ДВА ТАТА. ОЧНА СТАВКА: Андрій Ставніцер і Володимир Лавренчук
Володимир Лавренчук і Андрій Ставніцер
Володіти власним бізнесом чи нести відповідальність за чужий? Чиє завдання складніше — CEO чи власника? Хто більше працює? А хто важливіший для бізнесу? Питання, мабуть, із розряду «курка чи яйце».
Саме тому воно так цікавить Huxley. Очевидно, що кожна зі сторін у цій філософській суперечці стоятиме на своєму. CEO вважає, що саме на ньому тримається вся реальна робота. А власник знає, що без нього не було б CEO. Що цікаво, мабуть, мають рацію обидва.
Тому ми вирішили провести експеримент — організувати своєрідну «очну ставку» для двох надзвичайно цікавих і різнобічних людей: один із них — колосально досвідчений CEO з банківського сектору, другий — власник великого бізнесу. Андрій Ставніцер і Володимир Лавренчук.
Співвласник найбільшого порту України та багаторічний голова правління Райффайзен Банку Аваль. Акціонер, який 13 років був CEO власного бізнесу. І CEO, який понад 14 років обіймав керівну посаду у величезному банку, провівши його через дві глобальні кризи.
Андрій Ставніцер (А.С.): Чесно кажучи, я вперше в житті беру в когось інтерв’ю.
Володимир Лавренчук (В.Л.): Я також.
А.С.: Тоді для розминки пропоную по черзі відповідати на однакові запитання. Домовилися?
Чи є у вас фірмове запитання, яке ви ставите кандидатам під час співбесіди?
В.Л.: Я запитую: звідки ви родом? Цікаво, що люди зазвичай соромляться місця, де вони народилися. Типова відповідь: «Я вже пів року в Києві». І я відразу розумію, що «айн-цвай-драй» не працює. Ми чуємо одне, а говоримо про інше. Це простий тест на здатність людини почути запитання й відповісти на нього прямо.
А коли я дізнаюся, що людина, скажімо, з Кам’янки, починаю розпитувати далі: що цікавого в цьому місці, чому воно так називається? А людина не знає. Якщо людина не знає власного коріння — це тривожний сигнал. Крім іншого, це дещо говорить і про широту її світогляду.
А.С.: Так, я завжди запитую: якби вам не потрібно було заробляти гроші, чим би ви займалися? І людина просто дивиться на мене порожнім поглядом. Тоді я кажу: уявіть, що ваша бабуся померла й залишила вам Ocean Plaza — Василю Хмельницький, я просто наводжу приклад. Що б ви робили? І три чверті відповідей приблизно такі: «Я б інвестував». Я запитую: навіщо? Ви й так щомісяця отримуєте дохід від оренди. Що б ви робили щодня? Куди б ходили? Відповіді завжди дуже цікаві.
Яке рішення за останні десять років було для вас найскладнішим і найважливішим?
В.Л.: Розповім про позитивне. Для CEO міжнародного банку не дуже характерно багато спілкуватися з клієнтами. Але мені вдалося це робити, і, гадаю, я дуже багато отримав від того, що таке спілкування стало майже щоденною практикою. Це було цікаво, корисно й надзвичайно позитивно в усіх сенсах.
А.С.: Найскладніше рішення? Я ухвалив його нещодавно. Вирішив залишити посаду CEO групи TIS після 13 років роботи. І це цікавий досвід, адже ти добровільно відмовляєшся від величезної кількості важелів управління, до яких звик за стільки років.
В.Л.: Якщо говорити про складний період, то це, безумовно, був 2008 рік: криза, негативні оцінки інвесторів… І в такій ситуації треба йти. Мене ніхто не виганяв, але я відчував, що мною незадоволені. І я прочитав у рекомендаціях Джека Велча, що якщо немає взаєморозуміння з акціонерами, краще піти. Але, прочитавши книжку, подумав: а я спробую! І мені знадобилося два роки, щоб відновити позитивні стосунки.
Які найважливіші слова потрібно сказати своїй дитині у п’ять, десять і п’ятнадцять років?
В.Л.: У мене немає якихось особливих слів. Думаю, найважливіше — щодня власним прикладом демонструвати свою порядність.
