ШРАМИ ВІЙНИ — НА СТОЛІТТЯ: чому онуки бояться того ж, що й їхні бабусі
Photo by Trude Jonsson Stangel on Unsplash
Шрами війни залишаються на століття. Дослідники, які вивчають соціальні наслідки масових травм, підкреслюють: зрозуміти їх неможливо без урахування історії, традицій і культурного контексту постраждалих спільнот. У статті, опублікованій в науковому журналі Nature, вони закликають переосмислити наше уявлення про колективну травму.
У ЖЕРТВ ТЕРАКТІВ «ІНШІ» ДІТИ
За останні кілька років війни в Україні, секторі Газа, Судані та інших «гарячих точках» планети забрали життя сотень тисяч людей. Минулого року Агентство ООН у справах біженців повідомляло, що в першій половині 2024 року насильство та конфлікти стали причиною того, що понад 122 мільйони людей були змушені покинути свої домівки. Динаміка цих процесів така, що кількість жертв колективної травми на планеті збільшується з року в рік. Емоційні шрами радикально впливають на здоров’я, міжособистісні стосунки та життєві перспективи не лише тих, хто їх безпосередньо пережив.
Їх жертвами стають і майбутні покоління. Коли 11 вересня 2001 року стався терористичний напад на Всесвітній торговий центр у Нью-Йорку, в ньому і поруч з ним перебували вагітні жінки. Досліджуючи стан їхнього здоров’я, лікарі діагностували посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Коли жінки народили, науковці вивчили профілі гормонів стресу в їхніх малюків. Виявилося, що вони суттєво відрізняються як від профілів матерів, що не страждали на ПТСР, так і від профілів їхніх немовлят.
ОНУКИ БОЯТЬСЯ ТОГО Ж, ЩО Й БАБУСІ
Травма попередніх поколінь завжди впливає на поведінку наступних. Наприклад, відомо, що під час Другої світової війни уряд США організував спеціальні табори, де утримувалися американські громадяни японського походження. Америка вела війну з Японією, і всі етнічні японці сприймалися як потенційна загроза національній безпеці. Минув час, і виявилося, що навіть не у дітей, а в онуків тих ув’язнених залишився «осад». Досвід їхніх предків є причиною вкрай низького рівня довіри до уряду США з їхнього боку. Підсвідомо вони страшаться, що історія повториться і вони знову можуть стати жертвами насильства, так само, як їхні дідусі та бабусі. Навіть за аналогією з цим прикладом ми можемо зрозуміти, що колективна травма, завдана російською агресією, буде відгукуватися страшним відлунням ще в декількох поколіннях українців.
ТРАВМА ГОЛОКОСТУ НІ НА ЩО НЕ СХОЖА
Вивчаючи ефекти колективної травми, науковці прагнуть допомогти окремим людям і цілим спільнотам знайти шляхи зцілення. Однак вони змушені визнати, що травматичний досвід дуже різноманітний, і один геть не завжди зводиться до іншого. Скажімо, аналіз більше ніж 500 досліджень показує, що досвід тих, хто вижив у Голокості не можна точно порівняти з досвідом тих, хто переніс інші масові травми. Особливо якщо йдеться про представників інших культур, що перебувають за межами Європи. Дослідження ж переважно цей культурний контекст ігнорують, роблячи акцент на аналізі індивідуальних симптомів, які передаються з покоління в покоління.
Проте важлива роль, яку відіграють контексти у формуванні колективних травм, стає дедалі більш очевидною. Історична травма зробила японсько-американські громади більш чутливими до несправедливості, з якою стикаються інші групи. Предки вірмен, які живуть у Греції та на Кіпрі, були об’єктами геноциду під час Першої світової війни. І це зміцнило общинні зв’язки між ними та посилило підтримку стосовно інших переслідуваних людей. Тобто результатом травми може бути більш розвинена емпатія на колективному рівні.
РІЗНІ ВИМІРИ ТРАВМИ
Для кращого розуміння травмуючого досвіду, який успадковується в поколіннях, вчені пропонують розділяти такі поняття, як «міжпоколіннєва травма» та «історична травма». Перший термін був запропонований ще в 1960-х, коли вивчалися в основному психіатричні симптоми у дітей, що вижили під час Голокосту. Другий термін — походить з 1990-х, коли науковці почали активно досліджувати різні корінні народи, які століттями страждали від колоніалізму, системного насильства і позбавлення прав власності.
