ФІЛОСОФ МАРИНА ПРЕПОТЕНСЬКА: філософський праксис у Парижі. Сінергія творчості
Марина Препотенська / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Марина Препотенська
Дата народження: 25 березня
Місце народження: Київ, Україна
Професія: філософ, письменниця, журналіст
Марина Препотенська, доктор філософських наук, запрошена професорка Сорбонни — Panthéon І, членкиня НСПУ, НСЖУ. Живе та працює в Парижі. Є засновницею і ведучою першого в Європі франко-українського кафе-філо (філософського кафе) та спільного із Літературним клубом Парижа проєкту «Люди-мультипотенціали». Авторка 11 книжок та більше сотні наукових статей. Членкиня бюро франко-української Асоціації Ukraine pour tous, Міжнародної асоціації філософського мистецтва (АФІ), Всесвітньої федерації поетів Poetas del Mundo. Голова французької філії НДІ українознавства КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Амбасадор від Франції в IDA (Міжнародний дипломатичний альянс), директорка французького представництва IDA та українсько-англійського видання Ambassador. Кореспондент журналу Ambassador та українського журналу «ЖІНКА» Лауреатка міжнародних конкурсів авторської пісні та поезії.
Зокрема:
- 2024 р. — 1-е місце Міжнародного фестивалю «Україна єднає світ» (голова журі — Ада Роговцева)
- Книга «еКОЛОгія душі» (2023 р.) — літературна премія НСПУ «Золота гілка каштана»
- 2025 р. — почесна медаль НСПУ «За служіння мистецтву»
Ми говоримо з Мариною про життя і мистецтво, про її радіоефіри, авторські пісні, про філософію, про Францію та про Париж, про кафе-філо й Сорбонну.
Андрій Костюченко: Найгучнішим вашим здобутком останнім часом є франко-українське філософське кафе, перше у Парижі та в Європі. Але почати хочу не з нього. Колись ви вели на українських радіо цикл авторських програм у прямому ефірі «Слова і люди» та «Контроверза». Що в них було найцікавішого? Що запам’яталося?
Марина Препотенська: У мене немає рейтингу найгучніших здобутків ані до, ані після переїзду до Франції. Головне для мене — залишитися собою, де б я не перебувала, знайти у собі сили, енергію займатися творчістю та консолідувати людей. Наше філософське кафе саме франко-українське, у нас завжди присутні французи, і ми проводимо зустрічі двома мовами — українською та французькою. Щиро дякую за згадку про радіо, для мене це був безцінний досвід публічності та відкриття унікальних співрозмовників. На програмі «Слова і люди» радіо «Культура», а нас тоді слухали українці з усіх західних діаспор, відбувалося таке жваве спілкування зі слухачами, що інколи навіть було складно дотримуватися провідного сюжету. Однак це вселяло наснагу та віру, що твоє слово почуте і що існує можливість єдності й полілогу українців світу.
На студії «Майдан» у програмі «Контроверза» ми говорили про життєві суперечності, і нам вдавалося занурюватися як у психологічні глибини, так і в філософське надбання. З часом сформувалася постійна публіка, що завжди є цінним для журналіста. Загалом прямі ефіри — це ще й уміння підібрати ключик до кожного гостя. Вважаю, це мене виховало у сенсі внутрішньої свободи та сенситивності. Велика подяка моїй наставниці у радіожурналістиці пані Наталі Маєвській. Паралельно я багато років працювала як професор кафедри філософії Київського політехнічного інституту, читала свої авторські курси в деяких інших вишах — викладала практичну й академічну риторику, антропологію та соціологію міста. Маю, до речі, авторський підручник «Риторика. 10 ключових тем», що витримав уже три наклади.
А. К.: Ви, пані Марино, є професором Сорбонни. Чим відрізняються філософська наука Франції та України? Наскільки французьке суспільство сьогодні цікавиться філософією?
М. П.: Так, певний час я була запрошеним професором-дослідником Сорбонни. А запрошення спеціалістів не з країн ЄС, на жаль, лімітовані контрактами. Мене запросив факультет мистецтв, у лабораторію, де вчені досліджували штучну й реальну природу міста. Моя докторська монографія «Homo Urbanus — людина мегаполісу» багато в чому перегукувалася із дослідницькими ідеями групи. А ще я робила для французьких колег доповіді-презентації про екоцид в Україні за часів війни, про історично-культурні традиції українців тощо.
У Сорбонні я отримала безцінний досвід та відчула це споконвічно французьке liberté — свободу наукової думки і творчості. Ця свобода реалізується, зокрема, у довірі до докторантів… Немає жорсткого контролю та нескінченних начиток дисциплін, як у нас. Люди мають тему дисертації, власні ідеї, працюють самостійно, переважно у бібліотеках, причому не тільки за ПК, а з паперовими архівами, книгами, першоджерелами. Періодично відвідують конференції та два рази на рік звітують. Зазначу, що у навчальному процесі тут неможливо уявити, щоб студент чи докторант «запозичив» у ШІ якийсь контент, а потім видав його за свій реферат чи курсову. Це був би нонсенс. Плагіат заборонено на 100%.
Окрім цього, в Європі дослідники, які мають вчений ступінь, власні книги і викладають в університетах, вважаються елітою суспільства й оточені повагою. До того ж, їхні досягнення досить вагомо монетизуються. Професори є водночас державними службовцями з усіма відповідними преференціями. Щодо філософії зауважу, що французьке суспільство не просто цікавиться філософією, воно її продукує. Філософія постмодернізму народилася безпосередньо тут. Я вже не кажу про велетнів минулого, як-от Руссо, Декарт, Вольтер, Монтень, Паскаль, і мислителів, відомих уже з нашої епохи, — Дерріда, Фуко, Бодріяр. Париж, можна сказати, дихає філософією. У місті раз на рік відбувається так звана «Ніч філософії» ЮНЕСКО, до неї долучаються тисячі шанувальників філософії, французів та гостей країни. До речі, ми зі своїм кафе-філо вже брали участь в одній з них.
А. К.: Ви поет. Чи підпускаєте поезію до своєї філософської діяльності?
М. П.: Для мене справжня поезія філософічна, а істинна філософія поетична. Бо поети, як і філософи, є пошукачами сенсів, тільки от викладають свої думки й почуття у ритмізованій формі. Своєю чергою, філософи споконвіку використовують художні засоби у своїх міркуваннях, зокрема — метафори. Згадаймо хоч б «ідолів розуму» Френсіса Бекона чи Блеза Паскаля, котрий описував людину як «мислячу тростину», або Джона Локка, який казав, що кожна новонароджена людина — це tabula rasa («чиста дошка»)… Це філософія, що підіймається до вершин художньої творчості. А ще я та мої слухачі полюбляємо поетичні декламації на заняттях.
А. К.: А тепер повернімось до вашого здобутку — українського кафе-філо у Парижі. Начебто, починалося усе з Сократа, з його бенкету, філософського, античного… І про Марка Соте розкажіть. Що це за формат? Хто приходить?
М. П.: Ви абсолютно праві щодо публічної філософії, яка насправді є більш прадавньою, ніж академічна — себто філософія в університетських стінах чи в академіях. Сократ, як відомо, транслював свої думки у діалогах під час прогулянок з учнями передмістями Афін. У Стародавній Греції традиційно зародився симпосій (філософська бесіда за трапезою) — прообраз майбутніх філософських кафе. У Давньому Римі, у термах, теж були спеціальні локації, де люди філософствували і розважалися при цьому співами, поезією. Пригадаймо й розвинуту у подальші століття традицію французьких салонів, де збиралися не лише художники, поети, музиканти, а й філософи. Ну і, зрештою, філософські кав’ярні.
Кафе-філо народилося у Парижі на початку 90-х років ХХ століття. Багато років поспіль філософи проводили зустрічі у «Кафе маяків» на площі Бастилії. Започаткував традицію Марк Соте — французький філософ, знавець Ніцше й прихильник публічної філософії та філософського консультування. Кафе-філо, власне, — це зустріч інтелігентної публіки для обговорення життєво важливих питань з опорою на ідеї філософії та інших гуманітарних сфер знань. Традиція філософських кафе давно поширилася світом. І сьогодні вони є в усіх великих містах майже на всіх континентах. Мені особисто, окрім Парижу, довелося вивчати досвід кафе-філо у Штутгарті — на батьківщині Гегеля: у підвалі квартири-музею філософа розташоване видатне німецьке кафе-філо, де панує їхня дисципліна, а також прискіпливість і чіткий розклад дискусій. Паризький проєкт почав матеріалізуватися у березні 2024-го.
Наше кафе-філо — не стільки запальна суперечка, скільки формат, близький до ток-шоу. Я і моя давня паризька подруга Ольга Лалажель, знавець східної філософії та перекладачка, ведемо зустрічі українською та французькою мовами. Окрім інтерактивного спілкування, в нас звучать поезії, пісні, музика, експонуються картини художників, але всі артефакти слугують розкриттю конкретної теми зустрічі. За ці два роки у нас склалася стабільна група: паризькі українці, які тут народилися чи живуть багато років, група біженців-українців і наші французькі друзі. Також беруть участь члени франко-українських асоціацій, приходять нові учасники. Приємно, що вже декілька медіа висвітлили нашу діяльність, і café-philho.ukr.paris набуває популярності.
А. К.: Ви докторка філософії. Що привело вас у цю науку? Гени? Гралися в дитинстві у філософів? І ще: філософія особисто для вас — наука, мистецтво чи творчість?
М. П.: Для мене філософія — і наука, і мистецтво, і творчість, і спосіб життя. Як я прийшла у філософію?.. Подібні наміри в мене були завжди. Я навіть хотіла вступати на філософський факультет, але тоді, за радянських часів, на філософський набирали переважно хлопців після армії. Тож я пішла на філологічний до Університету ім. Т. Г. Шевченка. Та згодом познайомилася з унікальними київськими філософами, зокрема із Назіпом Хамітовим, нині членкором Академії наук України. Під його впливом у мене знову спалахнув інтерес до філософії, особливо у публічному вимірі, у формах есею, філософського роману, філософської поезії, філософських медіапрограм. Себто я почала ментально й емоційно наближатися до такого вибору. А тут ще додалися складні життєві випробування… Саме після них філософія притягнула назавжди. Я почала викладати низку дисциплін на кафедрі філософії КПІ, писати кандидатську, а потім і докторську дисертації. Першу захищала в Інституті філософії, а другу — в Інституті освіти Академії наук України. Багато років провела зрештою в Інституті філософії серед дуже неординарних особистостей. Були цікаві лекції та дискусії, корисні й незабутні досі.
А. К.: Ви амбасадор від Франції, директорка французького представництва журналу Ambassador. Що це за видання?
М. П.: Журнал Ambassador — це трибуна IDA (Міжнародного дипломатичного альянсу). Альянс — дипломатична конгломерація, яка швидко набуває обертів, консолідує активних українців з усіх країн і стає дедалі більше популярною та вагомою у світі. На сторінках видання та на наших заходах ми презентуємо Україну як героїчну державу, як європейську країну з прадавніми культурними й дипломатичними традиціями. Ми — учасники засідань Європарламенту, наш журнал є у Ватикані та в амбасадах Європи. Має він і паперову, й онлайн-версію… Президент IDA і головний редактор — Ольга Фабицька, унікальна особистість та креативна лідерка з багатим життєвим досвідом.
А. К.: Ваші наукові дослідження стосуються, у тому числі, комунікативної філософії та психомовної корекції. Цікаво, у другій ви ближче до психолога чи до логопеда?
М. П.: Мої наукові дослідження стосуються тих сфер, які ви назвали, а ще й філософії та антропології міста. Щодо психомовної корекції, то вона базується на здобутках практичної психології, практичної риторики та акторської школи, яку я колись закінчила, а інколи дійсно використовуються техніки логопедії. А загалом психомовна корекція — це про риторичний імідж, про постановку голосу, культуру мови й чітку дикцію, про подолання аудиторного шоку, про публічні виступи, а також про комунікативні алгоритми ефективної комунікації в дискурсах діалогу, суперечки та конфлікту. Додам, що перед війною десь півтора року я працювала спічрайтером у відділі культури нашої мерії — готувала разом із молодими лідерами ребрендинг київських видатних місць, їхню презентацію: «Чорнобиль як туристична зона», «Новий Гідропарк», «Монмартр по-київськи» тощо.
А. К.: Філософія, поезія, а ще й авторська пісня. Що з цього підштовхує, що випереджає? Бо перемоги маєте за всіма напрямами…
М. П.: Я не рефлексую над запитанням, що саме підштовхує. Багато в чому це ірраціональний процес. Творення пісень, поезії, будь-яких художніх текстів для мене велика загадка. Натхнення, муза…Вона приходить, не питаючись, а потім знову йде у якісь портали. А філософія — це, мабуть, спосіб життя, нескінченний пошук сенсів, і я тішуся, що це відбувається у консолідації з такими самими пошукачами істини, як і я.
А. К.: Ваші вчителі… Хто або що надихає вас у такій безперечно багатоплановій роботі?
М. П.: Перш за все мене сформували мої батьки, світла їм пам’ять. Вони були прекрасні інтелігентні люди, надали чудове домашнє виховання в атмосфері безумовної любові. Я не дуже любила школу, хоча й відмінно вчилася. Зізнаюся, що взагалі не люблю дисциплінарні простори. Якийсь буремний дух, мабуть, і він мене сформував. Та, безсумнівно, творчість — єдиний простір абсолютної свободи. Мої вчителі ще — це книги й мандри. Я дуже рано почала мандрувати світом. Тож, звісно, це музеї, архітектура, а головне — люди. Моя власна родина, колеги по роботі, друзі, коло вчених, семінари, конференції, онлайн-зустрічі, концерти… Все це творить креативний егрегор і спонукає ділитися ним.
А. К.: І наостанок: що побажаєте собі і всім нам гарного й доброго?
М. П.: Насамперед я бажаю миру та здоров’я. Також бажаю усім бути самими собою і не боятися «розкидатися», себто займатися усім, що цікаво. До речі, мій другий паризький проєкт «Знайомтеся: люди-мультипотенціали» — якраз про тих, хто має декілька амплуа і реалізується в них професійно. Один із наших нещодавніх паризьких гостей проєкту, український письменник, спортсмен, чемпіон лицарських турнірів і мандрівник Юрій Грузін, сказав, що коли людина є мультипотенціалом і має декілька вимірів реалізації, можливо, вона й не стане знаменитою та дуже багатою, але точно — буде щасливою. І я бажаю цього всім нашим читачам.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
