РЕЦЕНЗІЯ ЧИТАЧА: «СЕСТРИ КУРІАДІС» СОНІ КАПИНУС

Соня Капинус / Світлина з особистого архіву

Коли я брала до рук цю книгу, очікувала, що прочитаю вивірену історичну оповідь. Знаючи, як авторка вміє працювати з матеріалом, по першому роману «Білі кролики», я вже була однією ногою в Батумі 20-х років минулого століття, збираючи всю свою серйозність, щоб зіткнутися з цим непростим періодом людської історії. Однак серйозність мені не знадобилася.

естри Куріадіс» — навіть не зовсім роман. Це радше гра: гра слів, гра героїв один з одним, гра автора з читачем. У цьому тексті нічого не відбувається як слід. Кожного разу все кладеться на різні місця, і здогадайся-но сам, навіщо й чому. Сестри Куріадіс не запитують, чи готові ви, чи ні, чого ви хочете чи не хочете, — вони беруть за руку й ведуть у свій неможливий магічний світ, реальнішого за який не існує. І там доводиться радитися зі Смертю, адже більше радитися немає з ким.

Начебто твір прозовий, проте структура вочевидь поетична. Тут є навмисні повтори, які задають ритм — смисловий та стилістичний. Спершу повтори дивують, а потім мимоволі їх чекаєш і спираєшся на них, мов на віхи. Повторюється опис зовнішності — приміром, кожна з сестер по-своєму укладає волосся. І в цьому частково теж розкривається їхній характер. Цікаво, що чим далі заходить головний герой, тим більше свободи у волосся сестер. Почали з Дар’ї — корона з коси на голові, перейшли до Лідії — коса між лопатками, закінчили Ксенією — волосся хвилями на плечах. Це символічно й гарно.

Повторення мають трійковий код — три сестри, тричі Смерть відвідує головного героя, тричі головний герой намагається одружитися з однією, тричі закохується в різних. Персонажів у романі багато, а от імена мають не всі. Ми навіть не знаємо, як звуть головного героя. Задовольняємося визначенням, підслуханим із пліток господині, — міський хлопчик. Ані у господині, ані у доньки господині, ані у старенької, матері господині, імен, до речі, також немає. І найзатятіший негідник роману — чоловік із залисинами — безіменний. Забудькуватість автора? Ні. У цій історії просто не було місця для точності й визначеності. Це б усе зіпсувало. І все ж, попри залишені автором прогалини, текст структурований.

У «Сестрах…» дуже динамічний сюжет, чудова пригодницька лінія, яскраві виразні герої. І жодного зайвого слова! Батум живий, впізнаваний — і місто, і характери людей, і говірка, і настрій епохи передані надзвичайно точно. У тексті однозначно є історична правда, неприємна й сумна. І цей магічний елемент — дуже сильний, виражений, активний — ніби огортає її, оточує собою, намагаючись зцілити страждання героїв. Не змусити дивитися в інший бік, не забутися, а саме вилікувати людей, навчити їх бути сильними, перемагати там, де це майже неможливо.

І з’являються сестри — юні дівчата зі своїми бажаннями та пристрастями, котрі не мають наміру здаватися, так само, як ніколи не здавалися богині. Запам’яталася фраза, вимовлена ближче до фіналу: «Можна нескінченно дивитися на вогонь, на воду й на те, як сестри Куріадіс домагаються свого». Попри всі перешкоди, умовності, попри жорстокі часи й невигідні обставини — вони змогли.

Але треба пам’ятати, що з міфу, хоча й цілющого, колись все одно треба вийти у життя. Вирости, зіставити мрії з дійсністю. Відпустити те, що неможливо. Прийняти те, що можливо. І, остаточно подорослішавши, побудувати своє земне щастя. Саме це й відбувається з сестрами.

Такий фінал є своєрідною точкою дотику героїв та читача. Ми впізнаємо своє дорослішання і водночас отримуємо можливість знову зануритися в магічну юність, відчути її силу й повернутися до звичного життя, підсвітивши його давно забутими барвами.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media