АРХІТЕКТУРНИЙ БУМ І БУДІВЕЛЬНА ПІРАМІДА У КИЄВІ XIX СТОЛІТТЯ
Готель «Континенталь» у Києві, між 1890 та 1905 роками / wikipedia.org
Наприкінці XIX — на початку ХХ століття Київ переживав промислову революцію, поступово перетворюючись із посереднього містечка у чарівне європейське місто. На відміну від більшості поселень Східної Європи, що зберегли стару середньовічну забудову з плутаниною вузьких вулиць, він мав доволі великі вільні простори. І одного дня почався будівельний бум.
ТЕМПАМИ ЧИКАГО
Спочатку у Києві з’явилася залізниця. До її появи навіть поїздка з Києва до сусіднього Чернігова була вояжем довгим і непередбачуваним. Тодішній транспорт — диліжанс і пароплав — ані належного комфорту, ані своєчасного прибуття не гарантували. Вже ходили потяги з Одеси до Ольвіополя (нині Первомайськ Миколаївської обл.) й до Єлисаветграду, а лінія до Києва тільки будувалася.
1868-го потяги з Курська прибували на вузлову станцію Дарниця, що в передмісті Києва, проте вокзал з’явився лише у 1870 році, коли був зданий в експлуатацію міст через Дніпро. Одразу до Києва потяглися промисловці та купці, а на новенькі заводи й фабрики — робітники, яким, звісно, потрібно було житло. Тож почали зростати багатоповерхівки у центрі, крихітні халупи по околицях, а мальовничі передмістя заполонили розкішні дачі.
У 1900-ті Київ називали «європейським Чикаго» — темпи зростання міста вражали й дуже нагадували американські. Про це свідчать цифри. 1865 року в місті проживало 70 тис. чоловік, 1901-го — 260 тис., а у 1911-му кількість перевищила 450 тисяч! Бути б Києву солідним східноєвропейським мегаполісом, але завадили Перша світова та Громадянська війни, революція 1917-го…
УВАГА НА ЦЕНТР
Осередком київського будівельного буму став центр міста — сучасні вулиці Городецького, Ольгинська, Заньковецька, Лютеранська. Неподалік від самого Хрещатика з’явилася садиба професора Мерінга. А менше ніж за десять років поряд з нею постали рядком багатоповерхові прибуткові будинки, міський театр, цирк Крутікова.
Перший ривок у будівництві припав на 1890-ті, другий розпочався у 1911 році, коли через збільшення населення ціни на нерухомість нечувано злетіли вгору. Цей бум тривав аж до 1914-го, до початку Першої світової… За ці три роки було зведено найрозкішніші, найошатніші будинки. Новобудови обладнували ліфтами, централізованими кондиціонерами й гаражами. Не забували й про загальноміську інфраструктуру.
Після першої хвилі будівельного буму в центрі майже не залишилося зелених зон, місцяни були цим вкрай обурені. І тоді наприкінці 1900-х міська влада взялася навести у цьому питанні лад. Також активно споруджували каналізаційні колектори, прокладали водопровід, куди надходила здебільшого артезіанська вода, а ще буквально усі райони міста охопила мережа маршрутів трамвая — як муніципального, так і приватного. Звісно, висаджували сади та парки, облаштовували бульвари.
ІДЕЯ Й РЕАЛІЗАЦІЯ
Але бурхливе будівництво мало свої нюанси. Пішли чутки про можливість організувати «Київське домобудівне товариство». Його акціонери вкладуть кошти в паї, а згодом отримають чималі статки пропорційно до своїх внесків. Прибутки будуть значними, з урахуванням статутних завдань Товариства: воно мало право будувати та перебудовувати будинки, купувати, закладати та продавати, орендувати та здавати в оренду, володіти земельними ділянками тощо.
Справа виглядала цілком реальною. Бо вигадали її не аферисти: на етапі оформлення ідеї у витоків новітньої корпорації стояли відомі в Києві підприємці — «батько київського трамвая» Аманд Струве, інженер і поміщик Віктор Голубєв, мільйонер Давид Марголін… Але незабаром долучилися інші. Й розгорнули такі сліпучі перспективи, що досвідчені ділові люди завважали за краще триматися від Товариства якнайдалі.
МИХАЙЛОВЕ ЧУДО
«Змієм-спокусником» для Товариства домобудівників став Михайло Мерінг — син відомого київського лікаря Федора Мерінга. Професор Федір Мерінг був заможний, до того ж шалено популярний (до нього їхали хворі звідусіль, причому з багатих брав великі кошти, а бідних лікував безплатно).
Гроші вклав із розумом: придбав величезну садибу в самому центрі Києва й облаштував її на кшталт міської дачі — з садом, городом, ставком, купальнею. Аж ось доктора не стало, і Мерінг-молодший заволодів садибою батька. І вирішив зайти з неї до будівельного бізнесу, як з козирного туза.
