ЗОМБІ-ПРОЄКТИ: як смирення рятує інвестиції, кар’єри та шлюби

Photo by Rowan Heuvel on Unsplash

Згадайте, як часто ви роками зберігаєте непотрібні, зламані або непридатні речі. Це не скупість і не безглузде накопичення — справа тут серйозніша. Викинути або продати річ за безцінь — означає погодитися з тим, що придбання було помилкою: гроші та зусилля були витрачені даремно. Але хіба таке трапляється лише з речами? Ефект диспозиції — так називається психологічна схильність людей надмірно довго утримувати збиткові активи. Або як варіант — занадто рано продавати прибуткові. У психологічній пастці безповоротних витрат можуть легко опинитися ваш бізнес та інвестиції, кар’єра та особисті стосунки, економічні та геополітичні стратегії. Чому ми часто опиняємося всередині «зомбі-проєктів», від яких неможливо відмовитися, хоча давно варто було б?

ПАСТКА БЕЗПОВОРОТНИХ ВИТРАТ

корпоративному середовищі ефект диспозиції часто призводить до нераціонального розподілу ресурсів і втрачених можливостей. Наприклад, до утримання «зомбі-проєктів» — очевидно збиткових напрямів, у які керівники продовжують вкладати кошти, щоб не визнавати перед акціонерами чи інвесторами, що початкова стратегія виявилася помилковою. У керівної команди розвивається так званий «синдром безповоротних інвестицій». У 2014 році Джефф Безос особисто контролював запуск смартфона Fire Phone. Пристрій вийшов на ринок за завищеною ціною та з функціями, які не зацікавили споживачів. Продажі повністю провалилися. Однак Amazon продовжував витрачати мільйони на маркетинг і виробництво, сподіваючись виправити ситуацію знижками. Зрештою в 2015 році проєкт все ж закрили, а компанія офіційно списала 170 млн доларів збитків через нерозпродані запаси.

Час і кошти витрачають на продукт лише тому, що в нього вже «багато вкладено», замість того, щоб переорієнтуватися на більш перспективний ринок. Ефект диспозиції може проявлятися також і в тому, що компанії занадто рано продають або згортають підрозділи, які швидко зростають, аби зафіксувати короткостроковий успіх. У 2002 році засновники PayPal, зокрема Ілон Маск і Пітер Тіль, продали швидкозростаючу платіжну систему гіганту eBay за $1,5 млрд. На той момент це здавалося закріпленням колосального успіху. Однак eBay не зміг повністю реалізувати потенціал платформи, а сам PayPal зрештою перетворився на самостійного гіганта вартістю понад $60 млрд. Раннє «фіксування прибутку» позбавило засновників потенційно у кілька разів більшого доходу.

ПАСТКА «СВЯЩЕННОЇ УДАЧІ»

На державному рівні ефект диспозиції масштабується до розмірів країни і може тривати десятиліттями. Уряди здатні роками фінансувати неефективні економічні та соціальні програми або збиткові державні підприємства, щоб зберегти робочі місця та не визнавати системної кризи. З 1960-х років видобуток кам’яного вугілля в Рурському регіоні Німеччини став економічно нерентабельним — імпортне вугілля було значно дешевшим. Замість швидкого закриття шахт і перекваліфікації робітників уряд ФРН десятиліттями виділяв мільярдні субсидії на підтримку галузі, щоб уникнути політичної кризи та визнання краху вугільної промисловості. Сподівалися, що дивом усе якось поступово владнається… Останню нерентабельну шахту «Проспер-Ханіель» закрили лише у 2018-му, витративши за всі роки загалом понад 100 млрд євро субсидій. Визнати провал — означає понести величезні репутаційні втрати.

