Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Midjourney
Наприкінці XVII століття запорошеними дорогами Японії від селища до селища чимчикував втомлений подорожній. Неодноразово слуги феодалів, землями яких він пересувався, проганяли його, бо мандрівник скидався на жебрака. Але жоден з японських вельмож не удостоївся тієї посмертної слави, яку здобула ця непримітна людина — великий японський поет Мацуо Басьо (1644–1694).
Його вірші, написані в жанрі хайку (хокку), визначили розвиток японської поезії на століття вперед. Трьохвірші Басьо перекладені багатьма мовами і знайшли величезну кількість захоплених читачів у всьому світі.
Басьо — візитна картка культури Японії, і якщо ми хочемо хоч трохи зануритися в атмосферу тієї далекої цивілізації, то знайомство з поетом — найдоступніша та найприємніша можливість зробити це.
Невже заснула,
Душу солов’ю довіривши свою,
Верба плакуча?
Басьо
ПОЧАТОК: НАРОДЖЕННЯ Й ПОКЛИКАННЯ
Майбутній поет народився в сім’ї самурая Мацуо Едзаемона в місті Уено провінції Іга 1644 року. Точна дата його народження невідома. Справжнє ім’я поета — Мацуо Дзінсітіро, а Басьо — літературний псевдонім, який у перекладі з японської мови означає «бананове дерево».
Доля в поета була складною. У 13 років він втратив батька, але це не завадило Басьо здобути пристойну освіту вдома, адже старший брат і рідний дядько викладали каліграфію, мали доступ до книжок китайської та японської літератури й допомогли інтелектуальному становленню молодої людини. Басьо із захватом читає вірші класиків китайської поезії, як-от Ду Фу і Лі Бо, і в його душі народжується мрія стати поетом.
У юному віці Басьо починає дружити з Тодо Йосітада, власником замку Іга-Уено, який пише вірші в жанрі хайкай і запрошує Басьо стати його співавтором. На той час жанр хайкай передбачав при написанні вірша участь кількох авторів, і молоді люди разом вправляються у віршуванні.
1665 року спільно вони складають вірш розміром у 100 строф. Однак невдовзі творча співпраця між ними трагічно переривається, бо Тодо Йосітада раптово помирає у віці 24 років.
Для Басьо після смерті покровителя починаються важкі часи, але безсумнівно одне: чим би йому не довелося займатися в майбутньому, його єдине покликання — поезія. Згадуючи про той час, поет у подорожньому щоденнику написав:
«Колись я заздрив тим, хто служив у військових будинках, іншого разу хотів зачинитися в чернечій келії, але в дні, коли я безцільно поневірявся, подібно до вітру й хмар, мене захоплювали квіти та птахи; тривалий час я тільки цим і займався, і врешті-решт, не володіючи ані здібностями, ані талантами, я присвятив себе складанню віршованих рядків».
ЗРІЛІСТЬ: ЖИТТЯ В ЕДО
1672 року, у віці 28 років, Басьо бере томик своїх віршів і, будучи впевненим у кар’єрі поета, вирушає до міста Едо (тепер це Токіо). На той час він уже має певну популярність: вірші Басьо публікуються в поетичних збірках, а самого автора запрошують брати участь у турнірах поетів.
Їдучи з дому, Басьо пише вірш, який прикріплює до воріт будинку свого друга:
«Отара хмар
Пролягла між друзями… Попрощалися
Перелітні птахи навік».
В Едо Басьо спочатку працює державним чиновником — фахівцем з гідротехнічних споруд, але потім кидає службу і в 35 років починає заробляти як учитель поетичної майстерності хайкай. Тоді це був доволі прибутковий бізнес, бо займатися віршуванням у жанрі хайкай вважалося справою престижною. Басьо проводить заняття з учнями, редагує їхні вірші та готує до видання поетичні збірки.
У 37 років Басьо оселяється в селі Фукава на березі річки Суміда в скромному будинку, подарованому йому одним із учнів. Біля будинку Басьо особисто садить бананове дерево, і вважається, що саме цей епізод у житті поета послужив головним моментом для вибору загальновідомого літературного псевдоніма.
Учні Басьо називають його дім «Обителлю бананового листка» і, коли планують іти до майстра в гості, то кажуть, що йдуть до Басьо-ан, що японською означає «бананова хатина». Та й сам поет неодноразово використовує образ плоду в тривіршах:
«Посадив бананову пальму.
