ФАНТАСТИЧНИЙ ТАНДЕМ: Генрі Лайон Олді про структуру реальності та передбачення майбутнього
Дмитро Громов та Олег Ладиженський / facebook.com
Генрі Лайон Олді — колективний псевдонім письменницького тандему Дмитра Громова та Олега Ладиженського. Нещодавно вони стали першими в історії українськими авторами, номінованими на престижну премію BSFA Awards, яку присуджує Британська асоціація наукової фантастики.
Редакція нашого альманаху не могла пройти повз таку безпрецедентну подію. Пропонуємо вам серію публікацій, у яких два видатні письменники-фантасти розмірковують про можливе й неможливе, про природу творчості, про майбутнє України та світу.
ХТО ТАКИЙ ГЕНРІ ЛАЙОН ОЛДІ
Перш ніж передати слово «дволикому» Генрі Лайону Олді, познайомимо вас трохи з цим унікальним фантастичним тандемом.
Генрі Лайон Олді народився далекого 1990 року як результат творчої спілки письменників-фантастів із Харкова — Дмитра Громова та Олега Ладиженського. Здається, що їм вдалося розв’язати одвічну суперечку «фізиків» і «ліриків», яку творча інтелеганція розпочала ще в 60-ті роки. Річ у тім, що Громов — людина науки, інженер-хімік за фахом, а Ладиженський має безпосередній стосунок до мистецтва, він театральний режисер.
Жанр наукової фантастики став тим полем, на якому зустрілися талановитий «фізик» із талановитим «ліриком», породивши, на читацьке задоволення, десятки захопливих творів, де наука подекуди є сусідкою фентезі та містики.
Зараз на рахунку Генрі Лайона Олді більше ніж 60 оригінальних книг. А разом з усіма перевиданнями та перекладами іншими мовами — понад 280, загальним накладом близько 2 млн примірників.
Нещодавно науково-фантастичне оповідання Громова й Ладиженського «Невідомий художник» було номіновано на премію BSFA в категорії «Найкращий переклад фантастики короткої форми». Твір розповідає про російське вторгнення в Україну, зародження технології штучного інтелекту та важливість мистецтва.
Спочатку він був створений для антології The Digital Aesthete («Цифровий естет») і перекладений англійською мовою редактором Алексом Шварцманом. На пострадянському просторі це, судячи з усього, перший випадок номінації на головну англомовну премію світу в галузі наукової фантастики.
Завдяки Громову і Ладиженському голос України та української культури став більш чутним в усьому світі. Отже, передаємо слово чудовому письменникові Генрі Лайону Олді, який в особі Олега та Дмитра стане учасником інтерв’ю для нашого альманаху.
БІНОКУЛЯРНИЙ ЗІР ТАНДЕМУ «ФІЗИКА» Й «ЛІРИКА»
Олег: Разом ми працюємо 34 роки. За цей час ми не посварилися й не вбили один одного. Коли ми вирішили займатися спільною творчістю, Дмитро вже був автором низки оповідань і повістей. Я ж був зайнятий переважно драматургією та поезією, але також мав досвід прозових мініатюр.
Ми читали твори одне одного, критикували, сперечалися і одного разу вирішили спробувати писати разом. Звісно, певний час ми призвичаювалися один до одного — два різні характери, темпераменти, склади мислення!
У результаті ми дійшли висновку, що амбіції — це не головне. Тобто геть неважливо, хто написав той самий рядок, який увійде в кінцевий варіант тексту. Ми навчилися відбирати для книжок найкраще. Власне, ми хлопці театральні, а в театрі заведено чинити так, як краще для вистави.
Якщо акторові треба в мізансцені відійти назад і стати невидимим — він відходить та стає невидимим. Коли ми це зрозуміли, всі наші суперечки трансформувалися в обговорення. У підсумку виходить якийсь текст у загальній стилістиці.
Крім того, Олді — це не просто сума Громова і Ладиженського. Бінокулярний зір, погляд на світ із двох різних точок дає якусь нову, третю якість. Коли ми періодично пишемо нарізно, у нас виходять зовсім інші тексти — за стилістикою, за підходами і навіть за ідеями.
Дмитро: Зараз у нас дійсно не буває настільки серйозних суперечок, які траплялися спочатку. У нас є спільне завдання — як зробити кращим конкретний епізод. Зазвичай у нас є генеральний план твору, ми завжди знаємо, чим він закінчиться. Але потрапити з пункту А в пункт Б можна різними шляхами, і ось вони вже є предметом нашого обговорення.
