АННА БОГАЧ: оперний голос нового покоління

Автор: Світлана Павлянчина

Медіадослідниця, журналістка

АННА БОГАЧ: оперний голос нового покоління

Анна Богач / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Анна Богач

Дата народження: 25 листопада 1996 року

Місце народження: село Малосолоне, Вознесенський район, Миколаївська область, Україна

Професія: оперна співачка

Анна Богач — українська оперна співачка (сопрано), солістка Одеського національного академічного театру опери та балету. У поточному 2025 році вона стала переможницею першого міжнародного конкурсу оперних співаків Recitar Cantando («Діяти співом»), який проходив в Одесі. Анна бере активну участь в оперних постановках, камерних та органних концертах. Творчий всесвіт артистки — це гармонійне поєднання класичної оперної школи та камерної музики, що несе відбиток глибокої особистісної позиції.

КОРІННЯ, ЩО ДАЄ КРИЛА

Світлана Павлянчина: Розкажіть, де ви народилися не тільки географічно, а й внутрішньо: що сформувало вас?

Анна Богач: Я родом з маленького села, яке, мабуть, скоро зникне з карти. Воно називається Малосолоне — про нього майже ніхто не чув. Це Миколаївська область, Вознесенський район. Я знаю, що таке сільське життя, фізична робота, господарство. Та водночас ще й заходи сонця, найчистіше повітря, зелена трава, ліс та відчуття безмежної свободи. Цей дух радості й простоти я пам’ятаю досі. Я ніколи не соромилася свого коріння. Адже люди з провінції теж можуть досягти багато чого, якщо у них є талант, бажання розвивати його та любов до своєї справи.

С. П.: Коли ви повертаєтеся думками до тієї дитячої безтурботності, чи не виникає відчуття, що дитина по-своєму вже розуміє, що таке свобода?

А. Б.: Звичайно. Ми були справді вільні. Не знаю, чи є такі відчуття у дітей зараз. Ми не мали уявлення, що таке телефони чи розклади. Просто жили. Взимку каталися з гірки, влітку купалися. Найяскравіший спогад — хрущі, захід сонця, зелена трава і ці комахи, що дзижчали, яких ми ловили долонями. Щирий дитячий сміх, м’яка трава, запах вечора — для мене це й є аромат свободи. Тієї, якої зараз не вистачає.

У мене не було суворих рамок, але я завжди знала, що є справи, які потрібно зробити, а решта часу вже моя. Мама вимагала, щоб я вчилася, і це було обов’язковим. Напевно, я і зараз живу за тим самим принципом: спочатку справи, а потім все, що захочу. При цьому в родині не було жорсткості: не було стін, обмежень, заборон.

С. П.: У ваших словах я чую відлуння природи, світла… Коли все це перетворилося на музику і ви зрозуміли, що будете співати?

А. Б.: Мама розповідає, що я дуже часто щось наспівувала, коли ще лишень вчилася говорити. У ранньому дитинстві всі телепередачі з привітаннями, музичні програми — все знала, підспівувала, вгадувала, де яка пісня. І сумнівів у тому, ким стану, у мене не було. Я була самоучкою, та змалечку знала, що буду співати, і до цього йшла.

Мої перші конкурси — це естрадні пісні. Мама зрозуміла, що у мене виходить, і почала допомагати. Викладач з’явився тільки в шостому класі — я була в цьому плані трохи пізня. Тоді ми переїхали до міста, щоб я могла ходити в музичну школу, — мама зробила це заради мене.

До цього я брала участь і перемагала в районних конкурсах. Мама зі мною займалася, шила костюми, шукала мінусівки, записувала їх на CD-диски — тоді це здавалося чимось неймовірним. Вона вчила мене рухів, звільняла від домашніх справ, щоб я могла готуватися. Ми навіть купили мікрофон та акустичну систему. Все це було для того, щоб я могла співати.

С. П.: Буває, що любов до музики передається з кров’ю — від родини, з пісень, які лунали вдома. В дитинстві у вашій домівці співали?

А. Б.: Зовсім ні. У мене дуже проста робітнича сім’я. Якщо хтось і був причетний до музики, то це прабабуся. Бабуся розповідала, що вона дуже гарно співала. Батько часто слухав різну музику, але щоб хтось співав, на моїй пам’яті, — ні. Однак я до цього потягнулася, а мама, побачивши моє бажання, прагнення, зробила все, щоб це розвинути.

