ПИСЬМЕННИК ОЛЕКСАНДР БАЛАБКО: стежками українців у світах
Олександр Балабко / Світлина з особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Олександр Балабко
Дата народження: 24 квітня 1955 року
Місце народження: місто Новгород-Сіверський, Чернігівська область, Україна
Професія: журналіст, редактор, прозаїк, поет
Олександр Балабко на початку 2000-х років, працюючи головним редактором газети «Вечірній Київ», започаткував цикл повістей, есе, травелогів «Стежками українців у світах». Подорожуючи країнами Європи, Близького Сходу, Південно-Східної Азії, спершу на сторінках періодики, а потім окремими книжками випустив твори про відомих у світі письменників і митців — Миколу Гоголя, Михайла Коцюбинського, Сержа Лифаря, Марію Башкирцеву, Володимира Винниченка, Олександра Вертинського.
Найбільший резонанс останнім часом в Україні й за кордоном викликали романи Олександра Балабка про видатну оперну співачку Соломію Крушельницьку — «Кімоно для Баттерфляй» і «Ролі й манекени». Презентація першого відбулася у рамках загальнодержавного відзначення 150-річчя Крушельницької 2022-го у Львові, й роман був номінований на здобуття Національної премії України ім. Тараса Шевченка. А другий видано 2025 року за сприяння Українського інституту книги для бібліотек України.
Автор сценарію та ведучий телефільму «Серж Лифар» із циклу «Знамениті українці» (телерадіокомпанія «Всесвітня служба „УТР“», 2014 р.). Співзасновник українського міжнародного конкурсу поезії, прози й публіцистики «Франкові зорі» у хорватському місті Рієка. Член журі міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара. Творчі вечори відбувалися у Празі, Парижі, Лімасолі, Флоренції, Рієці.
2025 року Олександр презентував свої твори на міжнародній культурно-мистецькій конференції «Голоси Сходу і Кавказу» у Реджо-ді-Калабрії. Він є автором текстів пісень на музику українських композиторів. Вірші Балабка у рамках проєкту «Антологія української поезії від Тараса Шевченка до наших днів „Сонячні кларнети“» перекладено французькою, італійською та албанською мовами.
Андрій Костюченко: Ми знайомі дуже давно, і я з превеликою насолодою поринаю у світ ваших книжок, пане Олександре. Найбільший ваш твір із тих, що є у моїй бібліотеці, — роман-есе обсягом 600 сторінок «Олександр Вертинський, нащадок Гоголя. Шляхами артиста». Назва інтригує. Справді нащадок?
Олександр Балабко: Так. І нащадок не лише у тому значенні, що він із українського роду, народився в Києві, захоплювався виставами за участі Марії Заньковецької та українським фольклором на хуторах Київщини, якими володіли його тітки; врешті поїхав шукати визнання, як і Гоголь, до столиці, і став яскравим явищем на тогочасній сцені. Він є нащадком видатного письменника у прямому сенсі. У діда Гоголя Панаса Дем’яновича, випускника Києво-Могилянської академії, був троюрідний брат Іван Петрович Гоголь-Яновський. Від нього й пішла материнська лінія Вертинського — дворян Ілляшенків. Це дівоче прізвище його бабусі Євгенії Скалацької. Мати також носила ці ім’я та прізвище, адже її шлюб із адвокатом Миколою Вертинським не був законним. А на обкладинці роману, ви бачили, юнацькі профілі Гоголя та Вертинського — як один до одного….
А. К.: Як довго писався такий змістовний текст? Що давало наснагу? І яким виявився Шанхай Вертинського?
О. Б.: Довго. Від 2006-го, коли я у складі журналістської делегації відвідав Китай, і до 2016-го, року виходу роману у трьох книгах, відзначеного мистецькою премією «Київ». Писав я з кінця. Спершу: «Одне слово — Шанхай», потім «Сам Париж — це вся Франція!» і насамкінець початок: «Константинополь — „нічийне“ місто». Тут і пролог про дитинство та юність Вертинського в Україні. Тобто я відвідав три основні центри вітчизняної еміграції після жовтневого перевороту 1917 року. Події, що там розгортаються, сягають часів Роксолани, Юрія Хмельницького, переплітаються із долями Петлюри, Махна, Винниченка, Олекси Грищенка, Олександра Архипенка, Сержа Лифаря… Ці імена й те, що відбувалося навколо них, і захоплювали. А Вертинський був стрижнем твору: ніколи не забував, якого він роду, і перед виходом на сцену розспівувався українськими народними піснями, яких знав безліч…
За десять років праці я встиг видати повість за листами Сержа Лифаря «Київ, Іринінська, Лифарям». Про його тріумфи у Парижі цінні спогади лишив саме Вертинський. А Шанхай Вертинського — то диво! Навіть у готелі «Янцзи», який вже був за його часів, нас поселили. Я попросив представників Асоціації журналістів, які нами опікувалися, показати колишній французький квартал Жоффр, де жив і виступав Вертинський. На диво, на той час ще збереглися одноповерхові будинки у стилі провансальських, приміщення театру «Лейсеум» і, головне, — колишній храм Богородиці-Помічниці грішних, де вінчався Олександр Миколайович із Лідією Ціргвава, грузинсько-російського роду. Тепер тут немає хрестів на п’яти блакитних куполах, у приміщенні — ресторан.
А. К.: Здається, ми взагалі мало знаємо про таку значну постать, як Микола Гоголь. При тому, що написано багато. Чим він близький вам, і що такого відкрили, про що ми, напевно, не чули й не читали?
О. Б.: «Вечори на хуторі біля Диканьки» — знані й улюблені відтоді, коли я ще не вмів читати… А відкривати Гоголя почав рівно 20 років тому, коли після подорожей до Італії вийшла моя книжка есеїв «Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського». Чимало несподіваного, навіть містичного, у роду Гоголів. Дід Панас у юнацькі роки викрав з маєтку багатого дворянина Лизогуба свою ученицю Тетяну і без благословення обвінчався з нею. Через 14 років у них народився первісток Василь, батько Гоголя. У 14 років останньому наснилася Богородиця із дівчинкою на руках, яка сказала, що то його наречена. За кілька днів побачив ту саму дівчинку на руках у її тітки, як приїхав з матусею на гостину. Відтоді став «виховувати» собі дружину, і через 14 років освідчився.
Перші двоє дітей у Марії Іванівни Гоголь-Яновської народилися мертвими. Лише третім був Микола, вимолений у Миколаївській церкві Диканьки, усипальниці князів Кочубеїв. А далі стільки відкриттів, що й не перелічити! Микоша — так його називала мати — до трьох років не розмовляв. Спогади його ніжинських співучнів і викладачів — здебільшого тенденційні, неправдиві, покликані принизити видатного письменника. До цього долучився і перший його біограф Пантелеймон Куліш, який від захоплення його творами перейшов до ненависті й зганьблення. Неправда, що Гоголь погано вчився: за підсумками випускних іспитів Гоголь-Яновський (у Ніжинській гімназії його знали як Яновського) мав лише з математики оцінку «посередньо», а з решти дисциплін, зокрема з іноземних мов, — «відмінно», «дуже добре» і «добре».
Ще один міф: Пушкін надав Гоголеві сюжет «Ревізора». Насправді ще до його написання Микола Васильович випробував себе у ролі Хлєстакова, пославши наперед свого друга, аби він на поштових станціях попередив, що їде «ад’юнкт-професор» (посада Гоголя у Петербурзькому університеті), тобто ад’ютант самого царя, із таємним завданням проводити ревізії. І найкращих коней «ревізору» надавали без затримки! Однак Гоголь за два місяці до оприлюднення п’єси таки написав листа Пушкіну із цим проханням, ледь не викривши себе: буде смішна п’єса у п’яти діях. Наперед знав, що Пушкін назве саме цей сюжет, оскільки історій із шахраями, які видавали себе за важливих чиновників, було безліч. Та ще задовго до цього Гоголь від письменника й цензора Сергія Аксакова дізнався, що той кілька років тому дав дозвіл на друк п’єси Григорія Квітки «Приїжджий із столиці, або Шарварок у повітовому місті».
Окрема історія — як його друзі читали «Ревізора» Миколі І, як той першим став аплодувати на прем’єрі за «могильної тиші» у театрі. Перші розділи «Мертвих душ», «Тараса Бульби» «екзаменувалися» або за присутності монаршої родини, або у салоні фрейліни імператриці Олександри Россет (Смирнової). Тож Гоголь зарекомендував себе монархістом, що прагне «покращити імперію». Така увага, а також кошти — від царя, спадкоємця, імператриці — не могли не спричинити трагедію Гоголя в останні роки. На знак віддяки він хотів витворити «позитивну Росію» у другому томі «Мертвих душ». Але не вийшло, тому за сприяння «доброзичливців» із московського оточення, власне, вирішує накласти на себе руки, відмовившись від їжі. І замість того, аби його силоміць годувати, «консиліум» ухвалює рішення… приставляти до обличчя п’явок, аби висмоктували кров. Усе це буде втілено на фактах, але й з домислами, фантазією у романі «Гоголь у тенетах і путах», який тепер завершую.
А. К.: Гумор у вашому житті — коли він вкрай потрібний, і коли без нього значно краще та спокійніше?
О. Б.: Без гумору серед моїх героїв — ніяк! Сповнений його і новий твір про Гоголя, і роман про Вертинського, який лишив прекрасні спогади про дитинство, які я б назвав «Вечори на хуторі біля Золотоноші». Був період, коли писалися новели й оповідання. Там багато сумного, але смішного більше. Як кавунчик, помережаний на шкірці слимаком, уявив себе унікумом, а господарі городу розцінили ці візерунки як знак на отримання великого багатства. І починається кумедна медійна історія, що завершується трагікомічно. У книжці «Тату на кавуні» тварини, рослини й люди спілкуються, сперечаються, тобто ладнають. Більше піднесеного, драматичного у долях Михайла Коцюбинського, який, смертельно хворий, подорожує на острів Капрі, Сержа Лифаря, що кілька разів тікав учитися балету за кордон із більшовицького Києва, Соломії Крушельницької, яка відмовилася від багатьох життєвих принад заради співу…
А. К.: Герої ваших книжок багато мандрують. Ви вирішили не відставати і мандрувати їхніми стежками, й не тільки ними. Якими є найяскравіші ваші спогади?
О. Б.: Є місця, де я хотів би побувати знову, — на острові Капрі й у Шанхаї. Можна сюди долучити й Таїланд, де на початку ХХ століття киянка Катерина Десницька стала дружиною спадкоємця королівського престолу. А Парижа ніколи не буває забагато!
А. К.: Марія Башкирцева. Чим ця юна дівчина з Полтавщини вразила вас?
О. Б.: А вона ж із хутора біля Диканьки! Народилася у селі Гавронці. У Диканьці — прекрасний її музей. Вразило у її долі те, що, не бувши українкою — з роду Башкирцевих і Бабаніних, — перейнялася нашою мовою, піснею, звичаями, природою. Мріяла у Парижі написати цикл полотен «Мальовнича Україна». Її славетний «Щоденник», яким захоплювалися Леся Українка, Соломія Крушельницька, починається з епізоду у віллі в Ніцці: гувернантка під рояль співає українські пісні, а Марія зачаровано слухає. Тому я негайно — до Ніцци, де у музеї виставлено її полотна, де її вулиця біля набережної Променад дез Англе! Есей «Променад з мадемуазель Марі» я вмістив під «одним дахом» з есеєм про Володимира Винниченка, що жив і знайшов спокій неподалік, у Мужені.
А. К.: Ви поет-пісняр. Цього вчаться чи такими народжуються? Назвіть ваших улюблених композиторів та виконавців пісень на ваші вірші.
О. Б.: Почав писати вірші у шкільному віці. А потім захопила журналістика, і стало не до віршів. Але вони несподівано «виринули» вже після мого п’ятдесятиліття текстами пісень. Опікувався премією «Осіннє золото» імені Дмитра Луценка і познайомився з її лауреатом, світлої пам’яті композитором Леонідом Нечипоруком. Подав йому кілька текстів. І, на диво, вони втілилися у пісні! Далі знайомство з іншими — Олександром Швидким, Ксенією Никольською, Олександром Лісенчуком. Є пісні, присвячені героям прози — Гоголю, Коцюбинському, Лесі Українці. Їх виконують відомі співаки — незабутній Віктор Шпортько, а також Світлана Мирвода, Олександр Василенко, Олег Дзюба, Ольга Макаренко, Каріна Карасьова, Ірина Персанова та інші.
А. К.: Письменник, який подорожує у часі чи поза часом, — що вам ближче? Бо кажуть різне. І щодо конференції 2025-го у Реджо-ді-Калабрії в Італії: чим здивували італійських митців?
О. Б.: Звісно, у часі! Тепер, у важкі для України роки, перенесення чи у середину XIX століття, чи на початок XX рятує від депресії, спонукає творити й надалі. А на краєчок італійського «чобітка» мріяв потрапити давно. Учасники конференції насамперед були вражені під час виступу про «українсько-італійські» книжки моєю вишиванкою — синім по синьому. І оповіддю про Крушельницьку, яку тут добре знають; про Михайла Коцюбинського, який відвідав Мессіну на Сицилії після руйнівного землетрусу й написав новелу «Хвала життю». І ми з видавцями із чернівецького видавничого дому «Букрек» на пароплаві відвідали Мессіну. Я привіз із собою книжку «Рай і пекло Коцюбинського» і сфотографувався з нею на руїнах, які він обстежував!
А. К.: Аж ось і Соломія Крушельницька — тут уже дві книги, дві долі цих книжок. А яка з них вам дорожча?
О. Б.: Обидві дорогі! Перша — «Кімоно для Баттерфляй» — тим, що це мій перший художній роман, де документальної основи — лише третина. А другий, «Ролі й манекени», об’ємний, тим, що позначився досвід першого і я вже почувався більш розкуто.
А. К.: Що хвилює вас сьогодні, пане Олександре? У що вірите, чого прагнете? Які маєте захоплення?
О. Б.: Вірю у те, що в Україні настане мир після перемоги. А тепер, навесні, у садибі на Чернігівщині, де ми з дружиною живемо (у столиці — наїздами), — багато клопотів у саду, на городі, серед кущів і квітів, доброзичливих земляків. У подальшому хочу писати свій «Щоденник зелені» подібно до швейцарського франкомовного письменника Філіпа Жакоте, якого переклав українською мій друг, поет і професор Дмитро Чистяк.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
