ЕДГАР ВІННИЦЬКИЙ: «Бути, чути, не поспішати»

Автор: Світлана Павлянчина

Медіадослідниця, журналістка

ЕДГАР ВІННИЦЬКИЙ: «Бути, чути, не поспішати»

Едгар Вінницький / Фото з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Едгар Вінницький

Дата народження: 5 червня 1994 року

Місце народження: Київ, Україна

Професія: поет, музикант

Едгар Вінницький — сучасний український поет і музикант. Вільний артист. TEDx-спікер. Учасник шоу «Голос країни». Автор руху ПОКОЛІННЯ ВІДКРИТИХ ЛЮДЕЙ. У липні вийшла його дев’ята за рахунком книга — збірка віршів «Їй».

«Перший пролив — не для пиття. Він змиває пил. Дає листу прокинутися…» Так починається наша розмова. Вмикається диктофон, камера ледь вловлює світло. Ми сидимо в тиші. Чай ще не налитий — проте вже щось відбувається.

«Перший пролив — як передмова до бесіди: миємо чай, — каже Едгар. І в цьому простому жесті, майже побутовому, чується ритуал без пафосу, сенс без декорацій. — Зараз у піалі — срібна габа, світлий улун. У ньому те, що допомагає бачити паузу між думкою та дією. Бувають реакції-автоматизми, а буває можливість обрати: долучатися чи спостерігати. Чай навчає цієї паузи. Він не змушує, а пропонує. Він мені як напарник. Іноді ми сидимо вдвох — я та він — і цього достатньо».

Світлана Павлянчина: І щоб почути чай…

Едгар Вінницький: Потрібно… припинити кричати. Тобто кава, цукор — це оркестр на максимум. А чай — це тиха, майже прозора мелодія. Щоб її почути, треба трохи замовкнути всередині. Поганого чаю немає взагалі. І хорошого — теж немає. Мені здається, що добре й погано — це єдиний шлях. Як чашка чаю, яку п’єш не тому, що вона ідеальна, а тому, що ти тут, і вона теж.

БОГ

Хорошо и плохо —

Из единой почвы.

Я не верю в Бога,

Знаю его — точно.

Судорожны клики

В интернета стиле —

Множество религий

Люди наплодили…

Сбились все со счета,

Правдой обладая.

Я вот некрещенный —

Бога наблюдаю…

И всему есть место

В бесконечной сути.

Бог — не слово. Вместо —

Можно слово «студень».

Можно Бытием

Называть начать.

Ну а тот, кто нем, —

Может промолчать.

Это слышно тоже,

Правда, не ушами.

Как красиво, Боже,

Мы тобой дышали!

Каждой каплей детства,

Растворяясь в танце,

Помнили про средство,

Творящее пространство.

Благодарность — это

Чистая молитва.

Так внутри поэта

Пропадает битва.

Нет места, где нет Бога,

Вселенной Бытия…

Слова — малы, убоги,

Их можно потерять…

За формами, цветами,

За смыслами — порог.

Порог переступая —

Есть миг. И это — Бог…

С. П.: Як гадаєш, чому люди продовжують слухати вірші — в епоху рілсів і нескінченного гортання?

Е. В.: Гадаю, тому що істина завжди виражалася через людей, просто в різних формах. У різні часи, іншими голосами, але — одним способом. Я не роблю вигляд, що хочу наздогнати швидкість. Я не намагаюся бути «актуальним», просто даю віршам йти своїм шляхом. Якщо вони живі — доберуться. Форма знайде їх сама.

С. П.: Що відбувається, коли ти пишеш? Чи є у цього процесу структура? Ти сам знаєш, що буде далі?

Е. В.: Я знаходжу щось на зразок золотої середини. Кожен вірш, який я пишу, — це перший. І останній. Я ніколи не знаю, чи буде наступний. Він просто з’являється. Треба спробувати прожити стан, з якого він прийшов. Бо поетичні стани — це не думки, це простір. Вони ширші, ніж звичне сприйняття, ніж наше розуміння.

