Чи можна виправдати зло? Видатні філософи про природу зла
Андрій Возницький. Крик. Із серії «Антропоцен», 2019
Сотні років філософія б’ється над розгадкою природи зла, що діє як в особистій долі людини, так і в людській історії. Звідки воно береться? Чи можна його полюбити, побачити у ньому красу? Зло є багатоликим. У його таємницю вдивлялися Лейбніц та Ніцше. З приводу «радикального зла» журився Іммануїл Кант.
Про «банальність зла» попереджала Ханна Арендт.
Цей матеріал написаний за мотивами есе «Думати про зло», опублікованого в недавньому номері Philosophie Magazine. Його автор — Сьюзен Нейман, відомий американський політичний філософ, історик філософії, культуролог та етик.
Чивірно ми вчиняємо, коли прагнемо знайти злу виправдання?
Припустимо, коли ми робимо акцент на тому, що педофіл у дитинстві теж зазнав сексуального насильства, хіба ми не намагаємося викликати до нього деяке співчуття і тим самим знайти якесь виправдання злу, яке він зробив?
Тут ми стикаємося з «антиномією» — цей термін філософи використовують, описуючи ситуацію, за якої два твердження, що суперечать один одному, однаково істинні.
З одного боку, щоби запобігти зґвалтуванню, вбивствам, тортурам і геноциду, важливо розуміти їх причини. З іншого, намагаючись досліджувати і пояснювати психологічні, соціальні чи історичні передумови деструктивної поведінки, ми схильні давати їй менш суворі оцінки. При цьому деякі «пояснення» допомагають запобігти злу, а деякі здатні зробити нас безсилими перед ним.
Еволюційні психологи стверджують, що інстинкти хижака закладені в нашу ДНК і люди неминуче конкуруватимуть один з одним. Таким чином, носієм зла виявляється сама природа і на людину безглуздо покладати моральну провину. Виходить, у зла немає жодної «таємниці», а всі люди свідомо, за своєю природою, є «лайном».
Однак ця позиція мізантропа не витримує критики: насправді вона нічого не пояснює, бо далеко не всі люди стають злочинцями.
Пояснити зло — не означає виправдати його
ЧИ СКАСОВУЄ ГОЛОКОСТ НІМЕЦЬКУ КУЛЬТУРУ?
Зло — етична категорія, а не явище природи. Володимир Янкелевич — французький філософ, один із найяскравіших мислителів XX століття, автор оригінальної концепції — «філософії смерті». Він народився в сім’ї єврейських інтелектуалів, яка свого часу переїхала до Франції з Одеси.
Голокост Янкелевич вважав проявом сутнісного, онтологічного зла, яке скасовує людське в людині. Після війни він публічно зрікся німецької культури — музики, філософії, літератури. Оскільки вони виявилися не просто нездатними запобігти злу, а самі, за Янкелевичем, були однією з причин цього зла.
Янкелевич навіть вирішив ніколи більше не ступати на землю Німеччини.
Таким був тоді вибір Володимира Янкелевича. Причини цього вибору ми з вами сьогодні можемо зрозуміти та виправдати.
Але якщо ви, не будучи учасником тих подій, зараз станете на позицію Янкелевича, чи не робите ви серйозну моральну помилку?
Адже цим ви будете виходити з припущення, що є якесь глибинне зло, від самого початку властиве німецькій нації. Таким чином, ви помилково зміщуєте акцент — відмовляєтеся від фундаментального дослідження зла, яке притаманне далеко не лише німецькій нації, а й людській історії та суспільству як такому.
ЗЛО СКОЮЮТЬ ТІ, ХТО НЕ ХОЧЕ ЙОГО ПОМІЧАТИ
У 1980-х німецький народ почав працювати зі своїм минулим. Це унікальний, чи не єдиний приклад, коли народ намагався провести ревізію своєї історії з етичних позицій. «Робота пам’яті» супроводжувалася конфліктами, блокуваннями, повторним переживанням, начебто, зцілених травм.
Тут доречно згадати висновок, якого дійшла філософ Ханна Арендт, — їй належить одне з найглибших досліджень природи тоталітаризму. Він полягає у наступному: зло уможливлюють не лише ті, хто його активно робить, а й ті, хто вважає за краще не замислюватися про це.
Арендт мала рацію.
У Третьому рейху справді було чимало тих, хто пасивно поділяв ідеї нацизму. Вони особисто нікого не вбивали і просто спокійно жили, воліючи не помічати скоєні злочини.
СВІДОМО ЗДІЙСНЮВАНЕ ЗЛО
Однак Адольф Ейхман, нацистський злочинець, якого часто називають «архітектором Голокосту», знав, що робив. Після того, як ізраїльська розвідка «Моссад» вивезла його з Аргентини, він постав перед судом. Але єдине, про що реально шкодував Ейхман, — це про те, що йому не вдалося знищити всіх євреїв Європи.
Це переконливо показала німецький філософ Беттіна Стангнет у своїй книзі «Ейхман до Єрусалиму». Стангнет прослухала майже тисячу годин записів розмов з Ейхманом і дійшла висновку, що це виключно жорстока та маніпулятивна особистість.
Він давав вказівку, щоби люди в роздягальнях газових камер запам’ятовували свій номер, нібито для того, аби потім їм було легше знайти свій одяг.
