ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: самогубство перед від’їздом до СРСР

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961

Якщо помилка в науці — це зовсім не помилка, а свідоме спотворення істини заради слави чи грошей, то після розвінчання викритий шахрай зазвичай залишається спокійним і непохитним. Найчастіше він не визнає критики, звинувачує викривачів в упередженості та, оскільки кримінального покарання за наукові перекручення зазвичай не передбачено, продовжує жити тим життям, яке складеться, майже не страждаючи морально, — ну не вийшло, і нехай! Я вже писав про таких — і дояр бюджету Петрик, і фальсифікатор даних Шен живуть собі далі, як виходить, і, здається, ніякої провини не відчувають. А ось драма австрійського біолога Пауля Каммерера (1880–1926), викритого у підробці результатів експерименту, закінчується найвищим ступенем визнання провини — самогубством, і водночас його провина досі не вважається очевидною, а останнім часом навіть кажуть, що не все в його викритті так уже безсумнівно й просто. Що ж це за історія?

ЛАМАРК ЧИ ДАРВІН?

Пауль Каммерер народився в заможній родині й отримав можливість реалізувати всі свої мрії, пов’язані з навчанням та вибором кар’єри, які в нього, як і в багатьох талановитих людей, були надто різноманітними. Він почав вивчати контрапункт у Віденській консерваторії та навіть написав кілька пісень, які згодом виконували. Але перемогла пристрасть до зоології. З дитинства у нього був свій живий куточок, практично особистий зоопарк, і він, закінчивши Віденський університет, пішов працювати в Інститут експериментальної біології — спершу асистентом (його керівник зазначив, що Каммерер утримував віварій зразково), а після захисту в 1904 році дисертації став приват-доцентом Віденського університету. Незабаром він одружився (між іншим, з баронесою!), а доньку побажав назвати Лацерта (латиною — ящірка).

У той час багато біологів замислювалися над тим, хто ж має рацію: Дарвін чи Ламарк? Дарвін вважав, що організми змінюються під дією природного відбору, за якого виживає найбільш пристосований. На думку Ламарка, живі істоти пристосовуються до умов середовища і змінюються, щоб краще виживати в цих умовах. Третього учасника цієї великої дискусії, ченця Грегора Менделя, довго до неї не залучали. Ця проблема викликала інтерес і в Пауля Каммерера, і він став на бік Ламарка. Свою правоту він вирішив довести численними експериментами на земноводних.

САЛАМАНДРИ ТА ЖАБА-ПОВИТУХА

Об’єктом його інтересу стали, зокрема, саламандри — амфібії, що мешкають переважно у печерах. Звичайна саламандра чорного кольору, а її тіло вкрите безліччю жовтих і помаранчевих плям (гарно!). Каммерер вирощував одні групи саламандр на чорному ґрунті, а інші — на жовтому. Він просто майстерно вмів вирощувати земноводних — зараз технології відпрацьовані, а на початку ХХ століття його результати справді були дивом. Він проводив свої експерименти 11 років! І після цього доповів, що вирощені на чорному тлі саламандри чорніють, а на жовтому — жовтіють! А це, відповідно до тодішніх поглядів, однозначно вказує на те, що Ламарк мав рацію. Ще цікавіші досліди начебто виходили у Каммерера з жабою-повитухою.

Ці тварини спаровуються не у воді, а на суші, і самець тримає самку своїми передніми кінцівками, а щоб самка не вислизнула з обіймів самця, у самців є так звані шлюбні мозолі — шорсткі набряки шкіри на передніх лапках. Каммерер вирішив змусити жаб-повитух спаровуватися саме у воді, зробивши повітря в тераріумі досить теплим, а воду прохолодною, набагато більш прийнятною за температурою для цих жаб. Під впливом гарячого для них повітря жаби спарилися у воді, але кладка до ніг самця не прилипла, яйця впали на дно басейну і переважно загинули — Каммерер врятував лише частину ікринок і виростив їх до жаб. Тож знайшовся один-єдиний екземпляр жаби-повитухи з чітко вираженими шлюбними мозолями — небагато з єдиним екземпляром доведеш!