С. П.: Яка музика звучала у вашому дитинстві та юності? Що ви слухали, що вас зворушувало, формувало смак?

А. Б.: Ще змалечку я починала співати, слухаючи записи на касетному магнітофоні. Дуже любила Катерину Бужинську. Мама їхала в місто і питала: «Донечко, що тобі купити?» А я: «Купи мені касету Каті Бужинської. Вийшла нова!» Потім просила й Софію Ротару — теж обов’язково. Я ці касети слухала до дірок, склеювала, щоб не порвалися, щоб вони ще грали. Тоді в селі інших способів слухати музику просто не було.

Згодом я вступила до музичної школи у Вознесенську до чудового педагога Ірини Семенівни Кірсанової. Саме вона заклала в мені основи академічного співу. Казала: «Чому тільки естрада? У тебе є хороші дані, давай спробуємо інше». Між естрадними піснями ми починали пробувати романси, більш складні твори в академічній манері.

Вона почула, що в голосі з’являється інший тембр, і ми рухались угору. Вже коли я вступала до Миколаївського училища, пізніше — до Одеської академії, всі хвалили мою базу й підготовку. Це насамперед заслуга майстра. Я можу точно сказати: всі мої педагоги з музики були справжніми наставниками. У мене ніколи не було сумнівів, що поруч людина, якій можна довіряти. Мені щастило — Бог дарував вчителів, на яких можна було спертися. А це, як я зрозуміла, найважливіше для будь-якої людини, яка має талант, — зустріти свого наставника.

МІСЦЕ, ДЕ Я НАВЧИЛАСЬ БУТИ СОБОЮ

С. П.: Для багатьох музична школа — це дисципліна, зобов’язання, ноти й гами. У вашому випадку все було інакше: легко, з любов’ю, на прийнятті…

А. Б.: Все не так уже й просто. Коли ми переїхали із села до міста, у звичайній школі я була вигнанницею. Занадто проста, «не така». Мене не прийняли. Комусь не подобалося, що я співаю, комусь — що у мене є нагороди, премії, яких не було в інших. Я часто їздила на фестивалі та конкурси, пропускала уроки, щоправда, завжди з поважної причини.

А ось у музичній школі у мене виростали крила, які в звичайній школі обламували. Я туди бігла з радістю! Там були всі свої. Всім було байдуже, хто як виглядає, адже нам подобалося бути там. Тоді ще не виникла мода водити дітей на фортепіано або скрипку просто «тому, що треба». Багато хто приходив, тому що відчував у собі музику. У нас був хор — величезний, живий. Ми приходили, обіймалися, раділи і зустрічам, і урокам. Там була свобода.

С. П.: Виходить, музична школа стала для вас притулком — тим місцем, де не потрібно було захищатися?

А. Б.: Так, я туди приходила рятуватися. У школі в мене бували важкі думки… А в «музикалці» я була дійсно щаслива. Пам’ятаю випуск — на всіх світлинах я заплакана. Я не уявляла, як буду без цієї школи і без моїх вчителів. Шалено любила все це — музику, людей, атмосферу.

С. П.: Як народжувалося розуміння, що ви — оперна співачка?

А. Б.: Коли вступала у Миколаєві, вільних місць майже не було. Подала документи — і виявилося, що залишилося одне бюджетне місце на вокальне відділення. Мене прослухали і винесли вердикт: «Ми повинні взяти цю дівчинку». Моїм педагогом була Ольга Іванівна Дідусенко — людина, яка повністю сформувала мене як співачку. Вона володіла чудовою технікою, сама була виконавицею та неймовірно щедро ділилася досвідом.

За кілька років вона навчила нас співати по-справжньому, і ми навіть іноді виступали дуетом — у нас схожі тембри. Вона підбирала для мене репертуар так, що напрям ставав очевидним. Мені здається, роки в училищі — найяскравіші в моєму житті. Там була велика родина — разом святкували, разом сумували, допомагали одне одному.

Мені було шістнадцять, і саме тоді я вперше відчула, що зі мною все гаразд, що я «нормальна». До цього постійно хтось намагався довести протилежне. А там я просто жила — легко, вільно, у своїй стихії. То було дивовижне відчуття. Я була відмінницею, закінчила з червоним дипломом. Навчалася старанно, виконувала все, що потрібно, але при цьому дозволяла собі відпочивати. Завжди намагалася тримати баланс між навчанням і життям. Гадаю, ця навичка залишилася зі мною досі.

С. П.: Театр — особливий простір, і багатьом він здається недосяжним, а ви, навпаки, знали від самого початку, що це ваш шлях?

