Марія Зражаєва. Захід сонця у степу, 2017 / Facebook, «Сіль-Соль»
На шляху до цивілізації домашні тварини йдуть рука об руку з людиною багато тисяч років. Ми звикли вважати їх важливим елементом людського прогресу. На цю тему видано щонайменше два світових бестселери: «Рушниці, мікроби та сталь» географа Джареда Даймонда і «Колумбів обмін» історика Альфреда Кросбі.
Однак геть не всі культури розглядали тварин як істот, котрих варто загнати до стійла, потім відгодувати та вбити. Наша оповідь про те, як «тваринний страх» європейців поступився місцем «містиці» індіанців.
ЗУСТРІЧ З ІНАКШИМ: ПРИРУЧЕНІ ТА ДИКІ
Ставлення до тварин залежить від характеру культури. Нещодавно презентовано нову фундаментальну працю на цю тему — «Приручені та дикі» Марсі Нортон.
У ній досліджується історія колонізації Нового світу європейцями, що почалася наприкінці XV століття. На цих територіях вони зіткнулися з культурами, які практикували стосунки з тваринами, відмінні від європейської норми. Нортон вивчила десятки джерел: трактати з полювання і природознавства, індіанські вірування, звіти солдатів, нотатки місіонерів, протоколи процесів інквізиції тощо.
У результаті вийшла захоплива розповідь про те, як зустріч з іншим світоглядом змінила і Старий, і Новий світ. Вона вплинула як на міжособистісні стосунки людей, так і на стосунки між людьми й тваринами.
ЗІТКНЕННЯ ДВОХ СВІТОГЛЯДІВ
Нортон аналізує стосунки людини й тварин у Європі, Карибському басейні, Мезоамериці та басейні річки Амазонки. Більшість корінних народів Америки вважали, що всі істоти взаємопов’язані, перебувають не лише у фізичному, а й у ментальному контакті, а отже, можуть впливати одна на одну.
Тому американські індіанці намагалися мислити як тварини, на яких вони полювали. Вони носили їхні шкури, вживали в їжу їхнє м’ясо, робили з кісток прикраси та магічні амулети. Тим самим корінні американці ніби переймали частину властивостей цих живих істот: їхню силу, красу, спритність, витривалість, хитрість тощо. Так було доти, доки на їхніх землях не з’явилися люди, чий погляд на природу й тварин відрізнявся кардинально.
Європейський світогляд, сформований іудео-християнською традицією, розумів взаємини людей і тварин принципово інакше. У цій картині світу люди — не просто «щось одне», а тварини — «щось інше». Людина — це вершина творіння, вона за всіма показниками є вищою за тварин і тому панує над ними.
ТВАРИНИ «ЗНАЙОМІ» ТА «НЕЗНАЙОМІ»
Таким чином, ми можемо говорити про зіткнення різних, вельми відмінних один від одного світоглядів. Спосіб життя європейців та американців істотно відрізнявся. Вони по-різному класифікували тварин. Одні вважали їх «товаришами за бажаннями, емоціями і навіть розумом». Інші — ні.
Марсі Нортон виділяє чотири способи взаємодії людей із тваринами. Два перших притаманні Європі — полювання й тваринництво. Два інших, суто американські, — це «хижацтво» та «знайомство». Останній спосіб полягає в тому, аби не закабаляти тварин назавжди: індіанці приручали й годували окремих особин, але вони при цьому вільно приходили та йшли.
Приручена таким чином тварина ставала «знайомою», майже членом родини. І у Великій Амазонії, наприклад, її не вживали в їжу. Адже це було приблизно те ж саме, що з’їсти родича. А от у Мезоамериці поїдання «знайомих» тварин дозволялося у виняткових випадках — лише під час проведення ритуалів.
ДИСТАНЦІЯ, ЩО ДОПОМАГАЄ ВБИВАТИ
У Європі існував клас тварин, яких можна назвати «васальними». Такими були, скажімо, мисливські собаки, коні та соколи. Статус «васалів», природно, був іншим, ніж у диких тварин — оленів, кабанів, вовків, ведмедів та інших.
Щоб полювання вважалося успішним, мисливці повинні були хоча б частково визнати, що у їхніх жертв є щось на кшталт розуму, потреб, почуттів, досвіду і мотивів. Адже в чому тоді полягатиме мисливська доблесть, якщо твій противник геть усього цього позбавлений? Проте це було саме «щось на кшталт розуму», а не свідомість, рівноцінна людській.