А.С.: Є така дурнувата приказка: до п’яти років ти цар, до десяти — слуга, а після цього — друг… Пів року тому я забрав своїх дітей зі школи й перевів їх на домашнє навчання. І зміни просто вражають. Вони більше не скуті, вони допитливі й із кожним днем дедалі більше розкриваються.
Чи змінилися люди за той час, що ви займаєтеся бізнесом?
А.С.: З’явилися ці горезвісні міленіали, і я досі не розумію, як із ними спілкуватися. Я абсолютно безпорадний у цьому питанні, скільки б книжок не читав! Усе, на чому я виріс, із ними просто не працює. Я розумію фінансову мотивацію, кар’єрну мотивацію, репутацію, статус тощо. Але коли людині нічого з цього не потрібно — квартира їй не потрібна, поїздка на Балі коштує недорого, автомобіль купувати теж немає потреби, — вона поводиться так, що я просто не можу цього зрозуміти. Наприклад, вони можуть будь-якої миті просто розвернутися й піти. Нещодавно ми проводили дводенну конференцію й найняли 20-річну дівчину працювати на рецепції. Вона пішла на обід і просто з кафе написала нам: «Вибачте, щось мені не хочеться, я йду». Інша дівчина в подібній ситуації зникла на три дні, а потім написала: «На мене не розраховуйте, я на Балі». І я гадки не маю, що із цим робити. Можливо, ви знаєте?
В.Л.: Нещодавно я модерував зустріч, присвячену саме цій проблемі. Вона називалася «Міленіали проти менеджерів старої школи». І за дві години я пішов розчарованим, тому що навіть як модератор так і не зміг зрозуміти суті. Найменше я зрозумів момент, коли дуже успішний молодий чоловік років двадцяти розповідав, як легко звільняє співробітників, якщо вони не виконують певного KPI. За принципом «мені байдуже». Я такого ставлення не поділяю.
А.С.: Я також. Можливо, ви взяли людину не на ту посаду? Можливо, погано провели співбесіду? Можливо, на іншому місці вона була б кориснішою?
В.Л.: Саме про це я й кажу. Міленіали демонструють такий прагматизм, але, думаю, це мине.
А.С.: Нам потрібно думати не про те, як більше людей звільнити, а про те, як більше людей найняти. Інакше що робити всім тим, кого звільнили?

В.Л.: Так! І щоразу, коли я чув повідомлення про те, що з банку скоротили ще 4000 людей, мені ставало сумно. Я не кажу, що я якийсь морально вищий за інших. На жаль, я просто не міг знайти іншого рішення.
У що б ви порадили інвестувати?
В.Л.: Якщо у вас є вільні гроші, варто інвестувати в те, що ви любите, що вам цікаво й у чому ви бачите майбутнє. В Україні сьогодні майже немає інвестиційних фінансових інструментів, у які можна було б вкласти гроші. На цьому тлі люди матимуть небагато варіантів: вони ризикуватимуть та інвестуватимуть у власний бізнес, тому що тільки власний бізнес приноситиме дохід. З’являтиметься більше маленьких магазинів, ресторанів, кафе, барбершопів. І це добре.
А.С.: Я б інвестував у їжу. Незабаром нас на Землі буде 10 мільярдів, і всім потрібно їсти. Так, з’явиться якась нова їжа, можливо, синтетична, але вона в будь-якому разі буде потрібна. А з огляду на ставлення міленіалів інвестиції в нерухомість, нафту чи навіть алкоголь — це вже минуле. Предмети розкоші взагалі зникли. У вас можуть бути мільярди доларів, але ви носите точно такий самий годинник, як хлопець на вулиці. У 2019 році Apple Watch продали на 10 мільйонів одиниць більше, ніж усі швейцарські бренди разом. Світ змінився. Мода, можливо, ще якийсь час протримається, але, думаю, недовго. Мені здається, що охорона здоров’я та їжа — саме те, у що варто інвестувати.
А.С.: Володимире, ви довгий час були CEO великого банку. Невже вам ніколи не хотілося спробувати створити власний бізнес?
В.Л.: Мені надзвичайно імпонує сама атмосфера власного бренду, власної компанії. Навіть якби це було птахівництво чи рослинництво. І певною мірою я заздрю людям, які створили власні бренди. Тому мені буде дуже цікаво почути, що ви скажете.