Тепер ви мені нецікаві,
перші пагони очерету…
Бананові деревця мотлошить
Осінній вітер.
Дощ в цебрі хлюпоче».
1682 року в місцевості, де живе поет, спалахує сильна пожежа, житло Басьо знищено, а сам він ледь не гине у вогні. Поет болісно переживає втрату будинку, але за деякий час за допомогою учнів Басьо побудує нову хатину й посадить біля будинку новий банан, як певний знак і талісман. Починається найбільш плідний період у творчості Басьо.
ТВОРЧІСТЬ: БАСЬО — МАЙСТЕР ХАЙКУ
Та людина, яка за все своє життя створила лише три-п’ять чудових творів, — справжній поет. Той, хто створив десять, — чудовий майстер
Із розмови Басьо з учнем
Літературний жанр тривіршів хайку — найкоротших у світі поезій — належить до традиції японської ліричної поезії вака, але пов’язаний походженням із жанром хайкай, де віршовані форми створюються у співавторстві. Початкова фраза в такому вірші називалася хокку і визначала для учасників спільної творчості напрямок поетичного мислення, повідомляючи про пору року, про яку слід писати.
З XVI по XIX століття жанр японських тривіршів називався хокку, але завдяки поетові Масаока Сікі (1867–1902) віршована форма набула сучасного імені — хайку.
Традиційне японське хайку складається з 17 складів і записується в три рядки, розподіл складів усередині яких становить 5/7/5. Перший рядок складається з п’яти складів, другий із семи, третій знову з п’яти.
Розглянемо в структурному аспекті найвідоміше у світі хайку Басьо «Старий ставок», що вважається взірцем поетичної досконалості та звукової гармонії, простоти образу та глибини сенсу.
古池や
蛙飛びこむ
水の音
Фуруіке я (5 складів)
Кавадзу тобікому (7 складів)
Мідзу-но ото (5 складів)
Старий ставок.
Пірнуло жабеня —
Вода сплеснула.
Кілька красивих легенд існує про історію створення Басьо цього тривірша.
Учень Басьо Каґамі Сіко в книжці «Кудзу-но Мацубара» (1692) так описує місце й час натхнення Вчителя: «Ледве накрапав дощик, тихенько воркували голуби, і квіти сакури ліниво кидали пелюстки під ніжним подихом вітерця. То був день, коли особливо шкодуєш про те, що скоро мине третій місяць. Часто чулися сплески — це жаби стрибали у воду».
Образ ставка, біля якого жив Басьо, безсумнівно, вплинув на написання цього вірша, та існує й інша версія, згідно з якою ідея виникла після бесіди Басьо з його вчителем дзен Бутте 1681 року.
Японський філософ XX століття Дайсецу Судзукі наводить діалог між ними, який міг запустити подальший ланцюжок натхнення:
«Бутте: — Чим ви займалися весь цей час?
Басьо: — Після дощу мох такий зелений.
Бутте: — Що ж раніше — Будда чи зелень моху?
Басьо: — Чули? Жаба стрибнула у воду».
Басьо з перервами працював над віршем «Старий ставок» майже 5 років. Коли другий і третій рядок були написані, перед поетом постало питання про перший рядок. Учні пропонували йому різні варіанти. Один із найкращих, поет Кікаку, порадив додати в перший рядок згадку про яскраві жовті кольори, на що Басьо йому відповів:
«Хокку — це не вірш, у якому сполучаються два-три предмети, як ви це робите. Хокку складають так, ніби виковують найтонший лист золота».
Для сучасного читача вірші Басьо можуть здатися надто лаконічними й простими, але це оманливе відчуття — мистецтво хайку дуже складне й потребує максимальної уваги до цінності слова, бо його мініатюрність має в кількох словах окреслити стан душі, створити в мікросвіті тривірша величезний макросвіт, космос емоцій і викликати в читача відчуття причетності до чогось важливого й великого.
Хуан Рамон Хіменес, лауреат Нобелівської премії з літератури 1956 року, розмірковуючи про секрет магічного впливу хайку на читача, запитує:
«Чим же нас так приваблює це невмируще мистецтво складати вірші з кількох рядків, що дійшло до нас із глибини століть, ця магія небагатослівності: простотою слова, концентрацією думки, глибиною уяви чи своєю душею?»
