ЗАРОДЖЕННЯ КІНОПРОКАТУ У КИЄВІ КІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ (Частина II)
Театр «Соловцов», 1910 рік / pastvu.com
Понад 120 років у Києві існує кінопрокат як самостійний вид бізнесу. Як це все починалося і з чого — які фільми крутили, що за публіка була, які гроші платила… Про це й поговоримо.
Коли перші глядачі, затамувавши подих, споглядали у різних залах цю новинку, що звалася на французький манер cinema, поборники моралі тільки обурювалися засиллям «іноземщини» на екранах, де значну частину прокату становили еротичні фільми.
То як невдовзі кінотеатри стали популярним місцем для глядачів різних верств населення, і як поступово змінювалися умови для перегляду фільмів?
Той перший сінематограф мав чимало недоліків: тут і технічні негаразди, і необлаштовані зали, й слабка техніка безпеки… Власникам було не до інтересів глядачів. У відповідь глядач почав повертатися до них явно не обличчям. Це змусило власників все-таки щось робити. З’явилися похилі підлоги, зручні крісла, передбачено було запасні виходи. Минула ера ефірно-кисневих ламп у проєкторах, вони стали електричними…
Новий різновид видовищної індустрії — кінотеатри — стали з’являтися наче гриби після дощу. 1907 року в Києві тільки на Хрещатику (!) розташовувались: «Вітограф» А. В. Мяновського (Хрещатик, 36), «Електробіограф» Р. Штремера (Хрещатик, 27), «Едісоноскоп» Чарова, «Експрес» Антона Шанцера (Хрещатик, 25), кінотеатр «Увесь світ» в Малому театрі Крамського (Хрещатик, 15), сінематеатр і сінемаопера «Електріон».
Крім того, електробіоскопи — К. Стефана на Думській площі та «Електробіограф-Тир» Ф. Шмідта на Володимирській гірці (де під кінотеатр перебудували приміщення тиру)… У 1911 році в місті налічувалося 28 кінотеатрів, а в 1915-му — 34, й на додачу до них ще п’ять магазинів кінематографічного обладнання.
Хто ж відвідував ці численні місця?
«Загляньте в глядачеву залу, — писав О. С. Серафимович 1912 року, — вас здивує склад публіки: тут всі — студенти, жандарми, письменники і проститутки, офіцери й курсистки, всілякі інтелігенти в окулярах, з борідкою, і робітники, прикажчики, торговці, дами світу, модистки, чиновники, словом, усі…»
Це означає одне: кінематограф дійсно стає самостійним мистецтвом, і це мистецтво значно відрізняється від театру. У цю галузь швидко заходять ділки різного калібру, які зазіхають на значні бариші.
ТЕАТРАЛЬНІ РЕЧІ ДЛЯ КІНОЗАЛІВ
А ще розвиток сінематографу в Києві неможливо уявити без відомого підприємця Антона Олександровича Шанцера. Австрійський підданий, поляк за походженням, уродженець Галичини, у 1907-му оселився в Києві, де володів салоном дамського вбрання, став мільйонером-домовласником. Йому належали будинки у центрі міста по вулицях Миколаївській, 11, Інститутській, 22, Хрещатик, 38–42.
У березні 1907 року Шанцер відкрив ілюзіон The Express Bio на Хрещатику, 25, а з серпня 1908-го на місці цього ілюзіону у спеціально побудованому приміщенні почав функціонувати кінотеатр А. Шанцера «Експрес». Газета «Кіевлянинъ» 15 серпня 1908 року писала про те, що сінематограф «Експрес» взагалі єдиний в країні з точки зору удосконалень і краси. По-перше, тут був повний концертний оркестр з 25 музикантів для супроводження німого кіно. А далі — вдосконалення за вдосконаленням…
У ті часи глядацькі зали, що будувалися, дуже важливо було забезпечити засобами пожежної безпеки. Так ось, «Експрес» мав десять(!) запасних виходів із партеру. З бетону та заліза була камера, де розміщувався сінематографічний аппарат. Зі смаком оздоблену глядацьку залу було обладнано вентиляційною системою. Фоє, де влаштували кафе з охолоджувальними напоями та легкими закусками, було прикрашене дзеркалами та гобеленами. Нагадую, це 1908 рік…
ПЕРШІ КІНОХРОНІКИ
У 1911-му Антон Шанцер заснував кіностудію «Експрес» (Хрещатик, 25), яка випускала хронікальні й видовищні стрічки. А 1913-го славнозвісний Петро Нестеров відзначився першим груповим перельотом на аероплані, який здійснив за маршрутом Київ — Остер — Ніжин — Київ. Кінооператор з кіностудії «Експрес», а саме фотограф В. Добржанський, був на борту і знімав на висоті 1500 м. То була перша в історії авіації кінохроніка, яка тривала 30 хвилин. Надалі ця кінозйомка багато разів демонструвалась у кінотеатрах Шанцера. І мала значний успіх. З часом стрічки кіностудії «Експрес» почали витісняти зарубіжну кінохроніку.
