Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961
Звісно, найпростіше оцінювати наукові казуси, що сталися через відверті фальсифікації або шахрайство, — знаходять підробку, викривають шахрая, і все стає на свої місця. Скільки б Стівен Емменс не базікав про перетворення срібла на золото, від нього зажадали: «Ану покажи!» — і він цього зробити не зміг, і всім усе стало зрозуміло.
Підробку даних теж можна легко перевірити — експеримент спробуй-но повтори, і, коли нічого не вийде, як із «променями Блондло», стане очевидно, що говорити нема про що. Однак бувають і більш сумні випадки, коли дослід поставлено бездоганно, результати його незаперечні, але пояснюються вони зовсім не так, як гадає експериментатор.
Доктор Макс Петтенкофер (1818–1901) зробив блискучу кар’єру, став засновником медичної гігієни як наукової дисципліни, досягнув й інших чималих успіхів у науці та навіть у мистецтві, але, на жаль, найбільше його знають за досвідом, що привів його до цілком помилкових висновків.
ЩЕ ДО МЕДИЦИНИ…
Батько Макса Петтенкофера, не дуже заможний селянин із вісьмома дітьми, не мав змоги оплатити його освіту. Допоміг дядько, придворний аптекар баварського короля і доволі відомий хімік, — він узяв небожа до себе учнем.
Наука була Максу до вподоби, навчався він успішно та з задоволенням — і раптом усе пішло шкереберть! Макс ненавмисно розбив одну з цінних аптечних посудин, і обурений цим дядько відважив племінникові стусана. Почуття власної гідності не дозволило Максу продовжувати навчання — він залишив дядьків дім і став драматичним актором, вирізавши з серединки свого прізвища артистичний псевдонім Тенкоф.
Цілком якісно зігравши роль у трагедії Гете «Егмонт», він збирався досягти успіхів на новому терені, але на заваді стало кохання. Його наречена категорично заявила йому, що мистецтво, звісно, річ гарна, проте наука — річ корисна. Так само вважали й його батьки, і Макс, як справжній німець, віддав перевагу користі.
Здібності в нього вочевидь були неабиякими — з факультету природознавства Мюнхенського університету він перейшов на медичний і вже у 25 років став доктором медицини. Але достатньо зусиль Петтенкофер доклав і в хімії, досягнувши чималих висот.
Певний час він пропрацював на баварському монетному дворі й розробив технологію отримання дорогоцінної платини з баварських срібних талерів. Заодно перевідкрив знайдений за 100 років до нього венеціанцями спосіб одержання авантюринового скла — дуже гарного штучного мінералу, начебто наповненого сяючими зсередини золотистими іскорками, та ще й сам вигадав і одержав схожий на нього штучний мінерал астраліт, що знайшов застосування в ювелірів.
Заодно Макс відкрив новий спосіб виробництва цементу, що не поступався за якістю найкращим британським маркам. Цілком достатньо, щоб залишити по собі добру пам’ять, і це тільки хімія — про медицину поки що ані слова!
Петтенкофер володів властивостями, які абсолютно чітко проявилися в його науковій роботі, — завзятістю та винахідливістю. Він знайшов новий спосіб отримання світильного газу — не з вугілля, а зі смолистих дерев, що виходило набагато дешевше.
Місто Базель вирішили освітити газом, отриманим за методом Петтенкофера, вклали гроші в систему освітлення, запустили її — і раптом вона відмовила! Але Петтенкофер не занепав духом. Він помчав у свою лабораторію, став розбиратися — і знайшов причину невдачі! Його рішення виявилося абсолютно правильним, й освітлення запрацювало в штатному режимі. Це чимала перевага для науковця — одних блискучих ідей замало, необхідне вміння їх впроваджувати.
СТВОРЕННЯ НОВОЇ НАУКИ
І всі ці успіхи було досягнуто в галузі хімії, для Петтенкофера другорядній — головним напрямком застосування його зусиль стала медицина. Почалося це майже випадково — баварський король зажадав, щоб йому пояснили, чому у нього в палаці таке сухе повітря, що у Його Величності в горлі дере. Петтенкофер зміг відповісти на це запитання і дав рекомендації, як поліпшити справу, досягнувши першого успіху в медичній гігієні — науковій дисципліні, яку він, власне кажучи, й створив як окрему науку.
Він запропонував відкрити в Мюнхенському університеті кафедру гігієни і сам же її очолив, а пізніше організував перший у Європі інститут гігієни. Його наукові роботи про оздоровлення міст призвели до помітного зниження смертності в населених пунктах Великої Британії та Німеччини. Він розробив перші гігієнічні норми харчування й повітрообміну в приміщеннях. Загалом, дуже гідний послужний список — навіть шкода, що найбільше про Петтенкофера пам’ятають не за цими досягненнями…
Одним із найважливіших завдань гігієнічних заходів він вважав боротьбу з найнебезпечнішою інфекцією — холерою. У його ненависті до холери, мабуть, навіть було щось особисте: 1852 року він сам підхопив цю недугу, досить тяжко перехворів, а його донька Анна перенесла холеру у важкій формі і вижила лише дивом.
Петтенкофер був упевнений у тому, що гігієнічні заходи можуть перешкодити поширенню холери, і, вочевидь, мав рацію — сучасна наука дотримується такої ж думки. А ось його гіпотеза про конкретну причину цього захворювання пояснювала зв’язок холери з гігієнічними проблемами вельми своєрідно — Петтенкофер вважав, що холеру спричиняють міазми, які випаровує бруд і побутове сміття. Головним розповсюджувачем холерної зарази він вважав ґрунтові води.
Що ж стосується теорії, яка свідчить, що причиною цього жахливого захворювання є якийсь мікроб, що його виявив Роберт Кох і назвав холерним вібріоном, Петтенкофер ставився до неї з великою недовірою, вважав, що це просто така мода — приписувати всі хвороби мікробам, і саркастично називав прихильників таких теорій «мисливцями за мікробами».
З визнанням холерного вібріона головною та єдиною причиною холери були труднощі і в самого Коха — ніяк не виходило заразити холерою лабораторну тварину для докладного вивчення підступного вібріона (це тепер ми знаємо, що холера — недуга, до якої схильні тільки люди).
Впевненість Петтенкофера ці невдачі лише зміцнювали, і він вирішив довести свою правоту найрадикальнішим чином з усіх можливих. Кох стверджує, що холерний вібріон викликає холеру? Та нічого подібного — його можна безпечно для людини вводити в організм.
Він, Петтенкофер, у цьому настільки впевнений, що без зусиль доведе нешкідливість культури холерного вібріона найпростішим чином — вип’є її на очах вчених спостерігачів і в результаті ні на яку холеру не захворіє! Що на це скажуть у відповідь Роберт Кох та його прихильники, які аргументи вони зможуть протиставити такому переконливому факту?
ТО ХОЛЕРНИЙ ВІБРІОН НЕ ХОЛЕРНИЙ?
Вирішальний експеримент було проведено 7 жовтня 1892 року. Петтенкофер спеціально замовив у Берлінському інституті охорони здоров’я культуру холерного вібріона на агарі, з якої вже в його Мюнхенському гігієнічному інституті приготували культуру на бульйоні.
Щоб соляна кислота, яка міститься в його власному шлунковому соку, не зашкодила вібріонам, він випив розчин питної соди, що нейтралізує кислоту, а потім приблизно мільярд холерних вібріонів (ну максимум, на пару-трійку мільйонів менше). Вчений навіть не забув ополоснути склянку з культурою вібріонів водою та випити її — аби мікроби даремно не пропадали.
Жодних гігієнічних заходів проти себе самого, який мав скинути вібріони, що розплодилися в організмі, у міську каналізацію, де вони могли б дістатися до його співгромадян, він не вживав, бо не розумів, навіщо, — йому від самого початку було зрозуміло, що холерний вібріон холери не викликає.
Через три дні в нього почалися проблеми зі шлунком, але не такі сильні, як зазвичай буває при холері. Тоді він перейшов на дієту, і незабаром усе минуло. У виділеннях його організму було просто безліч холерних вібріонів, та вже за тиждень вони зникли. Весь цей час він не приймав ліків.
Буквально через тиждень досвід Петтенкофера повторив його асистент Рудольф Еммеріх. Йому прийшлося важче — шлункові проблеми набули в нього значно більшого масштабу, ніж у його шефа, і він був змушений вдатися до лікарської допомоги. Проте його захворювання перебігало набагато легше, ніж середньостатистична холера, і завершилося повним одужанням менше ніж за два тижні.