Сучасним забудовникам такий проєкт може тільки наснитися. Садиба Мерінга займала десять з половиною гектарів, причому не де-небудь, а між Хрещатиком, Інститутською, Банковою та Лютеранською. І ось тільки уявіть собі: увесь цей простір виставлено на продаж!
Природно, Мишка Мерінга відразу обрали головою правління Київського домобудівного товариства. Ухвалили рішення про купівлю Товариством у нього всієї садиби за 1,8 мільйона рублів. Цей капітал був складений з акцій, яких випустили 3600 шт. — по пів тисячі за акцію.
Планувалося, що Товариство розділить маєток Мерінга на окремі ділянки і вже від себе почне їх розпродавати. При цьому для зручності інвесторів на території маєтку заздалегідь була розпланована вулична мережа. Ці вулиці існують і зараз: Архітектора Городецького (раніше Миколаївська), Заньковецької (Мерінгівська), Ольгинська, а також площа Франка (Миколаївська).
АРХІТЕКТУРА НА РІВНІ
Було затверджено проєкт статуту Товариства. Акціонери провели перше офіційне зібрання й були сповнені оптимізму. Узгодили, що вигідніше самим зводити споруди, а потім або розпродати їх, або отримувати прибутки від оренди.
Будинки росли надзвичайними темпами. Більшість із них зводилися за проєктами цивільного інженера Георгія Шлейфера — він став директором-розпорядником Товариства і прагнув максимальної вигоди. Втім, віддамо йому належне: споруди Шлейфера (деякі — у співавторстві з архітектором Едуардом Брадтманом) вражали пишнотою і вишуканістю оздоблення. Серед них готель «Континенталь», визнаний найкращим у Києві того часу, також будівля театру, яку одразу ж орендував знаменитий антрепренер Соловцов.
Звісна річ, кияни були здивовані такому перевтіленню Мерінгівської садиби. Щодо заможних — ці готували грошики. Просто на Хрещатик дивилися своїми шикарними фасадами два банки. Далі по Миколаївській вулиці спорудили монументальні будівлі Лев Гінзбург та київський меблевий фабрикант Йосип Кімаєр, підданий Австро-Угорської імперії. А в глибині, на викупленій у Товариства зовсім задешево ділянці понад косогором, потихеньку розпочав будувати свій диво-будинок з химерами архітектор Владислав Городецький.
КІНЕЦЬ ГРИ
Здавалося б, чого ж такого не вистачило Товариству, щоб домогтися повного успіху й забезпечити своїх акціонерів казковими дивідендами? А не вистачило малої дещиці — вміння вчасно зупинитися та оцінити стан ринку. Тим часом ціни на будматеріали та робочу силу злетіли, а ринок вже перенаситився. Обережніші інвестори вирішили перечекати та вкласти капітали у щось інше.
Але Мишко Мерінг був людиною азартною й на азарті продовжував будівництво. Коли ж виявилося, що очікувані доходи від новобудов не дозволяють закінчити черговий проєкт, вирішив узяти кредит. І позичив велику суму в мультимільйонера Лева Бродського. Та й це не врятувало справу, навіть сплатити відсотки за кредит було вже нічим.
Бродський звернувся до суду. Зрештою, на початку 1902-го активи Київського домобудівного товариства були розпродані на публічних торгах. Найбільш ласі шматки дісталися Бродському — театральна будівля (нинішній Театр імені Івана Франка) була його власністю аж до Жовтневого перевороту.
Нові вулиці київського центру з часом обросли великими прибутковими будинками. Та високі прибутки мали лише власники. Ті ж акціонери, хто спокусилися обіцянками молодого Мерінга, лишилися ні з чим…
Велика будівельна піраміда Товариства, очолювана Михайлом Мерінгом, зруйнувалася як картковий будиночок. Але ж у комерційні таланти Михайла не вірив і його батько…
Відомий державний діяч Сергій Вітте, який добре знав батька й сина Мерінгів, розповідав: «Я пам’ятаю, старий Мерінг, який був шанованою людиною, говорячи зі мною про сина, вкрай шкодував. Він казав, що з сина його рівно нічого не вийде… що у нього характер гравця, що, безсумнівно, він зі своїм характером скінчить погано, бо за природою він дуже азартний…» Так воно й сталося.
Минуло понад сто років. Різні райони Києва не раз і не два змінили свій вигляд. Київ розростався то на захід, то на південь, то на схід; десь старі квартали зносили, десь ні, будували масиви все далі й далі від центру. Але місто завжди залишалося недобудованим — реалізувати задумане просто не встигали…
І якось так виходить, що місто ні на мить не припиняло й не припиняє будуватися, навіть під час війни…
