікна, де вмирало дитя, а після поховання запідозрила, що відрядили на той світ ще живого, тож самотужки розкопала могилу й переконалася: дитина не зрушила з місяця. Таємно домовилася з батюшкою, щоб той здійснив церковну панахиду, і три наступні доби молилася на схилах Дніпра. Виснажилася, змарніла, схудла до прозорості.
Саме тоді зрозуміла, що не зможе більше жити на Херсонщині: надто багато сконцентрувалося болю. Ось тут малий рибалив, під тим черешневим деревом вчив напам’ять вірші Тичини, за тим столом множив у стовпчик. Тому поспіхом зібрала валізу й подалась до Ленінграду.
Балтійська столиця помалу оклигувала. Коли визирало раритетне сонце, вулиці та площі заповнювались дітьми, які тягнули на мотузках іграшкові молоковози. В такі хвилини Олена затуляла очі і йшла навпомацки. Вступила до інституту теоретичної астрономії та з головою поринула у навчання й написання наукових робіт. Захистила дисертацію на тему «Тісні зближення комет із планетами та планетоцентричний рух комет», отримала вчений ступінь кандидатки фізико-математичних наук, але не відчула особливої радості.
Звично придбала квиток на потяг і попрямувала у Херсон до матері. Хотіла похвалитися старенькій, що зовсім скоро стануть жити разом та прямо в дорозі жінку заарештували за підозрою у шпигунстві й антирадянській діяльності (Олена не поривала зав’язків із Польщею, бажаючи знайти свого чоловіка). Астронома запровадили до Бутирської в’язниці й протримали за ґратами майже рік.
Слідчий виявився нелюдом. Налітав, як оскаженілий, обзивав сволотою та стервом. Олена з відчаю чотири рази перегризала собі вени на руках, та не вмирала. Щоразу просила вибачення у Бога і знову впивалася зубами у власну плоть. Під час допитів поривалася розбити голову об стіну, щоб мозок викотився до ніг, та вигукнути особливо виразно: «Я ні в чому не винна!» Слідчий скалився, мов собака на висівки. Вимагав оббріхувати колег, називати нові імена та прізвища.
Допити відбувалися майже щоночі й тривали по вісім-дванадцять годин. Вдень прилягти не дозволялося, лише ходити. Ввечері ув’язнені дрімали годину-дві й знову в кабінет. У результаті в жінки різко погіршився зір, відмовили ноги, а у карточці було зазначено тринадцять хронічних захворювань.
Один із слідчих виявився притомним. Чоловік мав добрі очі й справжнє серце замість залізного. От він і показав Олені донос, через який її було заарештовано. Папір наклепав місцевий священник, розголосивши таємницю сповіді. У відповідь жінка прочитала лекцію «Гідність християнства та негідність християн». На наступний день знову поговорили про Бога.
Про його вічність, справедливість та неупередженість. Милосердя та об’єктивність. Унаслідок слідчий повірив в існування Всевишнього та добився для Олени звільнення. Провів до залізничної станції та всю дорогу ніс жінці валізу (бідолашна так знесилилась, що не могла підняти навіть буханець).
На волі її збила з ніг ще одна страшна звістка. Поки перебувала під арештом, рідну матір здали до психіатричної лікарні, де старенька померла. Так Олена Іванівна лишилася зовсім сама.
Літо п’ятдесят другого добігало кінця. В небі марудилися дощові хмари, а потім осипалися дрібним жовтуватим пшоном. Серпень доживав останні дні, але сезон вперто не закінчувався. Море залишалося теплим, повітря — насиченим, відпочиваючі — безжурними. Це дисонувало з її станом, бо майже рік жила запротореною, заляканою, безправною, а тут вільне від будь-яких зобов’язань море, екстравагантні одесити, завжди бадьорий та колоритний Привоз.
Олена прибула до портового міста худа, бліда, нездорова. З ніг до голови обпечена незгодами. Отримала посаду доцентки кафедри вищої математики Одеського педагогічного інституту й чотири роки прожила коло моря. Нікуди не виходила, всі новини дізнавалася з газет. І про те, що відбудували завод фрезерних верстатів, і про відкриття пляжу «Аркадія». Невтомно викладала й молилася. Досліджувала еволюцію великих планет.
Про її працездатність ходили легенди. Іноді Казимирчак-Полонська не виходила з машинної зали по дві доби й на багато років випередила аналогічні роботи, що велися на Заході. Серед колег ученої ходив жарт, що своєю завзятістю та інтелектом вона «побриє» будь-яку комету (у давнину їх називали «хвостатими чудовиськами», «волохатими зорями», «мітлами»).
Їхній рух оцінювала на електронно-обчислювальних машинах, створивши фонд координат збурюючих планет на перфокартах. Захистила ще одну дисертацію, написала понад сто робіт з астрономії.
Вражалася кометами Білі, Енке, що наближалася до Сонця на найменшу відстань, та Швассмана, у якої найкругліша орбіта. Виходить, гігантські каменюки ширяли небесним простором, наче одержимі, і все це за задумом Творця. Жінка поважала волю Всевишнього й організувала у своєму помешканні нелегальний богословський гурток. На той атеїстичний час подібне було неприпустимим, але боятися вже було нічого, бо давно втратила найдорожче.
Старість прийшла не з порожніми руками, вона принесла у подарунок сліпоту. Відтоді — ні неба, ні комет, ні ікон. Навіть світлини сина з ведмедиком, з якою не розлучалася впродовж всього життя. Лекції читала по пам’яті. Студенти приходили до викладачки додому й несли в аудиторію на стільці. Улюбленим словом залишалось «відповідальність», бо християнин має відповідати за свої вчинки, слова та думки. Смиренно приймати всі обставини й мудро на них реагувати. Наприкінці життя жінка таємно прийняла постриг.
Перед смертю здавалося, прозріла. Олена Іванівна дістала фото Сергійка та розцілувала дитину в обидві щоки, обвела рукою картини з вивченими та дослідженими кометами, прочитала молитву й вигукнула: «Вище! Вище! Вище!»
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