Чи було перенесене експериментаторами нездужання легкою формою холери? Вони це категорично заперечували. Ось слова самого Петтенкофера: «Я дозволю собі припустити, що Роберт Кох і його численні послідовники скажуть, ніби нічого не доведено, окрім того, що вони припускали раніше, а саме, що я та Еммеріх після приймання «холерних ком» перенесли спалах справжньої холери, щоправда, в легкій формі і без смертельного результату. Мені приємно доставити моїм супротивникам це задоволення, але я все ж не можу погодитися з їхніми поглядами».
Двоє людей випили чисту культуру холерного вібріона, і жодна з них не підхопила важку форму холери, вкрай небезпечну для життя. Але факт, що якісь неприємності зі здоров’ям у них виникли, — що ж це було, холера чи щось інше?
У літературі можна зустріти твердження про те, що ціла низка великих бактеріологів повторила на собі експеримент Петтенкофера з тим самим негативним результатом. Це не зовсім так — Микола Гамалія 1888 року, Данило Заболотний, Іван Савченко та Володимир Хавкін 1893 року вживали чисту культуру холерного вібріона лише після приймання культури вбитого або ослабленого вібріона, практично вакцини, — вона спрацювала, й хвороби не виникло.
Щоправда, Ілля Мечников у своїй паризькій лабораторії прийняв чисту культуру вібріона за тією ж схемою, що й Петтенкофер, — і теж не захворів! Проте його асистент Жюпій, який повторив досвід Мечникова, захворів на холеру, причому у вкрай важкій формі.
Мечников (на відміну від Петтенкофера) був приголомшений жахливим прикладом, який він подав, і заявляв, що зведе рахунки з життям, якщо Жюпій помре. На щастя, асистент все-таки вижив, хоча буквально дивом, — цікаво, якби він помер, чи вважав би Петтенкофер себе винним? Найімовірніше, ні — адже він і сам ризикував життям, і поки що його висновки не були спростовані.
НАСПРАВДІ
Нині це вже запевне не так — безліч досліджень довели, що причиною холери є саме холерний вібріон, і жодні міазми тут ні до чого. Просто людський організм реагує на хвороботворні мікроби по-різному: він може мати природний імунітет, може переносити хворобу в легкій формі, але причина в холери одна, і без холерного вібріона холерних хворих немає.
Петтенкофер не довів, що від холерних вібріонів не виникає холера, — він встановив тільки те, що холера в цих випадках виникає не завжди. Робити висновки на підставі недостатньої кількості експериментів — поширена колись помилка.
Зараз вже є математичний апарат, що дає змогу її уникати, а наприкінці XIX століття його тільки створювали — це вже не кажучи про те, що навіть тепер лікарі тільки починають опановувати математику в потрібному обсязі.
А поки що актуальний анекдот про лікаря, який дозволив безнадійно хворому на уремію з’їсти тарілку борщу, — і той одужав! Доктор негайно готує статтю з сенсаційним заголовком: «Борщ виліковує уремію!» та годує борщем другого хворого. Але той помирає, і лікар додає до заголовка статті слова «у 50% випадків»…
А сам Петтенкофер не встиг зневіритися у своїх поглядах — 1901 року, досягнувши 83-річчя, він застрелився у власному домі, пригноблений старечими недугами і втратою всіх близьких — дружини і трьох дітей.
Його завзятість я не став би називати бездоказовою — він просто не довів свої досліди до кінця. Це теж накоїло чимало лиха, але чи можна взагалі його уникнути? Шлях осягнення наукової істини складний і заплутаний, трапляються на ньому й такі підступні повороти…
Та мені особисто трохи шкода Макса Петтенкофера — талановитого й працьовитого вченого, який домігся в науці цілком помітних результатів, про якого найбільше знають саме через велику й безсумнівну наукову помилку, хоча він заслужив багато добрих слів за все зроблене ним, — ну і жаль через цю помилку, але не більше того…
ЛІТЕРАТУРА:
- Гуго Глязер. Драматична медицина. М., «Молодая гвардия», 1965, 161 с.
- М. С. Шойфет. Сто великих лікарів. М., «Вече», 2006, 528 с.
