АРХІТЕКТУРА ТІНЕЙ: парадокси та міфи сучасного українського масонства

Photo by Jim Robinson on Unsplash

Навколо масонів існує безліч міфів, і українські — не виняток. Та одне безперечно: масонство є надзвичайно цікавою, проте досі маловідомою частиною нашої історії. На українських землях воно здавна перебувало на перетині геополітичних векторів, імперських заборон, інтелектуальних пошуків та конспірологічних уявлень. Якщо в країнах Західної Європи традиція вільних каменярів протягом століть поступово інституціоналізувалася, а частина масонських організацій сьогодні демонструє значно більшу публічність, то історія українського масонства нагадує підземну річку: воно зникло під тиском заборон і репресій, згодом виходило на поверхню у періоди політичної лібералізації та революцій, а потім знову було змушене йти у тінь.

ПЕРША УКРАЇНСЬКА ЛОЖА

Тривалий час історію масонського руху на українських землях пов’язували насамперед із великими культурними центрами — Києвом, Львовом та Одесою. Однак перша відома дослідникам ложа виникла зовсім не в одному з майбутніх мегаполісів. 1742 року польські шляхтичі заснували на Волині, у Вишнівці, ложу «Трьох братів». Саме її дослідниця історії масонства Оксана Крижанівська наводить першою у переліку лож, що діяли на українських землях у XVIII–XX століттях. Вишнівець нині є селищем у Тернопільській області. Цей факт сам по собі цікавий: ідеї європейського масонства потрапляли на українські землі не лише через найбільші губернські центри. Упродовж другої половини XVIII та XIX століть ложі виникали у Львові, Києві, Кременчуці, Житомирі, Одесі та інших містах.

Масони залишили помітний слід у культурній історії українських міст. Ми можемо побачити на їхніх будівлях циркуль, кутник, променисту дельту, колони чи певні геометричні пропорції. Усе це справді належить до символічного словника масонства. Хоча, звісно, сама присутність таких елементів на фасаді ще не доводить, що будівля створювалася як масонський об’єкт. Для такого висновку потрібні документи щодо архітектора, замовника або функціональне призначення споруди. Однак набагато краще задокументований інший феномен: масонські ложі ставали місцями, де циркулювали просвітницькі, ліберальні, республіканські та федералістські ідеї, що згодом відіграли помітну роль у політичному житті українських земель.

ВІД ДЕКАБРИСТІВ ДО КОБЗАРЯ

Масонство було одним із інтелектуальних середовищ, пов’язаних із формуванням таємних політичних товариств першої половини XIX століття. Передусім тут треба згадати про декабристів. І хоча ставити знак рівняння між ними та масонами не варто, частина майбутніх декабристів дійсно мала масонський досвід, а організаційна культура таємних товариств успадковувала окремі елементи масонської традиції. Водночас декабристські організації мали вже безпосередньо політичні цілі, котрих регулярне масонство як таке не ставило. На українських землях діяло Південне товариство декабристів, а також Товариство об’єднаних слов’ян. Їхні учасники виступали проти самодержавства та обговорювали різні проєкти перебудови імперії. Масонські ложі являли собою осередки, через які попередньо поширювалися ідеї свободи, братерства, конституціоналізму та громадянської рівності. Повстання декабристів зазнало поразки у грудні 1825 року. Однак сама традиція таємних інтелектуальних і політичних об’єднань після цього не зникла. І тут постає одна з найцікавіших, але водночас найбільш міфологізованих тем української історії масонства — приналежність Тараса Шевченка до ложі.

ЧИ БУВ ШЕВЧЕНКО МАСОНОМ

Навколо зв’язків Шевченка з масонством протягом тривалого часу виникало чимало припущень. Можна навіть зустріти твердження, що масони нібито організували викуп поета з кріпацтва або що сам Шевченко був масоном. Документальних підтверджень цьому немає і бути не може. Немає достовірних свідчень ані про посвяту Шевченка в масони, ані про отримання ним певного масонського градуса, бо масоном може бути лише людина вільна. Однак є достатньо доказів того, що його звільнення з кріпацтва у 1838 році було організованою масонською акцією. Тому версії про масонство Шевченка слід розглядати як історіографічні гіпотези, бо передумов для набуття членства не було. Проте існує інший, значно цікавіший і краще документований зв’язок. Шевченко був близьким до середовища Кирило-Мефодіївського братства — таємного інтелектуального гуртка, що сформувався у Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 року.

