СІМ СМЕРТНИХ ГРІХІВ: чи запрограмовані ми на пороки?
Гай Лешзінер — професор неврології та медицини сну в Інституті психіатрії, психології та нейробіології Королівського коледжу Лондона, веде активну дослідницьку та освітню діяльність / theglobeandmail.com
Суперечки про наявність свободи волі в людини точаться століттями. Без неї не дуже зрозуміло, як може людина робити вільний вибір між моральним і аморальним вчинком? А отже, й нести відповідальність за свої гріхи. Наприклад, великий реформатор християнства Жан Кальвін стверджував, що після гріхопадіння людина не вільна у виборі, оскільки не здатна більше обрати добро. Проте, піклуючись про порятунок людей, Бог від початку призначив одних до раю, інших — до погибелі. Хай як дивно, у такого підходу можуть бути певні біологічні підстави. І тоді гріх уявляється як релігійна метафора деяких наукових відкриттів.
НЕВРОЛОГІЧНА ПРИРОДА ГРІХА
У своїй новій книзі «Сім смертних гріхів: Біологія людського буття» невролог Гай Лешзінер досліджує аморальну поведінку. Він виявляє в неї неврологічну основу. Але якщо «погана» поведінка запрограмована, чи можна її в такому разі вважати гріхом? Якщо ні, то це гарна новина для «грішників».
Погана новина в тому, що в такому разі і про свободу волі говорити теж не можна. На конкретних прикладах, накопичених за десятиліття неврологічних досліджень, Лешзінер показує, як це працює. Знайомі нам із Біблії вади, за Лешзінером, мають усі ознаки, характерні для неврологічних та фізіологічних розладів.
Вони можуть викликати ненажерливість, гнів, хіть, заздрість… Тут ми розповімо про деякі подібні приклади.
НЕНАЖЕРЛИВІСТЬ: ВІД СМІТТЯ ДО СОБАЧОГО КОРМУ
У будинку, де мешкає Алекс і шість інших її товаришів по нещастю, немає їжі. Кухня схожа на банківське сховище, замкнене за дверима. Навіть на відрі для сміття висить важкий замок. Алекс не може харчуватися, коли їй заманеться. Вона їсть лише тоді, коли їй виносять їжу у вигляді попередньо відмірених порцій.
Хоча Алекс народилася з нестачею ваги, вже у підлітковому віці вона могла з’їсти три порції за раз. Дівчина їла все без перебору і багато — навіть об’їдалася котячим кормом. Зрештою її маленьке тіло стало важити 110 кг…
Лешзінер ставить під сумнів зв’язок ожиріння з відсутністю сили волі, про яку традиційно говорять маркетологи дієтичних програм. Очевидно, що ненажерливість є результатом стану, який викликає настільки неприборкуваний апетит, що в деяких людей від переїдання в буквальному сенсі лопаються животи.
Ця проблема меншою мірою зумовлена вольовими чи моральними факторами, а більшою — генетикою, гормонами та кишковими мікроорганізмами.
ГНІВ: «ГЕН ВОЇНА»
Досліджуючи гнів, Лешзінер знайомить нас із двома чоловіками, які страждають на епілепсію. Один скаженіє після епілептичних нападів, залишаючи після себе купу розбитого посуду. Інший відчуває спалахи гніву після приймання ліків. Йому призначили їх для контролю над хворобою і зовсім відмовитися від них — не найкращий вихід.
Нейробіологія їхнього «гріха» пов’язана з мигдалеподібними тілами — двома структурами в мозку, що допомагають нам стримувати власну лють і розпізнавати гнів у інших людей. Існує також особливий ген, який науковці прозвали «геном воїна». Люди з певними мутаціями в ньому схильні до агресивної та антисоціальної поведінки.
Ніякою силою волі це не відкоригувати. Тому суди в багатьох країнах, наприклад у США та Італії, пом’якшують вироки тим підсудним, у яких виявляють такі мутації. Обвинувачені у вбивстві тепер проходять генетичне тестування, щоб з’ясувати, чи схильні вони до насильства.
ЛІНОЩІ: СПАДКОВА ХВОРОБА
Лінощі — досить дивний, на думку Лешзінера, гріх. Не дуже зрозуміло, чому вони взагалі потрапили до списку смертних гріхів. На перший погляд лінощі не настільки небезпечні та шкідливі, як гнів, заздрість або хіть. Проте вони можуть бути дуже руйнівними.
Невролог демонструє це на прикладі сім’ї Беккі та Ретта — фермерів, чиє життя перевернулося догори дриґом через хворобу Гантінгтона, що проявляється в мимовільних конвульсивних посмикуваннях і спазмах, погіршенні координації, пам’яті та самоконтролю. Коли цей діагноз поставили батькові Беккі, їй зробили генетичне тестування. І воно показало, що в Беккі також із часом розвинеться це захворювання.