А. Б.: У нас була практика вже в Одеській національній музичній академії імені А. В. Нежданової — можливість побачити театр зсередини, відчути, як усе влаштовано, вийти на сцену хоча б у невеликих ролях. Уже тоді, на четвертому і п’ятому курсі, я чітко знала: я залишуся в театрі. Ми брали участь у невеликих прослуховуваннях, і адміністрація спостерігала за нами, підказувала, в якому напрямку рухатися, що розвивати, щоб, коли настане момент офіційного прослуховування, пролунало саме «так».

Ті моменти давали ясність, орієнтири й, головне, — впевненість. Так, я вірила. Навіть не просто вірила, а знала, що буду працювати в Оперному. Це мій театр. Інших варіантів просто не існувало. Я знала, що мушу бути тут, що готова зробити все, щоб співати саме на цій сцені.

С. П.: Ви можете згадати той момент, коли все склалося і вас прийняли до Одеського національного академічного театру опери та балету?

А. Б.: Це був день прослуховування. Ми стояли в кабінеті головного диригента, він зачитував прізвища. Коли прозвучало моє, у мене просто впав камінь з душі. І все одно, усвідомлення прийшло не відразу. Іноді я йду в бік театру, бачу цю розкішну будівлю і думаю: «Невже я дійсно тут?» Щоразу серце завмирає. 2 серпня — дата, яку я не забуду. Це був день, коли я зрозуміла: я вдома.

С. П.: Є особливе відчуття, коли вас представляють, називають ваше прізвище, і ви виходите на сцену?

А. Б.: Я, напевно, кажу собі «дякую», що в певний момент я не здалася. Маленька дівчинка всередині мене тріумфує. Я дуже-дуже-дуже радію у такі миті, адже я змогла надати своєму прізвищу таке значення, що воно звучить в оперній залі. Я неймовірно від цього щаслива.

С. П.: Коли ви вперше потрапили до оперного театру як глядач?

А. Б.: Пізно. Вперше це сталося вже під час навчання. Не пам’ятаю точно, який це був курс, але в пам’яті живе відчуття, ніби я відкрила двері в інший світ. З тих пір я звідти не йшла.

У КОЖНОЇ НОТИ СВІЙ РЕЖИМ ТИШІ

С. П.: Що першим відчуває ваш голос, коли ви виходите на сцену? Ноту, слово, подих чи тишу між ними?

А. Б.: Мабуть, паузу. У цю коротку мить до звуку я відчуваю зал, його очікування, його подих. Коли оголошують ім’я, глядачі вже знають, хто виходить, і ця пауза між словами — ніби загальне налаштування. Легкі перешіптування, передчуття, погляд зі сцени — все це дає імпульс. І саме в цій тиші народжується перше звучання — те, заради чого ми виходимо.

С. П.: Світ вокалу здається дуже конкурентним, коли навколо збираються сильні голоси і яскраві особистості. Наскільки це складний шлях для співачки, особливо для сопрано, адже таких голосів небагато?

А. Б.: Насправді високих сопрано багато, а рідкість — це мецо і драматичне сопрано. У мене лірико-драматичний голос — міцні низи і сильні верхи, широкий діапазон. Це дозволяє мені співати провідні оперні партії. Напевно, це поєднання природних даних і правильного навчання. Дуже важливо вчасно розвивати голос і дбайливо з ним поводитися. Можна, звичайно, взяти складніше, ніж дозволяє твій діапазон, але тоді є ризик втратити голос за кілька років.

Я так можу поспівати 3–5 років і стерти цей голос в нуль. В академії нас вчать, що таке голос і як з ним обходитись. Головне завдання педагога — не зіпсувати студента. І ось пояснюють, шліфують це, мов діамант, з усіх боків, щоб залишити основну серцевину, на якій вже буде потім наростати правильний досвід і правильний репертуар. Репертуар дозволяє співакові співати довше та якісніше. Якщо все зробити правильно, вибрати вірний репертуар і не перевантажувати себе, голос може звучати довго.

С. П.: Чи можна навчити співу лише технічно, без природного дару? Часто кажуть, що співати можна навчити будь-кого. Ви з цим згодні?

А. Б.: Але як співати? Ось у цьому вся відповідь. Я вважаю, що співати мають ті, хто це відчуває, хто це вміє і кому це дійсно дано. Я маю на увазі — співати на великих сценах. Звичайно, ніхто не може заборонити людині співати, якщо вона просто любить це. Але потрібно розрізняти: є професійне виконання, а є аматорське. І в цьому — величезна різниця.