С. П.: У момент читання ти більше з собою чи з тими, хто слухає?

Е. В.: Я дуже радію, коли бачу, що мене слухають. Коли можу зустрітися поглядом — і з цього погляду зрозуміти: почуто, прийнято, зачепило. І, думаю, мені приємніше, ніж їм. І ще важливим паливом є інтерес. Без нього техніка може бути гарною, але не живою.

С. П.: То виходить, вірші для тебе — спосіб схопити невловиме?

Е. В.: Так. Це спосіб рухатися по тонкому контуру. Адже вірші — це мистецтво у світі, де переплітаються час і простір. Вони починаються, дихають, закінчуються. Як маршрут. Як імпульс. Як танок, в якому ти не ловиш рівновагу, — ти в ньому. Ти і є рівновага.

С. П.: А у дитинстві тебе зачаровували вірші?

Е. В.: У певному сенсі — так. Мій дідусь, Гарік, писав вірші. Єдина людина в нашій родині, яка це робила. Це була його внутрішня таємниця, його особливість. І, знаєш, те, як він прожив свою поезію, — це й гарно, й трагічно. Все життя він пропрацював у друкарні, друкував чужі книжки — і жодного разу не надрукував свої.

С. П.: Як сцена з кіно…

Е. В.: Саме так. Іноді я думаю: як це можливо — все життя працювати з чужими словами і жодного разу не дати світу свої? Я навіть не встиг поставити йому це запитання. Це мовчання між нами — воно тепер звучить у мені. І наймістичніше, що я почав писати вірші вже після його смерті. До цього були тільки спроби — один-два тексти.

С. П.: Ти відчуваєш, що здатність до створення віршів — це щось успадковане?

Е. В.: Так. Я гадаю, це щось на зразок генного налаштування. Але не на риму — на сприйняття. Уміння чути не зміст слова, а його фонетику, його вібрацію. Немов ти вимикаєш зміст, як вимикаєш текст у MP3-файлі, і просто чуєш звук. А потім — підбираєш до нього інше звучання, на дотик, на слух. Не риму — спорідненість. І коли ти так слухаєш світ, вірші приходять самі.

С. П.: А якщо не приходять? Ти можеш змусити себе писати?

Е. В.: Ніколи. Мені здається, поезія починається там, де закінчується техніка. Я можу щось придумати, але якщо воно не ллється — це не вірш. Це вправа. Тому кожен вірш для мене — перший і останній. Я не знаю, чи буде наступний. Але знаю, що не можу і не мушу робити це за розкладом.

С. П.: А якщо людина любить слухати вірші, але не пише? Це інше сприйняття?

Е. В.: Це — інше почуття. Це — серце, що слухає. І воно анітрохи не менш поетичне. Просто один переводить мовчання у слова, а інший вміє чути в словах мовчання.

С. П.: Ти кажеш, що перший вірш прийшов не як текст, а як хвиля. Яким було це відчуття?

Е. В.: Це ніби ти нічого не робив — а потім раптом хтось відкрив вікно у голові. І пішов вітер. Ти наче просто їхав у метро, думав про п’єсу, а потім — рядок. Не ти його вигадав. Він прийшов. Я почав писати не тому, що хотів бути поетом. А тому, що не зміг не написати.

С. П.: А як виглядала сцена, яку ти собі уявляв?

Е. В.: На сцені — два будинки. Дві сім’ї. Два новорічні столи. Один — з ікрою та фужерами, інший — з чайником і мандаринами. Світло вимикається. І ти бачиш не лише людей, а й різницю в тиші. Це був план для п’єси. Але він почав говорити ритмом. І замість сцен я почав писати вірші.

С. П.: Тобто перший вірш — це була п’єса, яка переодяглася в поезію?

Е. В.: Точно. Я хотів просто розмітити простір. Зробити нарис, схему. А врешті — текст почав дихати. Ти не пишеш вірш — ти ловиш, як він сам з тобою трапляється. Це не ти створюєш. Це він тебе знаходить.

С. П.: І це надихнуло писати далі?

Е. В.: Навпаки. Це так вразило, що я кілька років не міг написати наступне. Коли ти раптом відкриваєш у собі якусь силу — майже надздібність — ти боїшся зробити гірше. Я знав: там було щось справжнє. І якщо я спробую це повторити механічно — може вийти підробка. Тому я чекав, поки знову піде хвиля. Не робив із себе поета. Просто слухав, коли всередині почне звучати. Поезія, як я її відчуваю, — це щось кругле, м’яке, плинне. Не форма, а подих. І ти просто намагаєшся не збити його крок.

С. П.: Ти починав з акторства. Що для тебе означала школа перевтілення — і чому в якийсь момент ти вирішив вийти з цієї ролі? Що стало переломним моментом: розчарування, відкриття чи нове визнання себе?

Е. В.: Мені це подобалося. Бути актором — це такий спосіб бути в світі. Але потім я зрозумів: Едгар — це теж персонаж. І в цьому усвідомленні є щось майже шаолінське. Життя вело мене якимись своїми маршрутами, через досвід, який неможливо було оминути, щоб зрозуміти суть. Щоб зіграти когось іншого — потрібно спочатку зрозуміти, хто взагалі грає себе. Це глибинна історія. Я пройшов через мрію бути головним, бути красивим на сцені, отримувати оплески. Але в якийсь момент почав бачити, як виглядає ця обгортка з боку, почав помічати, як виглядає театр як виробництво. І паралельно вийшов на вулицю — з гітарою, з голосом.

С. П.: Але ж це не зовсім сцена. Не зал, не прожектор.

Е. В.: А навіщо мені дві пари очей, якщо я можу дивитися лише в одну? Я однаково дивлюся на одну людину. Або на явище. Буває, стоїш перед людьми, читаєш вірші — і вони всі знають, що це не просто зустріч. Вони прокинулися на світанку, викликали таксі, приїхали до моря, просто щоб бути. Це і є священне. Більша частина моїх виступів відбувалася поза афішами, анонсами. Тисячі таких вечорів. Сьогодні. Зараз.

С. П.: Ти кажеш, люди живуть «свою картинку». А ти? Ти режисер своєї? Або художник? А може, актор у чужій постановці?

Е. В.: Точно не дворецький (сміється). Я створюю цю картинку. І водночас не знаю, що буде далі. Як коли читаєш вірш: ти начебто знаєш, і водночас не знаєш. І в цьому немає суперечності — в цьому багатовимірність.

С. П.: Чи можна осягнути іншу людину? Хоча б близьку. Приміром, свою дружину.

Е. В.: Катя — незбагненна! Знаєш, я можу намагатися її запам’ятати. Але тоді я створюю проєкцію. Я думаю: «Ага, вона ось така». І розраховую, що вона такою і буде. Але минає час — і раптом вона вже інша. А можу просто бути з нею зараз. Бути поруч, не втручаючись. Не ставити запитань, не говорити: «Ось так краще». Бо втручання — це вже насильство. А ось змішування — це інше. Я собі часто нагадую: «Не втручайся, але змішуйся».

С. П.: А як ти зрозумів, що саме Катя — твоя? Це було випадково чи навпаки — дуже точно?

Е. В.: Я гадаю, це було рішення. Просте, усвідомлене. Я взагалі люблю простоту, тому що ускладнень у житті вистачає. Ми зустрілися на іншому рівні. За глибиною уваги один до одного це було щось особливе. Ми вже 4 роки разом. Це ніби небагато, але за внутрішнім відчуттям — ніби ціле життя. Коли вона прийшла, інші люди почали відпливати з мого життя. Я ще якийсь час боровся з собою, але Катя своєю жіночою мудрістю зуміла дати зрозуміти: вона мене обрала. І це «обрала» було сказано не голосом, а сутністю. Мені здається, коли жінка обирає — це щось грандіозне. Вона обирає не словами, а чуттям. Серед усіх — один. Це про точність. Про впізнавання.

С. П.: А що змінила Катя?

Е. В.: Все. Вона — як мишка. Тихо, але впевнено увійшла. Я був вітром. Сьогодні — туди. Завтра — сюди. Квартири, міста, сюжети. З нею в будинку з’явилися двері, виник лад. Припинилася каламутність.

С. П.: Ти сказав, ніби знав, що у вас буде дочка?

Е. В.: Так. Ще до того, як ми зрозуміли, що у нас буде дитина, — я вже знав, що це буде донька. І навіть написав їй пісню. Просто так. Пишу й розумію: це не для Каті. Це — для неї.

Открываются двери, как я раньше не знал.

Невозможно поверить: в жизнь так плавно заходит она.

Заплывает неспешно, наполняя теплом.

Дорогая, конечно, моя жизнь — теперь твой дом.

Ты пришла, хаос нарушив, внутри и снаружи.

Твой свет оставил вечный след.

Твой свет — истинный рассвет.

Твой свет, ничего не поменяв,

Помог увидеть мне меня.

С. П.: Як звуть доньку?

Е. В.: Міріада.

С. П.: Яке неймовірне ім’я…

Е. В.: Воно прийшло до Каті задовго до її появи. Тоді ми були самі наче діти. До війни, до всього цього. Просто гралися. І ось якось на пероні Катя каже: «Слухай, а чому нікого не звуть Міріадою?» І все. Воно просто встало. Немов завжди було з нами.

С. П.: «Їй» — твій свіжий збірник. Звучить як присвята. Кому він адресований, і звідки в тобі народилася ця книга?

Е. В.: Це для мене щось зовсім новеньке… бо це — любовна лірика. Це вірші, які я писав Каті. Більша частина з них ніколи не публікувалася і не буде. У цьому її цінність. Вона така… як любовні записки. На початку книги так і написано: «Без змісту і передмов», просто — про те, як кохання відбувається. Кожен вірш — моїм почерком. Ніби гортаєш живі записки. Я реально такі пишу Каті. Це наш світ. І частина цього світу — в цій книзі. В інших збірках перед кожним віршем був QR-код: можна було сканувати і слухати. Такий, знаєш, вайб діджитал, неокласика. Тут — повна протилежність. Я пішов у бік справжнього. Сам робив дизайн, ілюстрації. Я їх малював від руки. Щоб дихало.

С. П.: Де в Одесі ти дихаєш вільно? Де тобі добре?

Е. В.: Мені добре в нашій домівці. Мені затишно, якщо я сам зараз затишний. Я думав, що для мене важливе море. Але зараз… зараз так не думаю. Воно не завжди мені подобається, але іноді — дуже. Я розпізнав цю красу. Як у Бродського: «Приехать к морю не в сезон, помимо матерьяльных выгод, имеет тот еще резон — что это временный, но выход за скобки года…»

С. П.: Ти народився в Києві. Переїзд до Одеси — це свідомий вибір?

Е. В.: Цілковито. Дуже конкретний. Я був в інших містах, жив у них. І в якийсь момент було обрано Одесу. Не тому, що «завжди мріяв» або «завжди любив». Навпаки — не був готовий до цієї простоти. Коли в мені «розчинився» актор, тоді я, мабуть, і відчув готовність прийняти простоту цього міста. До того мені ближче був Київ або Львів — ось ця естетика. А Одеса — вона ж проста.

С. П.: Простота — це й є суть Одеси?

Е. В.: Гадаю, що так. Це вміння дивитися на людину поза її ролями, статусами та образами. Ким би я не був, ким би не був таксист — ми можемо поговорити. Просто. Швидко. Як люди. Це Одеса. Ти не встиг вдягти маску, а розмова вже відбулася.

С. П.: Ти говорив про світ вільних людей. Про покоління відкритих. Що для тебе є свободою? Це можливість піти? Або залишитися?

Е. В.: Свобода — це складна річ. Глибока. Піти? Куди піти? Ти нікуди не підеш. Ти ж тут. Це не про втечу. Не про те, щоб закінчити стосунки або життя. Це щось зовсім інше. У мене навіть є текст на цю тему. Хочеш — прочитаю?

