ТЕТЯНА МІРОНОВА: «Галерист — це покликання, а не диплом»

Автор: Андрій Костюченко

Український письменник

ТЕТЯНА МІРОНОВА: «Галерист — це покликання, а не диплом»

Тетяна Міронова / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Тетяна Міронова

Дата народження: 20 серпня

Місце народження: Дніпро, Україна

Професія: галеристка, мистецтвознавиця, кураторка сучасного мистецтва

Тетяна Міронова є докторкою мистецтвознавства, докторкою філософії, директором Київської муніципальної галереї «Лавра» (з 2013 року), засновницею Mironova Gallery та благодійної організації UNLIMITED ART FOUNDATION, ініціаторкою понад 100 культурних проєктів в Україні та за її межами, зокрема в межах паралельної програми Венеційської бієнале. Тож поговоримо про мистецтво, про художників, про взаємовідносини художника та галериста, про складну долю галериста й мистецтвознавця. Про те, як досягти успіху там, де на нього очікуєш, і про багато чого несподіваного.

Андрій Костюченко: Мені цікаво дізнатися, пані Тетяно, яка з виставок, що відбувалися останнім часом, вразила вас найбільше, співпала зі станом вашої душі?

Тетяна Міронова: Я хотіла б відзначити новий проєкт, започаткований особисто мною як організатором. Це фестиваль мистецтва під назвою Art Kyiv. Я дуже пишаюся цим проєктом і своєю командою, тим, що ми у такий важкий для країни час змогли це зробити, організувати. До нас з’їхалися галеристи не тільки з України, а також із-за кордону. А дійство відбувалося на території галереї «Лавра».

А. К.: Скажіть, а як стати галеристом, що для цього потрібно? Гарно вчитися?.. Або то є покликання? До чого має бути готовий, на вашу думку, той, хто зважиться присвятити себе цій діяльності?

Т. М.: Я не зустрічала людей, які б спеціально навчалися того, як стати галеристом. До цього приходять з різних напрямків, переважно це не освіта, а покликання. Свого часу я теж не мала спеціальної освіти, отримала її вже згодом… Схоже, саме життя й привело мене в цю професію. Багато хто з успішних галеристів, що трапилися на моєму шляху, були самоуками в хорошому розумінні цього слова. Люди з освітою, але не обов’язково спеціальною… А в будь-якій професії ти мусиш навчатися все життя.

Мене виховали мої художники, саме вони з мене зробили і галериста, і мистецтвознавця, і продавця. Зараз кажу про наших відомих художників, як-от Олег Тістол, з яким проводила багато часу, — він навчав мене, коли вже був успішним художником. Безумовно, це й Анатолій Криволап, котрий навчає мене до сьогодення, це й Віктор Сидоренко. Вони дуже різні, мають різний досвід, та жодному навчальному закладу не до снаги навчити того, чого можуть навчити ці люди.

А. К.: Як знайти свого Марчука, пані Тетяно?

Т. М.: Я ніколи не шукала свого Марчука і навіть не виховувала когось окремо. Робота з художниками не дуже й відрізняється від інших занять: ти енергетично, характером збігаєшся з тією чи іншою людиною або ні. Тобто, крім таланту, ти мусиш відчувати її, бути з нею на одній хвилі, розуміти її з півслова, як і вона тебе. Часто говорю в своїх інтерв’ю, що я, звичайно, вірю в талант, безумовно, всі справжні художники талановиті від Бога. І тут важко сперечатися, бо вони дійсно наділені чимось унікальним.

Я кажу про справжніх митців, які, крім таланту, мають ще й величезну працездатність. І саме ті художники, які протягом багатьох років працюють, працюють і працюють, обов’язково чогось досягають. Саме з таких людей може вирости новий Марчук. А сказати: «Мені тут наснилося, я тут таке намалював»… Знаєте, є різні люди… приходять і мені розповідають: «Я тут таке винайшов… це ж просто шедевр»… а потім зникають.

Щодо Анатолія Криволапа… Він розповідає у своїх інтерв’ю, що 10 чи 15 років сидів у підвалі, в майстерні, не контактував ні з ким, а просто шукав. І на якійсь певній межі раптом зрозумів: «Те, що я роблю, мене не влаштовує, я не відкрив нічого нового». І ось він зрікся усього світу, можливо, власного життя, життя з родиною. Він багато чим пожертвував особисто, і то був виклик самому собі — сидіти й шукати. Але ж сьогодні він зірка. Проте я не кажу, що всі мусять бути такі жертовні. Насамперед це сумлінна, натхненна, важка праця, пошук. І коли вже зірку зловив, дуже важливо не полетіти у небо, а лишатися з людьми, розуміти, що тільки працюючи натхненно, в нових пошуках ти можеш залишатись на цьому рівні або підніматися ще вище.