До творчого тандему ми йшли довго… Далекого 1978 року я приніс до харківської літературної студії, де Олег уже давно займався, своє оповідання. Ми познайомилися, але дружби, а тим більше спільного авторства, довго не виникало.
Кожен вступив до свого інституту, і ми припинили відвідувати студію. Знову ми зустрілися вже на заняттях у школі карате, де Олег був помічником інструктора. Знайомство відновилося, я дізнався, що, крім усього іншого, Олег — театральний режисер, і в нього є своя студія.
Я запропонував йому до постановки одну свою п’єсу для театру. Це була фантастика з усіма її класичним атрибутами — іншопланетянами, космічними кораблями, викраденнями… Олег тоді п’єсу прочитав, але ставити її не став. І, як я тепер розумію, правильно зробив. Зате я надовго затримався в його студії як актор.
Спортивні тренування і театральна творчість нас згуртували, у нас з’явилася ідея спробувати писати удвох. Я — технар, Олег — гуманітарій. У нас спільні інтереси, але водночас різна освіта, ерудиція, різні темпераменти та навіть смаки.
І це чудово, бо ми доповнюємо одне одного. Якби ми були однаковими, не було б сенсу писати у співавторстві.
БОЙОВІ МИСТЕЦТВА: ПРОРИВ У СФЕРУ ДУХУ
Олег: Ми понад 40 років займаємося різними видами єдиноборств. До карате можна приплюсувати дзюдо й фехтування на шаблях — у мене, на шпазі — у Дмитра.
У нашій харківській спільноті є 80-річні «ветерани», порівняно з якими 45-річні — просто хлопчаки. І ці люди володіють великою силою духу й продовжують займатися карате попри обмежені фізичні можливості.
Так само, як і всі харків’яни, наші «ветерани» були ошелешені війною. Але досвід тренувань завдовжки в кілька десятків років допоміг і досі допомагає фізично та психологічно пережити найважчі дні.
У заняттях східними єдиноборствами практично неможливо відокремити фізичний аспект від духовного. Наприклад, нормальній людині вранці ніколи не хочеться займатися зарядкою. Але ти встаєш і все одно починаєш це робити. Безумовно, джерело такого вольового рішення перебуває у сфері духу.
В екстремальних або творчих ситуаціях цей досвід часом безцінний. Звісно, ми не могли пройти повз нього в нашій літературній творчості.
У нас є роман «Месія очищає диск», написаний на матеріалі Китаю XV століття. Природно, що там присутні й знаменитий монастир Шаолінь, і бойові ченці. Є романи «Короп і Дракон» та «Дракон і Короп» про альтернативну японську історію кінця XVII століття, де фігурують самураї, гейші й ченці.
У Харкові 90-х років минулого століття й одночасно в Японії XV–XVI століть відбуваються події роману «Ноперапон, або За образом і подобою». Тож ми нерідко звертаємося до нашого досвіду бойових мистецтв у літературі і в житті. Для нас це одне з джерел енергії та ідей.
Дмитро: Нас часто запитують, як наші багаторічні заняття східними єдиноборствами впливають на нашу творчість. У нас є романи, де бойові мистецтва є сюжетоутворювальним елементом.
Крім того, в різних героях присутні різні «шматочки» нас. Їм не обов’язково бути на сто відсотків нами — вони можуть бути гіршими, кращими або взагалі іншими. Зрозуміло, що герой — це не банальний зліпок з автора, а якась композитна особистість. У ній є й випадкові, і навмисно вигадані риси, і щось від наших знайомих. Але неодмінно — щось від нас.
Давно помічено, що літературний герой не «оживає», якщо в ньому хоча б частково не відбивається автор. Це справедливо буквально для будь-якого персонажа — позитивного, негативного, головного чи епізодичного.
Умовно кажучи, якщо в героя не вдихнути душу — він не «оживе». А крім наших з Олегом, ніяких інших, як ви розумієте, у нас немає — ми ж не Господь Бог! Тому героям передаються й деякі наші якості, наше захоплення бойовими мистецтвами, а часом настрій і фізичні риси.
ЩОДО ПРОГНОСТИЧНОЇ ФУНКЦІЇ ФАНТАСТИКИ
Олег: На мій погляд, прогностична функція фантастики надто перебільшена. Це свого роду легенда. Коли Жуль Верн описував підводний човен, ідея підводного човна вже була. Він просто екстраполював її в майбутнє. Точнісінько так само ідея літальних апаратів важчих за повітря існувала до винаходу літаків.
