ОТЕЦЬ ТАРАС ШАГАЛА: «Ми живемо у релігійному світі, де віра є цивілізаційним ресурсом»
Тарас Шагала / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Тарас Шагала
Дата народження: 27 грудня 1973 року
Місце народження: Трускавець, Україна
Професія: священнослужитель, настоятель церкви
Греко-католицький храм Святої Варвари у Відні — це місце за межами України, де б’ється справжнє та живе українське серце. Настоятель храму отець Тарас Шагала має унікальний досвід інтелектуального та культурного існування на межі двох світів — католицького і православного, західного і східного. Чому церква — це завжди політична, а не приватна справа? Як співвідносяться церква й імперія? Чи може існувати «буржуазне християнство»? Чому «гармонія» — не християнське поняття, а епоха ШІ не відміняє тілесного виміру нашого буття? Впевнені, що це інтерв’ю допоможе вам подивитися на деякі речі іншими очима.
ІМПЕРІЯ ТА ЦЕРКВА
Парафія Святої Варвари у Відні, яку в 1784 році греко-католики отримали від імператора Йосифа II, стала першою греко-католицькою парафією поза компактним проживанням українців. Взагалі, у складі Габсбурзької монархії Галичина опинилася трохи раніше — після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році. Внаслідок цього Габсбурги отримали величезну кількість нових земель на Сході. Але водночас виявилося, що порівняно з іншими їх землями регіон Галичини є чи не найменш розвиненим.
Для Австро-Угорщини він уявляв собою щось подібне до Сибіру у Радянському Союзі. У віддаленому від імперського центру «сировинному» регіоні видобували нафту та рубали ліс. Більше він був майже нічим не цікавий. Але нові землі треба було якось інтегрувати до єдиного імперського соціокультурного середовища. Як це зробити? Потрібно було знайти якусь «точку входу». Нею й стала Греко-католицька церква. Бо ж доступ до душі та свідомості українців мали тільки священики.
Тоді було популярним прислів’я «українці — це хлопи і попи». Тобто населення у Галичині того часу поділялося майже тільки на ці дві категорії. Звісно, імперія не мала благодійного завдання щодо розвитку української самосвідомості. Та об’єктивно воно співпадало з етнічними українськими цілями. Греко-католицькі священики не лише самі отримали доступ до високої культури й освіти, вони стали її провідниками для всього народу.
«СІЛЬ ЗЕМЛІ» ГАЛІЦІЙСЬКОЇ
Коли у Відні створювали церкву Святої Варвари, це рішення було продиктоване суто прагматичним імперським баченням Габсбургів. Спираючись на авторитет та культурний рівень священнослужителів, держава на нових територіях отримувала в їхній особі людей, які здійснювали ще й деякі функції держапарату. Вони виконували роботу чиновників: вели статистику, оголошували у церквах державні накази, реєстрували рекрутів до армії, рахували поголів’я худоби, фіксували власників земельних ділянок тощо.
Від самого початку імперія хотіла використати церкву у своїх інтересах, але церква, так би мовити, «перевиконала план». Вона сприяла підйому самосвідомості та культури українського народу. Це стало зрозуміло досить швидко, вже у 40-х роках ХІХ століття, під час так званої «весни народів»…
Якщо ви подивитесь на родоводи галицької інтелігенції, то у третьому, четвертому, п’ятому поколінні обов’язково знайдете служителя церкви. Не всі їхні нащадки ставали священниками, але всі вони точно були інтелігентними людьми, займалися просвітницькою, а з часом і політичною діяльністю. Тому у певній мірі саме церква спрямувала українську історію шляхом поваги до особистості, її свободи та гідності.
ЧИ Є МІЖ ІМПЕРІЯМИ ЯКАСЬ РІЗНИЦЯ
Наша громада в Австрії та Греко-католицька церква в Україні в цілому й зараз дотримується давньої традиції народотворення, яка склалася ще за австрійських часів. Головний нерв цієї традиції полягає в тому, щоб долучити народ до високих зразків духовності, культури та освіти. Люди повинні бути освіченими. Тільки у поєднанні віри та освіти церква може відповідати викликам сучасності та підтримувати свій народ на складному історичному шляху.
Основа такого бачення, на мою думку, була закладена ще за часів Йосифа ІІ. До і після цього на долю нашої церкви припало багато різних випробувань. Але вона раз за разом відновлюється як одне з найбільш потужних державотворчих джерел. Цьогоріч ми відзначали дуже символічну подію: 250 років від заснування нашої семінарії.
У 1775 році російська імператриця Катерина ІІ знищила Запорозьку Січ. І того ж року у Відні відкривається греко-католицька семінарія. Ми бачимо, як одна імперія знищує те, що українці намагалися створити. А інша, навпаки, створює українцям умови динамічного соціально-культурного розвитку, щоб допомогти їм піднятися до рівня великих європейських народів.
ЦЕРКВА — ЦЕ НЕ «ПРИВАТНА СПРАВА»
За часів Радянського Союзу ми отримали продовження російської імперської політики на новому рівні. Церкву намагались винищувати під корінь. У 30-х роках у Києві живими залишалося 2 чи 3 священники. В Галичині було більше, бо туди рука червоного терору дотягнулася пізніше. Під час Другої світової війни Сталін послабив хватку — церкві було дозволено існувати на периферії радянського життя у «приватному форматі».
Тобто люди могли приватно молитися, але ні в якому випадку не показувати свою віру у громадському, публічному житті. Таке, хибне, сприйняття релігійності та церкви збереглося досі. Сучасній людині часто здається, що віра є чимось виключно приватним, особистим, закритим у душі і, в декого, у церкві. Насправді віра має, так би мовити, дві складові. З одного боку, церква мусить допомогти конкретній людині знайти шлях до вищої сили, яка нам об’явилася в Ісусі Христі. Ми називаємо її Святою Трійцею, Богом Авраама, Ісаака та Іакова. Але це не може бути виключно «приватною справою».
У церкві ми молимося разом. Саме слово «літургія» означає «спільна справа». Церковна громада зв’язується із Богом через певні спільні обряди, які ніяк не можуть бути приватними. З іншого, немістичного боку, ми маємо політику. Справа церкви — це не лише відтворення обрядів. Через молитву та воцерковлення людина повинна змінитися на краще. А якщо люди змінюються самі, то вони змінюють і те середовище, в якому вони живуть. Тобто включаються у міжлюдські відносини, які, так чи інакше, є політикою.
ВІРА — ЦЕ ЗАВЖДИ ПОЛІТИКА!
Церква за визначенням не може бути аполітичною. Якщо вона буде поза політикою, вона перетвориться на звичайну обрядову традицію, такий собі додаток до вишиванки та народних пісень. Знаєте, що відбувається, коли ми відсторонюємося від повноти життя? Існує такий вираз: «церкву потрібно загнати у захристію» — це таке церковне приміщення, комірка, де священик переодягається.
До такої комірки намагаються загнати усіх вірян, священиків, церкву, навіть Бога… Намагання замкнути церкву виключно у межах приватного життя — це зведення до відверто примітивного стану. Радянський Союз довго намагався робити саме це. Тому завдання нашої церкви — піднімати рівень як священнослужителів, так і парафіян таким чином, щоб вони могли з огляду на містику впливати на політику. Віруюча людина покликана змінити на краще світ, в якому вона живе. Тому вона принципово є людиною політичною.
РЕЛІГІЯ — ДЕРЖАВОТВОРЧА СИЛА
Історія складалася таким чином, що держави формувалися спершу навколо вождя. Імперському Риму було однаково, яким богам ти молишся. Головне, щоб ти сповідував культ імператора. У Київській Русі, до речі, було майже те ж саме. Київський князь об’єднував різні слов’янські роди — байдуже, кому вони моляться, якщо підкоряються і платять данину. Настільки байдуже, що він навіть намагався створити загальний штучний пантеон, не дуже переймаючись тим, наскільки органічно різні боги стикуються між собою.
Але подальша історія людства пішла іншим шляхом — шляхом об’єднання довкола релігії. Так виникли релігійні держави, а згодом — національні. Зараз різні народи можуть мати спільну релігію, наприклад іслам або християнство, але попри це вони все одно залишаються різними народами. Так само й одна держава може поєднувати різні етноси та релігії.
Світ не стоїть на місці, він рухається, постійно утворюючи нові формати людського співіснування. Здається, що зараз більше значення для ідентичності набуває приналежність до того чи іншого типу цивілізації. На мою думку, Україна з усім її етно-релігійним розмаїттям має гарні шанси органічно вписуватися у нові тренди.
УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я ДУЖЕ СЛАБКЕ
Подивіться, у Європі ще залишилися держави, які мають чітко визначену панівну релігію. Приміром, у католицькій Австрії існують різні релігії, але є одна велика «головна», хоча у культурі толерантності про це не прийнято говорити. Така сама справа із православ’ям у Греції. Але в Україні немає панівної релігії, тому що наше православ’я насправді дуже слабеньке.
Я колись особисто робив дослідження, тому можу стверджувати: суто православними можна назвати не більше 20% українців. Десь 6% — греко-католиків, 5% — римо-католиків. У нас надзвичайно поширені різні протестантські рухи. Крім того, досить потужні мусульманські громади, кримські, які в нас є офіційно досить великою релігійною групою.
У нас присутньо дуже багато різних не тільки конфесій, але й різних релігій. Зараз Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій налічує 16 членів. І всі вони досить мирно співіснують, роблять спільні заяви. Суперечки, які між ними були ще в 90-х роках, давно вгамувалися. Ідею штучно створити якусь велику єдину православну конфесію я вважаю безперспективною. Це повертає нас до міжконфесійних конфліктів і відкидає Україну назад у часі.
ДЕРЖАВА ЗЕМНА І ДЕРЖАВА НЕБЕСНА
Чи можливо взагалі у сучасному світі побудувати справедливу та милосердну державу виключно на засадах християнських ідеалів? Це дуже складне питання. Світ насправді будується не на грошах і владі, а на різних об’єднаннях людей, які підтримують одне одного. Будь-яка держава не може існувати без християнського ставлення людей, без того, щоб сильніші підтримували слабших — дітей, пенсіонерів тощо.
Концепція християнської держави не нова, її розробив ще Святий Августин у трактаті «Два міста». Там він говорить, що існує «місто небесне» і «місто земне», які ніколи не зустрінуться, хоча треба все одно намагатися сприяти цьому. Але як наблизити земну державу до небесного ідеалу милосердя та справедливості? На цьому шляху можуть відбуватися досить дивні речі… Ви знаєте, наприклад, що тюрми церква придумала? Адже у римлян тюрем не було, вони просто вбивали тих, хто був визнаний винним.
Натомість церква наполягала на тому, що злочинець ще може змінитися на краще, тому його не потрібно відразу вбивати. Держава земна парадоксальним чином може брати приклад з держави небесної. І треба розуміти, що ідеальних держав на цьому світі ніколи не буде створено. За Середньовіччя начебто була така можливість, але врешті-решт її було втрачено. Після Французької революції 1789 року державу спробували будувати на засадах гуманізму. Та це також не наблизило нас до ідеалу.
«ГАРМОНІЯ» — НЕ ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОНЯТТЯ
Можна сказати, цей світ тримається на тому, що люди постійно обмінюються один з одним своїм добром. Я маю на увазі найширший зміст цього слова: духовний, емпатичний, культурний, матеріальний рівень. Це рухає нас до християнського ідеалу, незважаючи на те, що у часі і просторі земної історії він для нас недосяжний. Приміром, говорячи про підприємців, ми можемо сказати, що їх основною чеснотою мала би бути справедливість.
Якщо бізнес — це справедливий обмін добром, ми робимо світ кращим. До речі, така постановка питання дуже відрізняється від поняття «гармонії», яку в якості ідеалу висувають східні релігії. Свого часу Макс Вебер запитав, чому найбільш конкурентні, домінуючі в економічному та технологічному плані країни належать саме до авраамічних релігій?
Якщо світ від самого початку був цілком ідеальним, гармонійним, людина своїми діями може тільки погіршити його стан. Тому на Сході роблять акцент на недіянні та спогляданні. В авраамічних релігіях погляд на людину і світ інакший. Бог створив людину для того, щоб вона стала співтворцем світу. Тому Він спонукає Адама давати назву всьому, що людина бачить, — тваринам, рослинам тощо. Тобто людина покликана з небуття для того, щоб зробити цей світ кращим.
РЕЛІГІЯ — ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ РЕСУРС ЗАХОДУ
Для християн світ без людини ще не до кінця сформований, незавершений. Звісно, на цьому шляху людство робить багато помилок. Очевидно, що до абсолютної гармонії Едему немає вороття. Але завдання християнина — поводитися мужньо та відповідально, рухатися далі і, незважаючи на труднощі, створювати кращий варіант цього світу. Святий Василій Великий говорить, що багатство, духовне чи матеріальне, дається людям не лише як дар, а ще й як питання.
Саме про це йдеться в Євангелії, де Христос говорить про таланти. Хочу нагадати, що у буквальному сенсі таланти — це гроші. Євангельська притча каже, що вони від початку не твої, це господар довірив тобі керувати талантами. Твоє завдання — їх примножити, щоб з їхньою допомогою зробити ще більше добра. Це стосується не тільки окремої людини, а й тих країн, які зараз домінують у світі, яким від Бога багато дано. Можна сказати, що Схід і Захід самим рухом історії приречені шукати спільну мову й бути толерантними один до одного.
МАЙБУТНЄ ХРИСТИЯНСТВА — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ЄВРОПА
Апостол Іоанн передає нам бажання Христа, щоб «всі були як одно». Якщо Христос так сказав, то колись це обов’язково станеться. Навіть якщо нам здається, що християнство втрачає позиції в Європі, де відбуваються певні міграційні процеси, в цілому у світі його стає дедалі більше. Є Північна Америка. Є Африка — великий християнський континент, який швидко зростає. Ми бачимо, як потроху збільшується кількість християн у країнах Азії. Люди і світ весь час змінюються.
Інтеграційні та міграційні процеси трансформують усі світові релігії, не тільки християнство, але й іслам, буддизм, юдаїзм. Але це ставить перед нами важливе запитання: «Чи можливе існування духовності відокремленої від Христа?» Я переформулював би його так: «Чи існує лікування людини поза стінами лікарні?»
Ще 1965 року другий Ватиканський собор розглядав проблему відношення між Католицькою церквою та іншими релігіями. І там було визначено, що повнота пізнання Бога можлива тільки в Ісусі Христі, але ознаки Божої присутності можуть існувати й за її межами. Наприклад, якщо людина не є християнином, але прислухається до своєї совісті, вона чує голос Бога. Це також відкриває їй шлях до спасіння. Інше питання, коли вона свідомо зрікається Ісуса Христа, якого вже пізнала, — це великий гріх!
«БУРЖУАЗНЕ ХРИСТИЯНСТВО»: ЯКИМ ВОНО МОЖЕ БУТИ
Християнство не суперечить так званим буржуазним цінностям. Бо що таке буржуазні цінності? Це, наприклад, працьовитість, акуратність, поміркованість. Непогано, коли ці буржуазні цінності ви додасте до християнської любові, милосердя, правди та справедливості. Якщо взагалі ніяких цінностей немає, то людина починає жити тілом, «від живота». І тоді вона стає нестриманою, втрачає навіть буржуазні цінності — ту ж саму поміркованість.
Фройд казав, що людина, яка живе животом, має два правила життя — максимум задоволення, мінімум страждання. Обидві життєві установки — морально індиферентні. Вони взагалі ніяк не співвідносяться із моральними цінностями. Такі чесноти, як поміркованість, стриманість, не даються самі по собі, їх треба розвивати. Я тут, у Відні, бачу, як багатьом небідним людям важко це робити. Приміром, для людини стає великою трагедією, коли у черзі за сумкою Hermes її відсунули із третього на четверте місце.
ЧОМУ НЕ ТРЕБА УНИКАТИ СТРАЖДАНЬ
Існує докорінна відмінність між християнством та релігіями Сходу. Наприклад, її можна побачити у ставленні християн та буддистів до страждань. Основна мета буддизму — припинити страждання. Але, якщо ми намагаємось цілковито втекти від страждань, у нас не розвивається мужність та воля до життя, не розвивається жертовність, ми не можемо поділитися з іншими тим даром, який отримали від Бога.
Ми зараз бачимо, як в Україні люди демонструють високу жертовність. Заради миру та справедливості вони приносять у жертву навіть такий великий дар, як власне життя. Водночас війна ставить перед українцями й перед людством дуже гострі «граничні питання». Вони не про сумку Hermes — вони про сенс життя і смерті, і їх треба додумувати до кінця.
Світ навколо нас ускладнюється й хаотизується настільки, що звичні лінійні відповіді вже не працюють. Як у цьому світі хаосу знайти опору, якусь точку внутрішнього спокою? У цьому людям допомагає не втеча від страждань, а молитва, щире звернення до Бога. Під час молитви у душі людини проростають ті зерна, які потім потроху дають добрі сходи й у суспільстві в цілому.
МИ ДОСІ ЖИВЕМО У РЕЛІГІЙНОМУ СВІТІ
Молитва та християнська віра — це не зайвий елемент у сучасному світі. Це його активна та творча сила. Візьмемо, наприклад, університетську освіту. Якби не церква, її, може, взагалі б не виникло. Від початку будь-який університет мав чотири факультети: теології, філософії, юриспруденції, медицини. Сучасна освіта й віра нерозривно пов’язані між собою. Освіта взагалі є світоглядним проявом.
Зовсім не випадково у Відні випускник перекладацького чи економічного факультету отримує диплом філософа. Те, що в Україні за радянських часів було знищено теологічну думку, не є цивілізаційною нормою. Наш світ насправді є дуже релігійним, хоча ми цього майже не помічаємо. Це стосується не тільки освіти, але й, приміром, дипломатії.
Цікавий факт: в Австрії авто папського нунція має дипломатичний номер 1. Таким чином держава визнає, що представник Ватикану має пріоритет, в Австрії він перший серед усіх дипломатів світу. Світ змінюється, але єдине, що у ньому залишається незмінним, — людині завжди потрібна інша людина. Як я вже казав, ми створені так, щоб обмінюватися один з одним різними Божими дарами: молитвами, грошима, талантами та ідеями.
ЧОМУ ТІЛЕСНИЙ ВИМІР ТАКИЙ ВАЖЛИВИЙ
Все вищесказане стосується й технологічного прогресу, зокрема штучного інтелекту. Я, наприклад, колись спробував писати за його допомогою проповіді. Відверто кажучи, вони виходили так собі. Те ж саме стосується й сповіді, яку проводить штучний інтелект. ШІ у принципі не може добре впоратися з тими завданнями, де людині потрібна інша людина: її духовний досвід, її бачення, її цінності, її співчуття. Людина — це істота, яка складається з духа, з душі і з тіла.
Її існування виходить дуже далеко за межі будь-яких цифрових алгоритмів, на яких базується той самий ШІ. Невипадково церковні обряди називають таїнствами — в них діє те, що ніяк неможливо алгоритмізувати. З душею й духом тут більш-менш зрозуміло. Але й тілесність також є важливим аспектом.
Саме її відсутністю пояснюється заборона приймати сповідь по інтернету або сповідатися безтілесному ШІ. Релігійність мусить охоплювати всі людські складові: інтелектуальну, душевну, соціальну, тілесну… Якщо щось із цього є віртуальним, це вже стає чимось іншим, але точно не релігією. «Фізичність» у християнстві дуже важлива. Тому що Бог прийшов до нас не віртуально, а тілесно. І людське тіло після смерті назавжди не втрачається, воно буде відновлено.
ХРИСТОС СЬОГОДНІ ТОЙ САМИЙ, ЩО Й УЧОРА
Ставлення до ШІ, на мою думку, має бути подібним ставленню до грошей. Це — інструмент, але ніяк не самоціль. Його можна використати на добро, а можна й на зло. Не варто його лякатися. Ви ж не лякаєтеся телефона або молотка? Все, що людина створила, може бути добрим та корисним. Колись люди ходили пішки, потім вигадали колесо, потім — паровий двигун, потім — літак… У цьому ряді технічних винаходів знаходиться й штучний інтелект.
Незважаючи на технічний прогрес, у духовному розвитку людини мало що змінилося протягом тисячоліть. Люди сьогодні люблять та ненавидять так само, як і 2000 років тому. У нас немає нових цінностей. У нас немає нових поглядів на життя. У нас немає нових поглядів на Бога. ШІ, атомна енергія чи будь-що не можуть самі по собі стати причиною апокаліпсису. У нього завжди будуть духовні, а не технологічні причини.
ШІ сам не знищить і не врятує наш світ. У християн існує один спаситель — Христос, він є й спасіння, і дорога, і життя, і правда. Віра в нього — це найважливіша річ. Адже тільки Він здатний витягти нас із будь-якої безодні, навіть якщо ми грішні, навіть якщо помиляємось і щось неправильно робимо. Саме з віри народжуються добрі справи, а не навпаки.
НАВІЩО ХОДИТИ ДО ХРАМУ, ЯКЩО БОГ У ДУШІ?
Скажімо, ви одружена людина і любите свою жінку. Саме любов мотивує вас дарувати їй якісь подарунки, робити її щасливою. Ви це робите автоматично, тому що ви інакше не можете. Віра — це внутрішній стан людини, але вона повинна мати якісь зовнішні прояви. Саме тому запитання «навіщо мені ходити до храму, якщо в мене Бог у душі?» є дуже смішним. Нащо мені ходити в лікарню, якщо я можу й так одужати? Нащо мені ходити в школу, якщо я сам себе можу навчати?
Людина, яка шукає віру й Бога, завжди шукає однодумців. Вона навчається і зростає у вірі, обмінюючись з ними своїм релігійним досвідом. У християнстві без цього побудувати відносини з Богом взагалі неможливо! Христос сказав: «Хто споживає Моє тіло і п’є Мою кров, той перебуває в Мені, і Я в ньому».
Тобто якщо я не йду до церкви, не маю євхаристійного спілкування, не беру участь у літургії, про які стосунки із Богом може йти мова? Ходити до церкви — не потрібно церкві, це потрібно людині. Можна собі що завгодно уявляти, але без якихось зусиль з твого боку Бог у твоїй душі точно не з’явиться, а Його місце посяде егоїзм.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