А. К.: А як художнику прийти до галериста, з чим? І з чого починається співпраця галериста й митця?

Т. М.: У всіх по-різному. Зараз купа онлайн-курсів, де кажуть: «Ми тебе навчимо, як іти до галериста, як розробити своє CV». Добре, що сьогодні можуть цього навчити. Якщо казати про стару плеяду художників — у них і досі немає правильних, хороших CV. А правильно себе подати — це, вважаю, дуже важливо. І то гарна річ, коли художник дослухається до цього. Але тут, розумієте, така тонка межа… З’явилося багато художників, які мають 5 чи 10 робіт… або зробили ці 5 чи 10 робіт, може, за місяць. Вони назвалися художниками, написали красиве CV, а далі стикаємося з тим, що, коли бачимо роботи вживу — хоч на картинці в онлайн вони виглядають чудово, — це взагалі ні про що. Тому треба добре усвідомлювати: те, що тебе навчили, як подавати CV, зовсім не означає, що тебе навчили правильно малювати.

Вважаю, що так само, як художники шукають хороших галеристів, так і галеристи шукають хороших художників. Тож митцям не потрібно соромитись, потрібно звертатись до галерей, писати, показувати себе, працювати. В мене було багато випадків, коли художники приходили, ми їм відмовляли, потім вони наполегливо працювали, й ми до них поверталися, адже бачили їх зростання. Вони ставили перед собою виклик: «Мене не взяли, а я доведу, що я можу». Тому якогось одного рецепту типу «Як приготувати фаршировану щуку» немає. Це, безумовно, праця, і це якась доля везіння, якась чуйка — де, в який час, на який виставці з’явитися.

Ще одна порада, яку хотіла б дати всім художникам: не починати з дуже високих цін. То хвороба сьогоднішнього молодого покоління, що закінчили ВНЗ. Якщо вони лишаються в професії, одразу починаються якісь космічні ціни. І фактично неможливо ці твори реалізувати, бо вони невиправдано дорогі. Не варто порівнювати із західним ринком, там є певна економічна база, є певні правила.

Наприклад, у Німеччині художник з вищою освітою обраховує вартість своєї картини, помноживши довжину на висоту, — ось це коштує, скажімо, тисячу євро. А через рік чи два вже коштує (за квадратний метр) — тисячу двісті євро. Тобто там є певна градація, усі працюють за цією категорією цін. І там усе зрозуміло, все прописано. У нас такого немає, кожен собі невідомо звідки вигадує вартість. Тому краще не поспішайте, ставте якусь адекватну ціну, проявляйте себе, йдіть далі, підвищуйте ціну потихеньку, тоді й будете успішними.

А. К.: Ви маєте ступінь доктора філософії. Чи допомагає ця ваша фахова підготовка в роботі галериста?

Т. М.: Скажімо так, в наукову діяльність я прийшла, можливо, не зовсім свідомо, це сталося випадково. Є в мене наставник — Олексій Роготченко, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, дуже відомий мистецтвознавець. Він мене завжди заохочував, казав: «Давай, треба йти в науку, захищатись». Відверто кажучи, тільки за його наполегливої підтримки, а також поштовхів у мою спину я на це наважилась. А ще я з родини вчених, мій батько був професором, доктором і хімічних наук, і технічних наук, і членом Лондонської академії наук. Тобто, задатки були.

Десять років тому я захистила кандидатську дисертацію з мистецтвознавства й отримала звання доктора філософії. Тему було присвячено музейній діяльності. На той час я обіймала посаду виконувача обов’язків директора Національного музею, і, оскільки працювала в цьому напрямі, моя дисертація торкалася вивчення адаптації сучасного мистецтва у класичному художньому музеї. Це була тема дуже цікава, тому що саме тоді проєкти я робила в музеях.

