КАРДІОХІРУРГ ІЛЛЯ ЄМЕЦЬ: «У медицині головне — хто ти є як людина»

Ілля Ємець / Світлина з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Ілля Ємець

Дата народження: 21 лютого 1956 року

Професія: кардіохірург

Ілля Ємець — кардіохірург, доктор медичних наук, професор, Заслужений лікар України, повний кавалер ордена «За заслуги», лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Двічі обіймав посаду міністра охорони здоров’я України. З 2003 до 2026 року — директор Державної установи «Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України». Наразі — головний науковий консультант Центру.

Серед найвизначніших здобутків Іллі Ємця — перша в Україні та на пострадянському просторі успішна операція на серці новонародженого у 1992 році, створення школи серцево-судинних хірургів для лікування вроджених вад серця у немовлят, врятовані тисячі дитячих життів. Крім того, Ємець є автором інноваційного «українського методу», який полягає у використанні пуповинної крові новонародженого замість донорської для операцій на серці з перших хвилин життя. Цей метод уже зберіг життя сотень немовлят і отримав визнання як революційний прорив у дитячій кардіохірургії.

Спілкуємося з Іллею Миколайовичем напередодні його ювілею. Розмовляємо про професійний шлях, розвиток української кардіохірургії та про виклики, які доводиться долати під час війни. А також про плани, втілення яких допоможе навчати молодих кардіохірургів.

Ірина Мамрига: Напередодні вашого 70-річчя чи можете пригадати момент у житті, який, можливо, визначив вашу долю?

Ілля Ємець: Не скажу, що була якась певна мить чи період, який окреслив моє подальше життя. Це було б неправдою. Тут радше навпаки: все те, що робив, починаючи навіть з дитинства, було своєрідною підготовкою до діяльності кардіохірурга. Ще в школі я виявляв здібності у геометрії та тригонометрії, міг уявити щось об’ємне. Також мав хист до мануального, руками міг зробити будь-що, і результат подобався багатьом.

Якщо говорити про медичний інститут, то деякі предмети, наприклад фармакологія, важко давалися, проте легко міг зрозуміти якусь патологію, що для інших студентів було складно. Пізніше як лікар потрапив до Австралії. І хоч я виріс в атеїстичному світі, було відчуття, ніби хтось мене веде. А коли я вже став професором і здобув світове визнання як кардіохірург і науковець, то зрозумів — це Всевишній. І зараз зі мною, 70-річним, відбуваються такі події, які не я вибираю, а за мене вибирається.

І. М.: Знаю, що все життя вас супроводжує музика. Ви навіть закінчили музичну школу за класом скрипки.

І. Є.: Я справді дуже люблю музику, але й тут значна частина мого шляху до найголовнішого в моєму житті — до професії. Коли мені було шість, батьки віддали мене не на фортепіано чи на трубу, а саме на скрипку. Це дуже складний інструмент, малим я репетирував один етюд годинами та іноді ненавидів цей інструмент. Адже гра на скрипці вимагає абсолютно точної координації рухів. Якщо палець на струні хоч трішки не в тому місці, то це вже какофонія, а не музика. А зараз той досвід дуже допомагає мені бути тим хірургом, який може оперувати на серці новонародженого, що розміром, як грецький горіх, а просвіт судин менше ніж міліметр. Звичайно, я оперую в складних окулярах, проте мої рухи мусять бути не менш точними, ніж у скрипаля.

Ілля Ємець під час операції / Світлина з особистого архіву

І. М.: Так, це унікальний досвід. Але чому ще студентом ви обрали напрям кардіохірургії. Що вплинуло на цей вибір?

І. Є.: Взагалі, я пішов у медицину, бо в нашій родині сталася трагедія. Я п’ятий у сім’ї, а двоє моїх братів померли. Одного я навіть не знав, бо його не стало ще маленьким, а Микола захворів на онкологію, коли я навчався у шостому класі. Йому ампутували руку, потім пішли страшні метастази. Це була дуже важка смерть. Я все це бачив, тому вирішив вивчитися й побороти рак. Але вже у студентські роки зрозумів, що рак буде вилікуваний завдяки відкриттю, яке зроблять не медики, а радше науковці-біологи, ті, хто зможе проникнути у геном цієї пухлини. А щодо кардіології, то студентом я бігав на лекції Миколи Михайловича Амосова.

Ми були дисидентами, а Микола Михайлович дуже крамольно у той час говорив правду. Уявляєте, він не був членом Комуністичної партії, але п’ять скликань поспіль обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Іноді він таке казав, що я навіть не знаю, як це комуністи пропускали. А потрапив я у кардіохірургію, коли вже попрацював дитячим загальним хірургом і мене запросили до клінічної ординатури, щоб вивчати та долати вроджені складні вади серця дитячого віку. Пройшов екзаменацію Миколи Михайловича Амосова і маю диплом номер один, підписаний одним із найкращих лікарів людства.

І. М.: Великий прорив у дитячій кардіохірургії стався в квітні 1992 року. Тоді ви першим в Україні і на пострадянському просторі провели успішну операцію на серці новонародженого. Які були відчуття? Чи були сумніви перед проведенням операції?

І. Є.: Перед успіхом у 1992 році був грудень 1991-го. Зрозуміло, кардіохірургія вимагає високотехнологічних засобів, обладнання, інструментарію і, найголовніше, — досвіду. Тоді я повернувся із Сіднея й досвід уже мав, але технологічне оснащення нашої лікарні ⓘ було в дуже поганому стані. І саме тоді до мене звернувся батько помираючої дитини, до речі, священник, із проханням взятися за цю операцію. Це був єдиний шанс, і я не мав права відмовити. На превеликий жаль, дитина навіть з операційної не виїхала. Це був дуже важкий момент у моєму житті.

Потім був січень 1992 року, і ще одне немовля. І хоча я мав у своєму розпорядженні те саме радянське обладнання, все ж ризикнув і знову наважився на операцію, бо не бачив іншого виходу. Дитина прожила чотири дні. Тоді в мене був дуже складний період. Я не бачив в Україні свого професійного розвитку. До того ж мене запрошували на Кубу, а кубинська медицина на той час була значно кращою, ніж наша пострадянська.

У квітні 1992 року знову привезли дитину в дуже важкому стані. Це був Михайло Кікоть. І я за чотири дні до від’їзду наважився на цю операцію. Міша не просто вижив — це був перший успішно прооперований новонароджений у колишньому Радянському Союзі. Зараз йому, до речі, 34 роки. Тоді ми одразу послали матеріали до Москви — у центральний медичний журнал «Актуальні питання хірургії». Але вони рік нічого не друкували — чекали: може, у Москві хтось повторить наш успіх, щоб українці не були першими.

І. М.: Після цієї операції ви поїхали на Кубу, чи все ж вирішили залишитись в Україні?

І. Є.: На Кубі пробув місяць і повернувся. Микола Амосов та його послідовник — академік Геннадій Книшов — запропонували мені очолити Центр кардіології новонароджених в інституті Амосова. Зібралась команда. Адже успіх — це не тільки один хірург, а й анестезіолог, кардіолог, реаніматолог, перфузіолог. Почалася ера становлення української школи кардіохірургії малого віку новонароджених, і зараз ми є лідерами у світі. Пишаюся тим, що мої учні нині очолюють департаменти у видатних центрах Америки та Європи.

І. М.: Які можна виділити ключові досягнення у кардіохірургії за ці 34 роки від моменту першої успішної операції на серці новонародженого?

І. Є.: Якщо ми говоримо про українську школу кардіохірургії, засновану Миколою Амосовим, то є досягнення не тільки мої чи моєї команди в Центрі, а й в інших закладах. Але найбільший здобуток світового значення — це мій винахід 2009 року: використання крові, яка залишається в плаценті після пологів. Як хтось гарно сказав, плацента — це найбільш невідомий орган людини, що існує менше дев’яти місяців і лише в жінок.

Коли я почав займатися кардіохірургією новонароджених, головною проблемою було використання чужої донорської крові. Операції на серці неможливі без неї: вона заливається в апарат штучного кровообігу, лікує кровотечі, але також потрібні компоненти — плазма, тромбоцити. Тож я запропонував не викидати ту кров (приблизно 30–40% від загального об’єму), що лишається в плаценті, а використовувати її для самої дитини, якщо пренатально діагностовано критичну ваду серця.

Тоді я сказав своїм колегам: «Давайте перевіримо все. Невже ніхто не робив цього раніше!» Виявилося, ми перші у світі. Все геніальне — просте, і все просте — геніальне. Цей винахід став проривом у кардіохірургії новонароджених. У 2010 році я доповів про наш досвід у Женеві — тоді ми провели лише 11 операцій. Було багато дискусій та опонентів, але я не зупинявся. Тепер метод визнаний у всьому світі, і дехто називає його «українським». Цей простий підхід дав поштовх серйозним науковим роботам: дисертаціям, патентам, дослідженням стовбурових клітин, які нині такі популярні. Кров із плаценти стала справжнім «золотом».

І. М.: Як плануєте розвивати роботу в цьому напрямі?

І. Є.: Останні наші пропозиції стосуються поширення «українського методу» по всьому світу — це важливо для мене. Головне, що я запланував, якщо Бог дасть здоров’я, — продовжувати працювати не лише як кардіохірург, а й як науковець. Я планую свою діяльність так, щоби світ побачив не просто школу, а повноцінну інституцію. Найближчим часом збираюся відкрити Yemts Academy. У мене багато учнів у різних країнах, які рекомендують зробити це пріоритетом, і ми вже працюємо над цим. Це одна з тих мрій, яку я хочу здійснити. До речі, у світі близько 90% медицини, медичної науки та освіти — це приватні інституції. Наприклад, усі знають Cambridge School, Oxford School чи Harvard Medical School у Бостоні. Це приватні структури, де підхід суттєво відрізняється від державного.

І. М.: А які якості, на вашу думку, є найважливішими у професії кардіохірурга?

І. Є.: У мене в житті було три ментори, які вчили не тільки хірургії, а й життя: француз мсьє Леконт, австралієць професор Тім Картніл та професор Білл Вільямс із Торонто. У 1996–1997 роках, працюючи у приватній клініці в Парижі, я сперечався з Леконтом: казав, що пацієнту байдуже на мої політичні погляди чи моральні принципи. А він відповів: «Ні, Ємець, ти зрозумієш із часом, що на першому місці не professionality, а personality». Тепер я переконаний: у медицині головне — хто ти є як людина, і розуміння цього підвищує твою професійність.

Людина, яка присвятила себе медицині, вже має високі моральні якості, і професіоналізм росте на цьому фундаменті. І навпаки, якщо навіть найталановитіший хірург має низькі моральні якості, з часом він скочується до професійної посередності. Я не бачив видатних професорів чи вчених-медиків, які були б гнилими морально. У нашій справі вибір залежить від людських якостей — не можна бути поганим медиком, бо це впливає на все. Це моє кредо, яке я передаю молодшим колегам.

Ілля Ємець / Світлина з особистого архіву

І. М.: До речі, на питання «Хто ти є?» ваша команда красномовно відповіла на початку повномасштабної війни, коли ваш Центр продовжував працювати. Розкажіть про виклики, з якими стикалися, і як це вплинуло на пацієнтів.

І. Є.: 17 лютого я був за кордоном зі своїми двома неповнолітніми дітьми. Коли почалася війна, я залишив їх там і повернувся в Україну. Варто сказати, що Центр без мене відразу налагодив роботу: я керував дистанційно, але команда впоралася. І я гордий за свій колектив. Мені приємно говорити про свого сина Гліба Ємця, який ночував у Центрі й навіть своє одруження відзначив у лікарні. І це вже більше, ніж personality, — це патріотизм.

Тому хочу доповнити — у нашій справі потрібні три «П»: порядність, професіоналізм і патріотизм, хоча послідовність можна й змінити. Ще одна цікава річ: у перші місяці ми відкрили філію у Львові, бо невідомо було, що станеться з Києвом. Щодо пацієнтів, кількість операцій і кардіологічних процедур не впала — навпаки побільшало інфарктів серед дорослих. Щодо сьогодення, то лише за минулий тиждень я провів чотири операції, дві з яких були для іноземців із Молдови. Уявіть: під час війни люди їдуть в Україну, щоб вижити й мати здорове серце.

І. М.: Які історії пацієнтів вам найбільше запам’яталися?

І. Є.: Про це я можу розповідати годинами. Ось один випадок складної вади серця. Іноді діти народжуються з одним шлуночком замість двох. Так було і в Антона, якого я оперував шість разів, — це паліативні операції, що продовжують життя, але не роблять серце здоровим. Кожен хірург звикає до пацієнта, а якщо це дитина з таким анамнезом, то тим паче… Батько Антона покинув родину, мати померла від онкології після третьої операції сина, а хлопчика виховував дід у селі. Цій дитині було вже 12 років під час шостої операції.

Напередодні ввечері я йду сходами, а назустріч — Антон. Задоволений такий. Розумію, що операція ризикована, тому питаю: «Антоне, чому ти такий радісний?» А він: «Я дві години тому похрестився». Я не сприйняв це серйозно. Йшов на операцію з рідкісним почуттям: «Навіщо беру дитину з мінімальними шансами?» Але все вийшло ідеально, ніби само собою: гемодинаміка покращилася незрозуміло чому — тиск у легенях впав зі 150 до нормальних 35–40 мм ртутного стовпчика. Очікував на 7–8 годин операції, а впорався за 3.

Потім зустрічаю свого духовного наставника, розповідаю про все, а він каже: «Ілле Миколайовичу, вчора дитина біжить до мене: „Отче, я завтра помру, а я нехрещений“. Одразу виконав його прохання». Після того Антон прожив ще довгий час, але все ж його серце мало один шлуночок. Пізніше місцеві лікарі повідомили, що він захворів на пневмонію. А такі серця не витримують. На жаль. Якщо не вірити в Бога, смерть здається страшною. Тому треба прожити так, щоби гідно померти.

І. М.: Що би ви порадили молодим лікарям, які тільки починають свій шлях у кардіохірургії?

І. Є.: Одна з моїх улюблених книг — «Муки та радості» Ірвінга Стоуна про Мікеланджело. Знаєте, вона так влучно описує, що відбувається в душі людини, яка працює іноді в жахливих умовах, важко фізично й психологічно. Муки і радості — ось що супроводжує людину на її професійному шляху. Спочатку, звісно, переважно муки, але з часом… Ось мені вже 70 років, і я мучуся щодня — над складними випадками, рішеннями, — але роблю це з радістю, бо це приносить величезне задоволення. Це сенс усього життя. Микола Амосов казав: «Кардіохірургія — це як наркоманія. Від неї відмовитися неможливо». І я з ним повністю згоден — ця пристрасть тримає тебе, не відпускає, і в цьому вся краса професії.