За кілька років із турботливої та люблячої дружини й матері вона почала перетворюватися на апатичну, безініціативну, емоційно відсутню людину. Для Ретта й дітей це стало великим випробуванням. Беккі проводить більшу частину своїх днів у прострації, не маючи ні бажання, ні пізнавальної здатності взаємодіяти з навколишнім світом.
ХТИВІСТЬ: НАДЛИШОК ДОФАМІНУ
Говорячи про неврологічну основу цього гріха, Лешзінер розповідає історію солдата британської армії, який отримав поранення під час Другої світової війни. У нього постраждала передня частина мозку. Додому він повернувся іншою людиною: він став буквально одержимий розмовами про секс, чого раніше, до поранення, не спостерігалося.
Інший солдат зі схожою травмою повернувся додому ексгібіціоністом. Не розуміючи природи цього збочення, його кілька разів заарештовували за демонстрацію публіці своїх геніталій. Чому це відбувалося?
Річ у тім, що лобові частки мозку допомагають пригнічувати сексуальні імпульси. Їхнє ушкодження може призвести до гіперсексуальності, що зашкалює, руйнівної навіть для найміцніших стосунків. Як відомо, своїм відчуттям задоволення ми зобов’язані дофаміну. Приблизно 3% людей із хворобою Паркінсона, які приймають ліки, що підвищують рівень дофаміну, відчувають посилення сексуальних бажань.
Навпаки, антипсихотичні препарати, які пригнічують дофамін, можуть знижувати статевий потяг. Це лякає багатьох хворих і змушує їх припиняти прийом ліків, що призводить до рецидиву психозу.
РАБИ МОЗКУ: ПЕРЕОЦІНКА СВОБОДИ ВОЛІ
Лешзінер вважає, що його трактування семи смертних гріхів як біологічно жорстко запрограмованих вимагає переоцінки свободи волі. Він розповідає, як ще 1964 року два нейробіологи попросили 12 здорових добровольців виконувати сотні простих дій: натягувати канат, ловити м’яч тощо. Одночасно з цим їхній мозок підключили до електроенцефалографа.
Електричний сигнал послідовно з’являвся приблизно за 1–1,5 секунди до того, як добровольці задіяли м’язи під час активних завдань. Однак цього не відбувалося перед пасивними рухами, наприклад, коли нейробіологи змінювали положення пальців учасника замість нього.
У 1980-х роках результати дослідження було уточнено: сигнал починався за 200–300 мілісекунд до того, як людина в принципі усвідомлювала, що хоче рухатися. На думку деяких учених, ці експерименти свідчать про те, що рішення, які ми вважаємо вольовими, насправді ухвалені нашим мозком задовго до того, як ми їх усвідомлюємо.
Це ставить під великий сумнів наявність у нас можливості свідомого вибору власних дій.
ЧИ ЗДАТНІ МИ КОНТРОЛЮВАТИ СВІЙ МОЗОК?
Утім, у науковців є й інша думка. Згідно з нею ми все-таки в змозі накладати вето на імпульси, що виникають у нашому мозку. Ба більше, деякі дослідники висловлюють підозри, що електричні сигнали, про які йдеться, можуть бути артефактами проведення експериментів. У такому разі який стосунок вони мають до розмови про свободу волі?
Суперечки про те, наскільки ми є рабами власного мозку, в науковому середовищі далекі від завершення і часом проходять досить емоційно. Однак люди, про яких оповідає Лешзінер, цілком очевидно свободи волі позбавлені. Тобто, принаймні в певних випадках, деякі люди слабко контролюють свої дії через такі чинники, як генетика, відмінності в розвитку, дія ліків, черепно-мозкова травма або невропатологічний стан.
Чи можемо ми на підставі цього заперечувати існування свободи волі? Чи все ж таки в нас є ресурси для цілковитого контролю над нашими діями? Питання залишається відкритим…
ПО ТОЙ БІК ДОБРА І ЗЛА
Сам Лешзінер вважає, що відповідь на питання про те, який ступінь особистої відповідальності ми несемо, міститься десь посередині. Але, по суті, це мало що додає до проблеми співіснування свободи волі й приречення, над якою б’ються багато поколінь філософів і богословів. Можливо, є сенс прислухатися до блаженного Августина: «Те, що не було зроблено добровільно, не було ані гріхом, ані праведним вчинком».
Якщо прийняти цю точку зору, то диктатура мозку або генетичні мутації — взагалі не про гріх і мораль. Вони існують «по той бік добра і зла». Інша річ, наскільки наші біологічні особливості включені в нашу особистість і збігаються з нею? І тут уже нам без розвитку самоусвідомленості та самоконтролю не обійтися. Якщо, звісно, свобода волі справді становить для нас якусь цінність.
Оригінальне дослідження:
