ФІЛОСОФ АНАТОЛІЙ АХУТІН: про «інтелектуального Франкенштейна», смерть суб’єкта і кінець постмодерну

Анатолій Ахутін / YouTube

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Анатолій Ахутін

Дата народження: 11 вересня 1940 року

Професія: філософ, фахівець у галузі історії науки, філософії науки, історії філософії, культурології

Чи виявиться провальним проєкт Бога під назвою «людина»? Як налаштованість на пізнання і могутність змінили світову культуру? Чи здатна людина перетворитися на одну з деталей винайденої нею машини? Чи не може штучний інтелект мати ознаки картезіанського суб’єкта? Як постмодерністська Європа виявила значущість культурних відмінностей?

Про це та багато іншого ви дізнаєтеся з ексклюзивного інтерв’ю філософа Анатолія Ахутіна нашому виданню. У попередньому інтерв’ю ми говорили про своєрідну війну «двох культур» — культури, що стверджує людину в її гідності, і «культури» нігілістичної, що заперечує цю гідність. А що як перекласти це протистояння мовою науки й технологій? Адже багатьом вони видаються своєрідною антитезою культури…

Анатолій Ахутін: Пропоную виходити з широкого трактування поняття «культура», до якого входить і наука як її частина. І тоді ми можемо говорити ще про одне поняття — «культурна епоха». Наприклад, європейську історію уявімо як низку відомих культурних епох — Античність, Середньовіччя, Новий час, або Модерн. Культурна епоха — це щось цілісне. І всередині цієї цілісності протиставлення науки і культури виглядає абсурдним.

Приміром, Новий час — це «поворотний час» європейської культури, найважливішою подією якого стала наукова революція, народження сучасної науки як такої. І з самого початку вона була не стільки просто наукою, скільки цивілізаторською «науко-технікою». У її філософських засадах ми можемо розрізнити три компоненти: декартівські сумніви і засади наукової методології, але також і волю до технічної могутності, яка, згідно з Френсісом Беконом, дає наукове пізнання.

Те, що ми називаємо технічним прогресом, якраз і є процесом дедалі більшого зростання людської могутності: ми літаємо в космос, перемагаємо раніше невиліковні хвороби, коригуємо генетику тварин і рослин, і навіть намагаємося створити штучний інтелект, який конкурує з нашим власним. Результатом цієї метафізичної революції стала ще й третя подія: поділ світу на «природний» (поза і незалежно від людини) і людський, суб’єктивний, гуманітарний.

Розвиток — прогрес — пішов переважно за беконівським сценарієм. Наука як форма сумніву нас надихає значно менше, ніж зростання могутності. А от зв’язка наукового пізнання з технічною могутністю, що виникла у Новий час, змінила всю європейську культуру, надавши їй характер всесвітньої. Звичайно, ця всесвітність насамперед технологічна. Інтернет, ШІ, смартфони, комп’ютери досягають кінцевих споживачів у найвіддаленіших куточках світу, оминаючи культурні бар’єри та політичні розбіжності. Символічні самі назви: «інтер-нет», WWW — «всесвітня павутина».

Також, починаючи з Нового часу, ми отримали поділ природничо-наукової та гуманітарної сфер, чого ні Античність, ні Середньовіччя не знали. Все, що відноситься до культури, до нашої суб’єктивності, — музеї, консерваторії, література, кіно — все це називаємо культурою у власному (вузькому) сенсі. Саме її здебільшого має на увазі сучасна людина, коли вимовляє слово «культура». Але чи розуміємо ми, що це за явище?

Раніше в рамках однієї локації, наприклад у храмовій літургії, ми мали все це в нерозчленованій єдності: архітектуру, спів, музику, живопис, поезію та філософію — у форматі богослов’я. Що змінилося? Якби людина із Середньовіччя опинилася в сучасному концертному залі, вона б вирішила, що його відвідувачі збожеволіли: вони не моляться, не беруть участі в містерії, а просто сидять і слухають музику, яка пробуджує їхню сентиментальність. Те саме стосується музеїв та картинних галерей.

У нашому суспільстві ця «культура», сфера піднесеного й прекрасного, стала свого роду секулярною релігією. У цій сфері людина відгороджується від науково-технічного, політичного, етичного світу. У «храмі» культури вона знаходить абстрактний світ із вигинами своєї психології, своїх смаків, своїх біографій, подорожніх нотаток, із дозвільними рефлексіями, авторськими фільмами, концертними залами, виставками, книжковими фестивалями… Людині, яка так розуміє «культуру», здається, що «науко-техніка», політика, етичні катастрофи залишаються за стінами. Їй важко помітити, що ці стіни наскрізь проникні.

Сьогодні світові ЗМІ мало не щодня звітують про нові успіхи штучного інтелекту. Тоді як ще у Декарта ми знаходимо трактат «Людина», де йдеться про «людину-машину». Просто тому, що наукове — об’єктивне, поза і незалежне від людини — пізнання чого б то не було, в тому числі й людини, може пізнати її, тільки уявивши як машину.

Задовго до наших часів Декарт ставить запитання: як відрізнити людину-робота від живої людини? Тобто саму цю проблему було породжено логікою Модерну від самого його початку. Сьогодні, коли ми розмовляємо зі штучним інтелектом «на рівних», вона для нас, як і раніше, є актуальною. Нагадаю, що картезіанська концепція передбачала, що суб’єкт самосвідомості й мислення — річ «непростяжна» (безтілесна) — відокремлена від тіла — речі «простяжної». Однак та сама свідомість («душа»), взята як предмет наукового пізнання, має бути представлена як об’єкт, як машина.

Такий парадокс: ШІ замінює людину з мисленням і свідомістю, а це заміщення виробляє сам заміщений суб’єкт. Це означає: тільки там, де цей суб’єкт картезіанської свідомості — до будь-яких ШІ — довів роботу своєї свідомості та мислення до механічного автоматизму, він може бути успішно замінений машиною. Як це і було протягом всієї історії техніки. Якщо ШІ пише вірші, які не відрізняються від творів поетів, це говорить про те, що поети заздалегідь зробили своє мистецтво досить алгоритмічним.

Можна згадати роман М. Шеллі «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» (1818). Винахідник змушений був знищити своє творіння, побоюючись страшних наслідків його могутності. Так званий ШІ часто вселяє такий же страх своїм творцям. Людина-винахідник по-різному і всебічно вбудовується у світ своєї техніки, яку сама й створила.

Чи не виявиться пророчим фільм Чарлі Чапліна «Нові часи», в якому людина, що створила техніку, вбудовується у неї як одна з деталей? Чи вступаємо ми у світ постгуманізму, у світ кіберлюдей і техногомінідів, невідомо ким (чим) ухвалених рішень?.. Словом, ким є «кібернетес» (керманич. — гр.) у нашому цілком кібернетичному світі?

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

Коли говорять про «смерть суб’єкта», передбачається, що межі між суб’єктом та об’єктом більше не існує, оскільки людина не є унікальним індивідуумом і єдиним можливим носієм особистісного типу свідомості. Але насправді ми маємо справу з тим самим суб’єктом, просто в іншій його якості. Коли нам кажуть «Бог помер» або «суб’єкт помер», слід запитати: «Який саме Бог, який саме суб’єкт?»

Наприклад, коли я читаю книгу Томаса Манна, мене не цікавить, хто такий Томас Манн, мені цікаве життя Леверкюна або Йосипа, життя тексту саме по собі. У цьому сенсі суб’єкт Томас Манн, який створив цю книгу (тобто герой роману із серії «Життя видатних людей»), для мене давно помер, а його текст продовжує жити без нього.

Аналогія, сподіваюся, зрозуміла: чи може ШІ продовжити існування після смерті свого творця? Технічна могутність, набута людиною шляхом методичного пізнання та втілення пов’язаних сил природи в сили техніки, — це все ще могутність тільки його — беконіанського й картезіанського Суб’єкта. У ШІ він-суб’єкт стикається з самим собою-об’єктом.

У будь-якому випадку ми з вами продовжуємо жити в цій — науково-технічній — парадигмі, і вона не завершена. Проблема ШІ — це вже не лише філософська проблема, а проблема вибору кожного. Ти можеш чинити так, як тобі підказує штучний інтелект, твій духівник, політичний лідер, харизматична кінозірка… У будь-якому випадку слід пам’ятати про те, що це ти вирішив їх послухатися, і за наслідки свого вчинку відповідатимеш саме ти.

У порівнянні з епохою Середньовіччя тут нічого не змінилося. Ти прийшов до храму, помолився, вступив у контакт з вищими силами, але це жодним чином не знімає з тебе особистої відповідальності чи провини. Різниця лише в тому, що в сучасному світі замість одного Бога ми отримали цілу низку «богів», і всі вони щось радять, диктують, змушують, переконують… Вони надають масу приводів, щоб людина впала в ілюзію вільного вибору і відмовилася від власної гідності, але, на відміну від тоталітарних практик, зробила це добровільно.

Ви відмовляєтеся від гідності, коли делегуєте своє суверенне рішення — рекламі, маркетингу, харизматичному лідеру або штучному інтелекту, інформаційним трендам і популярним блогерам у соціальних мережах. Таким чином ці два поняття — гідність і відповідальність — виявляються взаємопов’язаними між собою. У «поворотні часи» ці основи нашої людяності проходять випробування на міцність. І ми не повинні допустити, щоб наша гідність і відповідальність зламалися.

Huxley: Яка з культурних епох особисто вам світоглядно ближча?

А. А.: Сучасність. Бо це ера, коли всі попередні епохи присутні тією чи іншою мірою. Я займаюся філософією, а у філософії для мене немає минулого. Це означає, що в моїх думках абсолютно рівноправно живуть ідеї Платона, Арістотеля, Аквіната, Декарта, Лейбніца… Філософія — це всі вони разом, а не якась «ексклюзивна» сучасна філософська практика.

Ви знаєте, що я належав до «школи діалогу» Володимира Біблера, який розвивав філософію діалогу та уявлення про філософію як про діалог культур, логічних культур, тобто можна сказати — діалог епохальних розумів. Для нього філософія як така існує лише там, де певним чином присутні всі філософії.

Отже, всі культури, незалежно від того, в яких «точках» вони починалися, не припиняють спілкуватися одна з одною. Саме це спілкування і становить суть сучасної культури. Можливо, вони спілкуються прямо зараз, в якихось своїх прихованих від наших очей таємних початках. Навіть на постмодерн можна подивитися через перспективу або відсутність перспективи такого діалогу.

Слід визнати, що, так чи інакше, постмодерн як культурна епоха на сьогодні майже завершився. Є один великий твір, який, на мій погляд, втілює всі його досягнення одночасно. Це «Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей» під редакцією Барбари Кассен. Це дивовижний постмодерністський шедевр. Слова, які, здавалося б, позначають одні й ті ж поняття, насправді виявляються неперекладними.

У «Словнику філософій» вони розростаються, мов грибниця, — подібно до ризоми Жиля Делеза: англійською, французькою, українською, російською, азербайджанською, санскритом… Якщо коротко підсумувати, цей словник дав остаточну філософську формулу постмодерну: ми бачимо те, що посіло місце традиційних для європейської філософії пошуків єдності, — відмінності виявилися для неї не менш, а можливо, навіть більш значущими.

