МІЖ ВАРВАРОЮ ТА ЮЛІЄЮ: кого кохав Олександр Довженко?

Олександр Довженко / libr.dp.ua

Олександра Довженка (29 серпня 1894 — 25 листопада 1956) називали «першим поетом у кіно». Він увійшов в історію кінематографа як геніальний режисер, а його стрічка «Земля» й досі посідає друге місце після параджанівських «Тіней». Починав як автор комічних та комедійних фільмів, затим відзняв легендарні «Звенигору», «Арсенал» та купу «штучного» на замовлення Сталіна. Фільмувати те, що хотів, не мав права, йти за покликом серця — також.

ТЕПЛІ РУКИ ТА ЗЛАМАНЕ КОЛІНО

Усе почалося з Житомирщини, де викладав природознавство, географію, фізику, історію, малювання, а щоб не було замало, то й гімнастику. Якось на сходах зустрів виразну дівчину. Юнка мала танцюючу ходу та мученицьке ім’я Варвара. З тих пір, куди б не прямував, красуня подумки йшла поруч. Зрештою наважився заговорити й захопився ще дужче, бо дівчина була освіченою, знала кілька іноземних мов, викладала французьку, грала на фортепіано й ставила шкільні спектаклі. Сама зі Сміли — цукрової столиці, але виховувалась у родичів. Сашко, своєю чергою, розповідав про рідну Сосницю, що на Чернігівщині, та завше заплакану матір. Про найсолодші «пічні» сни, хворих на коросту коней, діда у срібнофольгових штанях.

Розмови рядилися довгими, побачення — надто короткими, і врешті-решт закохані обвінчалися. Дарма що навколо суєтність та нескінченний політичний пінг-понг. Вибухи революцій, міжвладдя, суцільний розгардіяш. Влітку Сашко гостював у батьків та писав до обраниці: «Ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки… 05:30 година ранку. Твій Олександрик».

Далі все сплуталось, і вже не добереш, де правда, а де вигадка. Пліткували, що під час розлуки Варя захопилася якимось нахабним білогвардійцем, а чоловік заскочив полюбовників на гарячому. Невірна поїхала з «біляком» за кордон: спершу до Праги, затим до Берліна, де захворіла на туберкульоз кісток. Офіцер миттю сконфузився і зробив поцілунок рукою, бо брав у коханки вродливу танцівницю, а не «кривеньку качечку». А може, й не було спокусника, просто подружжя плило у човні, й Варя необережно луснула себе веслом по коліну. Місце враз набрякло, розболілося, а лікарі ошелешили діагнозом. Хай би там що, але з того часу збереглася світлина, на якій закохані прохолоджуються коло ніг гігантського кайзера Вільгельма, що у центрі Берліна, й транслюють гармонію та благодать.

Слідом за Берліном постав Харків — столиця УРСР, де Сашко ілюстрував книгу Петра Панча, стояв впритул до ГАРТу, а коли організація розпалася, очолив ВАПЛІТЕ. Варя мріяла стати акторкою, проходила співбесіду в театрі «Березіль», але підвели ноги, і довелося стати на милиці. Жінка вирушила на лікування до Ялти, а в Олександра відкрився режисерський хист. У 1926 році чоловік дістався до Одеської кінофабрики, яка вважалася головним кіновиробничим майданчиком, і влаштувався стажистом. Вражало все: павільйони, санітарно-освітня стрічка «Гонорея» та ігрова «Павуки та мухи», картини Курбаса «Шведський сірник» і «Макдональд», високий темп виробництва (на одну «плівку» витрачалося всього кілька тижнів) та конкуренція з європейцями. Він тоді ще не підозрював, що на Одеській студії народить п’ять своїх шедеврів та заразом закрутить два романи. Перший — з балериною Ідою Пензо, другий — з актрисою-москвичкою Оленою Черновою.

ЕПІСТОЛЯРНИЙ БАЛЕТ

Щодо Іди — базікали про кохання у трикутнику, бо на неї накинув оком і художній редактор Юрій Яновський. Танцівниця носила англійські блузочки, стриглася під хлопчика, ефектно палила, виставляючи на загальний огляд стрункі довгі ноги. «З нею мені захотілося погуляти по вулицях, міцно притиснувши до себе її лікоть. Вона трималася так, ніби їй шлейф несли пажі». З Оленою Черновою вийшов епістолярний роман. Акторка з худорлявим обличчям, смарагдовими очима та світлим із золотавинкою волоссям удень перекладала папери у банку, на схилі дня перебирала клавіші (працювала тапером у бакинському кінотеатрі «Червоний схід»). Обожнювала музику та кіно, через те закінчила театральну студію і гайда зніматися. А тут видний режисер, що вже відзняв «Ягідку кохання», «Васю-реформатора» й замахнувся на «Звенигору» — одну зі своїх найцікавіших робіт.