Європейський погляд на тварин позбавляв їх «суб’єктності». Не тільки дикі, а й домашні тварини розглядалися просто як об’єкти. Без такого жорсткого поділу на людський суб’єкт і тваринний об’єкт тваринництво було б просто неможливим.
Європейський господарсько-економічний устрій визначався цим світоглядом. Його основою була об’єктивація всього, що дає засоби до існування, їжу та одяг. Об’єктивуючи тварин, люди створили дистанцію не лише між собою та ними.
ПОМСТА НЕСВІДОМОГО
Паралельно європейці створили ще й дистанцію між двома класами людей — тими, хто володів і керував живими тваринами, й тими, хто оподатковував цей вид діяльності та переробляв туші. Скотобійні були відокремлені від м’ясних крамниць. Вони розташовувалися за межами міста, далеко від кінцевого споживача.
Отже, у XV столітті європейці були ізольовані від тієї реальності, в якій відбувалося вирощування та вбивство тварин. Та повністю дистанціюватися в них не вийшло. У катакомбах колективного несвідомого європейської культури все ж таки жило відчуття, що з цими тваринами «щось не так».
Підозра, що в них усе ж таки можуть існувати якісь думки й почуття, які виходять за межі голоду або сну, знайшла вихід у страху перед «силами зла». Невипадково незмінними атрибутами відьом і чаклунів були роги, копита, кігті та хвости.
Невинно вбиті тварини мстилися людині на одноосібно присвоєній нею духовній території — за допомогою її ж культури.
ДИЯВОЛ НОСИТЬ АЖ НІЯК НЕ «ПРАДА»…
Диявол поводився з людьми так само, як вони поводилися з тваринами. Європейське мистецтво малювало картини пекла, які були списані з бойні: звіроподібні демони змушували людей вбивати інших людей, потім поїдати їх, підсмаживши на рожні або зваривши у казанах. Теологи навперебій доводили, що тваринний світ та світ пекла майже тотожні, і вже точно відрізняються від світу людей.
Вважалося, що відьми мають неприродно близькі стосунки з тваринами. Вони не лише займаються скотолозтвом, а й мають типово тваринні, нелюдські здібності. Наприклад, можуть літати. Не те, що в XV, а навіть у XVII столітті доглядати за домашньою твариною «просто так» здавалося підозрілим.
Тварина має «працювати». Якщо вона байдикує всупереч колективному уявленню про своє призначення, з нею та її власником щось не так — без чаклунства тут не обійшлося! Історики підрахували: з XV по XVIII століття в Європі подібні підозри стали причиною страти 50 000 осіб.
Після відкриття Америки християнські місіонери перенесли своє уявлення про тваринну природу зла в Новий світ.
ІНДІАНЦІ, ЯКІ ПОДАРУВАЛИ НАМ ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ
Віра в нагуаль, духа-охоронця, знайомого нам також за тваринами, в яких втілюються герої книжок Карлоса Кастанеди, регулярно приводила індіанців на вогнище інквізиції. Світоглядна прірва між індіанцями та європейцями була величезною. Для перших камінь, дерево, людина та ягуар мали повноцінну особистість. Другі дуже сумнівалися, чи є у самих індіанців душа і чи можна їх взагалі визнавати людьми.
У якомусь сенсі християн можна було зрозуміти. Адже й сам індіанець сприймав себе кимось на кшталт хижої тварини, його стосунки з птахами та звірами будувалися за принципом здобичі та хижака. Емоційні зв’язки з тваринами не вимагали виконання ними якоїсь послуги чи функції. І це саме те, чого індіанці навчили Старий світ.
«Некорисна» домашня тварина перестала бути уособленням чаклунства. Спершу заморська екзотична живність стала в аристократів символом статусу. А згодом усі європейці почали ставитися до вихованців суто «по-індіанськи» — як до своїх товаришів, стосунки з якими значущі та бажані.
Коли ми вимовляємо жартівливу фразу «всі собаки схожі на своїх господарів», чи не воскрешаємо ми поволі індіанське уявлення про нагуаля?
Оригінальне дослідження: How our love of pets grew from a clash of world views