Антон Шанцер (за участі архітектора В. Рикова) побудував найбільший в Києві (на 1100 місць) кінотеатр на Хрещатику, 38, який було відкрито у грудні 1912-го. Вхід до нього прикрашали масивні двері з дзеркальним склом, поруч із ними й також у фоє глядачів зустрічали білосніжними посмішками чорношкірі у червоних лівреях, білих панчохах і рукавичках…
Проте, на думку київської поліції, Шанцер не був кристально чистим. Його притягали, скажімо, за присвоєння італійської торгової фірми «Альбертіні і Ко». А ще в матеріалах дослідника історії кіно С. Гінзбурга знаходимо про закордонні розвідки. Збираючи військову інформацію, вони часто розраховували якраз на зйомки операторів-хронікерів.
Існує така версія, що 1914 року австрієць Шанцер, власник найбільшого у Києві кінотеатру, який демонстрував у своїх кінозалах місцеву київську хроніку, мав цікаве хобі. Він переправляв (зрозуміло, не задарма) за кордон кінозйомки таємних військових об’єктів. Гроші, гроші…
НА ДОГОДУ ПУБЛІЦІ
Умови для глядача начебто поліпшилися, проте бракувало головного, до чого всі ми звикли: була відсутня посеансова система. Власники чомусь тоді її так і не зорганізували. В нашій країні її було запроваджено лише у 20-ті роки.
Активний розвиток вітчизняного кіно почався у 1907–1908 рр. Зокрема, 1907 року в Києві у фотокіноательє на Хрещатику, 39 було знято сценку «Кочубей у темниці» (120 м плівки). Поставив її актор Суков-Верещагін, він же знявся у головній ролі, зігравши Кочубея.
Починають з’являтися перші професійні оператори кіноіндустрії тих часів. У Києві на кінороботу перейшов найстаріший оператор Микола Козловський. Володіючи маленьким фотоательє, він у 1906-му навіть відкрив свій кінотеатр «Ілюзія» (Хрещатик, 40) і став демонструвати власні стрічки, а наступного року почав знімати місцеву хроніку…
1910 року «Акціонерне кінематографічне товариство С. А. Френкель» випустило кіноводевіль «Три кохання в мішках», де головні ролі виконували актори театру Миколи Садовського. Через два роки у фотокіноательє на Хрещатику, 39 знято драматичний етюд «Наполеон у Москві», а в кіноательє Корша режисер Піддубний екранізував сцени з п’єси «Запорозький скарб» під назвою «Циганка Груня, або Оце так ускочив».
У 1912–1913 рр. група відомих українських акторів театру Садовського (Ф. Левицький, П. Колесникова, Є. Доля, М. Колесник), а також артист-бандурист Д. Гамалій узялися за екранізацію уривків з найпопулярніших п’єс. Першою екранізували комедію С. Зиневича «Пан Штукаревич». Зйомки проводилися в маленькому скляному павільйоні на Великій Васильківській, 37. За спогадами учасників, «у павільйоні була збудована сільська хата в три стіни, з піччю, без стелі, з лавками і столом». Декорації брали напрокат у театрі Садовського.
МИСТЕЦТВО Й ПРИХИЛЬНИКИ
«Кіношне» життя старого Києва вирувало. Менеджери, як могли, залучали глядачів під свої дахи. Кожен рекламував по-своєму. Як приклад, кінотеатр «Біо», що на Думській площі (тепер Майдан Незалежності), гарантував кожному чоловіку, котрий купив квиток, право безкоштовно провести одну даму. Отака собі нормальна «замануха», та й хлопець, який залицявся до дівчини, міг рішуче сказати, помахуючи квитком: «Ходімо сьогодні до кіна! З тебе вечеря!»
Головне, почали з’являтися фільми. І серіали також, найчастіше романтичні драми або фільми жахів на кшталт «Фантомаса» чи «Вампірів». З’явилися й перші справжні фанати кіно (звичайно, підлітки), що прагнули передивитися обов’язково усі серії.
Під час Громадянської війни, коли Київ кілька разів переходив з рук у руки, одній компанії хлопчаків (що їм та війна!) страшенно кортіло додивитися до кінця авантюрний серіал у 10 випусках — «Таємниці Нью-Йорку». Чомусь кожного разу, коли демонстрація доходила саме до четвертої серії, відбувався черговий переворот. Кінотеатр, звісно, зачиняли через бойові дії. А коли ставало трохи спокійніше, починали крутити все спочатку, від першої серії.
Десь компанія юних шанувальників кіно роздобула царську золоту п’ятирублівку (це гроші були величезні), тоді познайомилася з кіномеханіком, у якого зберігалися кінострічки всіх серій, та вмовила його провести «закритий кінопоказ». Пізно ввечері він пустив хлопчаків до порожньої зали й прокрутив їм поспіль усі десять випусків кіно. Сеанс тривав усю ніч, а вранці задоволених глядачів покарали батьки, які хвилювалися через відсутність своїх чад…
Отаке було кіно у нашому чудовому Києві понад 100 років тому…
Зараз кіно (або серіали) можна подивитися завдяки одному кліку вказівного пальця на смартфоні. Або за допомогою смарт-ТВ на екрані власного «телеящика» розміром з екран маленького міського кінотеатру. І не завжди за гроші… Часи змінюються. Проте перше завжди є першим.