Ейхман навмисно вводив людей в оману, щоби перед неминучою смертю вони не зважилися на заколот. І жертви, не здогадуючись про свою долю, старанно виконували цей наказ нациста.
Однак, на відміну від Ейхмана, який свідомо організовував масові вбивства, більшість німців вирішили вважати геноцид євреїв «неіснуючим». Звичайній людині було психологічно легше заперечувати існування зла, ніж протистояти йому. Саме це й мала на увазі Ханна Арендт, вводячи у філософський побут термін «банальність зла».
КОНЦЕПЦІЯ AMOR FATI VS AMOR MUNDI ТА ОСВЕНЦІМ
Справжню свободу Ніцше вбачав у amor fati («любові до долі» чи, точніше, любові до власної долі, до особистого існування). Вона полягає насамперед у захопленому прийнятті трагічних втрат та страждань. Подібна концепція задовго до Ніцше зустрічається також у Лейбніца та Гегеля. Ці мислителі стверджували, що тіні без світла немає.
Тому стан світу сам собою не може мати позитивного змісту, оскільки перебуває в діалектичній єдності зі своєю протилежністю — війною та іншими людськими безумствами. Аmor fati стверджувала бачення людської історії, згідно з яким вона, навіть з урахуванням найтемніших і найкривавіших періодів, має певну гармонію та красу. Однак після Освенціма таке бачення перестало бути актуальним.
Ніцшеанській amor fati слід протиставити amor mundi («любов до світу») Ханни Арендт — термін, який вперше був вжитий нею в листі до філософа Карла Ясперса. Саме таке кохання, яке активно чинить опір звірствам і руйнуванням, найкраще личить сучасній людині.
Фатальна любов веде до пасивності глядача перед жахом, а любов до світу спонукає до дії
У визнанні безсилля людини перед законами історичного розвитку вона бачить не лише різновид нігілістичного розпачу, а й ілюзію свідомості. Ми не можемо знати ані універсальних законів історії, ані міри нашої участі в ній.
Проте людина завжди може розірвати циклічну неминучість причин і наслідків, оскільки є можливістю чогось абсолютно нового.
КАНТ ПРО «РАДИКАЛЬНЕ ЗЛО»
Ми можемо отримати ще один урок з Освенціму. Чи не доводить він правоту Іммануїла Канта, який говорив про можливість існування «радикального зла» в людях?
Під «радикальним злом» Кант розуміє слабкість людської душі, яка виявляється недостатньо сильною, щоби дотримуватися морального закону
У Канта в його роботі «Релігія в межах чистого розуму» є неймовірні рядки, де в найпохмуріших фарбах філософ описує людську природу. Він розповідає про масові вбивства, про різного роду звірства і не бачить особливої різниці між «дикими» та «цивілізованими» людьми.
Кант робить невтішний висновок: люди схильні ненавидіти тих, хто зробив їм добро. Це означає, що образа, заздрість, а отже, і бажання помститися, вчинити насильство може виникати в людях, навіть якщо вони самі ніколи не були жертвами зла.
Говорити про «радикальне зло» як рушійну силу наших поведінкових реакцій — значить опинитися перед якоюсь світоглядною прірвою. Цьому «початковому» злу ми навряд чи знайдемо раціональне пояснення.
Однак завдяки Канту ми торкаємось таємниці свободи. Якщо у світі, де все має визначатися універсальними законами, «радикальне зло» може бути раціонально пояснено, то й таємниця людської свободи виявляється незбагненною. Ми робимо несподівані вчинки, наша поведінка є принципово непередбачуваною.
Саме тому ми маємо ставити собі питання про моральність.
Іммануїл Кант відчував огиду до моралі, де все можна виправдати. Він вважав, що мораль має бути важливішою. Різниця між добром і злом повинна бути абсолютно чіткою, ніякого релятивізму, нічого відносного бути не може.
«ГІБРИДНЕ» ЗЛО НАШОЇ ЕПОХИ
Хіба глобальне потепління не є гібридом Освенціма й Хіросіми? Це очевидний результат спільної дії у світі фізичного та морального зла. Ми маємо відмовитися від проведення кордону між «природним станом» та «моральним початком».
Сьогодні, в епоху антропоцена, для якого характерний неймовірно активний вплив людини на навколишнє середовище, це вже не має жодного значення. Неправильно стверджувати, що ми не знаємо, як протистояти глобальному потеплінню — цьому синкретичному злу, витоки якого знаходяться одночасно і в природі, і в культурі.
ВЖЕ ЗНАЙОМЕ НАМ «БАНАЛЬНЕ ЗЛО»…
Насправді, ми чудово знаємо, що потрібно робити, аби ефективно боротися з глобальним потеплінням, — обмежити споживання, рідше використовувати літак та машину. Однак більшості з нас зручніше не помічати глобальне потепління, не думати про нього, а шукати причину в іншому. Як тут не провести аналогії з тим, що мала на увазі Ханна Арендт, говорячи про «банальність зла»?
Подивіться на фінансову та управлінську еліту — вони гадають, що гроші та влада захистять їх від руйнівних наслідків глобального потепління, що вони зможуть зберегти свій спосіб життя. Але якось звичний їм світ зникне, і зрештою їм доведеться жити на вершині гори.