А Ясунарі Кавабата, лауреат Нобелівської премії з літератури 1968 року, дуже точно відповідає на поставлене іспанським поетом запитання:
«Слова в хокку одні й ті самі, але життя невпинне, і, отже, одні й ті самі слова не можуть бути одними й тими самими словами. Не може одне й те саме слово прозвучати двічі, як не може двічі омити ваші ноги одна й та сама річка, як не може двічі повторитися одна й та сама весна. Інакше ці вірші не задовольняли б настільки вимогливому смаку читачів стількох поколінь, не хвилювали б серця наших сучасників».
ОСТАННІ РОКИ: ЧАС ПОДОРОЖЕЙ І СМЕРТЬ
Тяжка година!
До нічлігу ледь добрів —
цвіте гордина!
Басьо
Басьо залишив світові величезну кількість віршів хайку (хокку), зібраних ним спільно з учнями в 7 антологій: «Зимові дні» (1684), «Весняні дні» (1686), «Заглохле поле» (1689), «Гарбуз-горлянка» (1690), «Солом’яний плащ мавпи» (книжка 1-ша, 1691, книжка 2-га, 1698), «Мішок вугілля» (1694).
Але цим поетична спадщина Басьо не вичерпується. В останні 10 років він веде життя мандрівного поета, на самоті або в компанії учнів він мандрує від селища до селища і записує свої спостереження в подорожній щоденник.
За спогадами учнів, дорожнє вбрання Басьо було звичайним: капелюх і плащ, сумка на шиї, у руці палиця і чотки зі ста вісьмома намистинами. У подорож поет брав також кілька книжок, флейту та маленький дерев’яний гонг.
Після своїх мандрів Японією Басьо залишив нам 5 подорожніх щоденників, сповнених ліричною прозою і віршами. Самі назви цих зошитів пронизані поетичною красою: «Кістки, що біліють у полі», «Мандрівки до Касіма», «Листи мандрівного поета», «Щоденник подорожі Сарасіна» і найвідоміший зі щоденників — «Стежками Півночі».
«Хто за осіннім вітром мандрував,
Спав просто неба,
Той збагнути може мої пісні!»
Але мандри та злидні негативно позначаються на здоров’ї поета. Під час подорожі до Осаки в травні 1694 року Басьо серйозно хворіє і, відчуваючи наближення смерті, дає розпорядження учням щодо творчої спадщини та пише пронизливий тривірш:
«В мандрах я знеміг.
Полем паленим шуга
сон мій — чи юга?»
28 листопада 1694 року в місті Осака у віці 50 років Мацуо Басьо помер, залишивши нащадкам майстерність віршування, яка з повним правом зазіхає на вічність, бо, як одного разу сказав сам поет: «Дурна людина має багато речей, щоб турбуватися про них. Ті, хто роблять мистецтво джерелом збагачення, не здатні зберегти своє мистецтво живим».
ГОЛОС ІЗ МИНУЛОГО
Де пісня твоя, зозуле?
Ти ж знаєш, що слива цвіте
вже в першому місяці року!
***
Вже й по маю — ах!
Птахи плачуть, а у риб
сльози на очах.
***
На голій гілці
самотній ворон тихо старіє.
Осінній вечір.
***
Чистий водоспад…
3 ярих сосен глиця в воду
падає улад.
***
І навіть метелик,
доживши до пізньої осені,
спиває росу з хризантем.
***
Осінь із дощем…
Навіть мавпа лісова
вкрилась би плащем.
***
Перший сніг! —
Аж довгі листки нарцисів
позгиналися!
***
Крук — немилий птах,
але як милує зір
в ранішніх снігах!
***
Зимовий сад уночі!
І місяць — тонюсінькій, як ниточка,
і пісня цикади…
***
Сакура стара —
невже справді зацвіла?
Спогад, ніби дим…
***
Степу рівнява —
ніде оку зачепитись.
Жайворон співа.
***
Морська черепашка
щільно стулки зліпила. —
Страшенна спека!
***
Тиша, мир і лад.
Десь там тоне межи скель
цвіркотня цикад.
***
В долоні плеснеш,
і поки лунає — уже й світанок!
Такий-от місяць улітку.
***
Острови, острівці! —
На друзки розбита земля
серед літнього моря.
***
На згадку траві,
що нею балки мосту поросли,
місяць залишив сяйво.
***
Зозулі рóзспів
в передсвітанні тоне.
Далекий острів.
***
Мандрівник — і все:
це тепер моє ім’я.
Йде осінній дощ.
***
Довгий, довгий шлях —
і ніхто не йде навстріч,
лиш осіння ніч…