Сучасні дослідники наголошують, що навіть питання формального членства самого Шевченка в товаристві не є цілком однозначним: формальних документів про його вступ не збереглося, хоча його тісний світоглядний та особистий зв’язок із братчиками не викликає сумнівів. Серед ключових діячів цього осередку були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський та інші представники української інтелігенції. Кирило-Мефодіївське братство не було масонською ложею. Однак на нього вочевидь сильно вплинули ідеї «масонського кола»: загальнолюдського братерства, свободи, морального вдосконалення людини та перебудови суспільства. Ці ідеї формувалися у великому інтелектуальному просторі європейського Просвітництва, романтизму та християнського гуманізму, який сконцентрувало в собі масонство. Тому варто говорити не про «масонство Шевченка», а про певну спорідненість із масонською інтелектуальною традицією.

Петро Сулименко. Кирило-мефодіївці, друга половина ХХ століття / uahistory.co

НЕ ЛИШЕ «ІДЕЙНИЙ ЗВ’ЯЗОК»?

Але зв’язок Шевченка з масонами не варто зводити лише до «ідейних паралелей». Мотиви боротьби проти тиранії, за свободу людини й народу, моральної відповідальності та особистої гідності, безумовно, посідають чільне місце у творчості Кобзаря. Так само як і в масонів, з якими під час подорожей Україною Шевченко спілкувався особисто. Належність до масонства декого з них добре документована. Найнадійніший приклад — Ілля Лизогуб. Академічна біографія Шевченка прямо називає його учасником київської масонської ложі «З’єднаних слов’ян». Це історичний фейк. Під час перебування в Седневі Шевченко дійсно бував у маєтку Лизогубів і написав портрети його власників — Андрія та Іллі. Ще цікавішою виглядає перша подорож 1843–1844 років.

Тарас Григорович надзвичайно активно входить у середовище лівобережного дворянства та інтелігенції, серед яких, звісно, були документально засвідчені члени масонських лож. Всі вони мали певний вплив на його погляди. Тобто Шевченко ніколи не був стороннім спостерігачем щодо масонського середовища. І академічна біографія докладно реконструює це коло його знайомств. Однак масонська ложа «З’єднаних слов’ян» діяла в Києві з 1818 до 1822 року, після чого масонство в Російській імперії було офіційно заборонено указом Олександра I. Отже, на момент закриття ложі у 1822 році Тарасові Шевченку, який народився в 1814-му, було всього 8 років, і він кріпачив у селі на Черкащині.

МАСОНИ ТА УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

Наприкінці XIX — на початку XX століття масонство дедалі тісніше перетиналося із інтелігенцією, підприємцями, землевласниками, політиками та громадськими діячами. Чимало представників меценатської еліти були масонами й активно підтримували українські культурні, освітні та видавничі проєкти, як-от «Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка та українські часописи, як єдину скоординовану «масонську програму». На початку XX століття цей «перетин» став особливо помітним у політиці. Під час Української революції 1917–1921 років діячі, яких дослідники пов’язують із масонськими структурами, опинилися в різних — іноді навіть ворожих — політичних таборах. Саме тому історія українського масонства цього періоду руйнує популярний конспірологічний образ єдиного таємного центру, що нібито керував політикою. Масони могли бути політичними противниками одне одного. Як, скажімо, Павло Скоропадський і Симон Петлюра (до речі, політичні погляди відомого масона Михайла Грушевського на побудову української державності не збігалися з баченням обох).

ГЕТЬМАН СКОРОПАДСЬКИЙ І МАСОНИ

Однією з центральних постатей цієї історії був Павло Скоропадський. Джерела та історіографія пов’язують не тільки його, а й його оточення з масонськими структурами, а серед найближчих діячів гетьманського періоду були особи, чия масонська приналежність документована значно краще. Зокрема, Сергій Моркотун, який очолював капітул «Нарцис» і готував створення «Великої Ложі України — Об’єднаних слов’ян». За свідченнями істориків, діяльність цієї «Великої Ложі» часто оцінюється як така, що існувала переважно «на папері» або мала обмежений організаційний характер через бурхливі події визвольних змагань. Масонська присутність у державних структурах того часу справді була значною. «Енциклопедія сучасної України» зазначає, що в урядах часів Гетьманату масони становили щонайменше третину від кількості міністрів.