С. П.: Цікаво, як ви відчуваєте своє тіло перед виходом на сцену? Як інструмент, як храм чи як бійцівську арену?

А. Б.: Напевно, інструмент та бійцівську арену. Це завжди боротьба з собою: зі страхом, сумнівами, невпевненістю. Коли виходиш на сцену, дороги назад вже немає: за спиною сцена, перед тобою зал. Тільки видих, і вперед. Доводиться тримати в узді все — й хвилювання, й внутрішній хаос, інакше вони візьмуть гору над технікою, і можна втратити те, над чим працювала стільки часу.

Коли починаєш співати, голос вже не видає хвилювання. Він звик, він знає свою справу. І єдине, що видає, коли вже співаєш, — руки. Тремтять. Може, тому я часто тримаю їх складеними. Це пішло ще з музичної школи: коли нам, дітям, нікуди було їх подіти, нас вчили складати долоні перед собою. Але є в цьому і щось правильне: так легше зберегти рівновагу.

С. П.: Рух на сцені — це, здається, особлива форма свободи. Коли ви виконуєте арії, ви більше покладаєтеся на внутрішню органіку чи на вказівки режисера?

А. Б.: У нас, звичайно, є режисери. Вони задають основу точки, характер, логіку героя. Але при цьому ніхто не обмежує нас цілковито. Є режисери суворіші, є ті, хто дозволяє переносити свій власний характер в образ. Зараз я ще потребую підтримки, направлення. Все-таки акторська майстерність і свобода жесту у нас не так розвинені, як вокал. Вокал — це те, що в мені давно, а ось пластика, акторське існування — те, що я лише починаю відкривати.

Тепер, коли беру участь у великих постановках — приміром, у «Трубадурі», — я відчуваю, як все починає з’єднуватися. Може, поки не так, як хотілося б в ідеалі, але виходить. Режисери допомагають, підказують, направляють. Сцена дійсно дає свободу, вона допомагає поєднати тіло, голос і характер. У рази складніше просто стояти і співати. Коли це поєднується з рухами, з’являється настрій, виникає стан, який переходить на голос. І він звучить зовсім інакше, чіпляючи слухача не просто як пісня, а як історія. Тому сценічні рухи і, в принципі, постановка з танцями, з рухами — все це збагачує вокал і тільки допомагає йому.

С. П.: Які оперні співачки вам близькі за духом? Чиї голоси або долі ви відчуваєте особливо?

А. Б.: Людмила Монастирська, звичайно ж. Як приклад сили, цілеспрямованості та майстерності. Зі світових виконавців — Джессі Норман, Еліна Гаранча, Надін Сьєрра, Монсеррат Кабальє. У кожній з них я шукаю щось для себе — схожі барви в голосі, загальне звучання тембру, технічні прийоми, і в цілому, люблю ці голоси.

С. П.: У співаків голос — майже як окрема особистість. Що для вас важливіше: змусити його звучати чи почути, чого він просить?

А. Б.: Так, я з ним розмовляю. Завжди. Іноді хвалю: «Молодець, все вийшло». А іноді вмовляю: «Ну що ж ти хворієш! Давай, зберися, не підведи мене». Це звучить, можливо, кумедно, але ми, артисти, дійсно з ним розмовляємо. Тому що голос живе своїм життям. Іноді він слухається, а іноді ні. Головне — чути його.

Буває, думаю: «Краще б я грала на баяні — сів, зіграв, і все». А з голосом все інакше: не знаєш, що на нього вплине — протяг, втома, хвороба, застуда. Це дуже тонкий інструмент, майже як жива істота. Голос — це ризик і відповідальність. Він вимагає турботи, уваги і внутрішньої рівноваги. З роками приходить досвід, з’являються свої ритуали, звички, ліки, профілактика.

С. П.: Щоб голос звучав бездоганно, співакові доводиться від чогось відмовлятися. Як ви себе обмежуєте, щоб він завжди був у формі?

А. Б.: Найголовніше — добре спати і не нервувати. Це дійсно основа, адже під час сну відновлюється весь організм, і зв’язки теж. У їжі я себе не обмежую. Не голодую, не мучу себе дієтами. Кажуть, не можна гостре, кисле — я їм. Тільки якщо горло болить, тоді, звісно, обережніше. Холодне? Можна, якщо знати, як пити, щоб не застудитися. Головне — без істотних переохолоджень і різких перепадів температури. У караоке? Чом би й ні, якщо на найближчий час не заплановано концертів.

