ТАРАНТІНОКРАТІЯ

Квентін Джером Тарантіно (27 березня 1963 року) — американський кінорежисер, актор і письменник / dasscinemag.com

 

Через тридцять один рік після тріумфу «Кримінального чтива» Квентін Тарантіно знову став головним героєм Каннського кінофестивалю. Його зухвалий вихід на сцену палацу Grand Lumière, ефектне жбурляння мікрофона у фіналі короткої, але яскравої промови викликали справжній фурор, добряче розрядивши пафосну атмосферу церемонії відкриття — видовища завжди прорахованого та політично ангажованого. Палестина, Трамп і світова демократія, за яку закликав боротися великий Роберт Де Ніро, лінчувавши з каннської сцени американського президента, — все це разом відійшло на другий план після витівки Тарантіно.

 

Саме така провокативність забезпечила йому «каннську прописку» в травні 1994-го. Тоді «Кримінальне чтиво» завоювало не просто «Золоту пальмову гілку», а світ, назавжди змінивши культурний ландшафт, перетворивши 32-річного вискочку на центральну його фігуру.

Після прем’єри Pulp Fiction публіка вивалилася на Круазет, ошелешена, збита з пантелику, але з відчуттям, що була присутня на світовій кіноподії. Відтоді цей її улюбленець та улюбленець самої долі — завсідник Каннського фестивалю, причому не лише як режисер-конкурсант, а й як лектор, куратор і просто почесний гість.

За три десятиріччя саме його ім’я перетворилося на синонім слова «кінематограф», а будь-яка його публічна поява супроводжується найпильнішою увагою. Цього року автор «Кримінального чтива» був запрошений на Рів’єру як спеціальний гість — представити ретроспективу двох вестернів Джорджа Шермана — «Червоний каньйон» (1949) і «Територія команчів» (1950), а також провести низку публічних кінознавчих бесід із кінокритиком Елвісом Мітчеллом (близьким його приятелем) у рамках програми Cannes classic.

Однак в останню мить він був рекрутований дирекцією фестивалю ще й на роль такого собі ексцентричного конферансьє церемонії відкриття. Виступ Тарантіно, як уже було згадано, виявився настільки ж гострим, розумним, несподіваним і незабутнім, як і його фільми. Такий майже театральний перформанс — привід ще раз нагадати, за що ми взагалі любимо цього азартного й упередженого режисера.

Потрапити до Тарантіно дорівнює зарахуванню у небожителі. Це може підтвердити будь-який актор, котрий знімався у нього. Саме Тарантіно зобов’язані своєю славою Тім Рот, Ума Турман, Семюел Л. Джексон, Стів Бушемі, Крістоф Вальц: у руках у цієї двометрової дилди з вічно здивованим обличчям не камера — ключ від раю. У раю, як годиться, мешкають блаженні та герої. Цей медійний рай, звісно, примарний, та іншого поки не існує.

Фільми Тарантіно, незважаючи на свій культовий, усенародний статус, як і раніше, виглядають чужорідними в будь-якому середовищі — але це радше проблема середовища, а не Тарантіно.

 

 

ЦАР ГОРИ 

 

Головне творіння Тарантіно — сам Тарантіно: навіть відповідаючи на безглузді запитання журналістів двома-трьома словами, примруженим поглядом і вибуховим сміхом, він повідомляє важливу й моторошну правду про спосіб існування на цій землі. Його мудре юродство і є у всіх сенсах кіно. Його люблять, любили і будуть любити. Навіть якщо він просто зараз перестане знімати. Сьогодні Тарантіно достатньо залишатися просто Тарантіно. І все.

Епатуючи нас тридцять років своїми ексцентричними фільмами, Тарантіно на сьомому десятку перетворився на блискучого літератора (з-під його пера вийшли роман «Одного разу в Голлівуді» та документальні «Кіноспекуляції» — мемуари, історія Голлівуду й глядацький щоденник), вченого від кіно, лектора і зразкового батька. Настільки зразкового, що він зарікся знімати свій останній фільм, доки його син не виросте настільки, щоб зберегти спогади про ці зйомки на все життя.

«Я не поспішаю запускатися, — каже Тарантіно. — Я займаюся цим уже 30 років. Наступного місяця моєму синові виповниться п’ять років, а моїй доньці — два з половиною. Коли я в Америці, я пишу. Коли я в Ізраїлі — працюю батьком». Після низки яскравих романів, які так і не закінчилися чимось більшим (Міра Сорвіно, Ума Турман, Софія Коппола), Квентін нарешті знайшов особисте щастя з ізраїльською співачкою Даніеллою Пік. Він щасливо одружений (вперше в житті), проводячи половину часу в Тель-Авіві.

 

ДОКАЗ СМЕРТІ

 

Сучасний кінематограф, десакралізований тіктоками і соціальними мережами, Тарантіно поховав. «Чим є фільм сьогодні? Це щось, що йде в кінотеатрах для символічного випуску протягом чотирьох бісових тижнів. І вже до початку другого тижня це можна подивитися на одному з бісових стримерів».

Мабуть, тому красномовний на межі фолу, той, хто блискуче знає кіно, любить його та упереджено про нього говорить, Тарантіно взяв академвідпустку: анонсувавши фактичний сиквел «Одного разу в Голлівуді» — «Продовження пригод Кліффа Бута» з Бредом Піттом у головній ролі, він відвів собі скромну роль сценариста, довіривши постановку Девіду Фінчеру. Сам же віддався… театру.

 

Якщо вам цікаво, чим я зараз займаюся, то я пишу п’єсу. Це до біса складна справа. Не знаю, чи зможу. Але це виклик, справжній виклик. Театр сьогодні — це останній рубіж для режисера

 

 

Квентін Тарантіно

 

 

ЛЮДИНА-ПОСТМОДЕРНІЗМ

 

Мода на постмодернізм у кіно з відстороненою грою в прийоми кітчу і з кетчупною кров’ю давно минула. Здається, втратив актуальність і стиль, для якого немає нічого святого. А Тарантіно продовжує залишатися модною фігурою, варваром з величезним серцем, невтомним дослідником кіно, його справжнім хранителем.

Тарантіно за його фірмову цитатність часто називають постмодерністом. Але він не постмодерніст. Тарантіно — і є постмодернізм. Він перевернув саму систему координат, довівши, що «Піраньї-4» має таку саму культурну цінність, як, скажімо, «2001: Космічна одіссея», — показав, що можна все.

З іншого боку, сотні нахаб, які кинулися копіювати його вибуховий стиль, дуже швидко напоролися на серйозну перешкоду. Тарантіно тому й геній, що один знає, де і в кого брати. І головне — як із цього зробити фільм своїм. Тарантіно міг би зняти лише «Кримінальне чтиво» і на віки вічні залишитися в історії кіно. Але він пішов далі, перезавантаживши власний стиль.

По-перше, він припинив цитувати улюблені фільми, а взявся вже за світовий кінематограф як такий. У його фільмах, які не змінилися зовні, оселилися мораль і глибина. Однак головне його завоювання — відкриття досі невідомої властивості кінематографа змінювати не просто майбутнє або теперішнє, а переписувати минуле.

Тарантіно, який все життя відчував на собі вплив інших, сам впливає і на кіно, і на цілий світ. Саме Тарантіно ми зобов’язані тим, що продукти жанрового кіно набули статусу об’єктів високого мистецтва.

 

СМІХ, ЦИНІЗМ ТА ГЛИБИНА

 

Тарантіно люблять насамперед за кумедне. А ще за фірмову й умовну жорстокість зі штучною кров’ю, за завжди яскраві діалоги, за музику, іронію та цинізм. Але все це цілком поверхневі визначення. Тарантіно набагато глибший, тонший і розумніший. Він справжній поет. А ще меланхолік та вразливий лірик.

Майстер кровожерливих бурлесків, Тарантіно почав як майстер переписувати, перебріхувати, ховати й відроджувати кіножанри — від «кримінального, бульварного чтива» та гонконзького бойовика з експлуатейшном до вестерну та військового фільму. Але вже тоді в очі впадала його невикорінна ніжність до кіно, наївна й чиста віра в його потужність!

 

 

ЖІНОЧИЙ ЗАХИСНИК

 

Мало хто в сучасному кіно так зачарований жінкою, так оспівує і захищає її, повертаючи буквально з того світу. У «Джекі Браун», «Вбити Білла» й «Доказі смерті» він чітко показує один і той самий сюжет: жінка, підпорядкована волі чоловіка й належна йому, зчиняє бунт і мститься цьому чоловікові, знищуючи його — фізично й морально. І це ще до всіх фіміністичних повісток. За покликом серця. При цьому і сам автор, і глядач вочевидь на боці жінки.

Уже в дебютних «Скажених псах» (1992) він поміщає жінку в сюжет, фактично не показуючи її. Безталанна офіціантка, якій відмовляється давати чайові Містер Рожевий (Стів Бушемі), — одна з ключових героїнь цієї маскулінної трагедії. І здається, немов і саме пограбування було приречене на провал не тому, що один із банди — поліціянт під прикриттям, а тому, що ці терті бандити розгнівали бога (в координатах фільму це, звісно, Тарантіно), образивши бідолашну офіціантку. І були прокляті.

А головний кривдник, Стів Бушемі, зазнав особливого покарання: уже в наступному фільмі, вважайте, реінкарнації, — «Кримінальне чтиво» — суворий, проте добрий і справедливий бог Тарантіно втілює Бушемі в епізодичній ролі схожого на Бадді Голлі офіціанта. Нехай на власній шкурі відчує, як це — жити на чайові.

Ба більше, аватар Тарантіно — майже завжди жінка. Хочете знайти автора, схованого за одним із персонажів? Не відволікайтеся на тих епізодичних героїв, яких грає сам режисер. Шукайте жінку. Саме жінку. За нею завжди ховається Тарантіно. Він і Пем Грієр у «Джекі Браун», і Ума Турман в «Убити Білла». Але, мабуть, найбільш переконливо точний автопортрет вийшов у режисера в «Одного разу в Голлівуді»: Марго Роббі в ролі Шерон Тейт, сидячи в залі кінотеатру, милується собою ж на екрані.