А.С.: Тоді я переформулюю запитання. Коли ти самостійний підприємець, ти несеш відповідальність. Коли ти частина великої організації, у тебе не лише є запас міцності, а й працюють професіонали з різних сфер, які можуть тебе підсилити. Скажіть, у цьому є певний драйв?
В.Л.: Безумовно! Це дає основу для ухвалення рішень. Особливо коли йдеться про тактику: продукти, їхню структуру, темпи впровадження. Це очевидна перевага порівняно з підприємцями, яким, окрім Google чи знайомих, немає до кого звернутися.
А.С.: За своїм темпераментом одні люди — наймані працівники, а інші — підприємці. Чи є у вас такий внутрішній конфлікт?
В.Л.: У мене немає такої боротьби. Я працюю в цій галузі вже 36 років. Пережив кілька політичних режимів, починаючи ще з ЦК. І це мене загартувало. Потім були кризи 1998, 2008 і 2014 років. У мене в крові дуже сильне почуття відповідальності перед вкладниками. Я пам’ятаю, як у 1998 році визирав з-за рогу будівлі, щоб подивитися, чи є черга біля банку, тому що в банку не вистачало готівки, аби повернути людям депозити. Пам’ятаю свої відчуття й те, як тоді сказав собі, що ніколи більше не допущу такої ситуації. Я встановив для себе правило: у банку завжди має бути готівка. Щоб за будь-яких коливань вкладник міг прийти до банку й отримати свої гроші.
А.С.: Ви говорите про особисту відповідальність. Вона зберігається, навіть попри те, що ви є частиною групи?
В.Л.: Так. Просто така моя природа. Водночас я розумію, що моїх власних доходів ніколи не вистачило б, щоб покрити крах банку з двома мільйонами вкладників. Тому моя відповідальність може бути лише юридичною та моральною, але не фінансовою.
А.С.: А якби ви керували власним бізнесом?
В.Л.: Боюся, я вас розчарую. У мене немає відповіді на це запитання.
А.С.: Яка відповідальність особисто для вас важча — втратити кілька тисяч доларів власних грошей чи підвести 50 тисяч людей? Це велике питання. Для мене набагато легше втратити власні гроші, ніж нести відповідальність перед величезною кількістю людей.
В.Л.: Це дуже суб’єктивно. Кожен вимірює це власним досвідом. Зараз це здається смішним, але коли ринок був невеликим і угоди були невеликими, я щоразу, підписуючи угоду, порівнював її вартість із ціною своєї квартири. Справді смішно згадувати: з одного боку — мільярдні угоди, а з іншого — квартира на Житомирській!

А.С.: І все ж таки ви відчуваєте потребу мати власний бізнес?
В.Л.: Іноді я ставлю собі це запитання. Наприклад, чи працював би я в іншій країні? І я знайшов для себе таку відповідь: так склалося, що я «динозавр» у своїй галузі, і мені пощастило опинитися в потрібному місці в потрібний час — зокрема й у Raiffeisen. Я накопичив величезний обсяг знань, і мені здається невиправданим просто дозволити їм зникнути. Інша річ, що в мене є хобі, яке тепер має власний бренд. І певною, дуже незначною мірою воно формує в мені відчуття, що я маю власну підприємницьку справу. Вона некомерційна, але підприємницька. Ми з друзями створили мюзикл і чотири роки гастролювали з ним, навіть привезли його до Торонто — і дуже успішно. Тому я добре знаю підприємницький стан душі. Але це не означає, що я змінюю галузь.
А.С.: Не все вимірюється грошима. Є ще й емоційні дивіденди. Але чи може колись статися так, що банківська справа вам остаточно набридне й ви скажете: усе, більше не хочу! Хочу бути продюсером або щось продавати — окуляри, аксесуари для гоління.