Фантасти не передбачають майбутнє. Наприклад, інтернет ніхто не передбачив, хоча ідея «всепланетного інформаторію» була. Але з одним суттєвим застереженням: про те, що значна частина життя людей переміститься у віртуальний простір, ніхто не говорив доти, доки це переміщення реально не почалося.
Коли письменник-фантаст моделює майбутнє, він лише додумує до кінця наявні тенденції, викладаючи їх у художній формі. Відомо, що вся європейська міфологія за тисячі років існування так і не спромоглася вигадати таку «фантастичну» тварину, як кенгуру, доки її не було виявлено в Австралії.
Тобто не можна вигадати те, про що ти не маєш хоча б хоч деякого уявлення. Чому, наприклад, останні років 10–15 був популярний постапокаліпсис? Звідки така тяга до картин післявоєнної розрухи й випаленої землі, по якій бігають Божевільні Макси та мутанти?
Бо загроза переходу до постапокаліптичного світу цілком реальна, вона постійно витає в повітрі. Сьогодні ми підійшли до цього сценарію впритул. Не дай боже, щоб він реалізувався, але у будь-якої людини шансів його «вгадати» не менше, ніж у письменника-фантаста.
Дмитро: Ми можемо назвати цілу низку фантастичних творів, де було передбачено якісь реалії майбутнього. Вважається, що Артур Кларк передбачив, наприклад, стільниковий та супутниковий зв’язок. Але річ у тім, що супутники вже на той час запускалися і принципова можливість використовувати їх для зв’язку вже існувала.
Кларк, безумовно, молодець — він першим її озвучив. Та це не було якимось неймовірним візіонерським проривом. І так — у переважній більшості випадків.
Якщо взяти найкращі твори наукової фантастики і виокремити з усіх пророцтв те, що здійснилося або здійснюється, ми отримаємо в кращому разі 0,1%. І то лише тому, що, за статистикою ймовірності, роблячи прогнози, фантасти повинні іноді влучати в десятку.
ПРО СТРУКТУРНУ СХОЖІСТЬ РЕАЛЬНОСТІ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Олег: Якщо й є сенс говорити про прогнозування, то тільки щодо того «формату», в якому письменник працює над сюжетом. На конфлікті так чи інакше будується вся навколишня дійсність. У реальному світі конфлікту завжди передує якась подія, яка, розвиваючись, призводить до кульмінації та розв’язки.
Так само й двигуном будь-якого літературного сюжету є конфлікт. У сюжетній структурі завжди є експозиція, є ситуація, коли конфлікту немає і він тільки зароджується, є кульмінація тощо. Тобто в історії людства та історії нашого з вами життя ми легко можемо виявити певну структурну схожість.
Дмитро: Я гадаю, що літературний твір невипадково будується саме таким чином. Інтуїтивно чи навмисно, література завжди слідувала за життям, і в якийсь момент на ці структурні особливості літературного сюжету звернули увагу літературознавці й написали про це в підручниках.
Звідки б ще літературі все це взяти, якщо не з життя? Вона приречена на те, аби слідувати логіці розвитку життєвих конфліктів. Яких завгодно — від сімейних до геополітичних.
Можна подивитися з цього погляду і на конфлікт України з Росією. Очевидно, що з позиції сюжетної структури ми ще далекі від кульмінації. Ба більше, у цьому сюжеті ми з вами навіть не головні персонажі. Не кажучи вже про авторство…
Олег: Ми можемо тільки намагатися вгадати, чим завершаться історії в реальному світі. У них — відкритий фінал, і цілковито структура історичного сюжету відома лише Письменнику. Щодо зовнішніх історичних подій ми з вами хто завгодно — читачі, глядачі, актори, проте в будь-якому разі ми — не Він! Ми просто не бачимо всієї картини в цілому, нам не вистачає інформації.
Звичайно, у нас із Дмитром є певне уявлення про можливу кульмінацію і розв’язку цієї війни. Але навряд чи потрібно озвучувати його на широку аудиторію. Не тому що це таємниця, а тому що це занадто самовпевнено.
Ми бачимо світ, перебуваючи всередині всього лише одного «епізоду». Але тисячі людей на землі існують у своєму власному «епізоді». І роллю в ньому продиктований їхній погляд на світ, відмінний від нашого.