Зав’язалося листування, в якому сповідався, що лягає спати з її фотокарткою в руках, називав її хорошою милою дівчинкою й водночас любим хлопчиком. «Знаєш, Олесю, чому я можу дивитись на тебе годинами? Тому що ти схожа на мою совість». Зізнавався, що горілки не п’є, а от палить доти, доки не потерпне у роті, а під час творчої кризи пришиває ґудзики. Згадував миті, як пестив сонну, й шкодував, що замість цілувати говорив якісь пісні, марудні речі. Обіцяв приїхати до Москви бодай на один день та перепитував, чи потрібен саме такий? Подумки пестив руки й запевняв, що це перші жіночі руки, які він так щиро любить. Присвятив «Арсенал». Олена відповідала, що він її вигадав, бо насправді носить у грудях злу й нехорошу душу, та закоханий відкидав ті інсинуації. Подумки садовив на ліжко, а сам мостився знизу й торкався губами струнких колін. Незабаром угледів на панчосі крихітну дірочку й поцілував у те вразливе місце. В його уяві Олена пахкотіла покинутим степом, тож увесь час хотілося чоломкати щавель та чебрець.

ВАРЯ ТА ЇЇ БЛАГОСЛОВЕННЯ

Той роман тривав п’ять місяців. Чернова повернулася до Москви, де мала купу клопотів: чоловік (грузинський режисер) її покинув, дитя важко хворіло, а одеський залицяльник був одруженим та ще й листи підписував несерйозно: «нісенітний химерний Сашко». В одному з них розповів про приїзд Варі після пів року мовчанки та її велетенські милиці, що муляли очі. В результаті кімната стала тісною, а життя — абсурдним. Жінка виглядала змученою й викликала лише співчуття. «Ах, Олесю, люба моя, якими словами та як говорити про це, адже кохання — не жаль, борг та обов’язок — так? Кохання — це життя?» Як виявилося, Варя прибула до Одеси, щоб на власні очі переконатися у його нелюбові. Щоб раз і назавжди зцілитися разом або поставити у стосунках безповоротну крапку. Олександр не хотів нічого виправляти чи штопати. Він гнівався, дратувався, грюкав дверима, а вона терпляче все зносила. Нарешті якось підвелася, поставила у вазу білі троянди й вивела: «Любий, рідний, коханий. Я їду від тебе назавжди…» Нижче пообіцяла навідуватися у снах, побажала добра й щастя з Землі, Неба та Води й попросила дозволу і надалі жити під його прізвищем. Та стосунки на цьому не зупинилися, й між колишніми мігрували гарячі листи. Режисер надсилав гроші, просив вибачення, час від часу повертався й знову йшов, оскільки кликали «Арсенал», «Земля», Юлія Солнцева.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

ПАПІРОСНИЦЯ З КДБ

Познайомилися в Одесі, що круглий рік пахкотіла смаженими бичками, в’яленими рапанами, морським бризом. Акторка-москвичка прибула на зйомки «Джиммі Гіґінса» не новачком, вона вже засвітилася в «Аеліті» та «Папіросниці від Моссільпрому». В «Папіросниці» зіграла Зіну Вєсеніну, що торгувала посеред Москви цигарками, а в «Аеліті» — королеву Марса. Випромінювала сексуальну розкутість та амбітність, приховувала в собі дещо диявольське та магнетичне. З огляду на те, найвідоміші поети присвячували «марсіанці» вірші, а Маяковський називав її виключно Юлечкою Іполитівною. Того дня Солнцева гостювала у знайомих. Режисер увійшов, чемно привітався, дістав з кишені апельсини й почав викладати на стіл. Під кінець звернувся до «папіросниці»: «Я прийшов по вас!» Рішуче взяв за руку й повів до свого номера.

