«ЯК ПРАЦЮЄ АФРИКА»: Джо Стадвелл готує до друку нову книгу
Джо Стадвелл / Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Джо Стадвелл, автор бестселера «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія»), готує до друку нову книгу — про Африку. Після того як його попередню роботу було включено Біллом Гейтсом до списку найкращих книжок 2014 року, Стадвелл досліджує ключові механізми, що впливають на розвиток африканських країн. В ексклюзивному інтерв’ю для Huxley ми поговорили з автором про виклики, що стоять перед континентом, і перспективи його економічного зростання.
Багато африканських держав були сформовані в результаті колоніального нав’язування, а не органічної соціально-політичної еволюції. Як, на ваш погляд, це вплинуло на їхнє сьогодення й майбутнє, особливо у сфері економічного розвитку та управління?
Дуже низька щільність населення в Африці означала, що, коли колоністи стали ділити континент, починаючи з 1880-х років, він являв собою мозаїку, яка складалася з більш ніж тисячі етнічних груп. Об’єднання цих груп у сучасні національні держави — їх сьогодні 54 — залишається тривалим і складним процесом. Однак, як показує приклад Джуліуса Ньєрере в Танзанії, грамотне політичне управління здатне значно прискорити цей процес.Цікавим аспектом етнічного розмаїття в Африці є те, що на даному етапі свого розвитку континент демонструє більш розвинені демократичні процеси, ніж Європа чи Азія. Вибори часто відіграють ключову роль у пом’якшенні етнічних протиріч. Наприклад, у Гані, яка пережила військові перевороти в 1966, 1972 і 1979 роках, згодом сформувалася стабільна демократична система, яка зберігає стійкість, незважаючи на періодичні економічні кризи.
Загалом, штучно проведені кордони та етнічна фрагментація, що зберігається, продовжують ускладнювати розвиток Африки, оскільки стійкий прогрес вимагає співпраці людей. Однак після піку насильства під час конфліктів 1980-1990-х років його рівень знизився, і ця тенденція, імовірно, збережеться, створюючи умови для подальшого стійкого економічного зростання, яке спостерігається з 2000 року.
Найбільш серйозною конфліктною зоною сьогодні залишається регіон Сахель . Ситуація у Сахелі є вельми специфічною проблемою — це один із найбідніших регіонів із найменш освіченим населенням, і конфлікт там за своєю суттю не є ані національним, ані етнічним.
Як, на вашу думку, африканським країнам слід вибудовувати свої відносини з провідними світовими економіками, щоб стимулювати економічний розвиток, не потрапляючи в пастки залежності?
Відносини африканських країн з провідними світовими економіками здебільшого зводяться до двох речей: доступу до ринків і надання допомоги. Відносини Африки зі США та ЄС уже досить успішні у виробничій сфері. Також американський закон про зростання і можливості в Африці (AGOA) і програма Європейського Союзу «Все, крім зброї» надають більшості країн Африки безмитний доступ на американський і європейський ринок для тисяч промислових товарів.
Основна проблема криється в самій Африці – обсяги виробництва залишаються низькими, і на частку континенту припадає лише 1,3% світового експорту промислових товарів.
Однак є ознаки того, що ситуація може змінитися.
Африці слід консолідувати зусилля і виступати єдиним фронтом насамперед у сфері сільського господарства, активно лобіюючи свої інтереси і ведучи переговори для полегшеного доступу на ринки багатих країн. США та ЄС встановлюють високі тарифи на багато сільськогосподарських товарів, які могли б експортувати африканські країни, головним чином з метою захисту своїх фермерів від зовнішньої конкуренції.
Африка, ймовірно, опинилася б у вигіднішому становищі, якби міжнародна допомога була зведена до нуля в обмін на безмитний і безквотний доступ її сільськогосподарської продукції на світові ринки.
Високі сільськогосподарські тарифи створюють серйозні перешкоди для бідних країн, позбавляючи їх можливості використовувати експорт як інструмент виходу зі злиднів.
Існує супутня проблема, пов’язана з експортом африканських ресурсів, особливо корисних копалин. Усі країни ОЕСР запроваджують тарифи на імпорт перероблених мінеральних і вуглеводневих продуктів — від мідного дроту до алюмінієвого листа і палива, — але водночас не обкладають митами більшість сировинних мінералів і необроблену нафту.