Кожна людина працює зі своєю свободою волі і своїм вибором виключно у своєму «епізоді».
Дмитро: Жоден герой не здатен заповнити весь сюжетний простір. У кожного конфлікту є «планувальник», автор, який задумує конфлікти ще до того, як вони почалися. Припускаю, що, крім Господа Бога, у російсько-української війни були ті, хто заздалегідь планував її кульмінацію та розв’язку.
Інша річ, що ці люди запросто можуть помилитися. Як відомо, жоден план ніколи повністю не втілюється так, як задумано. Тож вони могли абсолютно спокійно промахнутися. Причому не тільки в дрібницях, а й глобально.
ЩО БУДЕ, ЯКЩО ЗЛАМАТИ «КАРМІЧНИЙ КОМП’ЮТЕР»?
Дмитро: Давно відоме філософське припущення, що природа являє собою якусь вселенську розумну істоту, котра рефлекторно реагує на порушення людиною природних законів світобудови. Тому виникають різного роду соціальні та природні катастрофи. Цю ідею досить часто експлуатують автори фантастичних книжок і фільмів.
По суті, це практично те ж саме, що й Бог. Навіть якщо ми маємо справу зі знеособленими законами, порушення яких загрожує для нас різними неприємностями. Ідея живого й розумного Всесвіту цілком може виявитися не такою вже й фантастичною. Щоправда, як і у випадку з Богом, доказів цьому поки що немає.
Утім, немає доказів і того, що все якось інакше. На жаль, ці ідеї ніяк не стимулюють людство одуматися. Мабуть, йому потрібен сильніший стусан, аби усвідомити, що робити можна, а чого жодним чином ні.
Олег: У нашому романі «Месія очищає диск» ми теж віддали данину концепції розумного Всесвіту. Ми припустили, що існує закон карми, який є абсолютно «нелюдським». І він аж ніяк не відповідає нашим уявленням про добро та зло, кару та відплату.
А тепер уявімо, що в цей ідеальний механізм раптом потрапляє маленький «людський» камінчик. І людська мораль підриває зсередини закон, який був заснований на зовсім інших принципах мислення, вільних від наших емоцій або бажань.
У результаті закон карми починає тріщати по швах, а слідом за ним — і вся світобудова. І тоді потрібно очищати диск «вселенського комп’ютера», заново його форматувати.
ДИВИТИСЯ НА СВІТ ПІД ІНШИМ КУТОМ
Дмитро: Спробувати уявити собі нереальне — не єдина, але одна з можливих мотивацій письменника-фантаста. Придумати щось, що до тебе нікому не вдавалося, дуже складно, але принципово можливо. Наприклад, Чайна М’євіль зумів це зробити в рамках естетичної концепції свого роману «Останні дні нового Парижа».
Я підозрюю, що з ідеями сюжетів, фантастичних припущень, філософських, етичних та естетичних концепцій у літературі відбувається приблизно те саме, що і з нотами в музиці чи кольорами в живописі.
Музичних шедеврів набагато більше, ніж нот, а кількість літературних творів не вичерпується числом «вічних» сюжетів або літер в абетці.
Навіть якщо припустити, що комбінації в кінцевому підсумку вичерпні, все одно їх вистачить ще дуже надовго. Ті, хто полюбляє говорити, буцімто «все давно придумано за нас», роблять це або від незнання, або від лінощів, від звички користуватися чимось вторинним.
Олег: Варто додати, що фантастика для нас — це не самоціль, а інструмент. У нас немає завдання створити якусь фантастичну мудровану теорію, до якої раніше ніхто не додумався.
Навіть якщо ми розповідаємо про Китай XV століття або вирушаємо в далекий космос, ми однаково пишемо про сучасність, про те, що хвилює зараз, — іншого варіанту для нас не існує. Інакше навіщо взагалі потрібна фантастика?
Для нас цей жанр — можливість гранично загострити проблему, поглянути на неї під несподіваним кутом. Це спроба «розбудити» читача. Ми намагаємося запропонувати йому іншу оптику, через яку він ще не дивився на цей світ. Тому, наприклад, коли ти пишеш про Троянську війну, то розповідаєш про всі війни, які були до неї і після неї.
Раптово ти помічаєш, що Одіссею, коли він ішов воювати, було всього 18 років. Його вирвали з рідного дому, відірвали від новонародженого сина й молодої дружини. Це не був той навчений життям бородатий дядько, якого нам представляють у масовій культурі. Скажіть, чим він відрізнявся від сучасного мобілізованого?
