ГРИГІР ТЮТЮННИК: «Все, що написав, — спаліть»

Григір Тютюнник / zno.if.ua

Григір Тютюнник (1931–1980) — перекладач, педагог, письменник-шістдесятник. За життя написав сорок новел, але кожна має потужність роману. Транслітерував з російської В. Шукшина, М. Островського, Максима Горького. Зображав село так, ніби тинькував папір глиною та піском. За головних героїв брав простих людей з непростими долями. Залишався чесним у своїх рефлексіях. Жив із натугою, аж поки не вкоротив собі віку.

НОЖІ, ЩО ПАДАЮТЬ З НЕБА

Того вечора колектив видавництва «Веселка» святкував у ресторані переддень Міжнародного жіночого дня. Григір із дружиною теж сиділи за столом і чаркувалися. Письменникові мали вручити премію ім. Лесі Українки, тож попросили сказати слово. Він підвівся, розчесав п’ятірнею невгамовну чуприну й мовив щось тепле про жінок, поезію, зав’язь весни. Під кінець вже у вестибюлі, коли одягали капелюхи та пальта, мало не з другого поверху впав столовий ніж. Враз зчинився галас: офіціантка заволала, що крадуть столові прибори, а міліціонер заходився перевіряти жіночі сумочки та кишені. Справа дійшла й до Тютюнника. Прозаїк упевнено розвів руки, немов збирався лізти на хрест, і гримнув: «Шукайте!» Оперативник в одну мить дістав з його кишені алюмінієвого ножа. Запанувала важка підозріла тиша. Григір зблід, захитався. Розумів, що став жертвою чергової підстави, та як тут відмитися? Вночі, не витримавши багаторічного тиску, одягнув на шию зашморг. На столі залишив коротке: «Домучуйте когось іншого, а все, що я написав, — спаліть».

МАТЕРИНІ РОМАНСИ

Дитинство не склалося від самого початку. Батька за те, що назвав колгосп ярмом, звинуватили в антирадянській агітації та заслали до Сибіру. Мати за пів року закрутила шури-мури з одруженим сусідом: активістом, якого зневажав її законний чоловік. І не просто мала інтрижку, а годинами у празниковому виглядала полюбовника у вікнах, а на малого лишень покрикувала. Коханець частенько затримувався, а вона з розпачу співала: «Ой, Боже мій, Боже, що я наробила? Козак має жінку, а я полюбила». Вранці намагалася відмити ворота від дьогтю, проте щовечора вбиралася у кофтину з парашутного шовку та чорну спідницю-хмару. Якось хлопчина прокинувся від тяганини в сінях, налякався, заплакав, загубив припічок, щоб злізти з печі. Погукав матір, втім вона не прийшла, тільки-но зауважила невдоволено: «Чого тобі? Спи!» Врешті відвезла до батькового брата аж на Донеччину й залишила серед низького вохро-чорного степу. Сама повернулася до рідної Шилівки (позаяк там хата й город), от і не провела сина до першого класу.

МАНДРИ КЛИМКА

Далі — війна, мобілізація дядька й довга дорога на Полтавщину до мами. У тітки народилася донька Ліда, а він, як не крути, зайвий рот. Тому подибав за п’ятсот кілометрів розбитими шляхами, понівеченими ланами, окупованими селами. Все, що пережив, залишив у повісті «Климко». Зчаста згадував, як просив у жіночки напитися, а вона захитала головою: «Синочку, тобі ж не пити хочеться, а їсти», — й дала з собою вузлик печеної картоплі. Кінець-кінцем дійшов, і потяглося низкою: ремісниче училище, Харківський завод імені Малишева, служба радистом у морфлоті, праця токарем у вагонному депо «Щотове». Чотири місяці колонії (бо не відпрацював за направленням), де на дозвіллі читав, мов навіжений. Коли мав виходити на волю, директор бібліотеки зітхнув: «Ах, как жаль, какой у меня читатель был». Уперше відчув справжнє щастя під час навчання в педагогічному на філологічному факультеті. От тоді й прийшло розуміння, що слово йому неабияк смакує, адже може бути гірким: кульбабовим, солоним, чисто квашений огірок, та солодким, мов цвіт акації.

СИТО ДЛЯ ДИВАКІВ

Перший твір написав про найболючіше, а журнал «Крестьянка» охоче ту сповідь надрукував. У ньому красива жінка слухала сніг (чекала полюбовника), а дитя тулилося до гарячої глини. В курнику у квочок промерзали кігті, а невгамовні миші гралися на горищі кукурудзяним качаном. Потому був «Дивак» про допитливого Олеся, «Рожевий морок», «Сито, сито». Всюди холодні та гарячі печі, сіно, дятли, ворожіння на ситі. Колоритні люди, розмови, плачі. Правда без прикрас та аксесуарів. От і мав повний віз критики, бо людей слід зображати веселішими, а хати білити чистіше, розповідати про інше село та інших селян, а не виставляти мужчин на посміховисько, оскільки що не новела, то суцільні невдахи: боязкі, затуркані, зраджені, знедолені, розхристані суб’єкти. Їм би кравцювати та шевцювати на передовій лінії життя.

Виходить, кожну свою книгу виборював, отримував найменші роялті, хоча заслуговував на найвищу оцінку. Як казали друзі: «За кожну сторінку мав би одержувати золотом». Персонажі виглядали колоритно: Нюра під час ходи викидала коліна, її чоловік — сухогрудий та вузькоплечий — тулив скрізь слово «немов», а ще «по-дитячому карбував „р”, наче пробував розкусити волоський горіх». У «Кізоньці» довготелеса Стеха-Жирафа сама клепала покрівельне залізо, у «Холодній м’яті» Клава мала тонку викохану талію, гарячі ноги й римувалася зі словом «вокал». Сумувала за Владивостоком та матроською самодіяльністю. З усіх боків пахкотів деревій, холонув оранжевий вечір, тягло молодим осокоровим листям, торішніми бур’янами та попелом.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

«ЕЛКИ-ПАЛКИ» УКРАЇНСЬКОЮ

Серед колег найбільше поважав Василя Шукшина й майстерно переклав його «Калину червону». За кожним словом виходжував кілометри: все шукав точніші та влучніші вирази. Одної глупої ночі зателефонував до письменника Миколи Сороки: «Миколо, ти вже начитався, виписався, тож підкажи, як перекласти українською „елки-палки”». Своєю чергою, автор «Калини» також був високої думки про Григора. Російською прозаїка перекладала Ніла Дангулова, от і дала для ознайомлення новелу «Поминали Маркіяна». Це сталося у Передєлкіно, де митці шукали спокій та натхнення. Несподівано о третій — стук у двері. Ніла — до вічка, а там спантеличений Шукшин у кальсонах: «Де ти його взяла? Це щось неперевершене! Цей твір бездоганний! Я не спав досі й не спатиму до ранку. Ти обов’язково маєш нас познайомити». Та знайомство не відбулося. Шукшин раптово помер, а Тютюнник скупив на Бессарабці всі чорнобривці та калинові кетяги й полетів проводжати талановитого літератора до праотців.

ДЕ ГНІЗДЯТЬСЯ ХМІЛЬНІ ЗОЗУЛІ

Сам із себе Григір був високим, чубатим. Волосся зроду не знало порядку, росло у всі боки. Шию мав худорляву, як у запашеного коня. Повсякчас носив костюм та білу сорочку з краваткою-бантиком. Незважаючи на солідний вигляд, справляв враження шахтаря, який хвилину тому піднявся з копальні. Дивився наскрізь, власну душевну чутливість приховував за похмурим, часом кам’яним виразом обличчя. Говорив мало, здавався некомунікабельним, непривітним, та ще й ніби постійно напідпитку. Мав феноменальну пам’ять і свої новели знав назубок. Того вечора зібралися за одним столом кілька чоловіків-літераторів та поетка Галина Кирпа, і Григір попросив жінку прочитати свій останній вірш. Авторка розгубилася, зазначила, що рукопис у редакції, а напам’ять не знає. «Як не знаєте? Ви ж поетка. А я вашу поезію знаю!» — і прочитав на одному диханні, а потім запросив винуватицю до танцю. Жінки у нього нестримно закохувались, проте він знав ціну подружній вірності. Поважав українську пісню й майстерно виконував «Летіла зозуля та й стала кувати». Іноді жартував: «Якщо мене виженуть з літератури, піду в хор Верьовки».

ПОГОДА ДЛЯ ОПОВІДАНЬ ТА ЯБЛУК

Хай там як, але до творчості ставився напрочуд серйозно, бо «це не гра в шахи», тому «ткати» сюжет слід без поспіху, на совість. Зауважував, що «літературі, як хлібові і яблукам, погоди треба». Мав цікаву звичку: перед тим як братися за новелу, переповідав її усно. Себто, вивіряв, як звучить сюжет та як на нього реагують люди. Написане не поспішав нести до друку, бо текст мав відлежатися. За деякий час діставав, перечитував і доходив висновку, що оповідання слід ще трохи «пом’яти», потримати у відстійнику, дасть Бог, стане кращим. Нарешті твір лягав на стіл до редактора, і в ньому не знаходилось жодного зайвого виразу чи думки. Бувало, заохочував товариша Петра Засенка пройтися до Бессарабського ринку, бо лиш там справжня мова, говірка, життя. За темою постійно прямував до села, а от місто до останку не сприймав: дратувався його метушні та сум’яттю. Одного разу вивів у щоденнику: «Спасівка ось-ось. Поле, лісосмуги, земля при дорозі в бур’янах, і сама дорога пахне осінню. Скоро їхати на Київ. У роботу, горілку і самозневагу».

ВІТЕР, ЩО ОМИНАЄ ВІТРИЛА…

Останні роки під тиском критики шукав забуття у горобинових та полинових настоянках. Із дружиною Людмилою виникали суперечки: в родині критично бракувало грошей. У щоденнику з’являлися депресивні нотатки на кшталт: «Я втомився. Вітер дме не в моє вітрило. Він дме навстріч. Я йду на веслах уже давно…» Траплялося, кидав з болем: «Не хочу жити», — й розминав напружене чоло. Перепитував у найкращого товариша, чи вже пригледів собі місце на цвинтарі. Петро розгублено кліпав очима й нагадував про досить молодий вік, всього cорок вісім років, а Григір у відповідь: «А я вже придивився коло шилівчан, під огрядною сосною». Відтоді спить не на Полтавщині, а на Байковому кладовищі у верболозі. Твори Людмила не спалила, не знищила, тож і досі читаємо про Нюру, що викидає коліна, Стеху-Жирафу та сутінки, в яких довго не розгорається грубка, шурхотить кукурудзяний качан, чорніє шибка. Про материне «цить» та дитячу самотність.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media