Можна жити звичайним життям, просто розуміти, коли можна дозволити собі трохи зайвого, а коли потрібно берегти себе. А ось яйця — абсолютний міф. Ніколи їх не пила, не переношу фізично. Хоча дідусь весь час говорив: «Треба, треба!» Але ні — не можу. Зате є альтернатива — банан. Він м’який, обволікає, зволожує горло. Маленький секрет, який знають всі вокалісти: якщо яйце — це міф, то банан — істина.

С. П.: Конкуренція неминуча в будь-якому творчому середовищі. Коли ви вперше відчули її на собі — і як вона проявляється серед співаків?

А. Б.: Якщо говорити про конкуренцію, то я радше сама часто була конкурентом для інших. Але при цьому ніколи не сприймала це як боротьбу. Я раділа, коли поруч з’являвся сильний голос, — для мене це завжди був стимул. Від природи я трохи схильна до лінощів, і, щоб працювати на повну силу, мені потрібен поштовх. Коли все спокійно, я розслабляюся. Тому присутність поруч когось сильнішого завжди допомагала мені рости.

У консерваторії я була яскравою студенткою, вчилася у завідувачки кафедри Галини Поліванової. Розуміла, що повинна відповідати, — не зі страху, а з поваги до справи. Це був не тягар, а внутрішня відповідальність. І при цьому вокал ніколи не був для мене працею. Я ніколи не боялася ні заліків, ні іспитів, завжди була спокійною та впевненою, бо знала: я на своєму місці. А конкуренція… іноді проявляється несподівано. У мене вже був такий досвід, за який я теж вдячна. Люди приходять у наше життя не випадково, хтось залишається, хтось йде — і все це потрібно прийняти спокійно.

С. П.: У вашому житті було достатньо сцен, конкурсів, концертів. Який концерт або момент згадується першим, якщо заплющити очі?

А. Б.: Запам’ятався, звісно, перший виступ. Він був на простій, навіть непоказній сцені, але для мене тоді він став вирішальним. Це був мій перший крок на цьому шляху, перший вихід, з якого все почалося. А ось найважливішим моментом стало прослуховування в оперний театр.

Я завжди хотіла там працювати, але довго не вірила, що це можливо. Це була «Кармен»… Коли я вперше вийшла на сцену у виставі, я запам’ятала ці секунди назавжди: піднімається завіса, зал залитий світлом, люди дивляться. Я намагалася охопити поглядом весь зал — і тієї миті відчула, що я там, де маю бути.

С. П.: Ви говорили, що творчі люди вільні. Що для вас означає бути вільною людиною в музиці?

А. Б.: Я ніде не зустрічала більш вільних і відвертих людей, ніж у музиці. І неважливо, який напрям — народна, академічна, сучасна. Якщо людина пов’язана з творчістю, вона вже вільна. Головне — бути щирою. Це дає можливість інакше відчувати життя і передавати це людям.

Хтось, можливо, думає: «Я оперна співачка, я не можу собі дозволити те чи інше». А для мене найголовніше — бути простою людиною, бути собою. Це дає можливість інакше відчувати життя й передавати це через творчість людям. Поступово я зрозуміла, що це і є моє основне завдання, моя мета: віддавати глядачам те, що відчуваю. І коли після виступу вони кажуть «дякую» — це і є найвища нагорода.

С. П.: Що приносить вам справжнє щастя у професії?

А. Б.: Найприємніше — оплески. Все, що я роблю, — заради цього моменту. Заради того, щоб людина, вийшовши після вистави, підійшла і сказала: «Мені сподобалося». Тоді я розумію, що виконала своє завдання. А найдорожчими є миті, коли в залі — близькі. Пам’ятаю, на «Запорожець за Дунаєм» приїхала вся родина. Бабуся зі сльозами на очах сказала: «Ти у мене така молодець!» Вона вперше побачила мене на великій сцені. Мама раніше бувала частіше, вона завжди поруч, підтримує.

Для них — це величезне щастя: зайти в зал Одеського оперного театру, одного з найкращих в Європі, і побачити, що на сцені співає їхня дитина. І я це відчуваю кожною клітинкою. Мама, хоч ніколи не була пов’язана з музикою професійно, все одно слухає, аналізує. Я їй надсилаю записи — вона вже розрізняє: де звук, де дихання, де фраза. Вона розбирається, вчиться разом зі мною. І я знаю: вона завжди поруч, у будь-який переломний момент саме вона була тією, хто підтримував, вірив. Дуже вдячна мамі за все.