Маленький тихоокеанський острів Науру у 1970-х роках мав другий у світі ВВП на душу населення завдяки видобутку фосфатів. Розуміючи, що ресурс вичерпається, уряд Науру створив суверенний фонд. Президент країни сприймався громадянами як сакральний вождь, чия магія гарантує вічні статки без потреби працювати. До 1990-х років інвестиції фонду стали збитковими. Визнати це для керівництва означало зруйнувати міф про «священну удачу» Науру. Щоб довести підданим, що магія діє, уряд вклав мільйони доларів у божевільну ідею свого австралійського фінконсультанта — спонсорування масштабного мюзиклу в Лондоні під назвою «Леонардо». Мюзикл зазнав гучного провалу — критики розгромили шоу, і воно закрилося через кілька тижнів. Намагаючись приховати ганьбу та захистити статус «геніїв», фонд продовжував укладати ризиковані угоди, аж поки не збанкрутував повністю. Острів Науру за кілька років перетворився з найбагатшого раю на одну з найбідніших країн світу.

ПАСТКА «КРОВІ ТА ЧЕСТІ»

1628 року король Швеції Густав II Адольф наказав побудувати найпотужніший у світі дерев’яний військовий корабель. У період будівництва суднобудівник Хенрік Хюбертссон помер, а його недосвідчені помічники виявили критичну проблему: корабель виходив занадто вузьким і високим, його центр ваги був зміщений. Під час випробування стійкості на очах у адмірала Флемінга корабель ледь не перекинувся через те, що 30 матросів перебігли з борту на борт. Але повідомити королю, який перебував на війні в Польщі, що його улюблений проєкт — бракований, означало зганьбитися самим і водночас знеславити монарха. Свита вирішила промовчати, сподіваючись, що все якось обійдеться. 10 серпня 1628 року суперкорабель «Ваза» урочисто відплив, пройшов усього 1300 метрів, нахилився від легкого пориву вітру, зачерпнув воду відкритими гарматними портами й миттєво затонув просто на очах у враженого натовпу.

З тієї ж причини — заради ілюзорної надії на зміну тренду — держави продовжують брати участь у виснажливих війнах, оскільки негайне припинення означає офіційне визнання поразки. На війні психологічний механізм безповоротних витрат досягає свого абсолютного піку. Щойно проливається перша кров, его правителів і суспільства намертво блокує будь-яку можливість компромісу. Логіка стає жахливою: «Якщо ми зараз зупинимося й визнаємо, що наш план війни зазнав поразки, виходить, наші солдати загинули даремно? Ні, ми мусимо воювати до переможного кінця!» У підсумку заради того, щоб «виправдати» загибель першої тисячі людей, у вогнище війни кидають ще сто тисяч. Війна у В’єтнамі — класичний приклад ефекту диспозиції. Уже наприкінці 1960-х років керівництву США було зрозуміло, що військова кампанія зайшла в глухий кут і перемога неможлива. Однак адміністрації президента Джонсона, а потім Ніксона продовжували відправляти війська й витрачати мільярди доларів. Головним аргументом було те, що «не можна допустити, щоб загибель тисяч американських солдатів виявилася марною». Ціна ефекту диспозиції на війні — найстрашніша, з огляду на абсолютну незворотність втрат. Якщо інвестор через ефект диспозиції втрачає капітал, він може заробити його знову. Якщо політик програє вибори, він має змогу повернутися через цикл. Але людину, яка загинула на війні, повернути неможливо. Це остаточна «фіксація збитку», де ціною помилки стає людське життя.

ПАСТКА «ЗОЛОТИХ КАЙДАНКІВ»

У повсякденному житті цей ефект також впливає на наші рішення. Люди роками перебувають у токсичних або нежиттєздатних стосунках. Нещасливий шлюб або деструктивна дружба виправдовуються міркуваннями на зразок «адже ми вже 15 років разом!» Взаємна неприязнь та глибока криза у стосунках принца Чарльза й принцеси Діани почалися майже відразу після весілля. Обоє подружжя роками знали, що шлюб приречений, і фактично жили окремими життями. Однак через колосальний тиск королівського інституту, страх перед публічним визнанням краху «казки» та репутаційних втрат для монархії розлучення було офіційно оформлено лише через 15 років спільних страждань у королівській «золотій клітці». Психологічно розставання будь з чим рівнозначне визнанню, що роки були витрачені марно. Людина може залишатися на нелюбій і безперспективній роботі лише тому, що вона 5 років навчалася саме цієї професії у виші. Зміна діяльності сприймається як анулювання попередніх зусиль.