Дехто з дослідників наводить навіть вищі цифри для окремих періодів: історик Віктор Савченко, приміром, пише, що в одному з гетьманських урядів із 14 міністрів половина належала до масонства, а в наступному — близько третини. Саме тому твердження про значний вплив масонського середовища на політичну еліту того часу є цілком виправданим. Але чи означає це, що Україною тоді з єдиного таємного центру керував якийсь «масонський уряд»? Історія свідчить, що ні. Політичний конфлікт між Скоропадським і Симоном Петлюрою показує, наскільки різними могли бути політичні позиції, долі й прагнення людей, пов’язаних із масонською спільнотою.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

СИМОН ПЕТЛЮРА І МАСОНИ

Особливе місце в історії українського масонства посідає Симон Петлюра. Його зв’язки з масонським рухом простежуються значно виразніше, ніж, наприклад, у випадку того ж Тараса Шевченка. Під час революційних подій Петлюра став одним із лідерів тієї частини українського масонства, яка виступила проти Скоропадського. Після переходу влади до Директорії представники цієї спільноти обійняли низку ключових державних посад. Серед них джерела називають Володимира Чехівського, В’ячеслава Прокоповича, Андрія Лівицького та інших діячів. Це знову ж таки демонструє парадокс українського масонства: належність до братства зовсім не гарантувала політичної єдності. Після поразки Української революції частина масонських структур перемістилася за кордон. Разом із політичною еміграцією на чужину потрапили документи, ритуальні предмети й традиції українського вільного каменярства. Велика роль у цьому процесі належить Симону Петлюрі.

Саме він у 1919 році створив та став Великим Майстром «Великої Ложі України ім. Св. Андрія Первозванного» в Києві. Згодом ця спадковість суттєво вплинула на відродження сучасного українського масонства. Після поразки Української революції та настання радянської окупації ядро організації залишило Україну. Процес її еміграційного життя пройшов кілька ключових етапів. Спочатку українські масони збиралися у Польщі (Варшава, Тарнув, Каліш), де існувала українсько-польська ложа «Єднання». 1925 року, з переїздом Симона Петлюри до Парижа, там було засновано Верховну Раду Великої Ложі України, яка об’єднала масонів-емігрантів із Франції, Швейцарії, Польщі, Румунії та Австрії. Після трагічного вбивства Петлюри у 1926 році Великим Майстром Ложі став відомий громадський діяч Яків Котляревський.

«ГОЛОС УКРАЇНИ» У ПАРИЖІ

17 січня 1966 року під егідою Великої Національної Ложі Франції було засновано ложу «Голос України» № 117. Вона була україномовною та стала одним із важливих осередків збереження української масонської традиції в еміграції. Її значення виходило далеко за межі власне ритуального життя. В умовах, коли в радянській Україні легальна діяльність масонських лож була неможливою, паризьке товариство підтримувало інституційну пам’ять і спадковість традиції. Серед засновників та перших активних членів масонської ложі «Голос України» № 117 у Парижі була відома група українських інтелігентів, громадських діячів та митців в еміграції. Вони сформували ядро ложі після роботи у французьких ложах «Астрея» та «Гамаюн». Саме ці люди зберегли українські масонські традиції в Європі та згодом, на початку 1990-х років, допомогли повернути їх назад на український ґрунт.

Ось ключові постаті, що стояли біля витоків організації:

Сергій Татарула (1911–1971) — перший Достойний майстер (керівник) ложі «Голос України».
Богдан Феденко (1924–1989) — відомий публіцист та громадський діяч, який очолював ложу як Достойний майстер у 1967–1969 роках.
Ярослав Мусянович (1915–1999) — активний діяч української діаспори у Франції, лікар, Достойний майстер ложі в 1970–1972 роках.
Любомир-Євген Гузар (1911–1995) — відомий громадський і політичний діяч, багаторічний директор єдиної української газети в Парижі «Українське слово» (важливо не плутати його з релігійним лідером кардиналом Любомиром Гузаром).
Аристид Вірста (1922–2000) та Темістокль Вірста (1923–2017) — брати-митці. Темістокль Вірста був всесвітньо відомим українським живописцем, скульптором і архітектором, який майже все життя прожив у Франції; Аристид Вірста — музикознавець, скрипаль.

У 1990-х роках почалося формування нових українських масонських лож, що дозволило започаткувати Дистрикт Великої Національної Ложі Франції в Україні, а у 2005 році було створено Велику Ложу України. Ця дата фактично означає початок нового інституційного етапу українського регулярного масонства.

УКРАЇНСЬКЕ МАСОНСТВО СЬОГОДНІ

Історія українського масонства свідчить, що воно ніколи не існувало у вакуумі. Його розвиток подекуди залежав від толерантності політичного режиму та ставлення держави до незалежних об’єднань, воєн, революцій та суспільного рівня довіри. Саме тому сьогоднішня закритість українських лож має не лише ритуальне, а й історичне пояснення. Щоб розібратися в цьому, ми звернулися до Сергія Сарафанюка, засновника одеського Музею сучасного масонства. На його думку, низький рівень публічності сучасних масонських організацій в Україні порівняно з країнами Західної Європи та Північної Америки має цілком конкретні причини. У багатьох західних країнах масонські організації протягом останніх десятиліть стали значно відкритішими: вони мають публічні сайти, розповідають про благодійність, історію та засади масонства, проводять екскурсії й інформаційні заходи. У нашій державі публічна присутність Великої Ложі України значно стриманіша. Персональні дані більшості членів не оприлюднюються, а публічна комунікація переважно стосується історії, принципів та діяльності організації. Виникає очевидне запитання: чому українське масонство не наслідує модель значно більшої відкритості?