С. П.: А чия похвала або, можливо, порада була для вас особливо важливою на шляху, який ви вже пройшли? Хто став тим голосом, який направляв — або, навпаки, вчасно сказав: «Ось так не треба»?

А. Б.: Завжди були ті, хто говорив: «Тут не так». І я вдячна їм не менше, ніж тим, хто хвалив. Мені пощастило з педагогами — у мене завжди були сильні, справжні вчителі. Я відчувала, як вони вкладають у мене час, душу. І, можливо, саме тому я так старалася не підвести. Я слухала тільки викладачів, розуміла, що вони скажуть правду. І хороше, і погане. Їхня думка була для мене об’єктивною і найважливішою. З теплом згадую Галину Анатоліївну Поліванову і Василя Всеволодовича Навротського. Це майстри своєї справи, які присвятили своє життя театру й музиці.

Із Василем Всеволодовичем я була як за кам’яною стіною, він був для мене як батько, і сьогодні підставляє своє плече, підтримує на кожній виставі. А найголовніший критик — це я сама. Я записую себе, слухаю і думаю: «Жах». Хоча інші кажуть: «Добре». «Ні, — кажу собі, — це погано. Треба краще». Записую знову. І знову. Мені ніколи не потрібно було нікому нічого доводити. Родина вірила, вчителі підтримували. З цією підтримкою я росла: крок за кроком, вище, далі. Зараз, напевно, всі чекають від мене наступного кроку — контракту за кордоном, виходу на велику європейську сцену. І я теж цього хочу. Це зростання. Це шлях, який має тривати.

ГРАН-ПРІ, ЩО ЗАСПІВАЛО СЕРЦЕ

С. П.: Міжнародний конкурс оперних співаків Recitar Cantando — одна з найпомітніших подій для молодих виконавців. Наскільки, на вашу думку, участь у подібних конкурсах дійсно важлива? Що вона дає артисту — крім визнання та нагород?

А. Б.: Конкурси потрібні. Перш за все — заради досвіду та внутрішньої перевірки. На сцені ти бачиш себе справжньою: без захисту педагога, без звичного класу, в умовах дороги, втоми, перельотів, недосипання. Тоді і перевіряється міцність, сила та вміння зібратися в будь-якій ситуації. Я довго не брала участі в конкурсах. А в Recitar Cantando подала заявку буквально в останній день — не заради перемоги і не заради призів. Мені просто захотілося знову вийти і заспівати. Відчути сцену, почути, що скажуть, зрозуміти, як я звучу зараз.

Хотілося чесного відгуку, навіть якщо б він був критичним. На конкурсі було дуже багато сильних виконавців. З наших — Юлія Суботіна, Марина Наймитенко, Михайло Газін, Данило Риндін, Ілля Марків. Запам’яталися Софія Сорока з Дніпра, тенор Олександр Нікіфоров з Києва. Але тоді я захворіла. Голос не звучав. Фоніатор рятував, лікував, підбадьорював. Я сиділа за лаштунками та повторювала собі: «Зберися! Зроби все, що зможеш». І коли вийшла — заспівала на межі. Все, що могла, віддала сцені. І навіть якби не виграла, все одно була б вдячна — за цей досвід і подолання.

С. П.: Пам’ятаєте момент, коли оголошували результати? Що ви відчували, коли почули своє ім’я?

А. Б.: Я до останнього не вірила. Коли почали називати лауреатів — друге, третє, перше місце — я залишилася останньою. Думаю: «Невже це я? Не може бути…» І раптом — Гран-прі. Я розгубилася, розплакалася просто на сцені. Після конкурсу мені писали, вітали, обіймали словами. Я їхала додому, і того дня у мене було відчуття абсолютного щастя. Це було краще, ніж день народження. Стільки підтримки й тепла. І я зрозуміла: я живу своє життя правильно. Бо поруч зі мною — щирі люди. Ті, хто радіють за іншого, пишуть не із ввічливості, а від серця. Це справжня енергія любові. І з нею — я не пропаду.

Шлях до Гран-прі не вимірюється нагородами. Він вимірюється талантом, теплом підтримки, вірою і кількістю щирих «дякую». Голос Анни — не просто музика. Це пам’ять дитинства, основа її вибору, сила віри та свободи… А свобода для неї — це і право бути собою, і головна опора у житті.