У Кремнієвій долині добре відомий феномен «золотих кайданків»: сотні інженерів та менеджерів великих ІТ-компаній, як-от Google і Meta, вигоряють уже через 2–3 роки. Вони ненавидять свою рутинну корпоративну роботу, але продовжують залишатися на посадах роками через накопичені опціони та високу заробітну плату. Відхід із компанії вони підсвідомо сприймають як «анулювання» всіх минулих зусиль, витрачених на надзвичайно складну співбесіду та роки навчання, продовжуючи утримувати емоційно «збитковий актив». Щоб не потрапити у такі пастки, психологи та філософи радять розділяти поняття «я» і «мої дії», що наше его завжди склеює разом. Здорова позиція виглядає так: «Мій проєкт зазнав невдачі, але я — ні, моя особистість та сама — ні гірша, ні краща. У мене був поганий план, заснований на невірних даних, але ж я можу розробити інший план!» Начебто все зрозуміло й просто? Але, хоч як дивно, ця простота вимагає від нас іноді майже неможливого — того, що в християнській традиції називають смиренням.

ХРИСТИЯНСЬКЕ СМИРЕННЯ ТА ЕФЕКТ ДИСПОЗИЦІЇ

Коли святого Антонія Великого запитували про виняткову важливість суворого посту та тілесного стримання, він нагадував, що самі по собі ці практики не здатні зробити людину святою. Адже диявол робить те саме — він взагалі не їсть, не п’є й не спить, чудово знається на Писанні, богословських тонкощах і будь-яких людських премудростях. Але від цього він не перестає бути дияволом. Він може імітувати будь-який добрий вчинок, будь-який подвиг людини, окрім одного — він принципово нездатний до смирення. В одному зі стародавніх патериків у діалозі з Макарієм Великим диявол сам зізнається у цьому своєму єдиному «недоліку». У всьому іншому він досконалий, оскільки від початку був створений досконалою ангельською істотою. Таким чином, якщо диявол проявить смирення, він припинить бути дияволом. Так само й людина, практикуючи смирення, наближається до Бога й виходить із зони впливу Його супротивника. Парадоксальним чином це співвідноситься з ефектом диспозиції. Смирення у земному, психологічному сенсі — це й є здатність сказати: «Я помилився. Моя стратегія була неправильною. Я фіксую збиток і йду далі».

Що змушує до останнього триматися за свій «збитковий актив» — чіплятися за свою правоту, не бажаючи визнавати помилку? Християнство відповідало на це запитання так: гординя. Сучасна епоха запропонувала для цієї диявольської спокуси іншу мову опису — через структури его, захисні механізми або спотворення когнітивного сприйняття. Приміром, поняття «інфляція Я» в юнгіанській аналітичній психології означає стан, за якого его людини ототожнює себе з архетипними силами або абсолютною правотою, втрачаючи зв’язок із несвідомим і реальністю. Філософія екзистенціалістів називає цей стан bad faith — форма самообману, коли людина тікає від своєї кінцевості та залежності від світу. Когнітивні науки говорять про «когнітивну ригідність» — цілковиту закритість до нової інформації, нездатність до рефлексії та перегляду своїх переконань. Гордовитість можна називати по-різному, але вона завжди крихка, як скло, бо тримається на страху втратити обличчя, виявитися слабким, помилитися або бути «як усі». Справжня сила завжди гнучка й здатна до діалогу. А от слабкість і страх подекуди компенсуються зведенням нездоланної стіни між Я і реальністю. Так людина опиняється у «пастці его».