Спершу вивчення історичної травми відбувалося на прикладах окремих осіб, сімей і громад корінних народів Північної Америки. Далі вироблені підходи почали застосовуватися й до інших історично маргіналізованих громад — приміром, нащадків поневолених африканців та різних груп іммігрантів. Виявилося, що історії гноблення лежать в основі структурних факторів сучасної нерівності в галузі охорони здоров’я.
ІСТОРІЇ, ЯКІ ПЕРЕДАЮТЬСЯ У СПАДОК
«Колективна травма» — ще один термін, відмінний від перших двох. Він використовується в соціальній психології і відноситься до психологічних реакцій на катастрофічну подію. У рамках соціальних наук у цьому випадку вважають за краще говорити про культурну травму, коли вивчають, як і чому подія культурно та соціально визначається як травмуюча. Ці терміни описують взаємопов’язані явища. Проте вони не є взаємозамінними, хоча, на жаль, між ними часто не проводять чіткої межі, що ускладнює розуміння й пом’якшення наслідків травм.
Травма великої спільноти і травма окремої особистості — це про різне. Як відомо, в 1975–1979 роках камбоджійці пережили геноцид червоних кхмерів. Кожен із тих, хто вижив, міг мати індивідуальний досвід травматичних подій, таких як фізичне насильство і голод, що збільшувало ризик симптомів психологічної травми. Але є також ширший контекст — колективний досвід геноциду, історії, розказані про звірства та переслідування, які передаються в громадах наступним поколінням.
ВАЖЛИВО, ХТО Й ЯК ВБИВАЄ
У дитини, яка не адаптувалася до досвіду втрати батька чи матері, непропрацьоване горе може збільшити ймовірність травматичних наслідків. Якщо близьку людину було вбито у результаті постійного насильства з боку держави або окремої злочинної групи, ці наслідки будуть тільки посилюватися. Для надання допомоги дитині важливо усвідомлювати її травму. Але не менш важливо розуміти, як сформувалося травмуюче середовище, в якому контексті травма стала можливою. Це необхідно не лише для соціально-історичного аналізу, а й для надання потерпілим допомоги в подоланні наслідків травматизації, включаючи високий рівень бідності, серцево-судинних захворювань і самогубств.
ШКАЛА ВТРАТ
Інструменти, розроблені для оцінки травми в одній групі населення, не обов’язково застосовні до інших. Однак у деяких випадках їх можна адаптувати до різних контекстів. Наприклад, для оцінки у корінних північноамериканців симптомів депресії та схильності до суїциду була розроблена «історична шкала втрат». Дослідники створили її, щоб зрозуміти, як ці симптоми пов’язані з уявленнями про історичну втрату своїх земель і культури.
Спочатку ця шкала породжувала контекстно-залежні питання про переміщення індіанців у резервації та втрату довіри до уряду через порушені домовленості. Але згодом вона була успішно адаптована для оцінки біженців з Південно-Східної Азії, які рятувалися від війни та геноциду. Дослідники працювали безпосередньо з лідерами і членами камбоджійських та лаоських громад, щоб скоригувати шкалу і більш точно оцінити сприйняті втрати, пов’язані з міграцією й переселенням.
КУЛЬТУРА МОВЧАННЯ
Гарним прикладом цінності таких якісних підходів є спільноти, в яких існує «культура мовчання», коли люди не схильні до обговорення минулих травм. Серед вчених домінувала ідея, згідно з якою мовчання передбачає «активне забування». Тобто це певний спосіб спробувати впоратися з травмою і рухатися далі. Але більш поглиблене дослідження сімей курдських біженців показало, що мовчання також може бути активною стратегією спілкування.
Це свого роду «спогади без слів». Такий тип спогадів дозволяє батькам і дітям взаємно захищати один одного від виклику в пам’яті минулих образ, створюючи нові смисли зі спогадів про травми і втрати. Це означає, що в певних контекстах характерні для європейської традиції «розмовні терапії» можуть бути контрпродуктивними.
ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАВМИ
Вивчаючи особливості комунікації та усної традиції незахідних культур, ми можемо отримати знання, які не завжди документуються способами, звичними для західних досліджень. Невірно тлумачачи минуле, ми ризикуємо втратити глибші істини, що формують досвід колективної травми, якій різні спільноти піддаються неоднаково. Це означає, що, коли мова йде про подолання психологічних наслідків російсько-українського конфлікту, фахівцям потрібно адаптувати методики до місцевих контекстів. Українська травма може мати свої, суто українські особливості.
Оригінальне дослідження:
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
