ФАНТАСТИЧНИЙ ТАНДЕМ: Генрі Лайон Олді про структуру реальності та передбачення майбутнього (Частина I)
Дмитро Громов та Олег Ладиженський / facebook.com
Генрі Лайон Олді — колективний псевдонім письменницького тандему Дмитра Громова та Олега Ладиженського.
Нещодавно вони стали першими в історії українськими авторами, номінованими на престижну премію BSFA Awards, яку присуджує Британська асоціація наукової фантастики.
Редакція нашого альманаху не могла пройти повз таку безпрецедентну подію. Пропонуємо вам серію публікацій, у яких два видатні письменники-фантасти розмірковують про можливе й неможливе, про природу творчості, про майбутнє України та світу.
ХТО ТАКИЙ ГЕНРІ ЛАЙОН ОЛДІ
Перш ніж передати слово «дволикому» Генрі Лайону Олді, познайомимо вас трохи з цим унікальним фантастичним тандемом.
Генрі Лайон Олді народився далекого 1990 року як результат творчої спілки письменників-фантастів із Харкова — Дмитра Громова та Олега Ладиженського. Здається, що їм вдалося розв’язати одвічну суперечку «фізиків» і «ліриків», яку творча інтелеганція розпочала ще в 60-ті роки. Річ у тім, що Громов — людина науки, інженер-хімік за фахом, а Ладиженський має безпосередній стосунок до мистецтва, він театральний режисер.
Жанр наукової фантастики став тим полем, на якому зустрілися талановитий «фізик» із талановитим «ліриком», породивши, на читацьке задоволення, десятки захопливих творів, де наука подекуди є сусідкою фентезі та містики.
Зараз на рахунку Генрі Лайона Олді більше ніж 60 оригінальних книг. А разом з усіма перевиданнями та перекладами іншими мовами — понад 280, загальним накладом близько 2 млн примірників.
Нещодавно науково-фантастичне оповідання Громова й Ладиженського «Невідомий художник» було номіновано на премію BSFA в категорії «Найкращий переклад фантастики короткої форми». Твір розповідає про російське вторгнення в Україну, зародження технології штучного інтелекту та важливість мистецтва.
Спочатку він був створений для антології The Digital Aesthete («Цифровий естет») і перекладений англійською мовою редактором Алексом Шварцманом. На пострадянському просторі це, судячи з усього, перший випадок номінації на головну англомовну премію світу в галузі наукової фантастики.
Завдяки Громову і Ладиженському голос України та української культури став більш чутним в усьому світі. Отже, передаємо слово чудовому письменникові Генрі Лайону Олді, який в особі Олега та Дмитра стане учасником інтерв’ю для нашого альманаху.
БІНОКУЛЯРНИЙ ЗІР ТАНДЕМУ «ФІЗИКА» Й «ЛІРИКА»
Олег: Разом ми працюємо 34 роки. За цей час ми не посварилися й не вбили один одного. Коли ми вирішили займатися спільною творчістю, Дмитро вже був автором низки оповідань і повістей. Я ж був зайнятий переважно драматургією та поезією, але також мав досвід прозових мініатюр.
Ми читали твори одне одного, критикували, сперечалися і одного разу вирішили спробувати писати разом. Звісно, певний час ми призвичаювалися один до одного — два різні характери, темпераменти, склади мислення!
У результаті ми дійшли висновку, що амбіції — це не головне. Тобто геть неважливо, хто написав той самий рядок, який увійде в кінцевий варіант тексту. Ми навчилися відбирати для книжок найкраще. Власне, ми хлопці театральні, а в театрі заведено чинити так, як краще для вистави.
Якщо акторові треба в мізансцені відійти назад і стати невидимим — він відходить та стає невидимим. Коли ми це зрозуміли, всі наші суперечки трансформувалися в обговорення. У підсумку виходить якийсь текст у загальній стилістиці.
Крім того, Олді — це не просто сума Громова і Ладиженського. Бінокулярний зір, погляд на світ із двох різних точок дає якусь нову, третю якість. Коли ми періодично пишемо нарізно, у нас виходять зовсім інші тексти — за стилістикою, за підходами і навіть за ідеями.
Дмитро: Зараз у нас дійсно не буває настільки серйозних суперечок, які траплялися спочатку. У нас є спільне завдання — як зробити кращим конкретний епізод. Зазвичай у нас є генеральний план твору, ми завжди знаємо, чим він закінчиться. Але потрапити з пункту А в пункт Б можна різними шляхами, і ось вони вже є предметом нашого обговорення.
До творчого тандему ми йшли довго… Далекого 1978 року я приніс до харківської літературної студії, де Олег уже давно займався, своє оповідання. Ми познайомилися, але дружби, а тим більше спільного авторства, довго не виникало.
Кожен вступив до свого інституту, і ми припинили відвідувати студію. Знову ми зустрілися вже на заняттях у школі карате, де Олег був помічником інструктора. Знайомство відновилося, я дізнався, що, крім усього іншого, Олег — театральний режисер, і в нього є своя студія.
Я запропонував йому до постановки одну свою п’єсу для театру. Це була фантастика з усіма її класичним атрибутами — іншопланетянами, космічними кораблями, викраденнями… Олег тоді п’єсу прочитав, але ставити її не став. І, як я тепер розумію, правильно зробив. Зате я надовго затримався в його студії як актор.
Спортивні тренування і театральна творчість нас згуртували, у нас з’явилася ідея спробувати писати удвох. Я — технар, Олег — гуманітарій. У нас спільні інтереси, але водночас різна освіта, ерудиція, різні темпераменти та навіть смаки.
І це чудово, бо ми доповнюємо одне одного. Якби ми були однаковими, не було б сенсу писати у співавторстві.
БОЙОВІ МИСТЕЦТВА: ПРОРИВ У СФЕРУ ДУХУ
Олег: Ми понад 40 років займаємося різними видами єдиноборств. До карате можна приплюсувати дзюдо й фехтування на шаблях — у мене, на шпазі — у Дмитра.
У нашій харківській спільноті є 80-річні «ветерани», порівняно з якими 45-річні — просто хлопчаки. І ці люди володіють великою силою духу й продовжують займатися карате попри обмежені фізичні можливості.
Так само, як і всі харків’яни, наші «ветерани» були ошелешені війною. Але досвід тренувань завдовжки в кілька десятків років допоміг і досі допомагає фізично та психологічно пережити найважчі дні.
У заняттях східними єдиноборствами практично неможливо відокремити фізичний аспект від духовного. Наприклад, нормальній людині вранці ніколи не хочеться займатися зарядкою. Але ти встаєш і все одно починаєш це робити. Безумовно, джерело такого вольового рішення перебуває у сфері духу.
В екстремальних або творчих ситуаціях цей досвід часом безцінний. Звісно, ми не могли пройти повз нього в нашій літературній творчості.
У нас є роман «Месія очищає диск», написаний на матеріалі Китаю XV століття. Природно, що там присутні й знаменитий монастир Шаолінь, і бойові ченці. Є романи «Короп і Дракон» та «Дракон і Короп» про альтернативну японську історію кінця XVII століття, де фігурують самураї, гейші й ченці.
У Харкові 90-х років минулого століття й одночасно в Японії XV–XVI століть відбуваються події роману «Ноперапон, або За образом і подобою». Тож ми нерідко звертаємося до нашого досвіду бойових мистецтв у літературі і в житті. Для нас це одне з джерел енергії та ідей.
Дмитро: Нас часто запитують, як наші багаторічні заняття східними єдиноборствами впливають на нашу творчість. У нас є романи, де бойові мистецтва є сюжетоутворювальним елементом.
Крім того, в різних героях присутні різні «шматочки» нас. Їм не обов’язково бути на сто відсотків нами — вони можуть бути гіршими, кращими або взагалі іншими. Зрозуміло, що герой — це не банальний зліпок з автора, а якась композитна особистість. У ній є й випадкові, і навмисно вигадані риси, і щось від наших знайомих. Але неодмінно — щось від нас.
Давно помічено, що літературний герой не «оживає», якщо в ньому хоча б частково не відбивається автор. Це справедливо буквально для будь-якого персонажа — позитивного, негативного, головного чи епізодичного.
Умовно кажучи, якщо в героя не вдихнути душу — він не «оживе». А крім наших з Олегом, ніяких інших, як ви розумієте, у нас немає — ми ж не Господь Бог! Тому героям передаються й деякі наші якості, наше захоплення бойовими мистецтвами, а часом настрій і фізичні риси.
ЩОДО ПРОГНОСТИЧНОЇ ФУНКЦІЇ ФАНТАСТИКИ
Олег: На мій погляд, прогностична функція фантастики надто перебільшена. Це свого роду легенда. Коли Жуль Верн описував підводний човен, ідея підводного човна вже була. Він просто екстраполював її в майбутнє. Точнісінько так само ідея літальних апаратів важчих за повітря існувала до винаходу літаків.
Фантасти не передбачають майбутнє. Наприклад, інтернет ніхто не передбачив, хоча ідея «всепланетного інформаторію» була. Але з одним суттєвим застереженням: про те, що значна частина життя людей переміститься у віртуальний простір, ніхто не говорив доти, доки це переміщення реально не почалося.