Відтоді не розлучалися, незважаючи на суттєві відмінності в характерах, бо чоловік був добрим, інтелігентним, врівноваженим. Запевняв: «Я такий добряк, що пташки можуть сміливо вити на моїй голові гнізда», а обраниця транслювала одержимість, запальну вдачу, злостивість, тому друзі раз і назавжди її незлюбили й охрестили Проклятою Юлькою. Вона зневажала українську мову, культуру, пісню, а місцевих дражнила ідіотами. Через те поговорити з нею про «Зачаровану Десну» та спогади дитинства — як було добре споглядати вогонь, обіймати лоша, бігати по теплих калюжах, їсти паску та крашанку — не міг. Жінка, що стала режисерові асистенткою, не сприймала його одкровень. Про клепання коси та сон у човні й досі слухала Варя, яка вже народила хлопчика і назвала його Вадимом. Прізвище ж дала Чазов. Разом із сином бідували й втішалися, коли сусіди приносили гостинець — відро картоплі.

ЖИТТЯ НАД КУТУЗОВСЬКОЮ ПРІРВОЮ

На митця посипалися замовлення від Сталіна. Спершу «Іван», за «Іваном» — вигадане місто для чукчів «Аероград», пізніше — «Щорс». Куди б не прямував, всюди за ним тупцяла Солнцева, яка отримала псевдо — Юля-Пуля. Між собою подружжя спілкувалося на «ви», але це не заважало їй писати на чоловіка доноси, на зразок «уві сні розмовляє українською мовою». Один з акторів згадував: «Ця Юля-Пуля — велике стерво і весь час зудить. Не цікавиться нічим, ніщо на світі їй не подобається, крім Довженка та Ейзенштейна. Неосвічена, єхидна пліткарка, доброго слова про неї не скажеш. Олександр Петрович, звісно, любить Юлю, і за це їй доводиться багато вибачати».

Подружжя мешкало у Москві на Кутузовському проспекті. Разом з ними — її мама, його мама та хатня робітниця. З вікна кімнати — непривабливий вид на підземну естакаду. Інтер’єр простий та невигадливий: книжкові полиці, тахта, вкрита килимком в українському стилі, подарунок художника Петра Кончаловського «Бузок». Патякали, що не раз просив Солнцеву народити маля й отримував категоричне: «І свині розмножуються». Тож у щоденнику сповідався: «У мене нещасливий дім. У молодості в ньому не лунали дитячі крики, плачі, сміх. Зараз стіни мого дому наповнені крехтанням старців, стогоном і собачим гарчанням». Зате на дачі у Передєлкіні створив український куточок. Побудував на території мазанку, одну частину ділянки засадив соснами (на честь Сосниці, де народився), іншу — яблунями й вишнями. Поміж ними розрослися вухасті лопухи.

З роботою не складалося. Режисера перевели у сценаристи, але не прийняли жодного написаного сценарію. Олександр Петрович викладав у ВДІКу й бідкався, що не зняв жодної картини, як хотілося, а всі його кінотвори скалічено. Водночас пишався своїми псевдо Запорожець та Киянин. Київ називав містом-мучеником, містом-генієм, хворим на менінгіт. Все життя розумів, що Україна була й залишається колонією Росії, й нестерпно страждав від цієї думки. По смерті Сталіна намітив «Поему про море» (стрічку про Каховську ГЕС) та завершив повість «Зачарована Десна». Благав дати дозвіл на повернення додому, однак відповіді так і не дочекався.

З ЖИТОМ НА ТОЙ СВІТ

Прожив мало, всього шістдесят два роки. Генія ховали коштом держави в єдиному ношеному костюмі, бо на книжці зберігалося лише тридцять два карбованці. На могилу поклали привезений з України сніп жита, вузлик рідної землі та яблука. Встановили бюст, який зробила скульптор Віра Мухіна ще за життя драматурга. Солнцева щиро сумувала, без кінця обціловувала той постамент та фразу «Умер в воскресенье». Запропонувала назвати київську кіностудію його іменем, зняла «Поему про море» та «Зачаровану Десну», але стрічки їй не вдалися. Бракувало довженківської енергії та любові. Жінка залишилась удовою в п’ятдесят п’ять років, заміж більше не ходила, а в старості зізнавалась: «Після Сашка в мене нікого не було». Варвара, довідавшись про смерть коханого, вибігла з хати й до вечора горювала в лісі. Навесні полетіла до Москви з великим оберемком квітів, щоб провідати найдорожчого. Пережила його на три роки, а перед смертю залишила єдиному синові коротке: «Вадюшка, ти син Олександра Петровича…»

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media