Фантастичний сюжет про незвичайні пригоди та довгі мандри потрібен Гомеру для того, щоби читач «схаменувся». Аби він розпізнав у фантастичному щось знайоме, актуальне для нього і сказав: «Але ж справді все це правда, справді в житті все так і є!»
Тож фантастика — це не єдиний, але дуже ефективний інструмент, за допомогою якого людство може перевіряти на міцність основи свого існування.
ФАНТАСТИЧНА СВОБОДА!
Дмитро: Будь-які жанри мають певні творчі обмеження. Фантастика використовує ті самі прийоми та методи, що й будь-який інший вид літератури. Але плюс до цього вона робить наголос ще на один прийом — фантастичне припущення, яке суттєво збільшує ступінь авторської свободи.
Це головне, що відрізняє фантастику від будь-якого іншого типу літератури. При цьому новизна ідеї бажана, проте не обов’язкова. Можна взяти вже відоме припущення й оригінально його обіграти.
Наприклад, подорожі в часі описані в тисячах книжок. Та всі видатні твори на цю тему — абсолютно різні! Порівняйте хоча б «Машину часу» Веллса і «Кінець Вічності» Азімова. Одні описують подорож у часі з психологічних, інші — з соціальних, треті — з філософських позицій.
Основна ознака фантастики — сюжетоутворювальне фантастичне припущення. Але ми бачимо, що саме фантастичне припущення, сюжет, характер героїв тощо в рамках однієї й тієї самої ідеї подорожі в часі нескінченно варіативні — це найвищий ступінь свободи жанру.
Олег: Ця свобода призвела до того, що в історії світової літератури спостерігається неймовірна кількість фантастичних творів, число яких, напевно, неможливо навіть порахувати.
Скажімо, «Подорожі Гуллівера» Свіфта, тільки не в адаптованому для дітей, а повному варіанті, — що це, як не фантастика? А «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, «Шагренева шкіра» Бальзака або «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» Гофмана?
Фантастика — вона дуже різна, це ж широке поняття. Хоча власне наукова фантастика з’явилася досить пізно. До речі, знаєте, хто був одним із перших наукових фантастів? Сірано де Бержерак! У нього є роман про політ на Місяць і місячні цивілізації.
До висадки на Місяць американських космонавтів було дуже далеко, але фантастичне припущення щодо можливості такої події було зроблене Сірано в книжці «Інший світ, або держави та імперії Місяця» ще у XVII столітті.
ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ: «ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ»
Дмитро: Фантастика — річ дуже практична, вона має безпосередній стосунок до сьогодення. Дослідження, проведені серед топ-менеджменту провідних корпорацій світу, показали, що найуспішнішими є компанії, лідери яких захоплювалися в юності науковою фантастикою.
Китай не дуже давно усвідомив роль фантастичної літератури для розвитку економіки та науково-технічного прогресу. Слідом за американцями китайці виявили, що це взаємопов’язані речі. І хоча США, як і раніше, належать тут лаври першості, китайці дедалі більше приділяють увагу саме цьому жанру — аж до того, що впроваджують стимулюючі державні програми.
Коли ми з Олегом робимо фантастичне припущення, то враховуємо безліч різних чинників — біологічні дослідження, тренди в розвитку штучного інтелекту, соціальні наслідки технологічного прогресу тощо.
Наприклад, ми не можемо пройти повз такі важливі аспекти сучасності, як штучний інтелект і віртуалізація життя. У нас є ціла низка творів, де ми порушуємо тему ШІ.
Наше оповідання «Невідомий художник», що його висунуто на номінацію премії Британської асоціації наукової фантастики, — про штучний інтелект і війну, яка ведеться зараз проти України. В оповіданні «Майбутнє» ми розмірковуємо про перенесення життя у віртуал.
Нещодавно закінчили повість «Калі-Юга», де також досліджуємо тему систем штучного інтелекту й ройових дронів у російсько-українській війні. Природно, ШІ сьогодні у всіх на вустах, ця тема хвилює багатьох і, звісно, у нас щодо цього є свої припущення.
Усі, хто цікавиться штучним інтелектом, можуть відвідати наш сайт і познайомитися з нашим баченням цього явища.
Олег: Штучний інтелект — це тільки частина тих радикальних змін, які зараз відбуваються з людством. Ми навіть не помічаємо, як дедалі більша частка нашого життя йде у віртуал.