У підсумку африканські країни, багаті природними ресурсами, отримують фінансові стимули продовжувати експортувати нестабільні за цінами сировинні товари, замість того щоб розвивати переробну промисловість. Тим часом виробництво перероблених товарів не тільки знижувало б залежність від цінових коливань, а й створювало б такі необхідні робочі місця, не кажучи вже про набуття технологічного досвіду.
Відносини у сфері міжнародної допомоги Африці істотно різняться від країни до країни. Незважаючи на те що останніми роками зарубіжна допомога зазнала значних скорочень — наприклад, за президента Трампа відбулася масштабна мінімізація американських програм підтримки, а Велика Британія та Франція також урізали свої видатки на допомогу — фінансові ресурси для розв’язання гострих проблем все ж залишаються. Частина цієї допомоги надходить від приватних філантропічних організацій, чиї ресурси часом можна порівняти з державними, зокрема від Фонду Білла і Мелінди Гейтс.
Усі донори прагнуть одного — щоб проєкти реалізовувалися вчасно і в рамках виділеного бюджету. У тих африканських країнах, де це вдалося, — як-от Ботсвана, Маврикій, Ефіопія та Руанда, — обсяг отриманої допомоги значно перевищував рівень підтримки, що надається державам з аналогічним ВВП на душу населення. Тому я переконаний, що фінансові ресурси доступні, якщо африканські уряди зосередяться на побудові репутації надійних та ефективних управлінців.
Як ви вважаєте, чи може Африка поєднувати сучасне економічне зростання з її багатими традиціями та культурними цінностями, замість того щоб просто приймати західні моделі?
Африканські культури залишаються потужними та самобутніми, а економічне зростання сприяє збільшенню ресурсів, що спрямовуються на розвиток і підтримку культурного виробництва. Африка є джерелом неймовірної музики, кіно та сучасного мистецтва.
Можливо, один із найзначніших культурних феноменів — це стрімке зростання виробництва перероблених місцевих продуктів харчування та розвиток ресторанного бізнесу. Сотні мільйонів африканців тепер мають у своєму розпорядженні невеликий дохід, який вони вкладають саме таким чином.
Чи сприяла б федерація за моделлю Європейського Союзу економічному розвитку Африки? Наскільки реалістичною є така ініціатива з огляду на політичне та економічне розмаїття континенту?
Панафриканізм як концепція існує вже понад сто років і після здобуття незалежності знайшов своїх євангелістів серед африканських лідерів.
Кваме Нкрума з Гани і Джуліус Ньєрере з Танзанії були прихильниками панафриканізму. Початковий інтелектуальний внесок у цю концепцію значною мірою походив від афроамериканців, і, на мій погляд, багато в чому являв собою вправи в утопічному мисленні.
Більшість африканських держав на момент здобуття незалежності були зовсім молодими і насилу впорядковували свої внутрішні справи. У таких умовах імовірність ефективної колективної дії на континентальному рівні була майже нульовою.
Організацію африканської єдності (OAU) було створено 1963 року, до неї входили 33 держави-учасниці. Однак її діяльність виявилася малоефективною. У 2002 році її замінив Африканський союз (AU), який заслужив більш позитивну репутацію.
Це стало можливим багато в чому завдяки закінченню холодної війни і поступовій політичній зрілості африканських держав. На відміну від свого попередника, AU сфокусувався на миротворчих операціях, питаннях безпеки та економічному розвитку, що дало йому змогу відігравати більш значущу роль на континенті.
Найамбітнішим проєктом Африканського союзу (AU) на сьогодні є Африканська континентальна зона вільної торгівлі (AfCFTA). Хоча вона офіційно набула чинності 1 січня 2021 року, її повне впровадження розраховане на 15 років і передбачає поетапне усунення 97% усіх тарифних бар’єрів на континенті.
Станом на 2022 рік у пілотній програмі брали участь вісім країн: Маврикій, Танзанія, Руанда, Кенія, Камерун, Гана, Туніс і Єгипет. Цей проєкт покликаний не тільки стимулювати торгівлю між африканськими державами, а й сприяти економічній інтеграції континенту.