Коли письменник-фантаст моделює майбутнє, він лише додумує до кінця наявні тенденції, викладаючи їх у художній формі. Відомо, що вся європейська міфологія за тисячі років існування так і не спромоглася вигадати таку «фантастичну» тварину, як кенгуру, доки її не було виявлено в Австралії.
Тобто не можна вигадати те, про що ти не маєш хоча б хоч деякого уявлення. Чому, наприклад, останні років 10–15 був популярний постапокаліпсис? Звідки така тяга до картин післявоєнної розрухи й випаленої землі, по якій бігають Божевільні Макси та мутанти?
Бо загроза переходу до постапокаліптичного світу цілком реальна, вона постійно витає в повітрі. Сьогодні ми підійшли до цього сценарію впритул. Не дай боже, щоб він реалізувався, але у будь-якої людини шансів його «вгадати» не менше, ніж у письменника-фантаста.
Дмитро: Ми можемо назвати цілу низку фантастичних творів, де було передбачено якісь реалії майбутнього. Вважається, що Артур Кларк передбачив, наприклад, стільниковий та супутниковий зв’язок. Але річ у тім, що супутники вже на той час запускалися і принципова можливість використовувати їх для зв’язку вже існувала.
Кларк, безумовно, молодець — він першим її озвучив. Та це не було якимось неймовірним візіонерським проривом. І так — у переважній більшості випадків.
Якщо взяти найкращі твори наукової фантастики і виокремити з усіх пророцтв те, що здійснилося або здійснюється, ми отримаємо в кращому разі 0,1%. І то лише тому, що, за статистикою ймовірності, роблячи прогнози, фантасти повинні іноді влучати в десятку.
ПРО СТРУКТУРНУ СХОЖІСТЬ РЕАЛЬНОСТІ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Олег: Якщо й є сенс говорити про прогнозування, то тільки щодо того «формату», в якому письменник працює над сюжетом. На конфлікті так чи інакше будується вся навколишня дійсність. У реальному світі конфлікту завжди передує якась подія, яка, розвиваючись, призводить до кульмінації та розв’язки.
Так само й двигуном будь-якого літературного сюжету є конфлікт. У сюжетній структурі завжди є експозиція, є ситуація, коли конфлікту немає і він тільки зароджується, є кульмінація тощо. Тобто в історії людства та історії нашого з вами життя ми легко можемо виявити певну структурну схожість.
Дмитро: Я гадаю, що літературний твір невипадково будується саме таким чином. Інтуїтивно чи навмисно, література завжди слідувала за життям, і в якийсь момент на ці структурні особливості літературного сюжету звернули увагу літературознавці й написали про це в підручниках.
Звідки б ще літературі все це взяти, якщо не з життя? Вона приречена на те, аби слідувати логіці розвитку життєвих конфліктів. Яких завгодно — від сімейних до геополітичних.
Можна подивитися з цього погляду і на конфлікт України з Росією. Очевидно, що з позиції сюжетної структури ми ще далекі від кульмінації. Ба більше, у цьому сюжеті ми з вами навіть не головні персонажі. Не кажучи вже про авторство…
Олег: Ми можемо тільки намагатися вгадати, чим завершаться історії в реальному світі. У них — відкритий фінал, і цілковито структура історичного сюжету відома лише Письменнику. Щодо зовнішніх історичних подій ми з вами хто завгодно — читачі, глядачі, актори, проте в будь-якому разі ми — не Він! Ми просто не бачимо всієї картини в цілому, нам не вистачає інформації.
Звичайно, у нас із Дмитром є певне уявлення про можливу кульмінацію і розв’язку цієї війни. Але навряд чи потрібно озвучувати його на широку аудиторію. Не тому що це таємниця, а тому що це занадто самовпевнено.
Ми бачимо світ, перебуваючи всередині всього лише одного «епізоду». Але тисячі людей на землі існують у своєму власному «епізоді». І роллю в ньому продиктований їхній погляд на світ, відмінний від нашого.
Кожна людина працює зі своєю свободою волі і своїм вибором виключно у своєму «епізоді».
Дмитро: Жоден герой не здатен заповнити весь сюжетний простір. У кожного конфлікту є «планувальник», автор, який задумує конфлікти ще до того, як вони почалися. Припускаю, що, крім Господа Бога, у російсько-української війни були ті, хто заздалегідь планував її кульмінацію та розв’язку.
Інша річ, що ці люди запросто можуть помилитися. Як відомо, жоден план ніколи повністю не втілюється так, як задумано. Тож вони могли абсолютно спокійно промахнутися. Причому не тільки в дрібницях, а й глобально.