Європа постала перед нами як дивовижний полікультурний феномен. Тут, окрім християнської, розвивалася арабська культура. Тут існували культурні епохи, що не зводилися одна до одної, як-от Античність і Середньовіччя. Новий час, про який ми говорили вище, — це теж зовсім інша епоха, яка перебуває зі світом і людиною в особливих відносинах. Вона винаходить ідею прогресу, яка була невідома попереднім культурним епохам. Тобто там, де раніше були безперервність та нерозривна єдність, постмодернізм виявив значно складніші відносини. І все ж постмодернізм закінчився.

Це сталося саме тоді, коли ми потрапили, умовно кажучи, з «теорії» у «практику» — в ситуацію «поля бою», в якій постмодерністу мислити дуже некомфортно. Тут починають працювати інші філософські імпульси. Гідність і відповідальність, участь і вчинок — це, на жаль, не тема постмодернізму.

Причому ці теми зараз надзвичайно масштабуються, бо людство живе не просто в різних країнах та культурах, а на єдиній для всіх і не такій вже великій території земної кулі. Хочемо ми того чи ні, але фактично технологічно, енергетично, фінансово, інформаційно ми всі вже пов’язані. Це вимагає уявлення про якусь нову цілісність, нову філософськість, орієнтовану на переосмислення «першооснов» і «першопочатків».

Ми змушені повертатися до них, тому що нігілізму, який штовхає нас у прірву «ніщо», потрібно протиставити «щось». Чому протиборство «ніщо» і «щось» філософськи значуще? На мову теології це запитання можна перекласти так: чи може взагалі статися, що проєкт створеного Богом людського світу виявиться провальним? Ми знаємо, що одного разу Бог стер з лиця землі практично все людство, наславши на нього потоп. Врятувалися лише мешканці Ноєвого ковчега. Це вже сталося одного разу — і хто дасть гарантію, що завтра щось подібне не повториться?

Необов’язково якимось містично-есхатологічним способом. Ліквідацію людства може почати будь-яка випадкова космічна, тектонічна або кліматична подія. Як нам існувати в нескінченному Всесвіті, для якого наше зникнення взагалі не матиме жодних наслідків? Як нам існувати в глобальному світі — не тільки в науково-технічному, а й культурному сенсі? Адже кожна культура — це різні, екзистенційно й розумово успішні способи людини бути людиною.

Huxley: Анатолію Валеріановичу, дайте пораду: як у ці непрості «поворотні часи» залишитися людиною?

А. А.: Якби ж знати, що це означає. Адже в людині є все. Вона може бути такою, як російські кати зі своїми катувальними шокерами і пакетами на голову, а може бути такою, як незламаний ними Ігор Козловський. Тут працює проста заповідь лікарів: не нашкодь. Ані іншим, ані собі.

Краще поміркувати про те, що я тут всіляко підкреслював, — про поняття гідності. Мені вже 85 років, і я знаю, що зберегти гідність, тобто те, що колись називалося честю, що корениться у твоїй невід’ємній свободі, а саме — відповідальне авторство свого буття, — в людському світі дійсно дуже нелегко. Можу сказати лише одне: не варто розраховувати тільки на себе.

Ніхто не знає своїх сил, та й зламати тебе — багато зусиль не треба. Проте ось я знаходжу спільноту, для якої гідність людини — не порожній звук, спільноту, яка створюється в події, справедливо названій нею «революцією гідності», спільноту, для якої боротьба за свою гідність має екзистенційну силу (тобто «бути чи не бути»). Добре, якщо пощастить приєднатися до неї, бути солідарним з нею за будь-яких обставин.

Ну і, кінець кінцем, не варто ухилятися від відповідальності, мовляв «від мене нічого не залежить, воно само якось зрештою владнається». Ні, тут все залежить тільки від кожного з нас. Жодні надприродні сили не зобов’язані автоматично нас рятувати. Жодних природних сил справедливості, гуманізму та доброти у природі не існує. Але навіть якщо вони й існують, вони не зроблять нічого без нашого розуму, волі та зусиль.