ПІДҐРУНТЯ ДЛЯ КОНФЛІКТУ

Події розвивалися досить повільно — 4 роки Першої світової війни для біології не можна назвати найкращим періодом. Багато з колекцій Каммерера було втрачено. Невелике лихо, якщо саме явище існує, — повторимо експерименти й усе доведемо! Але з цим не поспішають. У 1923 році Каммерер прибуває до Великої Британії, прихопивши з собою свої колекції, що доводять його правоту (зокрема, той самий єдиний екземпляр самця жаби-повитухи зі шлюбними мозолями). Лекції Каммерера мають успіх — хіба це жарт, самого Дарвіна спростувати! Але знаменитий британський біолог Бетсон настільки негативно налаштований до теорій Каммерера, що просто ігнорує його присутність. Йому це нецікаво… Потрібно сказати, що у феноменального успіху Каммерера була й політична складова. За своїми поглядами він був, м’яко кажучи, соціалістом.

Радянські вчені багато в чому ставали прихильниками Каммерера вже через близькість його поглядів до офіційної радянської доктрини. Справа зайшла настільки далеко, що науковець уже зібрався назавжди переїхати до СРСР, щоб продовжувати там свою роботу в Комуністичній академії, якій навіть встиг заповісти свою наукову бібліотеку. Саме в СРСР попит на його ідеї був дуже високим. Адже Каммерер доводив правильність теорії Ламарка, а саме в цей час почав розкручувати свої ідеї Трохим Лисенко — у більш наближені до наших часи його теорії назвали саме механоламаркізмом. Такий вплив на світову наукову спільноту Лисенко міг лише схвалювати. Тож принаймні в одній країні світу ставлення до наукових праць Каммерера було надзвичайно позитивним. Але вчасно перетнути кордон із Радянським Союзом йому не вдалося.

СЕНСАЦІЙНЕ ВИКРИТТЯ

1926 року доступ до колекції Каммерера отримав дуже шанований дослідник, видатний герпетолог Гледуїн Кінгслі Нобл. Його висновки недостатньо назвати сенсаційними — вони були просто нищівними, насамперед для наукової репутації Каммерера. В них ішлося не про помилкову теорію або невірне тлумачення даних, а про відверту фальсифікацію, неприховане шахрайство! Ці самі шлюбні мозолі жаби-повитухи, які були такі важливі для доказів теорій Каммерера, виявляється, були просто намальовані чорною тушшю!

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

Досить легко вдалося з’ясувати, що результати фальсифікував не сам Каммерер, а його довірений помічник. Навіщо? Якщо він зробив це з відома свого начальника — гіршого варіанту годі й шукати, склад злочину очевидний. Якщо з власної ініціативи — знову ж таки: навіщо? Важко припустити, що таку явну примітивну підробку не викриють. Можливо, знищення наукової репутації Каммерера і було справжньою метою? Все це сталося буквально напередодні його від’їзду до СРСР — а що, як його хотіли зганьбити саме тому? У всякому разі, самого факту підробки Каммерер ніколи не заперечував. І до того ж не так багато часу у нього на це виявилося — лише шість тижнів.

ХАППІ-ЕНД У КІНО — АЛЕ НЕ В ЖИТТІ

23 вересня 1926 року на схилі гори Шнеберг дорожній робітник знайшов мертвого добре одягненого чоловіка з пістолетом у руці. У його кишені виявили лист, адресований тим, хто знайде тіло. Він просив не проводити на його похороні жодних релігійних обрядів, а тіло віддати для розтину в анатомічному театрі. Окреме прохання було до дружини — не носити траур після його смерті. Безсумнівне самогубство, але з якої причини? Докори сумління після такого жорстокого викриття? Або навпаки — жах невинного перед повною втратою наукової та людської репутації, з якою він не міг боротися?

Саме друга версія (Каммерер невинуватий, і це все підступи його ворогів) лягла в основу знятого в 1928 році радянського фільму «Саламандра». Сценарій написав сам нарком освіти Луначарський, режисером став Григорій Рошаль (який згодом зняв, наприклад, першу екранізацію роману «Тихий Дон»), фільм знімався у співпраці з німецькою студією «Прометеус-фільм», а роль дружини прогресивного вченого виконала жінка Луначарського Наталія Розенель. Згідно з фільмом всілякі реакціонери, від католиків до фашистів, намагаються знищити прогресивного біолога, який симпатизує СРСР і пригнобленим класам у своїй країні. Але вбити його не вдається, його наукові теорії підтверджуються, і стрічку завершує стандартний хепі-енд — герой їде до СРСР, де його вже точно не скривдять.