СВОБОДА

Один раз на водопое

Было слишком хорошо.

И, не выдержав покоя,

У зверей там спор зашел…

Демагогию вели

Из изящных оборотов.

Обсуждали, как могли:

Есть ли в выборе свобода?

Есть ли выбор, или мы —

Следствие причин всего-то?

На полемику взаймы

Променяли тишь и воду.

«Мы вольны!» — рычали рыси,

В тьму агрессии упав,

Безмятежностью и высью

Свою жизнь не искупав.

«Нет свободы, все рабы!» —

Ржали циники-гиены.

Про ответственность забыв,

Упивались своим пленом.

Цапля наслаждалась мирно

Бытием за гранью знаний.

И невовлеченность, видно,

Вызвала волну цунами.

Ее мир разрушить дабы,

У зверей поднялся кипиш:

«Поднимая одну лапу,

Ты вторую не поднимешь!

Так что выбор — не свобода,

Разве что отчасти, малость!..»

Цапле — не было заботы.

Та — в безмолвии осталась…

Рык и вой, оскал искрится!

Каждого тогда задело

Нежелание спорить птицы.

Цапля — взмах, и улетела…

Распри понемногу стихли.

Ясна правда без замеров —

Все консенсуса достигли,

Когда кто-то стал примером.

Вдох и выдох, выдох, вдох…

Спор к свободе — непригоден.

От себя свободен кто,

Тот — воистину свободен.

Це про те, що іноді мудрість — у незалученості. У свободі від необхідності бути правим. Вільний той, хто не сперечається. Той, кому не потрібно доводити, що він вільний.

С. П.: Ти говориш так, ніби всередині тебе хтось спостерігає. Хто він — цей спостерігач?

Е. В.: Мені іноді здається, що моє «я» — це мов рій бджіл. Начебто одна сутність. Але якщо спробувати знайти центр — його немає. Ти малюєш коло — і хочеш вказати на середину: «Ось я». Але там порожньо. Там нікого немає. Є тільки той, хто спостерігає за цим роєм. І цей спостерігач запитує: «Я хочу бути правим чи щасливим?» І ось це запитання — воно найсправжнісіньке. Тому що з нього все починається.

С. П.: Здається, що тобі байдуже, що про тебе думають інші. А насправді це так?

Е. В.: Ти знаєш, це ж цікава річ. Насправді — всім байдуже, що про них думають. Бо у нас немає органу, яким можна відчути, що хтось про тебе думає. Ми не можемо це сприйняти безпосередньо.

С. П.: Ти відчуваєш, що твоя творчість впливає на щось більше, ніж просто твоє життя?

Е. В.: Гадаю, ми всі — маленькі крапельки у величезному механізмі. Але саме в цьому і є сенс. Я щось роблю — і ніби передаю естафету далі. Необов’язково бачити результат. Але якщо мій крок хоч трохи допомагає рухатися людству — внутрішньо, не зовні — це вже величезна цінність. Це якось пов’язано з еволюцією — не лише тіл, але й свідомості.

С. П.: Ти відчуваєш час як потік, в якому ми просто рухаємося, або як простір, через який рухається саме людство?

Е. В.: Мені ближче друге. Ми не просто живемо в часі, ми вплітаємося в нього. Він проходить крізь нас, як світло крізь скло. І кожна іскра — це шанс щось перетворити. Навіть зустріч — це вже крок. Навіть те, що дитина, якій ти передаєш щось важливе, візьме з собою менше шкідливого і більше доброго.

С. П.: Чого ти більше боїшся — смерті як кінця чи як втрати присутності в житті інших?

Е. В.: Смерть — вона ж обов’язково станеться. Гарантовано. Єдина подія, в якій ти точно візьмеш участь. Зараз, мені здається, взагалі особливий час. Ми про це думаємо. Можливо, й не думали б, якби жили в інший час. А зараз — думаємо. Кожен день.