В.Л.: Павло Шеремета одного разу в подібній розмові поставив мені те саме запитання: а чи не хочеш ти все це покинути й зайнятися просуванням мюзиклу? Я замислився. Так, я цим займаюся, і мені це подобається. Але це не забирає весь мій час. Це просто те, що приносить мені задоволення. До речі, найбільше задоволення від роботи за останні роки я отримував зовсім не від видачі кредитів. А від того, що бачив, як молоді талановиті люди стають кращими за тебе. Я знаю кількох таких молодих людей — вони просто блискучі. І коли ти пам’ятаєш їх ще студентами, бачиш, як вони виросли на твоїх очах або частково поруч із тобою, і можеш продовжувати впливати на їхнє зростання — це неймовірне задоволення. Йдеться вже не стільки про те, щоб самому укладати угоди, скільки про те, щоб бачити, як їх укладає людина, яка виросла на твоїх очах. Я стаю щасливішим, коли мене оточують щасливі люди. А коли люди розвиваються, вони щасливі.
А.С.: Є одна теорія, згідно з якою російське слово «счастье» походить від ідеї «складання з частин», поєднання різних складових. Ідея полягає в тому, що ти не можеш бути щасливим лише тому, що багатий або живеш у розкішному особняку. Усе має бути в гармонії. Якщо уявити колесо, то його спиці — друзі, кар’єра, сім’я, захоплення — мають перебувати в певному балансі. Якщо хоча б одна із цих складових опиняється в мінусі, такого щастя, такого відчуття цілісності, не буде.
В.Л.: Я зачеплюся за останню фразу. Мені так і не вдалося знайти баланс. Мій власний досвід свідчить: якщо в тебе є пристрасть, особливо професійна, вона поглинає весь твій час. Ти постійно залучений до бізнес-процесу — угоди термінові, а сім’я може зачекати. Я почув не лише ваше пояснення того, що таке щастя. Я вже трохи вас знаю й також відчуваю у вас гармонію.
Чи вважаєте ви себе гармонійною людиною? Якщо так, чи були у вашому житті періоди, коли різні складові щастя конфліктували між собою?
А.С.: На кожному етапі життя щось відстає. У якийсь момент — робота, потім — здоров’я, потім щось трапляється в сім’ї. Це динамічний процес. Це як жонглювання кульками. Ти постійно маєш утримувати в повітрі кульки «кар’єра», «сім’я», «робота». Щойно зупиняєшся — щось починає падати. Не можна повністю забувати про жодну з них.
В.Л.: Ви прийшли працювати в сімейний бізнес зовсім молодим. Було складно?
А.С.: Так. У мене зовсім не було досвіду роботи в інших компаніях, і я одразу опинився в середовищі, де до мене від самого початку ставилися упереджено. Адже я був сином засновника. І водночас я був надзвичайно амбітним. Мені страшенно хотілося, щоб мене оцінювали за моїми справжніми якостями, а не за якимись іншими критеріями. Ви маєте розуміти, що TIS — це компанія, у якій працює багато людей з інженерною освітою. Дуже освічених, дуже розумних людей, кожен із яких є фахівцем у своїй сфері. І заслужити їхню повагу досить складно. Вони на 20–25 років старші за тебе. А я був як те маленьке жабеня, яке відчайдушно борсається лапками. Мені хотілося побачити їхнє щире ставлення до себе. І це було дуже складно. Я добре пам’ятаю той період. У моєму житті тоді була тільки робота, без жодних інших складових.
В.Л.: Чи була якась подія, якийсь конкретний день, коли ви відчули, що чогось досягли й ці люди нарешті побачили, що ви здатні на більше, ніж інші?
А.С.: Я просто став частиною команди. Не було якогось раптового моменту, коли за помахом чарівної палички вони почали мене поважати, плескати по плечу й випивати зі мною. Я просто поступово, крок за кроком ставав частиною команди.
В.Л.: Цей ваш епізод нагадав мені власну історію з англійською мовою. Це взагалі окрема тема. Коли я працював в Ощадбанку, я заробляв 18 доларів на місяць, а урок англійської коштував 7 доларів за годину. І я, як банкір, попросив знайти мені викладача. Мені знайшли. Вона провела зі мною співбесіду й назвала ціну: 7 доларів за годину… Я подякував, сказав, що не можу собі цього дозволити, а вона порадила мені щодня читати англійською. Сказала, що лампочка може поки не загорятися, але одного дня обов’язково загориться. І одного дня це справді сталося. Я навіть не пам’ятаю точного моменту, але одного дня просто перестав відчувати труднощі. Усе полягало в тому, щоб щодня зосереджуватися на результаті… Повернімося до вас. Добре, у вас була сімейна компанія, де ви здобували досвід. Але ж ви ще й багато навчалися?