Сам кінематограф Тарантіно дивиться на себе в дзеркало (а екран — це якраз дзеркало): він усвідомлює себе кінематографом, розмірковує про кінематограф та обмежує кінематографом сферу своїх інтересів — що досконалішими стають фільми Тарантіно, то менше в них залишається ознак того хиткого матеріального світу, що його називають реальним життям. Закономірно, що цей всесвіт народився з магічного спалаху світла в темній залі кінотеатру.

 

 

БОГ МИЛОСЕРДНИЙ

 

Тарантіно — бог не старозавітний, який жорстоко карає грішників. Він нескінченно добрий. Приміром, завдяки хитромудрій інверсії в «Кримінальному чтиві» вбитий у середині фільму Вінсент Вега Джона Траволти у фіналі з’являвся живим і неушкодженим, залишаючи забігайлівку в білосніжній, наче ангельський балахон, футболці.

У двох випадках з мертвих у нього повставала жінка: у «Кримінальному чтиві» за допомогою уколу в серце з того світу повертав він Мію Воллес, а в «Убити Білла» — зіграну тією ж Умою Турман наречену, яка не лише приходила до тями після багаторічної коми, а й буквально вставала з труни.

З тією ж легкістю Тарантіно воскрешає чужі кар’єри, повертаючи на великі екрани «збитих льотчиків» — від Джона Траволти, Пем Грієр, Роберта Фостера, Дженніфер Джейсон Лі до Брюса Дерна, Девіда Керрадайна, Майкла Медсена і Деріл Ханни.

 

ЇМО З ТАРАНТІНО

 

Про їжу Тарантіно вміє говорити так, як мало хто в кіно взагалі. Аналогів у кінематографі годі й шукати, а в літературі пригадується тільки ранг Гемінґвея. Навіщо його герої обговорюють усі ці коктейлі, гамбургери, рис, теплий саке, каву та інше?

По-перше, тому що сам любить поїсти, а по-друге — і це головне — щоб розкрити взаємини своїх персонажів. Чи п’є молоко полковник Ланда в «Безславних виродках», чи Джул куштує бургер у переляканого хлопчини в «Кримінальному чтиві» — це демонструє, що вони — люди, за якими стоять влада й сила.

У тому ж «Кримінальному чтиві», у сцені побачення Вінсента Веги з Мією, Траволта їсть бургер виделкою і ножем, а Турман — не соромиться брати його руками. Чому? Бо він, наслухавшись розповідей про необережний масаж дружині боса, який закінчився для сміливця випадінням з вікна, намагається бути обережним, а вона — господиня становища. Їй можна.

Або ось Ді Капріо в «Джанго звільненому» п’є коктейль, виявляючи свою рабовласницьку владу. Або сцена з бургерами в «Скажених псах», коли герой Тіма Рота тільки-но готується впровадитися в банду. Так само спокійно, розмірено їсть свій бургер Альдо Рейн — герой Бреда Пітта у «Безславних виродках». Їсть, спостерігаючи, наче римський імператор, страту полонених нацистів у лісі.

Чому символіка їжі відіграє таку важливу роль у кіно? Мабуть, тому, що ми бачимо її найчастіше в житті. Режисерська майстерність перевіряється на двох речах — описі сексу та їжі. Адже автору потрібно передати найтонші відтінки. Тарантіно — майстер! Через їжу він примудряється розкрити особистості своїх персонажів, їхню психологію. Їжа в його фільмах — це звернення до тих кодів, які супроводжують кожне життя.

 

 

ГОВОРИТЬ ТАРАНТІНО

 

Здається, що у фільмах Тарантіно герої тільки те й роблять, що говорять. Для кіно — мистецтва показувати — це смерті подібно. Але Тарантіно тому й є майстром, що знає, як із цим поводитися. Тож балаканина його героїв не робить самі картини нудними, не позбавляє їх динаміки. Персонажі переважно базікають про гастро-лінгвістичні нюанси, про приховані смисли популярних пісень, про комікси і поп-культуру, переробкою якої Тарантіно й зайнятий.

Ці малозначущі розмови не рухають сюжет фільму (за це відповідають вчинки), але покликані розкрити характери героїв, зробити їх живими людьми, а не функціями. Тарантіно перетворює обмін словами на динамічний атракціон. У нього ніколи не знаєш, чим обернеться розмова. А от ввічливість щоразу закінчується звірством, якого не чекаєш від тактовного зовні героя.

І ще: екранні розмови/діалоги у фільмах Тарантіно підпорядковані якомусь ритму. За це відповідає його улюблений актор Семюел Л. Джексон, що майже завжди редагує діалоги, шліфує їх, надає їм блиску… Тарантіно, який усе життя відчував на собі вплив інших, ось уже три десятиліття сам впливає на світ і кіно, роблячи нас від фільму до фільму щасливішими.

 

---

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media