КІНОСОФІЯ: діалог епох — фільми квітня
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Кіно, що стало невід’ємною частиною нашого життя, розважаючи, постійно порушує якісь гострі, незручні питання. Про людину багато чого можна сказати, знаючи, які саме фільми вона дивиться, які любить. За останні півстоліття з’явилися щонайменше тисячі списків великих фільмів, які треба переглянути кожній шукаючій людині — переглянути і зрозуміти щось про себе.
Наступні 12 місяців у цій рубриці ми публікуватимемо статті про «інше» кіно — можливо, не надто гучне, але непересічне, глибоке кіно, яке варто подивитися. Подивитися й полюбити. Це 24 фільми про кохання, ненависть, вчинки, насильство, смерть. Про все те, чим насправді є кіно.
«49-а ПАРАЛЕЛЬ» (LA 49TH PARALLEL, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, 1941)
Режисер: Майкл Пауелл, Емерік Прессбургер
У ролях: Лоуренс Олів’є, Реймонд Мессі, Леслі Говард
Якщо Річард Лінклейтер перетворює вигаданих героїв на майже реальних, то «Арчери» — славнозвісний британський дует Майкл Пауелл і Емерік Прессбургер — роблять із військово-пропагандистського фільму зразок високого мистецтва. Тобто будують на документальному матеріалі жанрову історію. Головні фантазери свого часу, така собі суміш Веса Андресона і Тіма Бертона 1940-х, які виховали ключових американських авторів 1970-х (Коппола, Скорсезе, Спілберг).
«49-ту паралель» Пауелл і Прессбургер знімали на замовлення Міністерства інформації Канади, яке розраховувало на агітку, що змусила б США вступити у війну. Її й отримали, тільки у формі страшної казки — чи то пародії на «Десять негренят» Агати Крісті — про шістьох нацистських підводників, які загубилися на просторах Канади. Замовники у творчість, здається, не надто влізали і в засобах двох ексцентричних британців не обмежували.
Дія цього по-пацанячому хуліганського фільму починається з наїзду на мапу Північної Америки і закадрового голосу, що представляє кордон (винесена в назву 49-та паралель) між США і Канадою як «єдиний незахищений у світі». Зануривши глядача в панорами лісів, полів, озер і міст, що опинилися під загрозою, автори стрімко переходять до зав’язки, якою є спливання німецької субмарини просто біля берегів Канади, що її нацистський капітан називає законною метою Гітлера.
Тут ігрове вторгається в документальне. Раптово човен атакують літаки, й, отримавши смертельні ушкодження, він стрімко йде на дно, залишивши на березі тих самих шістьох членів екіпажу, відправлених капітаном на розвідку.
Просування нацистів Канадою дається у вигляді ланцюжка епізодів, побудованих як казка навпаки: адже в казках зазвичай шляхетні герої пробираються через країну, населену злими істотами, а в «49-й паралелі» — озлоблені нацисти плентаються через край безмежно добрих і чуйних людей.
Щоб забезпечити потенційний касовий успіх, автори помістили в кожен з епізодів по визначній зірці: невеликі, але яскраві епізоди тут у Лоуренса Олів’є, Еррола Флінна і Леслі Говарда.
Пропаганду опрацювали вишукано: Емерік Прессбургер (саме він у дуеті «Арчерів» відповідав за сценарій) взагалі вважав цей фільм своєю особистою дуеллю з Геббельсом. Нацистську ідеологію він показує на контрасті з демократичними цінностями, а пригоди купки нацистських негідників наділяє романтикою подолання перешкод. Німці в «49-й паралелі» сильні, хитрі, спритні, винахідливі, цинічні й жорстокі, але (як заведено в казках) зазнають поразки. Бо війни виграють ідеалісти, які насильству протиставляють силу вільного духу.
Пропагандистський ефект виявився змазаним: стався Перл-Гарбор, і Америка вступила у війну раніше, ніж фільм встиг вийти на екрани.
Зате у виграші опинився глядач: перейменована на «Загарбників» і скорочена на 18 хвилин, «49-та паралель» миттю стала найкасовішим британським фільмом американського прокату, отримавши «Оскара» за найкращий оригінальний сценарій.
Шедевр не був би шедевром, якби, пройшовши перевірку часом, не ожив би в переказах уже сучасних авторів. Найвідоміші з прикладів — комедія «1941» (1979) Стівена Спілберга і «U 571» (2000) Джонатана Мостоу.
«ЮНІСТЬ» (BOYHOOD, США, 2014)
Режисер: Річард Лінклейтер
У ролях: Еллар Колтрейн, Лорелей Лінклейтер, Ітан Гоук, Патрісія Аркетт, Елайджа Сміт
Тихий і ніжний шедевр не надто відомого у нас режисера Лінклейтера, що робить відлюдний закуток дитинства окремо взятого техаського хлопчика дорослим переживанням мільйонів сторонніх. А ще це великий фільм про час. Зафіксувати його за роботою намагався колись Андрій Тарковський. Вийшло у Лінклейтера. На прикладі хроніки дорослішання маленького Мейсона (Еллар Колтрейн), який живе з розлученою мамою (Патрісія Аркетт), такою ж маленькою, як він сам, сестрою (Лорелей Лінклейтер) і недільним татом (Ітан Гоук), він буквально показує, з якою невблаганною швидкістю мчить час, забираючи із собою сьогодення.
Фокус фільму криється в унікальному авторському експерименті: «Юність» знімали довгих 12 років окремими драматичними епізодами з одним і тим самим акторським складом (що дає нам змогу бачити перетворення Мейсона з милої та кмітливої дитини на мудрого й цілеспрямованого молодого чоловіка), триває майже три години та захоплює всіх, одразу й назавжди: фільм здобув «Срібного ведмедя» Берлінського кінофестивалю за найкращу режисуру, три «Золотих глобуси», стільки ж британських премій BAFTA, шість номінацій на «Оскара» та одну статуетку.
Непомітні, майже приховані переходи, що передують кожному новому етапу дорослішання головного героя, викликають подив!
Проте за всім цим захопленням ховається відчуття занепокоєння, породжене усвідомленням того, що актори розчинилися у своїх персонажах, віддали себе без залишку: одні дорослішають, інші старіють, перетворюючись із колись молодих і нескладних батьків на сивочолих та огрядних дорослих, чиї життя склалися зовсім не так, як їм колись мріялося. «Юність», якщо завгодно, — частково гімн цим двом уламкам, чиї характери тонко передають два блискучі артисти — Ітан Гоук і Патрісія Аркетт: ми бачимо Олівію й Мейсона-старшого (так звати героя Гоука) в різних відносинах; Олівія хоче замінити колишнього, який застряг у своєму 19-річному віці, чоловіка і перезавантажити «зламану» сім’ю, повернувши їй цілісність. Але раз по раз наступає на одні й ті самі граблі, підбираючи в супутники різноманітно «не тих» чоловіків, на тлі яких легка інфантильність колишнього перестає здаватися недоліком.
Щербаті й незграбні, вони часто-густо помиляються, проте з батьківством справляються: підростаючий Мейсон вбирає в себе їхні найкращі якості, перетворюючись на дуже цілісну особистість.
Щоб створити цей шедевр про швидкоплинну природу людського існування, що демонструє, як безповоротно час вислизає довгим шовковим шарфом крізь пальці, Лінклейтер провів своєрідну репетицію: упродовж 18 років він знімав роман Ітана Гоука і Жюлі Дельпі в трилогії, яка прославила його згодом, — «Перед світанком» (1995), «Перед заходом сонця» (2004) і «Перед опівнічніччю» (2013).
Ті три фільми залишають не менш сильне враження, нехай і з’являлися з величезними інтервалами. Крім того, вони зближують Лінклейтера з великим Франсуа Трюффо, який так само знімав пригоди свого Антуана Дуанеля, починаючи з майже автобіографічного «400 ударів» (1959), де ще маленького героя крадіжка друкарської машинки доводила до інтернату для малолітніх злочинців, і закінчуючи «Любов’ю, яка вислизає» (1979), де, подорослішавши, Дуанель, із розлученням за плечима, борсався в нових — так само проблемних — стосунках.
Усе, нібито, вже було: спершу мужнів, а потім старішав Аль Пачіно в трилогії про «Хрещеного батька»; росли діти в сазі про «Гаррі Поттера». Але до Лінклейтера і його «Юності» ми ніколи не бачили, щоб усе це відбувалося за такий короткий проміжок екранного часу, в одному фільмі.
Лінклейтер знімав 12 років поспіль, здавалося б, нічого не значущі імпровізації зі жменькою акторів-друзів і власною донькою на додачу, а потім з усього цього, з розсипом дрібних побутових деталей, дріб’язкових замальовок, що непомітно змінюють життя й долю персонажів, спорудив монументальний за масштабом, майже тригодинний вислів, справжню кінофреску, захопливу одіссею внутрішнім світом людини, яких іще не було.
Режисер спритно обходиться без часових міток, які б вказували, що ми, наприклад, перейшли з 2002 у 2003 або з 2009 у 2010 рік. Для цього є деталі, на зразок швидкоплинних розмов про війну в Іраку, пісень, що лунають, передвиборчих плакатів, які розклеює Ітан Гоук зі своїми екранними дітьми. І це цілий фільм у фільмі, що відображає головні політичні події того часу.
«Юність» з ювелірною точністю відтворює всі переживання Мейсона, роблячи їх нашими власними, — кожне зітхання, сльозу або мимохідь кинуту фразу, поліруючи випадковими образами, мимовільними жестами, тонкощами інтонацій і міміки персонажів. Усе те, за чим спершу просто спостерігає маленький Мейсон, а подорослішавши, намагатиметься зафіксувати це своєю камерою, спіймати вислизаючі моменти.
На відміну від усіх інших історій про «сто днів після дитинства», тут не показано жодної серйозної травми, маленької трагедії. Усе це залишається за кадром. На екрані ж лише зачаровує повсякденність, низка не подій навіть, а проміжків між подіями. Це і є час, що зв’язує все воєдино; ядро, навколо якого сплетені всі авторські роздуми і про дитинство, і про батьківство. Час, за Лінклейтером, — це річка, якою пливуть сцени й персонажі, не усвідомлюючи, що вони перебувають в індивідуальних подорожах, приречених на один і той самий кінець.