Для нас уже не такі важливі наше тіло, одяг, який ми носимо, та будинки, в яких ми мешкаємо. Досить оптимально підтримувати функції тіла, а жити можна де і як завгодно — віртуальна реальність це дозволяє. Якщо ця тенденція посилюватиметься, то у віртуал перейде 75% нашого функціонування. Людина поступово почне ототожнюватися з «чистим інтелектом», а не з тілесністю.
Наступний крок — навіть мінімальна підтримка цієї тілесності не потрібна, оскільки штучний інтелект змоделює нашу особистість згідно з даними в соцмережах і фіксацією реакцій на основні подразники.
У результаті ми отримаємо світ, що нагадує давньогрецьке царство мертвих, яким бродять безтілесні тіні. Тільки в античних міфах у цих тіней немає пам’яті, а в нашому випадку вся пам’ять зберігатиметься на хмарному сервері. Поки що віртуалізація життя є справою добровільного вибору. Наприклад, нас із Дмитром не цікавить віртуалізація творчості.
У нашому тандемі штучний інтелект — «третій зайвий», тому ми не застосовуємо ChatGPT. Я припускаю, що ШІ можна використовувати в деяких випадках як підсобний інструмент, але повністю передати йому творчу функцію — означає позбавити творчість будь-якого сенсу.
Нам це просто нецікаво. Ми вдаємося до чат-ботів хіба що під час створення мережевих обкладинок для електронних видань. І, відверто кажучи, якість їхньої роботи така, що доводиться все до досконалості «доводити напилком».
Творча співпраця зі ШІ небезпечна, бо у світовій судовій практиці вже є ціла низка процесів, пов’язаних із плагіатом. Коли автор-замовник сліпо довіряв ChatGPT, який за фактом не надто творчо використовував чужі ідеї.
ЗА МЕЖАМИ «МАГІЇ»
Дмитро: Коли ми працюємо, то періодично консультуємося з фахівцями. Самі, звісно, теж «копаємо», вивчаємо якісь концепції, статті, монографії тощо. Але потрібно розуміти, що хоч би як глибоко письменник занурювався в матеріал, він все одно поступатиметься професіоналу в одній конкретній галузі.
Завдання письменника в іншому — створити ілюзію достовірності. Ми всі фокусники, ілюзіоністи. Ми не запускаємо справжній космічний корабель, ми не створюємо справжній реактор, ми не використовуємо характеристики реального ШІ. Якби ми могли все це зробити в реальності світу, а не в реальності тексту, то наші відкриття вже давно працювали б на благо батьківщини.
Наші твори — це правдоподібна ілюзія, а не довідник для фахівців чи аматорів. Так, там не повинно бути відвертих ляпів з наукового погляду. Але головне — не їхня відсутність, а несподівані нюанси сюжету, концепції, вибору теми.
Фантастична концепція — це вигадана технологія, хоча вона й базується на якихось реальних знаннях. Ми працюємо в дуже широкому діапазоні: мінімум — з тим, що вже існує, максимум — з тим, що не існує, проте потенційно можливе.
Олег: Поняття «наукова фантастика» неймовірно широке. Це величезний масив знань, який нам пропонують різні науки — соціологія, історія, географія, антропологія, фізика, математика…
Це все, що перебуває за межами магічного допущення й фольклорного чаклунства. Чому найчастіше читач приймає наукову фантастику за фентезі, за магію?
У романі «Ойкумена» ми зробили припущення, що є люди, які здатні з матеріальної форми існування переходити у хвильову. Це дає «хвильовим людям» можливість виходу в космос безпосередньо, без космічного корабля.
Багато хто сприйняв цю ідею як фентезі. Хоча вона запозичена у Костянтина Ціолковського, котрий писав про «променисте людство». Таким людям, щоб жити в космосі, навіть планети не потрібні.
ЧИ МОЖЕ ТЕКСТ КЕРУВАТИ РЕАЛЬНІСТЮ?
Дмитро: Якось в романі «Нам тут жити», написаному у співавторстві з Андрієм Валентиновим (теж харків’янином), ми зробили певне фантастичне припущення… Одним із героїв роману є письменник, тексти якого втілюються в реальність.
Однак ми не уявляли, що самі можемо опинитися в ролі такого письменника. Роман «Нам тут жити» створювався з 1995 по 1998 рік. Наприкінці твору до Харкова вторгається колона танків з боку Бєлгорода.