НЕОЧІКУВАНІ ЗМІНИ

Однак сам факт фальсифікації результатів експерименту є незаперечним. А якщо провести його знову і вже нічого не фальсифікувати, а чесно подивитися, що буде? Адже будь-які серйозні дослідження перевіряють, причому це роблять науковці з різних країн — якщо результати експериментів будуть різними, то зрозуміло, що тут щось нечисто. Однак експерименти Каммерера нікому повторити не вдалося, та й не дуже-то науковці прагнули цим займатися — надто вже розгнівав науковий світ сам факт фальсифікації. Можливо, у всьому винен дурень-асистент, який хотів, щоб шлюбні мозолі на препараті виглядали більш авантюрними? Але тоді постає інше запитання: чи могли вони з’явитися взагалі? Тривалий час про всю цю історію згадували як про безсумнівну фальсифікацію, але зараз з’явилися інші варіанти… Останнім часом багато говорять про епігенетику — розділ генетики, який вивчає, як зовнішні фактори, не змінюючи у піддослідних тварин саму ДНК, проте змінюють активність генів.

Вже доведено, що такі зміни можуть передаватися у спадок протягом кількох поколінь. Скажімо, якщо супроводжувати запахом черемхи електрошок у піддослідних мишей, то діти й навіть онуки цих мишей почнуть боятися запаху черемхи. Тож чи мав рацію Каммерер? Не зовсім — епігенетичні зміни є зворотними й зазвичай зникають через 3–5 поколінь. Більше того, клітини мають потужні механізми захисту, що заважають епігенетичним змінам проявитися в майбутніх поколіннях і зберегтися надовго. Але, у будь-якому разі, теоретично так могли з’явитися й шлюбні мозолі у жаб-повитух. Звісно, Каммерер пояснював це явище помилковою теорією Ламарка, але що він міг припустити в той час, коли електронних мікроскопів ще не було і ми не знали багато чого з того, що відомо нам зараз… Так, явища, подібні до описаних Каммерером, могли існувати, але чи було щось, що не імітовано чорною тушшю, — вже не доведеш.

А ПРОТЕ…

А найнезрозумілішим є інше: чи знав Каммерер про фальсифікацію? А якщо не знав, то хто винен і чого він хотів — прославити Каммерера чи знищити його? У будь-якому разі подібні спроби є злочинними, та ще й марними — обов’язково скандальний експеримент повторять, отримають зовсім інші результати, і все розкриється. Ignoramus et ignorabimus — не знаємо і не дізнаємося. Невже просто так збіглося — політичні суперечки, рідкісний експеримент і підробка результатів? Це, до речі, теж було сферою наукових інтересів Каммерера — збір збігів, на перший погляд випадкових, але хто знає… Він навіть випустив книгу «Закон серій», де наводив понад 100 рядів збігів, що дозволили йому висунути «теорію серійності». Цікаво, що сам Ейнштейн, ознайомившись із його книгою, назвав ідею серійності «цікавою і аж ніяк не абсурдною».

Зате в науковому плані ми ще трохи наблизилися до істини — вже зрозуміло, що загальні висновки Каммерера є помилковими. Краще було б дійти цього без підфарбовування препаратів тушшю та самогубства. Ну так поїхав би Каммерер до СРСР, став би прихильником Лисенка, причому вочевидь другорядним — у вмінні розмовляти з неосвіченим керівництвом йому до Лисенка було далеко… Та однаково рано чи пізно все з’ясувалося б. Закони природи не виходить змінювати так, щоб керівництву було зручніше, а з’ясовувати, якими вони є, іноді доводиться і через трагедії. Хоча трагедій краще уникати, не створюючи експериментальний матеріал за допомогою китайської туші…

ЛІТЕРАТУРА

• Іорданський Н. Н. Неоламаркізм // Еволюція життя. — М.: Академия, 2001. — 425 с.
• Сойфер В. М. Загублений талант. Континент. — 2005. — № 123. 

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media