Аж ось у 2025 році я захистила докторську дисертацію з мистецтвознавства. І це вже зовсім інший рівень, на це в мене пішло 10 років. Доктор мистецтвознавства — то набагато серйозніше, важче. Що воно мені дало? Гадаю, якусь додаткову впевненість у собі. Адже що професійніша людина, то вона стає впертішою, наполегливішою. А з іншого боку, той, хто постійно розвивається, набагато частіше в собі сумнівається. Розумію, час спливає дуже швидко, минають десятиліття, а мені треба так багато встигнути. Здається, з цим званням я стала вимогливішою і завзятішою в тих ідеях та завданнях, які собі ставлю.

А. К.: Кожна епоха знаходить свій відгук в образотворчому мистецтві. Як відображується у сучасному мистецтві сьогодення під час російсько-української війни?

Т. М.: Від початку повномасштабного вторгнення фактично всі художники торкалися цієї теми. Особливо молодь. Багато художників, що виїхали за кордон, працювали за кордоном, мали виставки в різних країнах. Їх запрошували галереї. Я теж зробила кілька групових проєктів у Франції. «Українське відродження» — така була назва. В галереї «Лавра» відбулося кілька проєктів, ми їх проводимо щороку. Нещодавно це був «Навіть там цвітуть квіти», проєкт, який ми робили із Всесвітньою продовольчою програмою ООН. Його було присвячено зоні дотику, де вже у кілометрі від поселення точаться бої. Люди, що там проживають, самі фотографували своє життя, їхні фото були виставлені в нашій експозиції.

Люди втомлені від негативного сьогодення, від того, що у нас відбувається щодня та щоночі. Тому фокус зараз повернутий до позитивних вражень. Згадаємо знову-таки фестиваль Art Kyiv, з якого починали. Відчувалося, ніби немає війни, ніби нічого не змінилося… Та разом із політологом Миколою Давидюком ми презентували інсталяцію Анатолія Криволапа і виставили як лот на підтримку конкретної бригади. Зібрали близько 2 мільйонів гривень, гроші передали на придбання човнів, був такий конкретний запит. Безумовно, ми вдячні за кожну годину, кожну хвилину життя захисникам, які дають нам можливість сьогодні виживати й проводити такі заходи.

А. К.: А яким є колекціонер сьогодні? Що відбулося з ним за останнє десятиліття?

Т. М.: Колекціонер змінився, він став розумнішим. В онлайні сьогодні вистачає образотворчих і навчальних програм, з яких він обирає, що саме його цікавить. А ще останні 10–20 років наш колекціонер багато подорожує. Відвідує музеї в різних країнах світу і розуміє, що мистецтво — це цінність, те, що залишиться після нас на довгі роки. І то є цінність, в яку можна вкладати гроші і гарантувати свої вкладення, колекціонуючи мистецтво. Я би сказала, колекціонування стало більш осмисленим. Поціновувач мистецтва частіше розуміє, чого він хоче. То може бути гарна картина для інтер’єру чи картина для офісу, чи якийсь подарунок, чи просто колекція конкретного запиту, конкретної ідеї «що саме я колекціоную».

А. К.: Чи кардинально змінилося мистецтво з плином часу, як ви вважаєте?

Т. М.: У нашій галереї «Лавра» є мурал художника APL315, якраз присвячений зміні епох. Там красива така думка, що світ змінюється, проте люди завжди воюють за одні й ті ж ідеї.

А. К.: А як змінюються тенденції мистецтва з появою штучного інтелекту, про який зараз кажуть, що він витіснить майже все?

Т. М.: Знаєте, те ж саме казали тоді, коли з’явилося медіамистецтво. Коли комп’ютер почав малювати, казали, що згодом усе буде віртуальне… Багато хто говорив, і колекціонери також: «Все, мистецтва не буде, буде лише віртуальне мистецтво, одягнув окуляри й насолоджуйся». Так, цих колекціонерів є в цілому світі, може, 3%, але ж вони є. І хтось у цьому зацікавлений. Ось ходять такі колекціонери на гостину один до другого, вдягають окуляри, і один показує іншому, що він придбав. Це дуже специфічно… Штучний інтелект допомагає, можливо, придумати якусь картинку, він скорочує час для пошуку якихось сюжетів, коли описуємо ту чи іншу роботу. Проте все одно далі потрібно втручання мистецтвознавця, адже людина повинна це вичитати і зрозуміти, наскільки це грамотно. Я б сказала, що штучний інтелект радше допомагає, а не вносить протиріччя.

А. К.: Ви є громадською діячкою. Звідки берете сили і наснагу на розвиток мистецької справи?