На той час переважній більшості людей на планеті такий сценарій здавався абсолютно фантастичним. На жаль, наше фантастичне припущення виявилося пророчим.
Потім було ще кілька схожих випадків і вельми дивних збігів. Наприклад, у романі «Дайте їм померти» є епізод, коли окремі міста і навіть цілі регіони вражені таємничою хворобою. Люди раптом починають засинати просто посеред вулиці, на робочому місці, за кермом авто тощо. Жодних видимих причин у епідемії не виявляється. Через три тижні вона минає так само різко й безпричинно, як почалася.
Коли книжку вже було написано і вона пішла у видавництво, в одній із газет нам на очі потрапив невеличкий допис. У ньому йшлося про містечко на півночі Італії, де події розгорталися точнісінько як у романі. Начебто сюжет вкрали в нас.
Олег: Згаданий вище роман «Ойкумена» був написаний ще 2006 року. Там дії відбуваються в далекому космосі. Одна з планет відколюється від великої космічної держави й оголошує себе окремою республікою.
Сепаратистів намагаються повернути до складу держави військовим шляхом, але їх підтримує інша, потужна космічна цивілізація, яка виводить на орбіту планети, що збунтувалася, свій військовий флот. Увесь сюжет переповідати не буду, лише зазначу одну деталь — планета, про яку йдеться, з космосу вбачається як жовта-блакитна. Написано це було за вісім років до початку війни і за шістнадцять — до масованого вторгнення.
В «Ойкумені» космічна цивілізація опиняється на межі війни всіх з усіма, але тотальний конфлікт зривається через низку причин. Багато що в цьому романі має паралелі з нинішньою геополітичною реальністю на планеті Земля.
Дивні збіги дійсності з нашими припущеннями трапляються, але, гадаю, не варто висувати до письменника ті самі вимоги, що й до політолога. У фантастики інша функція. Навіть прогнози Жуля Верна далеко не всі здійснювалися.
Ніхто з людей, зокрема найпросунутіший та найінформованіший, не знає достеменно, що станеться в майбутньому. Звісно, як усі нормальні громадяни, ми намагаємося розмірковувати про війну в Україні і робити якісь висновки. Але публічно їх не озвучуємо.
Насамперед ми — письменники. Навіщо нам стояти в довгій черзі за хайпом разом із сотнями військових аналітиків, прогнозистів та політологів?
ЧИ МОЖЛИВЕ «НОВЕ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ»?
Дмитро: Існує досить популярна оцінка поточних подій, згідно з якою світ зсувається в «нове Середньовіччя», до «нової архаїки». Можливо, якоюсь мірою це дійсно так. Не можна не помітити, наприклад, що стосовно українців і власних громадян Росія діє за лекалами геть дикої архаїки.
Можна говорити, що в середньовічній парадигмі розвивається той же Іран. Однак я спостерігаю зараз і прямо протилежні процеси, щось на кшталт «нового Модерну». Тобто за майбутнє людства борються два абсолютно протилежні вектори розвитку. І мені здається, що прогресивна тенденція все ж таки переважає.
Не думаю, що мода на фентезі теж якось пов’язана з «новим Середньовіччям». Наукове фентезі — зовсім не нове явище. Це жанр, де загалом наукова картина світу сусідить з елементами магії та надприродними істотами.
Ми теж віддали данину такому гібридному жанру. Однак у популярності цього літературного прийому немає нічого, що говорило б про сповзання світу в Середньовіччя.
До речі, у першій половині XX століття, саме в епоху модерну, ми з вами бачимо народження найвидатніших зразків фентезі. Взяти хоча б «Володар перснів» Толкіна чи «Конан-варвар» Говарда.
Олег: Я взагалі вважаю помилковим визначати сучасність як «Середньовіччя». Усі жахи, які відбуваються на наших очах — від «м’ясних штурмів» до репресій, від нерішучості Європи до внутрішніх конфліктів у США, — усе це вже відбувалося у ХХ столітті.
Ми входимо у «нове ХХ століття», жахи якого набагато страшніші й масштабніші за жахи Середньовіччя.
МИ РЕФЛЕКСУЄМО ХХ СТОЛІТТЯ, ЯКЕ «НЕ ДО КІНЦЯ ЗРОЗУМІЛИ»
Олег: Але як письменники-фантасти, а не як політологи, ми можемо спробувати осмислити той шлях, яким рухається людство. Ми бачимо, що десятиліттями триває колосальна боротьба між глобалістами і прихильниками ідеї національних держав.
