ФРЕНК ЛА РОККА: композитор, який перетворює віру на музику

Автор: Леонід Шох

ФРЕНК ЛА РОККА: композитор, який перетворює віру на музику

Френк Ла Рокка © Photo by Kevin McGladdery / ncregister.com

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Френк Ла Рокка

Рік народження: 1951-й

Місце народження: Нью-Джерсі, Америка

Професія: композитор

Френк Ла Рокка — один із найвидатніших сучасних творців духовної музики. Як композитор-резидент ⓘ при Інституті Бенедикта XVI він визначає своє покликання так: «захисник істинно християнської віри — не шляхом прямого переконання, а через красу музики».

Серед найвідоміших його творів — Mass of the Americas («Меса Америк»), яку названо «можливо, найзначнішим католицьким твором нашого часу», а також Requiem for the Forgotten («Реквієм для забутих»), що включає проникливий Hymn for Ukraine («Гімн для України») — данину пам’яті отцю Андрію Іщаку ⓘ, священику, який загинув від рук НКВС. Цей твір присвячений і українським пращурам Ла Рокки.

У цьому ексклюзивному інтерв’ю Френк Ла Рокка ділиться особистими історіями про те, яким чином музика приходила до нього як одкровення, а також розповідає про труднощі, з котрими він зіткнувся на початку свого творчого шляху, намагаючись відповідати вимогам модерністських традицій, в яких він відчував відсутність справжньої духовності. Ці роздуми відображають шлях від сумніву до віри, від пригнічення — до свободи, розкриваючи, як його музика перетворилася на мову містичної любові, що звертається не тільки до слуху, але й до душі.

Леонід: Добридень, Френку! Мене звуть Леонід Шох. Я журналіст, який пише для альманаху Huxley. Дозвольте відрекомендувати вам мого наставника з вокалу Нарада. Нарад, Річард Еггенбергер, — оперний співак, який вже понад шістдесят років живе в Індії. Саме тут він вперше зустрів незвичайну жінку — Мірру Альфассу (Мати).

Ця зустріч стала доленосною — вона допомогла йому усвідомити свою духовну місію: присвятити життя новій музиці — музиці глибокої внутрішньої сили та натхнення, народженій з вищих сфер свідомості.

Кілька років тому Нарад опублікував книгу під назвою The Descent of a New Music («Зішестя нової музики»), в якій він назвав композиторів, чия творчість, на його думку, несе в собі дотик цієї нової музики. Мій наставник згадав у ній і деякі з ваших творів — як яскравий приклад мистецтва, здатного пробуджувати душу та поєднувати людину з її вищою природою.

Нарад: Дуже радий зустрічі з вами, Френку. Я великий шанувальник вашої творчості, і мені хотілося б насамперед запитати ось про що: чи приходить музика до вас як одкровення?

Френк: Знаєте, мені ставили безліч запитань, але таке — вперше. Я б сказав, що музика приходить до мене по-різному в різні моменти життя. Іноді це просто натхнення, а іноді — справжнє одкровення.

Один випадок пам’ятаю особливо чітко. Кілька років тому, стоячи в заторі посеред проїжджої частини, я раптом почув, як у моїй голові зазвучала мелодія. Вона була настільки виразною, наче я чув її фізично, — хоча, звичайно, лунала вона тільки всередині. Я подумав: «Звідки вона взялася?»

Того ранку я їхав до університету. Діставшись туди, я зайшов до свого кабінету, сів за рояль, зіграв цю мелодію і запитав себе: «Що я можу з нею зробити?» Так почався шлях її розкриття — ніби вона сама просила бути почутою.

Багато років поспіль я мріяв покласти на музику текст Veni Sancte Spiritus. І коли я вперше зіграв ту саму мелодію, вона лягла на слова із вражаючою точністю — не лише за настроєм, але й за ритмом, за кількістю складів, за акцентами. Це було не творіння у звичному розумінні. Я нічого не намагався створити — просто сидів у машині, чекав, коли загориться зелене світло, і раптом мелодія увійшла в мою свідомість. Гадаю, це і є одкровення.

Був і інший момент — один із найвирішальніших у моєму житті як композитора. Я готувався до надважливої прем’єри, до якої залишалося всього кілька днів. Твір складався з декількох частин, і фінальний фрагмент мав стати осередком всієї накопиченої енергії, привести до потужної кульмінації та завершення. Та на репетиції цей уривок вийшов погано — цілковите фіаско. Він зовсім не відповідав завданню, яке я на нього поклав.

Тієї п’ятниці я повернувся додому в розпачі, розуміючи, що у нас залишилася лише одна фінальна репетиція в понеділок. Тоді творіння давалося мені важко. Я ледь почав звільнятися від університетських рамок, де викладачі визнавали виключно нігілістичну, атональну музику. Я боровся, намагаючись вирватися з цих рамок, знайти свій шлях.

З моменту захисту дисертації минуло вже кілька років, але я досі відчував, ніби не знаю себе. Музика, яку я був змушений писати заради наукового ступеня, не народжувалася з глибини моєї душі — вона була чужою мені по суті.

І ось — п’ятничний вечір, напередодні публічної прем’єри. Я тоді не був віруючою людиною, навіть у самому існуванні Бога не був по-справжньому переконаний. Але у той момент я впав на коліна і помолився: «Любий Боже, якщо Ти дійсно є — допоможи мені зараз. Якщо Ти не даси мені щось, чим я зможу замінити цей епізод, на мене чекає ганебний провал».

І, присягаюся, — музика прийшла мені у голову. За якихось п’ять або шість годин — тоді для мене це була неймовірна швидкість — я переписав той епізод. Але це вже була зовсім не та музика, яку я створював протягом попередніх років. Це було щось абсолютно нове. Я вирішив довіритися їй та подивитися, куди вона мене приведе.

Я не спав 36 годин: писав, виправляв, переписував партитуру й партії — тоді, в 1989 році, ще ніхто не користувався комп’ютерними нотними програмами. Все доводилося робити вручну, рядок за рядком.

І дійсно, коли ми зіграли це на репетиції, а потім — на самій прем’єрі, вийшло саме те, що мало вийти. Те, чого я не зміг би досягти власними силами. Цей дар, це одкровення принесло мені щось набагато більше, ніж я коли-небудь міг собі уявити.

Леонід: Яку назву має цей твір?

Френк: Його назва — The Pure Fury («Чиста лють»). Це вокальний цикл, написаний для тенора і камерного оркестру, на три вірші Теодора Ретке, поета, який найбільше вплинув на моє життя. Вперше я зіткнувся з його поезією в аспірантурі, у ті часи, коли переживав важку душевну кризу: мені бракувало впевненості у своєму композиторському таланті.

У перший рік докторської програми мій майбутній науковий керівник повернувся з відпустки, і від самого початку наші стосунки не склалися. З якоїсь причини він мене незлюбив, і я був упевнений, що мені не дозволять продовжити навчання. У паніці я зателефонував іншому професору — Едвіну Даґґеру, який зумів мене заспокоїти. Але я вже занурився у кризу з головою: мене охопило таке внутрішнє напруження, що я не міг написати жодної ноти.

І тоді в публічній бібліотеці Берклі я натрапив на вірш Ретке In a Dark Time («У темні часи»): What’s madness but nobility of spirit at odds with circumstance? — «Чим є божевілля, як не шляхетністю духу, що вступила у протиріччя з обставинами?» Ці рядки ідеально відображали мій стан. Я заприсягнувся покласти їх на музику. Так зародився твір The Pure Fury.

Нарад: Якою є роль розуму у вашій творчості?

Френк: Безумовно, розум відіграє певну роль, проте лише його, на мій погляд, недостатньо для створення справжнього мистецтва. У цьому й полягала велика помилка тотальних серіалістів 1940-х років ⓘ — П’єра Булеза, Карлгайнца Штокгаузена, Мілтона Беббіта та інших.

Мої університетські викладачі знову й знову повторювали мені: «Ось правильний шлях — складаєш дванадцятитонову матрицю, виводиш ряди і з цього якось вибудовуєш музику». Я відчував, що це неправильно, та у мене не було ані інструментів, ані способів для захисту свого прагнення йти іншим шляхом — більш природним, де джерело натхнення народжується з серця і душі.

Пам’ятаю, на одному з наших семінарів із композиції серед запрошених гостей був музикант, який подібно до мене був налаштований критично до тотально інтелектуальної музики. Він вступив у суперечку з нашим викладачем і, обговорюючи творчість Беббіта, зауважив: «Це просто логічний позитивізм». Я подумав тоді, що можу записати ці слова і навіть знаю, що деякі з них означають, але не розумію суті сказаного.

Пізніше я з’ясував, що мова йшла про філософську школу. І це стало для мене точкою опори — тим, чого мені так не вистачало: понять, словника, можливості осмислено піддавати критиці музику, побудовану виключно на раціональному підході.

Тож, звісно, я використовую розум. Але розум не є відправною точкою. Все починається інакше: мелодії приходять самі собою або ж, як це притаманно піаністові, я починаю імпровізувати. Я помічаю: якщо дозволити розуму відпустити контроль і дати пальцям вільно блукати клавіатурою, то раптом виникає щось, що змушує мене вигукнути: «Ось! Це воно! А що можна з цим зробити?» — і тоді вступає розум.

Хоч яким ремеслом я займаюся, спираючись на свій досвід, я завжди оцінюю результат за одним критерієм: як відгукується на це мій дух? Що відчуває серце, що відчуває душа? Я не вважаю, що в цьому я відрізняюся від будь-якої іншої людини, яка слухає музику в широкому класичному руслі. Я не відрізняюся від інших слухачів. І якщо музика викликає такий відгук у мені, то я думаю: «Ймовірно, вона викличе такий же відгук і в них». А саме цього я й прагну досягти.

Нарад: Живучи в Індії, я отримав велике благословення зустріти найдивовижнішу людину в моєму житті — Мірру Альфассу, яку тут називають Матір’ю. Вона пояснила мені, що існує особливий рівень музики — вищий за слова — і назвала його рівнем універсальної гармонії. Брамс одного разу сказав: «Я можу піднятися на цей рівень і ниспослати будь-яку мелодію або гармонію, яку забажаю». Чи переживали ви щось подібне?

Френк: Я насправді вірю в існування чогось на зразок космічних резонансів — чогось близького до середньовічної ідеї musica universalis, музики сфер. Однак я не можу сказати, що здатний одним зусиллям увійти в цей простір — подібно до Брамса — або стати частиною тієї універсальної гармонії, про яку йде мова. Сам я не в змозі себе туди помістити. Туди мене може привести лише духовний наставник.

Для мене, як для практикуючого католика, цим наставником є третя іпостась Святої Трійці — Святий Дух. Я вірю, що Святий Дух може й дійсно приводив мене у цей простір вселенської музики. Але схоже, що Брамс міг потрапити туди з власної волі. Я — ні. Саме тому я не Брамс і ніколи ним не буду. Але я — це я. І, до речі, я щирий шанувальник Брамса.

Нарад: Френку, я відчуваю, що ваша музика сповнена відданості піднесеному, містичному. Вершиною вашої творчості для мене є O Magnum Mysterium.

Френк: Щиро дякую вам. Це один із моїх улюблених творів. Цікаво, що він народився з усвідомленого рішення спробувати написати щось дуже просте. Ось чому вся перша сторінка складається всього лише з двох акордів — сі мінор і соль мажор. Водночас у мене з’явилася можливість поєднати цю містичну простоту з ремеслом імітаційного контрапункту.

Нарад: Розкажіть, будь ласка, про ваш пошук власної творчої мови в музиці.

Френк: Композитор потребує постійного професійного зростання. Завжди є незвідані сфери, які можуть подарувати нові горизонти, способи вираження, нові духовні зустрічі. Я відчуваю велику близькість з Арво Пяртом, оскільки в 70-ті роки він пережив подібну кризу стилю. Арво був серіалістом, але зрозумів, що це моральний глухий кут, і замовк на довгі роки.

У той період він вивчав гімнографію, середньовічну та ренесансну музику — і, ніби метелик, що вибрався з кокона, пережив творче відродження, створивши одні з найпрекрасніших духовних шедеврів останніх вісімдесяти років. У мене був схожий досвід в аспірантурі: мені доводилося придушувати свою природну музичну мову. Я добровільно пішов на це — аби догодити викладачам і бути «як усі» мої колеги.

Це нагадує мені історію моєї матері. Вона народилася шульгою, але її батьки — українські селяни — змусили її перевчитися писати правою рукою. Вони були дуже забобонними і вважали, що на шульгу чекає не надто щасливе майбутнє. Гадаю, цей досвід істотно відбився на її особистості. У якомусь сенсі вона так і не пізнала себе до кінця — все життя сумнівалася в собі.

Я пережив щось подібне щодо своєї музичної мови. Придушивши свої природні інстинкти і засвоївши модерністські техніки, я, закінчивши аспірантуру, раптом отримав свободу писати що завгодно — і виявив, що не можу.

Було враження, що я не знаю, де моя права рука, а де ліва. Я втратив відчуття себе. І саме в той час я відкрив для себе Арво Пярта — через передплату на музичні диски. Купив перший CD з його музикою — і не зміг її осмислити. Я відчував, що це красиво, таємничо, невловимо, — але не розумів, як звуки, взяті лише з модального звукоряду, можуть поєднуватися в такі потужні духовні твори. Це настільки заінтригувало мене, що років через сім після першого знайомства я вирішив спробувати — взяти тільки сім нот модального звукоряду і подивитися, що з цього вийде. Так народився мій твір In This Place («У цьому місці»).

Я сказав собі: «Отже, у тебе є всього сім нот. Що ти можеш з ними зробити?» І саме в цьому питанні я відкрив основу того, що виявилося простим, але дуже гарним — а часом і по-справжньому глибоким — музичним виразом. Це стало фундаментом моєї нинішньої музики. Одне з відкриттів, яке тоді прийшло до мене — і яке вислизало від мене, коли я слухав Пярта раніше, — це те, наскільки важлива тиша. Вона абсолютно необхідна — між фразами або в кінці фрази, дозволяючи її звучанню на деякий час затриматися в повітрі.

Нарад: У вашому Requiem for the Forgotten («Реквієм за забутими»), який вражає своїм потужним звучанням, я не відчуваю скорботи, а лише красу, мир і благословення. Як вам вдалося досягти такого?

Френк: Цей твір спочатку замовив мені архієпископ Сан-Франциско Сальваторе Корділеоне як реквієм за безхатьками. Мені знадобилося досить багато часу, щоб почати роботу над ним. Один мій друг, лікар із Сан-Франциско, який лікував багатьох бездомних, сказав: «Френку, написання цього твору змінить тебе». Почувши ці слова, я зрозумів, що насправді раніше не хотів повністю прийняти цю тему. Вона була для мене некомфортною.

Та одного разу у мене з’явилася думка: «Це реквієм не за їх тілесними стражданнями, а за їх божественними душами». І коли я писав вступ, я підійшов до нього так само, якби мене попросили створити щось для президента, короля або герцога — для людини, яку суспільство визнає особливо значущою. Адже душі кожного з цих безхатьків настільки ж важливі, як і душі будь-кого із сильних світу цього. Я писав музику для їхніх душ. Вона вийшла дуже величною, оспівуючою їхню красу та шляхетність.

Однак є одна частина — Meditation: O vos Omnes («О, ви всі») — яка була для мене особливо важкою. У ній я хотів дати право голосу самим бездомним. Я вибрав текст пророка Єремії, написаний після руйнування Єрусалима під час вавилонської навали: «Всі ви, хто проходить повз, погляньте, чи є страждання, подібне до мого».

Для мене ці слова ідеально відображали те, що має відбуватися в серці безхатька, який сидить на вулиці зі своїми мізерними пожитками і благає про допомогу, в той час як люди просто проходять повз. І ти безмовно запитуєш: «Ви взагалі мене помічаєте, бачите мене?» Саме це я почув у словах «Плачу Єремії».

Так я і поклав їх на музику. У межах мого стилю це вийшло дуже напруженим, місцями навіть дисонансним, і завершилося на похмурій ноті. Мені не хотілося нічого «загортати у красиву обгортку» — адже тоді це не стало б відображенням істини. Якщо є в творі місце, де я спробував виразити болючу реальність їхнього фізичного існування, то це саме воно.

Нарад: Я хотів би дізнатися більше про ваш твір Expectavi Dominum.

Френк: Боже мій! Це один із найперших моїх творів, дуже особиста молитва. Не вдаючись у подробиці, можу сказати, що в середині 1990-х у мене був досвід, який, гадаю, можна описати як щось подібне до «дороги в Дамаск» апостола Павла. Я не їхав верхи на коні, мене не засліпило світло — але я був буквально збитий з ніг і відчув найяскравішу, незаперечну присутність непереборної космічної сили.

У моїй християнській теології цю силу трактують як Особу Святого Духа. Те, що було мені відкрито, вразило мене. Адже протягом багатьох років, навіть кажучи собі: «Мені хотілося б бути ближче до Бога», я все одно відчував нездоланну перепону між Ним і собою. Того дня я зрозумів, що саме я зводив цю стіну. І цією стіною була моя інтелектуальна гординя: моя освіта, отримана в університеті Ліги плюща, моє витончене коло музикантів і композиторів, моє становище в музичному середовищі Сан-Франциско.

Я не хотів, аби мене вважали одним із тих провінційних фундаменталістів, яких тоді показували по телебаченню. Іронія в тому, що, незважаючи на спотворення, вони все ж говорили багато істинного. Але я вважав, що християнство оскверняється подібним фундаменталізмом, і не хотів мати з цим нічого спільного. Однак Бог показав мені: якщо я дійсно прагну стати Його учнем, я мушу подолати свою гордість, ризикнувши приналежністю до свого кола. Зрештою я змирився і сказав: «Не моя воля, але Твоя нехай буде». І це віддання себе Йому почало проявлятися в музиці, яку я став писати.

Текст Expectavi Dominum такий: «Я терпляче чекав на Господа, і Він схилився до мене й почув мій крик. Він вивів мене з ями загибелі, з трясовини болотної, і поставив ноги мої на камінь, і утвердив стопи мої. І вклав у вуста мої нову пісню — хвалу Богу нашому. Багато хто побачить і злякається, і сподіватиметься на Господа». Саме це я й пережив. Навіть зараз я дуже хвилююся, коли думаю про це. Я впав у дуже темний стан — і морально, і в багатьох інших відношеннях. І Бог змилосердився наді мною.

Голос Святого Духа вивів мене з темряви, очистив, поставив на твердий ґрунт і вклав у мої вуста нову пісню. І цією новою піснею є Expectavi Dominum. Це одночасно і крик з темряви й трясовини, і апофеоз виходу з них очищеним та благословенним.