Т. М.: Мало не щодня ми прокидаємось від сирен та вибухів, знаємо: новини погані. Та я приходжу сюди, бачу старі твори Марії Примаченко, поринаю в цей світ. Далі маю перемовини по музейних виставках, тут телефонує моя менеджер… Багато завдань, ідей, мені просто не вистачає часу. Ось учора розмовляла з директоркою арт-ярмарку, кажу, що закінчується рік, можна й відпочити, а вона мені вже намалювала таких планів по цій виставці на наступний рік… Що більше ти охоплюєш, то більше все накопичується, стає сніжним комом якоїсь великої імперії. І от стати власником такої імперії — це для мене головна ідея, честь і моє бажання.

А. К.: Інвестиції в мистецтво — річ вкрай важлива і необхідна. Хто він, сучасний інвестор? Чи є в нас сьогодні меценати рівня Богдана Ханенка?

Т. М.: Безумовно, є. Колекціонери, що мають потужні колекції. І я розумію, що ці колекції і для родини, і для публічних просторів також. Хтось хоче створити свої приватні музеї, хтось хоче підтримати районні міста… Є колекції, які зараз сховані… А що кращою та об’єктивнішою буде в нашій країні законодавча система для інвестування, то скоріше ці колекції побачимо публічно. Хто такий інвестор сьогодні? Це ми з вами. Інвестують люди дуже різні, кожен на свій гаманець, проте вони вже розуміють, що мистецтво потрібно купувати обдумано. Тому я б сказала, інвестування поширюється.

А. К.: Як ви вважаєте, що потрібно, щоби галерея «Лавра», директоркою якої ви вже є 12 років, стала однією з основних культурних локацій Києва?

Т. М.: Звичайно, маємо думки, як цей майданчик буде виглядати. І то відображено в моїй програмі розвитку галереї «Лавра» на 5 років. «Лавра» — урбаністичний комплекс, у нас є витвори мистецтва, які показуємо в залах, є — на відкритих майданчиках галереї. Ми оперуємо набагато ширшим і більш сучасним набором різних напрямів мистецтва. У нас є виставковий відділ, музей стріт-арту, оскільки «Лавра» проводила вуличні фестивалі, є красиві мурали від найвідоміших українських муралістів. Співпрацюємо також з Музеєм новітнього мистецтва, який доповнює своїми роботами всі знакові виставки «Лаври». То є простір для творів останніх тридцяти років, від 1990-х до 2020-х. І це можливість показати відвідувачу сучасний зріз українського мистецтва.

Ми маємо на своїй території для нього музейну залу. Безумовно, проводимо виставкову діяльність. У листопаді відбулося відкриття виставки скульптора Анатолія Куща, присвяченої його 80-річчю. Він є автором Монументу Незалежності на Майдані, він академік Національної академії мистецтв України. А ще в галереї «Лавра» працює резидентська програма, де протягом року ми надаємо можливість перспективним молодим художникам працювати в нас. Опція для відвідувачів — вони можуть бачити тимчасову майстерню художника, спостерігати, як той працює. Після закінчення резиденції ми показуємо виставковий проєкт, який художник приготував.

У нас було кілька резидентів, зараз працюють двоє — Ірина Максимова та Валентин Метик. Вони досить відомі художники у своїх напрямах. Це, власне, той шлях, на який нас націлював і Департамент культури, оскільки вони знайомі з резидентськими програмами за кордоном. І це гарна можливість долучати художників до активної співпраці. Ще один напрям, як я вже казала на початку нашої розмови, — то Art Kyiv (раніше це був «Арт-Маркет»). Ось такі основні види нашої діяльності. І це вже не тільки робота самої галереї, це робота величезного культурного центру, культурного кластеру, який діє в межах і поряд з такими відомими історичними місцями, як сама Києво-Печерська лавра та Арсенал.

А. К.: Наостанок: про що ви мрієте і чого хочете побажати митцям та їхнім поціновувачам?

Т. М.: Миру. Щоб вони мали можливість працювати, не думаючи про те, чи настане завтрашній день. Сьогодні в нас усіх одна мрія — мир. А собі хочу побажати, окрім цього, побачити галерею «Лавра» через 5–10 років великим музейним комплексом, найкращою українською інституцією сучасного мистецтва з найкращими проєктами, і щоб те, про що мрію, було втілено у життя.