А.С.: Сьогодні до мене приходить син і каже: хочу вивчати бізнес. Я відповідаю: як же тобі пощастило, що в тебе є я! Тому що я теж хотів вивчати бізнес. І змарнував півтора року свого життя на MBA. Це була величезна, колосальна помилка! Я зробив це у 18 років і просто втратив час. Сьогодні я сказав би собі 18-річному: друже, піди й здобудь фах у чомусь, що тобі справді подобається. Бізнес — це прикладна дисципліна. Здобудь профільну освіту, опануй сферу, яка тобі до душі, а вже потім вивчай бізнес. Це не може бути твоєю першою освітою.
Чи були у вас такі моменти? Що б ви сказали собі 18-річному?
В.Л.: Я порадив би собі більше мріяти. Тому що ми замало мріяли. Я починав ще за радянських часів. Тому було мало бажань, мало уяви. За освітою я фахівець із фінансів і кредиту. Просто тому, що мої друзі пішли на цю спеціальність, і я теж пішов. Тому що просто бракувало уяви.
А.С.: Скільки IT-фахівців було в Україні десять років тому? Можливо, кілька тисяч. А сьогодні їх 150 тисяч. Це індустрія вартістю 7 мільярдів доларів. Де вони навчалися? Ніде! Вони вчилися вдома за комп’ютерами, тому що мали величезну мотивацію. Невже справді потрібно п’ять років сидіти в університеті? У цьому контексті мені дуже подобається одна ілюстрація з The Wall Street Journal: у класі сидять діти, у яких замість голів — лампочки. А за вчительським столом сидить учитель, у якого замість голови — свічка. Багато в чому це відображає нашу реальність: застарілі, доісторичні методи викладання, які просто не відповідають тому, як мислять діти.
В.Л.: У мене запитання трохи не за темою. Ви патріот Одеси?
А.С.: Ми купуємо чи продаємо? (сміється)
В.Л.: Я бував у різних середовищах — у Києві, Львові, Одесі — і саме Одесу не можу пояснити. У культурному сенсі там усе дуже незвично.
Коли я бачу вас у Києві, ви нагадуєте мені рядок із пісні Стінга «…Be yourself no matter what they say» («Залишайся собою, що б там не казали», Englishman in New York). Як ви почуваєтеся, працюючи на різних ринках?
А.С.: Дякую, мені подобається це запитання. Якщо говорити про Одесу, це дуже замкнене на собі місто. Одеське середовище вкрай неохоче приймає чужинців. Ми бачимо, що відбувається з мерами та губернаторами, — вони просто не приживаються. Нав’язати Одесі когось ззовні дуже складно. З погляду бізнесу тут також є свої особливості. Якщо ти навчився працювати з одеситами й заробляти разом із ними, то зможеш заробити будь-де у світі. Вони зосереджені не лише на тому, щоб заробити гроші, а й на тому, як саме їх заробити. Це люди з дуже комерційним мисленням.
Чому, наприклад, в Одесі Майдан був майже неможливим і чому так мало людей вірили, що він може відбутися? Тому що менталітет комерційний: «Ага, отже, я туди піду — і що далі? А раптом завтра все зміниться й мене ще в чомусь звинуватять? Краще зачекаю». І так думає все місто. Про політиків будь-якого штибу. Тому хто до нас із мечем прийде — ми в нього цей меч купимо (сміється). Навесні 2014 року місто було на межі відокремлення, як Донецьк і Луганськ. Імовірність цього була дуже високою. До правоохоронців і чиновників приходили люди, показували їм папки й казали: хлопці, скоро настане час, коли вам потрібно буде просто нічого не робити. Просто тихо сидіть — і все буде добре. Те, що місто зрештою схилилося на український бік, було величезним везінням і заслугою невеликої кількості людей. Тоді ніхто нічого не розумів. Ніхто не знав, що буде за тиждень чи місяць. Був момент розгубленості. Щойно стався Донецьк, а перед тим — Крим.
Ніхто не знав, чи стане краще, чи гірше. Усі знали, що Росія — велика країна із сильною армією, економікою, зарплатами й пенсіями. І дехто щиро думав, що, можливо, там нам буде краще. В Одесі є склад зброї з величезною кількістю автоматів Калашникова, пістолетів і боєприпасів. І весь цей об’єкт охороняли лише кілька людей.