Сергій Сарафанюк — керівник та засновник Музею сучасного масонства в Одесі / Світлина з особистого архіву

ЗАКРИТІСТЬ І ПЕРЕРВАНА ТРАДИЦІЯ

Одна з відповідей прихована в історії. З історичної точки зору закритість українського масонства можна розглядати не як доказ існування якоїсь прихованої влади, а як одну зі стратегій інституційного самозбереження. Це стає більш зрозумілим, якщо порівняти українську ситуацію з західною. Західноєвропейське масонство має понад три століття безперервного інституційного розвитку. Об’єднана Велика Ложа Англії веде свій родовід від 1717 року. Українська традиція розвивалася зовсім інакше. Імперські заборони XIX століття, революції, а потім радянський режим фактично зруйнували можливість безперервного існування масонських інституцій на території України. Разом з організаціями було перервано й живу передачу традиції — ритуалів, символіки, внутрішньої культури та інституційної пам’яті. Відродження почалося лише після розпаду СРСР. Тому сучасне українське масонство — парадоксальне явище: воно апелює до традиції, якій кілька століть, але його нинішні інституції порівняно молоді. Це багато в чому пояснює обережність щодо публічності. До того ж українське і західноєвропейське масонство існують у різних соціокультурних середовищах.

ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ Й ТЕОРІЯ ЗМОВИ

У низці західних суспільств масонські організації сьогодні сприймаються насамперед як історичні братства, благодійні та громадські спільноти. Водночас ставлення до масонства різниться залежно від країни, професійного середовища та історичного контексту, тому говорити про єдине «західне ставлення» було б спрощенням. У пострадянському просторі ситуація інша. Тут образ масонства протягом десятиліть був тісно пов’язаний із конспірологією. Радянська, а пізніше російська політична культура активно використовувала образ таємних елітарних організацій для пояснення складних суспільних процесів через діяльність прихованих сил.

Тому публічне визнання членства в масонській ложі для політика, судді, військового чи бізнесмена в Україні може створювати репутаційні та професійні ризики. А від початку російсько-української війни з’явився ще один чинник — безпековий. Закрите співтовариство, до якого можуть належати представники бізнесу, державної служби, військової сфери, дипломатії чи інтелектуальної еліти, потенційно становить інтерес для ворожих спецслужб. На думку Сергія Сарафанюка, надмірна публічність за таких умов може створювати додаткові можливості для інформаційного тиску, шантажу, вербування або дискредитаційних кампаній. А розкриття інформації про місця зібрань під час війни створює вже не лише репутаційні, а й потенційні фізичні ризики.

СТРАТЕГІЯ «ПУБЛІЧНОСТІ БЕЗ ОБЛИЧ»

Ступінь відкритості масонства ніколи не був однаковим у різних країнах. Він залежав від політичного режиму, історичного досвіду, суспільного ставлення та рівня безпеки. Українська модель у цьому сенсі є адаптацією до конкретних історичних обставин. За словами Сарафанюка, своєрідним компромісом між повною закритістю та необхідністю бути присутніми в суспільному просторі стала стратегія, яку можна назвати «публічністю без облич». Велика Ложа України має публічні інформаційні ресурси, де можна ознайомитися з її історією, засадами, структурою та діяльністю. Водночас персональні дані більшості членів не стають частиною публічної комунікації. Таким чином організація одночасно вирішує два протилежні завдання: демонструє власне існування та легальність, і при цьому не перетворює список своїх членів на відкритий реєстр.

І тут виникає головний парадокс сучасного українського масонства. Що закритішою є організація, то легше навколо неї виникають всілякі конспірологічні міфи. Але що більшою стає її відкритість, то більше ризиків вона може створювати для власних членів — особливо у воєнний час. Саме тому Сергій Сарафанюк вважає, що перехід до значно відкритішої моделі можливий лише за умов стабілізації безпекової ситуації та поступової зміни суспільного ставлення до масонства. Можливо, найцікавіший парадокс полягає саме в цьому: українському масонству доводиться одночасно боротися і з власною невидимістю, і з наслідками тієї публічності, яка могла б цю невидимість подолати.