С. П.: Який звук для тебе — музика без нот?

Е. В.: Гарне запитання. Я ось розмірковував з приводу тиші у своєму житті, що тишу вже не можна почути, її можна тільки не почути. Тобто, якщо ти чуєш, ти чуєш свої думки про тишу. Аби почути тишу, треба стати нею. І тоді будь-який звук — частина симфонії сьогодення.

С. П.: Коли ти відчуваєш себе по-справжньому вільним?

Е. В.: У сьогоденні. Зараз.

С. П.: Ти казав, що релігія відволікає. Що ти мав на увазі?

Е. В.: Релігія — це не погано. Це спроба повторно з’єднатися. Проте іноді вона стає не ясністю, а опіумом. У Нігматулліна є рядок: «Господи, можно я сниму икону, чтобы лучше видеть?» Все залежить від тебе. Просто пам’ятай: Царство Небесне не прийде помітним чином. Воно всередині. Бог любить однаково всіх, і кожен у нього особливий. Саме тому у кожного свій унікальний шлях.

С. П.: Свідомість реалізується через твої дії? І саме так відбувається пізнання себе?

Е. В.: Так. Саме через живе, уважне перебування тут. Через присутність. І що більше я присутній у своїх діях, то ясніше розумію, хто я. Я починаю відчувати, що я не окремий. Що все — єдине. Я вірю в живий контакт. Вірю, що світ постійно зі мною розмовляє.

С. П.: Що для тебе «підказки світу»? Як ти їх чуєш?

Е. В.: Це дуже просто. Якщо я на щось звернув увагу, значить, у мене вже є запит, я просто ще не знаю, який. Але якщо я щось помітив у цьому хаосі реальності — це не випадково. Це моя підсвідомість відгукнулася. Я починаю туди дивитися. Чому саме це? І тоді починається розгортання.

С. П.: А що робити, коли зовсім нестерпно? Як пройти через це і вийти живим?

Е. В.: Це дивно, але сьогодні вранці, перед виходом, в мені раптом почав звучати мій власний вірш. І я зрозумів: він не мій. Він просто є. Він приходить, коли потрібно. І я подумав, що хочу його прочитати. Називається «Родина облаков».

РОДИНА ОБЛАКОВ

Родина облаков — гор вершины,

Тысячелетние гребни волн могучих.

О наболевшем иди, расскажи им,

Они обиды переплавят на тучи.

К небу близко, на земле ногами

Стой и впитывай их покой.

Чутко слушают, с виду — камень,

Напоминают, кто ты такой…

Горы эти не ищут славы,

Они каждому ее дарят.

Окунаются в море — плавно,

Горы — сами в тебя ныряют.

В этой мерности время плотное,

Миг, растянутый на века.

Море каменное — не водное…

Здесь рождаются облака.

С. П.: Як ти розумієш цей текст? Що ти в ньому почув сьогодні?

Е. В.: Щоби народжувати легкість — потрібно бути горою. Бути тим, хто дає висоту, хто здатний стояти міцно. І тоді в тобі народжуються хмари — надії, простір, подих. Але для цього потрібно змінити швидкість. Перейти в той вимір, де час не вислизає, а розкривається. Там ти бачиш: твоє життя — це гребінь хвилі. І кожен рух — мікродія еволюції. Нічого не складно — в моменті. Складність — властивість нашої розумової конструкції. Вона з’являється, коли ми починаємо «накручувати». А момент — простий. Зовсім простий.

С. П.: Що робити, коли боляче або страшно?

Е. В.: Бути. Саме зараз. Робити те, що можеш. Максимально щиро. Не тікати. І головне — не «сачкувати», не уникати того, що в твоїх силах. Бо якщо ти можеш щось зробити — зроби. А якщо не зробиш — будеш шкодувати. Чому не робиш? Бо уявляєш, що буде потім, і потім, і ще. Але ж цього ще немає. Є зараз. І якщо дієш — сама дія стає цінністю. Не результат. Не вигода. А саме дія як прояв життя.