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ПРОСТО МОЗКУ ТАК ЛЕГШЕ…

Чому ми роками тримаємося за «зламані» сфери життя? Нейробіологи вважають, що в усьому винен наш мозок. Він влаштований так, щоб захищати нас від болю тут і зараз, навіть ціною катастрофи в майбутньому. Що відбувається, коли ми звільняємося, розлучаємося, продаємо акції зі збитками? Томографія мозку показує, що коли людина фіксує збиток, у мозку активуються мигдалеподібне тіло й острівцева частка — ті самі зони, що й під час реального фізичного болю. Для мозку визнання помилки в буквальному сенсі тотожне з фізичною травмою. Лауреати Нобелівської премії Даніель Канеман та Амос Тверскі довели, що біль від втрати впливає на нас приблизно вдвічі сильніше, ніж радість від еквівалентного виграшу. Емоції від втрати 100 доларів набагато більші, ніж від знахідки. Тому люди готові продовжувати безглузду війну або утримувати акції, що падають у ціні, сподіваючись уникнути втрати. Ми дивимося не на майбутні перспективи, а назад — на ті «жертви», які вже принесли. Що більше часу, грошей або емоцій інвестується у щось, то складніше звільнитися з «пастки безповоротних витрат». Мозок підживлює себе мікродозами дофаміну від ілюзії: «А раптом завтра все зміниться?»

Безперспективний бізнес-проєкт чи приречені стосунки у шлюбі тривають тому, що на рівні біохімії мозок сигналізує: «Це нормально, це правильно!» А усвідомлення краху миттєво спричиняє різке падіння рівня дофаміну. Мозок важить 2 % від маси тіла, але споживає 20 % енергії. Перегляд життєвої стратегії, пошук нової роботи чи партнера вимагають величезних енерговитрат на побудову нових нейронних зв’язків. Тому, уникаючи різкого біохімічного шоку, мозок вмикає механізми «спотворення реальності». Напевно, вам знайомі такі форми захисної раціоналізації: «це не провал, це тимчасові труднощі», «зате я отримав досвід», «життя перевіряє нас на міцність». Філософи-екзистенціалісти спромоглися розгледіти за подібними установками втечу від свободи та відповідальності. І наш мозок є співучасником такої втечі. Так, зруйнована кар’єра чи невдалий шлюб — це пекло, однак це знайоме й передбачуване пекло! Простіше залишатися жертвою обставин, ніж приректи самого себе на невизначеність і кризу ідентичності. Ми визначаємо себе через свої ролі: «я успішний інвестор», «я вірний чоловік», «я міністр великої держави». Визнати, що акція згоріла, шлюб мертвий, а політика призвела до війни — означає погодитися з тим, що частина твоєї колишньої особистості померла. Людина тримається за уламки минулого, бо боїться, що без них вона ніхто.

СМИРЕННЯ ВЕЛИКИХ ІНВЕСТОРІВ

Можливо, ви гадаєте, що смирення — це щось ірраціональне й несумісне з реальним життям, кар’єрою, успіхом та фінансовими результатами? У такому разі, як переконливо довів у культовій книзі «Від хорошого до величного» Джим Коллінз, ви помиляєтеся. Він провів масштабне 5-річне дослідження компаній, які зробили неймовірний ривок і утримували видатні результати роками. Коллінз виявив, що всі ці компанії очолювали люди особливого типу, яких він назвав «керівниками 5-го рівня». Їхня ключова відмінна риса — парадоксальне поєднання глибокого особистого смирення та непохитної професійної волі. Виходить, що генії бізнесу за своїми особистісними якостями дуже нагадують християнських святих? Вони не прагнуть надмірної публічності, скромно поводяться, не висувають на перший план своє Я і більше дбають про майбутнє компанії, ніж про власну велич. Серед іншого Коллінз описує ефект «вікна та дзеркала». Коли компанія досягає успіху, смиренні лідери дивляться у вікно, приписуючи заслуги зовнішнім чинникам — Богові, удачі чи своїй команді. Але коли трапляється провал, вони дивляться у дзеркало й кажуть: «Я несу за це відповідальність, це моя помилка». Однак так чинять лише вкрай смиренні й тому великі бізнесмени.

Пересічні керівники здебільшого егоцентричні й роблять усе геть навпаки. Ми звикли розглядати ринок як нескінченну конкурентну боротьбу. Проте Джон Темплтон, один із найвидатніших інвесторів XX століття, розглядав смирення перед непередбачуваністю як базовий фільтр виживання на ринку. Він вважав, що ринок не любить гордовитих, і прямо заявляв: «Самовпевнений підхід до інвестування рано чи пізно призведе до розчарування, якщо не до повної катастрофи». Легендарний тандем Чарлі Мангера та Воррена Баффета з Berkshire Hathaway побудував свою стратегію на понятті «коло компетенцій». Мангер завжди наголошував, що справжнє інтелектуальне смирення — це точно знати межі того, чого ти не знаєш. Інвестор без смирення ризикує опинитися на території, де на нього чекає крах. Рей Даліо, засновник найбільшого хедж-фонду Bridgewater, описує концепцію «радикальної неупередженості». Замість запитання «Як довести, що я правий?» він завжди ставить собі інше: «Звідки я знаю, що я правий? Раптом я помиляюся?» Це чиста психологія фіксації збитків — вміння вчасно визнати свою неправоту. І нарешті, уся філософія Нассіма Талеба, автора славнозвісного «Чорного лебедя», побудована на епістемічному смиренні — визнанні того, що людина надзвичайно обмежена у своїх здібностях прогнозувати майбутнє. Тобто смирення в бізнесі — це найвища форма реалізму, яка не має нічого спільного зі слабкістю.

«ДУЖЕ СМИРЕННА» АМЕРИКА

Економічне смирення полягає в тому, щоб не вважати себе «розумнішим» за ринок. У своєму крайньому прояві це означає — «розумнішим» за життя, долю, Бога. Тому приклади того, як діє цей закон, можна знайти у найрізноманітніших сферах. Мало хто пам’ятає, що наприкінці 1990-х років Стівен Спілберг відмовився стати режисером екранізації «Гаррі Поттера». Режисер такого масштабу міг узятися за будь-який проєкт. Однак Спілберг проявив смирення, чесно визнавши, що його «коло компетенцій» не збігається з британською дитячою казкою. І поступився кріслом Крісу Коламбусу. Спілберг зберіг свої ресурси для проєктів, у яких він геніальний, а світ отримав еталонну франшизу. Авторка бестселера «Їсти, молитися, кохати» Елізабет Ґілберт докладно описала руйнування свого першого шлюбу. Сім’я виглядала бездоганною: дорогий будинок, кар’єра, люблячий чоловік. Через страх визнати, що роки «ідеального» життя були помилкою, Елізабет довела себе до найтяжчої депресії. Проявом найвищого смирення перед правдою стала її втеча. Вона погодилася відмовитися від будинку, грошей та репутації зразкової дружини, зафіксувавши екзистенційну втрату. Це звільнило її та її колишнього чоловіка. Якщо придивитися уважніше, то ми побачимо, що смирення — важливий елемент економічної й політичної культури США.

Здавалося б, це звучить парадоксально, адже вважається, що її підґрунтям є індивідуалізм, прагматизм і проактивність. Та це радше стосується першої частини «рівняння успіху» — волі. На другій його частині — смиренні — акцент роблять набагато менше, хоча в американській історії вона відігравала ключову роль ще з часів батьків-засновників. У 1796 році Джордж Вашингтон добровільно відмовився від третього президентського терміну, хоча після перемоги у Війні за незалежність суспільство й армія його обожнювали. Він легко міг стати довічним правителем США. Однак Вашингтон проявив надзвичайне інституційне смирення, створивши прецедент — закони та державні інститути важливіші за особистість будь-кого, навіть найвидатнішого лідера. У 1920-х роках сухий закон і 18-та поправка до Конституції США, що забороняла алкоголь, стали головною ідеологічною догмою американських політиків. Але проти соціально-економічної реальності закон виявився безсилим. Замість оздоровлення нації реформа породила жахливу корупцію, мафію та підпільний ринок. Політики протягом 13 років відмовлялися визнавати помилку, подвоюючи бюджети на поліцію та в’язниці. Смирення виявив президент Франклін Рузвельт: 1933 року держава офіційно визнала повний провал реформи, і 21-а поправка скасувала сухий закон.

СМИРЕННЯ ТВАРИННОГО СВІТУ

Сучасне суспільство часто сприймає смирення і право на помилку як долю аутсайдерів. У цьому полягає одна з корінних відмінностей його від традиційних суспільств, і тим паче від дикої природи. Там «фіксація збитків» працює набагато краще й послідовніше, ніж у сучасної людини. Причина проста: у них немає «роздутого его» у нашому розумінні, для них реальність завжди важливіша за концепцію. Біологія та традиційна культура виробили часом досить жорстокі, проте неймовірно ефективні ритуали й інстинкти, які дозволяють миттєво «відрізати» мертве заради порятунку живого. У стародавніх культурах фіксація збитків майже завжди оформлювалася через ритуал жертвопринесення або інститути обнулення. Це дозволяло лідеру племені визнати крах стратегії, не втрачаючи обличчя. Візьмемо, приміром, Ювілейний рік у стародавніх євреїв. Через погані врожаї чи помилки вони подеколи залазили в борги, втрачали землі й потрапляли в рабство. У певний момент економіка як система «ламалася».

Та євреї знайшли вихід із цього глухого кута: кожні 50 років оголошували Ювілейний рік, коли всі борги прощалися, а продані землі поверталися первинним власникам. Це була примусова, священна фіксація збитків для кредиторів, а також обнулення для боржників. При цьому его кредитора не страждало, адже це був закон Бога, а не його особиста невдача та слабкість! Приблизно ту саму функцію ритуального фіксування збитків у індіанців виконувало свято потлач. Щоб довести свій високий статус, вождь мав смиренно роздати, спалити або втопити своє багатство, очистивши соціальний простір і перезапустивши економічні відносини. Можливо, саме цей «культ смирення» є причиною того, що нам нічого не відомо про соціальні протести та революції низів ані серед північноамериканських індіанців, ані серед стародавніх євреїв?

ВИЗНАННЯ СМЕРТІ ЧАСТИНОЮ ЖИТТЯ

Смирення набагато природніше за гордість, тому що її джерело лежить у сфері біології, а не в культурно зумовленій соціальній психології. У дикій природі немає когнітивних спотворень. Тварина фіксує втрати інстинктивно, не замислюючись. Гепард ніколи не подумає: «Я вже витратив три години на це полювання, бігтиму за антилопою ще п’ять годин, щоб довести свою правоту іншому гепардові». У деяких випадках нічого смиреннішого й водночас раціональнішого, ніж «самоушкодження», у живій природі й вигадати не можна! Ящірка залишає хвіст у зубах хижака, щоб урятувати решту. Рак сам відламує власну клешню, прагнучи вибратися з пастки. Вовк відгризає лапу, щоби втекти з капкана. Але найбільше вражає ефект Брюс. У 1959 році зоолог Хільда Брюс описала феномен, який спостерігається у багатьох видів ссавців: при появі більш перспективного самця вагітна самиця відразу виправляє свою «помилку» — блокує вагітність і сама штучно викликає викидень.

Менш жорстокими, ніж тварини, але не менш видатними майстрами фіксації збитків є рослини. Восени, коли тривалість світлового дня скорочується, утримання листя вимагає більше енергії, ніж приносить фотосинтез. Дерево смиренно скидає «збиткові активи», щоб пережити зиму, — воно само перекриває подачу поживних речовин до листя, воно відмирає й опадає. У природі та традиційній культурі вміння смиренно пережити «малу смерть» — це закон виживання. І лише сучасна людина, замкнена у клітці власного его, готова зруйнувати свій бізнес, здоров’я, особисте щастя чи країну, аби тільки не визнати, що її попередня ставка не зіграла. Смерть, старіння, криза та хаос стали сприйматися як «технічні збої», котрі потрібно не смиренно прийняти як частину життя, а перемогти, зламати та знищити за допомогою технологій. А наскільки смирення здається прийнятною та природною життєвою стратегією особисто для вас? Чи вдавалося вам знаходити вихід із «зомбі-проєктів»?