«СИНДРОМ УЛЮБЛЕНЦЯ»: сімейні таємниці очима вчених
Олеся Секереш. Покоління, 2015
У кожній сім’ї, де виховуються двоє, троє чи більше дітей, батьки мають улюбленця. Однак мама та тато, швидше за все, ніколи не зізнаються у цьому. «Синдром улюбленця» — поширений феномен, проте розібратися у психологічних особливостях цього явища не так просто. Відкрити сімейні таємниці нам допоможуть наукові дані, отримані в ході дослідження цієї делікатної теми.
ВНУТРІШНЬОСІМЕЙНЕ ТАБУ
Ппитання «кого зі своїх дітей ви любите найбільше?» вважається некоректним, тому його ставлять зрідка. Але якщо ставлять, багатодітні батьки очікувано відповідають, що всіх люблять однаково. Здається, це дуже правильна і гідна відповідь. Однак проблема в тому, що зазвичай батьки лукавлять. Улюбленець є завжди. Ось тільки його наявність є свого роду внутрішньосімейним табу.
Сама думка про те, що когось із дітей можна любити більше, а когось менше, ні для тата з мамою, ні для їхніх дітей, ні для суспільства не є прийнятною. Проте життя, як завжди, рано чи пізно все таємне робить явним і деякі сімейні секрети виносить на загальний огляд.
Тому кожен, хто ріс серед братів і сестер, чудово розуміє, хто з дітей був загальним улюбленцем, кого більше любив батько, а до кого особливим чином ставилася мати.
НАУКОВИЙ ПІДХІД ДО УЛЮБЛЕНЦІВ
Звичайно, тема, якої ми тут торкнулися, для багатьох дуже болісна та неоднозначна. Тому, аби не здатися нашому читачеві непереконливими та суб’єктивними, ми говоритимемо про «синдром», спираючись на наукові дослідження. А саме на результати досліджень, проведених британською аналітичною компанією YouGov та опублікованих на сайті IFL Sciencе.
Вчені поставили за мету з’ясувати, хто саме з дітей для батьківського серця «всіх миліший». Для цього в ході анкетування вони анонімно опитали понад 6 тисяч користувачів найпопулярнішого у Великій Британії батьківського сайту Mumsnet.
Звісно ж, серед респондентів були лише ті батьки, у яких було дві і більше дитини. За результатами опитування вчені змогли розвінчати багато міфів і підтвердити деякі припущення.
МОЛОДШИХ ЛЮБЛЯТЬ ВСЕ Ж ТАКИ БІЛЬШЕ?
Для початку співробітники YouGov поставили батькам пряме питання: «чи є в них улюбленець?». 50% сімей відповіли, що вважають жахливою та неприйнятною навіть саму розмову про це. 25% чесно зізналися, що серед дітей у них справді є улюбленець. Подальше опитування цих «чесних» показало наступне…
Серед батьків із двома дітьми 62% вважали улюбленцем молодшого, 30% віддали перевагу старшому, 8% вирішили не уточнювати, кому саме. Серед тат і мам із трьома і більше дітьми 43% вважали улюбленцем молодшого, 34% віддали перевагу одному з середніх, старший був фаворитом лише у 19%.
Як бачимо, у всіх сім’ях молодшу дитину таки люблять більше.
КОНФЛІКТ УЛЮБЛЕНЦІВ І «ЗНЕДОЛЕНИХ»
Але хіба так погано виділяти серед дітей найменших, які природно потребують більшої уваги та турботи з боку дорослих? Не погано, якщо забути про ті психологічні проблеми, які батьківські вподобання породжують усередині сім’ї.
Між «фаворитами» і «знедоленими» нерідко виникають несвідома конкуренція, заздрість і навіть ненависть. Ось що говорить про цю проблему засновниця сайту Mumsnet Джастін Робертс:
Фаворитизм — табуйована тема, яку прийнято замовчувати у суспільстві, і батьки живуть із почуттям провини. Тому необхідно відкрито визнавати, що багато батьків віддають перевагу одній дитині, і в цьому немає трагедії
Безумовно, той факт, що хтось із дітей є для батьків улюбленцем, необов’язково має призводити до негативних наслідків. І все ж таки недооцінювати вплив цього феномена на долю дітей не можна, оскільки він може стати джерелом психотравми для дитини.
БАТЬКИ ЛЮБЛЯТЬ ТИХ, ХТО НА НИХ СХОЖИЙ
Аналізуючи «синдром улюбленця» французький психолог Анна Гатсель зауважує:
Ми не можемо сказати, що любимо всіх наших дітей однаково, ні, ми любимо по-різному. Майже завжди відчуття особливої близькості, подібності поєднує одного з батьків лише з якоюсь однією дитиною. Це залежить від дитячих спогадів, від сімейної історії та від того місця, яке ми посідали серед братів та сестер
Життя — штука складна, і розібратися в тому, як воно влаштоване, насправді, ніколи не завадить. Тому знання про психологічні механізми, на яких базуються стосунки дітей та батьків, завжди будуть для нас актуальними. Принаймні ми повинні пам’ятати вишукану пораду Франсуа Рабле:
Дитина — це не ваза, яку потрібно наповнити, а вогонь, який треба запалити