Я пам’ятаю момент, коли свідомі одесити пішли охороняти такі об’єкти, озброївшись мисливськими рушницями, які тільки змогли знайти. Така самооборона відіграла величезну позитивну роль для міста. Я дуже вдячний усім людям, які це робили. Сьогодні всі розуміють, що відбувається. А тоді це було величезним знаком питання. Сьогодні місто розвивається. Одеситам знадобився час, щоб переорієнтуватися із заможних російських туристів на українців, поляків тощо. Це було дуже складно. Усі звикли до іншого. Тепер потрібно конкурувати за масового туриста, за гостя, який повертатиметься знову, пропонуючи йому найкраще.
В.Л.: Чому ви вирішили відкрити власний ресторан?
А.С.: Багато років я, по суті, сидів у порту як доглядач. Усі думають, що порт — це суцільна морська романтика: дивишся на чайок, море, кораблики, а в сусідньому кабінеті співає Утьосов. Насправді я сидів у кабінеті з видом на склад мінеральних добрив — пилюка, навколо купи іржавого металобрухту. Згодом мені це набридло. Я прийшов до брата й сказав: слухай, давай створимо місце, де ми зможемо зустрічати гостей, нормально їсти й спілкуватися. Так народився ресторан Fratelli.
Ми будували його самі. У нас не було ні керівників, ні партнерів — усе робили власноруч. Ми з дружиною Діаною займалися дизайном і всім іншим. Коли в нас виникла ця ідея, усі знали, що найкращим ресторатором у цій сфері був Сергій Гусовський. Я його не знав, але поїхав до Києва, познайомився й сказав: у нас є ресторан, приїдьте подивитися, можливо, погодитеся ним керувати. Він погодився подивитися.
Отже, вони приїхали до Одеси й оглянули приміщення. Сергій сказав: «Місце хороше. Потрібно вкласти в нього, скажімо, 100 доларів». Я відповів: «Сергію, я розумію, що ви зі столиці й усе таке, але ми планували вкласти 30, ну максимум 40 доларів. Адже це вже діючий грецький ресторан — звідки 100?» Він сказав: «Робіть як хочете, але за менше ніж 100 я не зможу зробити те, чого ви прагнете». Ми почухали потилиці й вирішили робити ресторан самостійно.
А коли витратили на нього 180 доларів, подивилися один одному в очі й подумали, що Сергій таки щось розуміє й справді мав рацію. Але тоді вже було якось незручно йому телефонувати. Ми витратили вдвічі більше, ніж оцінював Сергій, — звісно, через брак досвіду. Я намагаюся спиратися на думки авторитетних людей, і думка Гусовського була для мене важливою.
Після цього я кілька разів запрошував його до ресторану — на відкриття й просто в гості. Він жодного разу не приїхав. Минув рік. Одного дня я зайшов до ресторану й побачив, що Гусовський спокійно сидить за столиком і вечеряє. Без дзвінка, без попередження. Я почувався як учасник МастерШеф — сидів і чекав. А потім, приблизно опівночі, отримав повідомлення: «Андрію, мої компліменти. У тебе вийшло». Для мене це була найважливіша похвала, яку тільки можна уявити. Я запам’ятав її на все життя.
В.Л.: У нас обох надзвичайно насичені графіки. На що у вас протягом тижня йде найбільше енергії?
А.С.: Поки я думаю, можна переадресувати це запитання вам?
В.Л.: Дуже багато енергії йшло на вибудовування ефективної взаємодії. Це важливо, але досить часто налагодити її було складно. Різні управлінські культури, неприйняття різних форм спілкування, різний рівень глибини аргументації та, зрештою, спосіб формулювання завдання чи рішення. Уміння «слухати й справді чути» прийшло з часом. Одного разу в мене виник конфлікт з австрійським керівником. Він, безперечно, був розумною й дуже досвідченою людиною, але справжнім солдафоном: «Буде саме так, як я сказав: айн-цвай-драй — крапка!» Не одразу, але з часом я знайшов із ним спільну мову, перейшовши на максимально конкретні аргументи в такому самому стилі «айн-цвай-драй», — і все почало працювати…
Протягом багатьох років мені також було складно позбутися поганої звички сприймати незгоду з моєю точкою зору як незгоду зі мною особисто. На це витрачалася величезна кількість енергії. Зрештою правило «Нічого особистого, лише бізнес!» значно покращило моє професійне життя. Звісно, усе змінилося, коли постало питання про моє можливе призначення до Національного банку.