Перші наполягають на пріоритеті всесвітніх контролюючих організацій, умовних ООН, НАТО, Всесвітньої організації охорони здоров’я, але в новому форматі. Ще один важливий гравець — транснаціональні корпорації, які хочуть отримати більшу частку контролю, ніж національні держави. Під час епідемії ковіду ми бачили, як транснаціональні правила перекреслюють закони та конституції національних держав.
Наприклад, скасовують конституційне право на свободу переміщення — я не можу сісти в літак, бо в мене немає вакцинації, довідки. Але ми бачимо й зворотні приклади, коли національні держави проводять політику, наплювавши на транснаціональні корпорації та міжнаціональні домовленості.
Ця боротьба зараз у самому розпалі. До чого вона призведе? Я не впевнений, що виникне якийсь однорідний новий світовий порядок. Думаю, окремі країни можуть зсунутися вліво, інші — вправо. Яким буде баланс між глобальним і національним, зараз передбачити практично неможливо.
Єдине, що, ймовірно, варто уточнити: коли ми говоримо про національні держави, то маємо сприймати їх як політичну націю, а не як націю «по крові». Інакше ми прийдемо до тих жахів, які переживали в минулому столітті. Фактично ми з вами зараз заново рефлексуємо XX століття — ми його не до кінця зрозуміли!
Усі механізми стримувань і противаг, які були створені у ХХ столітті, сьогодні зазнали краху. Тому нам доведеться виконати цю роботу — переосмислити досвід минулого століття знову.
Дмитро: Я гадаю, що на виході з конфліктів ми отримаємо щось середнє, такий собі «мікс» із модифікованих національних держав і глобалістських структур. З’являться політичні, економічні, торговельні, військові союзи, які раніше здавалися неможливими.
Це будуть абсолютно нові конфігурації та домовленості, оскільки остаточну перемогу не зможе здобути ніхто — ані держави, ані глобалісти та корпорації. Ймовірно, зміниться роль великих міст і вони стануть більш суб’єктними. Сподіваюся, що подальший переділ світу відбуватиметься в стилі холодної, а не гарячої війни.
МІРКУВАТИ ПРО ПРИМИРЕННЯ З РОСІЄЮ ПЕРЕДЧАСНО
Дмитро: Уявіть, що ви потрапили в 1943 рік. Ви приїжджаєте в зруйнований Харків і ставите людям запитання: чи здатні ви пробачити німців? Я думаю, за одну таку фразу вас могли б убити. Але порушувати зараз питання про примирення з росіянами небезпечно зовсім не через це, а тому що слова, вимовлені невчасно, мають негативні наслідки.
Зараз триває війна, в якій українці хочуть перемогти. Будь-яка війна нелюдська за своєю природою. Якщо солдат в окопі буде замислюватися про прощення ворога, він сам загине і підведе свою країну. Чи зможе держчиновник або волонтер нормально допомагати бійцеві на фронті, якщо замислюватиметься про те саме?
Олег: Нам дуже важко прийняти, що війна виходить за рамки етики і людяності. Але, на жаль, це так. Тому війну не можна міряти етичною лінійкою, призначеною для мирного часу. Коли хижак нападає на жертву, вони обидва не замислюються про етичні категорії. Це дуже складні для «стандартної» інтерпретації теми.
Наприклад, що вважати українською перемогою? Можна говорити про вихід на межі 1991 року. Але я б запропонував ще й такий варіант нашої перемоги: ми не дали цій війні розлюднити й розділити нас, змогли відповісти на запитання, чому нам, таким різним, потрібно бути разом. Як сказано в Біблії: «Дім, розділений сам у собі, не встоїть». А нам важливо встояти.
«Разом» — я б запропонував саме це слово як основну метафору української перемоги. Якщо за результатами війни виникне якась нова ідеологія, здатна об’єднати всю Україну, ми перемогли!
Нам потрібна ідеологія, в основі якої лежить образ комфортного та безпечного майбутнього, де всім разом хочеться жити. Неможливо сконструювати бажане майбутнє, ґрунтуючись на ідеях і персонажах з минулого.
Як відомо, не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, проте можна двічі наступити на одні й ті самі граблі. Якщо ми не пройшли якийсь іспит історії, то будемо змушені його повторювати доти, доки не зможемо пройти.