Включення всіх 54 африканських держав до Африканської континентальної зони вільної торгівлі (AfCFTA) свідчить про новий рівень політичної волі до використання переваг економічної інтеграції.
Згідно з прогнозами Світового банку, за умови успішної реалізації AfCFTA обсяг експорту Африки до 2035 року може збільшитися на 560 мільярдів доларів США на рік.
Цей договір має потенціал не тільки для розширення внутрішньоконтинентальної торгівлі, а й для зміцнення позицій Африки в глобальній економіці.
Я очікую, що Африканський союз (AU) доб’ється значних успіхів у просуванні економічної інтеграції на континенті. Африці дійсно необхідна єдність на економічному рівні, оскільки це створить величезний єдиний ринок з колосальним потенціалом для зростання.
Наступне десятиліття буде найскладнішим: у короткостроковій перспективі окремі держави зазнають збитків через скорочення тарифних і нетарифних бар’єрів. Однак, як мені здається, з часом переваги інтеграції стануть очевидними, що прискорить процес і зміцнить прагнення до економічної співпраці.
Що стосується довгострокової політичної інтеграції, її перспективи залишаються невизначеними. Це можливо — як показав досвід Європи, — але також вкрай складно. Наразі ми живемо в епоху, коли суспільства радше фрагментуються, а не навпаки.
В книзі «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія») ви описуєте Вольфа Ладежинського, уродженця України, аграрного реформатора, як «хрещеного батька» економічних реформ Азії, особливо в Японії, на Тайвані та в Південній Кореї. Чи бачите ви аналогічну фігуру «хрещеного батька» в Африці?
Ладежинський не був «хрещеним батьком» усіх економічних реформ Азії. Він був ключовою фігурою, завдяки якій було проведено земельні реформи та реалізовано їхню деталізацію в Японії, Південній Кореї, на Тайвані та — надто пізно, у 1970-х роках — у Південному В’єтнамі. Із сільськогосподарських перетворень і зростання народилася вся інша економічна трансформація.
Ладежинському вдалося здійснити неймовірне, оскільки він працював в умовах Другої світової війни та тимчасового управління США над Японією і Південною Кореєю, а також гегемоністського впливу на Тайвані та в Південному В’єтнамі. В Африці немає аналогічної ситуації, тому я не очікую появи подібного персонажа.
Проте на національному рівні вже з’являлися і з’являтимуться великі лідери, які слугуватимуть прикладом та орієнтиром для решти континенту.
- Джуліус Ньєрере — як великий цілитель етнічних розбіжностей у Танзанії;
- Сівусагур Рамгулам на Маврикії та Серетсе Кхама в Ботсвані — як архітектори мультіетнічних коаліцій, що забезпечили сталий розвиток і вражаючі результати.
- Мелес Зенауї в Ефіопії та Поль Кагаме в Руанді — як цілеспрямовані реформатори, що послідовно реалізовували стратегії розвитку в дусі східноазійської моделі.
Але Африка потребує більшої кількості таких лідерів, і я вірю, що вони з’являться. Дехто вважає, що Патріс Талон із Беніна міг би стати таким лідером.
У цій книзі ви підкреслюєте роль земельної реформи, орієнтованої на експорт індустріалізації та фінансового регулювання в економічному успіху Східної Азії. Наскільки застосовні ці стратегії до африканського контексту?
Усе, що я читав і спостерігав в Африці, вказує на те, що саме ці стратегії є ключовими драйверами швидкого розвитку. Зрозуміло, необхідні локальні адаптації та постійні поліпшення, подібно до того, як це відбувалося між Європою і Північною Америкою, а потім і Азією, де економічний розвиток почався пізніше.
Проблема розвитку Африки багато в чому зумовлена її контекстом: динамікою населення (яка за останні 50 років зазнала значних позитивних змін), колоніальною спадщиною (як економічною, так і політичною) та етнічною фрагментацією.
Усе, що я можу сказати на основі власного досвіду, — це те, що люди тут чудові і, ймовірно, на нас чекають приємні сюрпризи.
Від редакції: Це інтерв’ю стало відправною точкою для нашого нового циклу публікацій — дев’яти нарисів про міфи і стереотипи про Африку. В них Джо Стадвелл розвінчує усталені уявлення про континент, а також розмірковує про те, що насправді визначає його майбутнє.