А.С.: Ви шкодуєте, що не пішли до Національного банку?
В.Л.: Коли цього не сталося, у мене почався дуже щасливий період у Raiffeisen: стосунки з акціонерами стали зовсім іншими, а банк перебував у дуже хорошому стані. До речі, запитання до вас: чи хотіли б ви працювати в міжнародній компанії з величезною кількістю процедур, але водночас і з головним офісом? Чи увійшли б ви в цей світ процедур?
А.С.: Це справді чудове запитання. Я часто ставлю його собі, тому що працюю з транснаціональними корпораціями. Мене захоплює масштаб того, що можна реалізувати за допомогою їхніх ресурсів. Візьміть будь-яку велику корпорацію: колосальні ресурси, колосальні зв’язки, мережі по всьому світу, масштаб проєктів. Мене значно менше мотивує власна особиста вигода, ніж масштаб проєктів, які я міг би реалізувати з такими ресурсами.
Те, що доведеться перед кимось звітувати, — велике питання. Чи був би я готовий перед кимось звітувати після стількох років самостійної роботи? Але досвід партнерства в мене є, хоча ці відносини й не були настільки ієрархічними. Наведу реальний приклад із Cargill. Наш контракт із ними — це 900 сторінок англійського тексту. Коли ми вели переговори, більшість пунктів викликали бажання запитати: «Ви серйозно? Більшість того, на чому ви наполягаєте, ніколи не станеться!» Ми погодилися на більшість їхніх вимог, тому що були впевнені: нічого з цього ніколи не відбудеться. І що ви думаєте? На момент запуску термінала 30% усіх цих ситуацій справді сталися! І ми почухали потилиці й сказали: «Так, хлопці, за 157 років ви таки дечого навчилися». Тут те саме: так, це бюрократично, це повільно, але коли механізм уже запущено, він працює десятиліттями.
В.Л.: Якщо ви не проти працювати в корпоративній системі, можливо, наступний крок — державне управління?
А.С.: Не зовсім. Там стільки бруду й інтриг…
В.Л.: Ви пам’ятаєте першу людину, яку звільнили?
А.С.: Так. Я звільнив будівельника — дуже неприємного чоловіка, який обманював мене на одному невеликому проєкті. Це було неймовірно складно й емоційно виснажливо. Я пам’ятаю, де це сталося, як саме, коли, у що всі були вдягнені. Мабуть, це один із тих рідкісних випадків, які я пам’ятаю до найменших деталей. Мені було 19 чи 20 років.
В.Л.: А я пам’ятаю жахливий процес скорочення персоналу банку з 20 тисяч до 8 тисяч людей. Лише за кілька років — мінус 12 тисяч працівників. Емоційно цей досвід затьмарює практично все інше, що я пережив. Також надзвичайно складно звільняти друзів. Адже на роботі з’являються друзі. Загалом це не обов’язково добре, але дружні стосунки все одно виникають.
А.С.: Наскільки я розумію, ви любили свою роботу. А що для вас любов?
В.Л.: Якщо до всього підходити з любов’ю, це відразу відчувається. Навіть у банківській справі. Робити щось із любов’ю — велике задоволення. Я не згоден із думкою, що наради — це нудно. Іноді люди напружені, агресивні або не мають віри… Я рідко бачив, щоб люди досягали успіху в такому стані, тому завжди — точніше, часто — втручаюся в процес, перепитую, переоцінюю: а ми справді хочемо це робити? Те саме запитання я ставлю й собі. Зазвичай за формальними KPI завжди є щось більше, і дуже часто це — ВАШІ КЛІЄНТИ. Вони цінують, коли щось робиться з любов’ю. Проведу паралель: я трохи граю рок-н-рол. Ти відчуваєш за спиною підтримку своєї групи, і по-справжньому починаєш грати лише тоді, коли всі люблять цю музику.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter