Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Кіно, що стало невід’ємною частиною нашого життя, розважаючи, постійно порушує якісь гострі, незручні питання. Про людину багато чого можна сказати, знаючи, які саме фільми вона дивиться, які любить. За останні півстоліття з’явилися щонайменше тисячі списків великих фільмів, які треба переглянути кожній шукаючій людині — переглянути і зрозуміти щось про себе.
Наступні 12 місяців у цій рубриці ми публікуватимемо статті про «інше» кіно — можливо, не надто гучне, але непересічне, глибоке кіно, яке варто подивитися. Подивитися й полюбити. Це 24 фільми про кохання, ненависть, вчинки, насильство, смерть. Про все те, чим насправді є кіно.
«СІМ ДНІВ, СІМ НОЧЕЙ» (MODERATO CANTABILE, ФРАНЦІЯ, ІТАЛІЯ, 1960)
Режисер: Пітер Брук
У ролях: Жанна Моро, Жан-Поль Бельмондо
Класика модерністського кіно загалом і повоєнного французького кінематографа зокрема. Другий за рахунком фільм Пітера Брука — культового британського театрального режисера-новатора, який значно реформував сцену своїми постановками Шекспіра.
Озброївшись тут романом Маргеріт Дюрас «Модерато кантабіле», Брук водночас наповнює його простір шекспірівськими пристрастями, що призводять до побутового вбивства. Випадковими свідками його стають дружина багатого промисловця, в ролі якої Жанна Моро (приз за найкращу жіночу роль у Каннах-1960), і молодий робітник (Бельмондо). З’ясовуючи підґрунтя такого дивного злочину, ці двоє не помічають, як розпалюється їхня власна пристрасть.
За два роки Пітер Брук явить світові свою екранізацію антиутопії Вільяма Ґолдінґа «Володар мух» про групу цивілізованих англійських хлопчиків, які, опинившись на безлюдному острові, спершу забувають про дисципліну й порядок, потім про дружбу й порядність, і врешті-решт — про людську гідність. Але в цій історії одного провінційного роману його турбують питання неможливості об’єднати в почуттях дух і плоть, серце й дотик.
Шляхом Брука незабаром підуть Антоніоні («Сім днів, сім ночей» за три роки до його «Затемнення» блиснули цим буржуазним модерністським шиком, холодом відчуження, згодом названим «некомунікабельністю») та Андрій Тарковський, який запозичив в англійця крижану красу, темні води та чорні голі дерева, без яких неможливо уявити «Іванове дитинство».
Фільм Брука і сьогодні полонить своїм гіпнотичним, уповільненим ритмом та якоюсь прихованою сексуальністю революційних 1960-х.
«НОВИЙ ПОРЯДОК» (NUEVO ORDEN, МЕКСИКА, ФРАНЦІЯ, 2020)
Режисер: Мішель Франко
У ролях: Найан Гонсалес Норвінд, Дієго Бонета, Даріо Язбек Берналь, Моніка дель Кармен
Обурливо потужний фільм для тихого вік-енду — шедевр неополітичного кіно, трилер про зворотний бік класової визвольної революції, у фіналі якої встановлюється військовий режим, гідний оруеллівських чеснот.
Залитий сонцем, трохи вигаданий Мехіко-Сіті охоплений мітингами. Демонстранти займають район за районом, відтісняючи сили поліції. З міських лікарень поспіхом вичавлюють пацієнтів, що там лежать, аби звільнити ліжка для поранених революціонерів.
За неповні півтори години екранного часу «Новий порядок», який здобув головний приз журі, «Срібного лева» (по суті, другий за значущістю приз), на Венеціанському кінофестивалі, одразу хапає глядача за горло і вже не відпускає до самого кінця.
Після тривожних кадрів хаосу і нагромадження тіл у короткому пролозі увага перемикається на буржуазне весілля в розкішному маєтку, куди приходить бідно вбраний літній чоловік, який колись служив цій родині. Чоловік просить у колишніх господарів велику суму грошей на операцію для дружини, у якої зовсім погано з серцем.
Господиня дає прохачеві приблизно десяту частину від необхідного і поспішає спекатися його. Те ж саме робить її син. І лише добродушна наречена, знехтувавши родичами і забувши про власне свято, спершу пробує віддати на операцію бідолашній подаровані їй щойно гроші, а коли цьому намагається перешкодити мати, вирушає до лікарні, щоб на місці кредитною карткою розрахуватися за операцію.
Додому вона вже не повернеться. Бо повертатися буде нікуди. Приблизно за 15 хвилин після її від’їзду до будинку увірвуться озброєні активісти, а прислуга, яка перейшла на бік повсталих, розстріляє спершу батька нареченої, а потім матір і частину гостей… Лише на ранок порядок відновлять військові, запровадивши в місті та країні особливий режим — новий порядок…
«Новий порядок» — кіно, яке тремтить, пульсує, танцює. Знятий нетерплячою, упередженою камерою бельгійця Іва Капа, що широко захоплює роз’ятий заворушеннями, грабежами та вуличним кровопролиттям екранний світ, озвучений, змонтований у синкопійованому джазовому ритмі, фільм Мішеля Франко («Захід сонця», «Після Люсії», «Пам’ять») просякнутий колосальним нервовим збудженням.
Раніше в основі будь-якої політичної драми лежав гнів, але мексиканець Франко обходиться неупередженістю. Він холоднокровно, з погляду каменя, що лежить на землі, фантазує про недалеке майбутнє сьогоднішнього світу, з його декларативним прагненням справедливості, в ім’я якої люди намагаються відбирати свободу у собі подібних.
Режисер, якому на батьківщині навіть довелося вибачитися за свій фільм, розповідав, що задумав проєкт ще 2016-го й уявити не міг, наскільки його антиутопічна фантастика впишеться в наратив 2020 року. Він списував свій сюжет із руху «жовтих жилетів» за економічну справедливість у Франції, Occupy Wall Street і протестів Black Lives Matter у Франції, цивільних заворушень у Гонконзі, Чилі та Лівані, що здавалися йому симптомами соціального розпаду в напруженому світі, який вимагав термінових змін.
Незважаючи на певну схематичність — ліві марксисти проти правих проамериканських буржуа — і південну специфіку, «Новий порядок» описує універсальну ситуацію. Студенти-бунтівники і пригноблені проклятими експлуататорами пролетарі відчайдушно трощать усе навколо, поливаючи зеленою фарбою своїх опонентів.
У режисерському поводженні з цим вибуховим насильством немає жодних загострених кінотропів, просто безпристрасний погляд суворого соцреаліста, який спостерігає за безіменним державним переворотом. Портрет революції — дуже докладний і лякаюче достовірний. Військові, що приходять до влади, не залишають місця для непокори, розстрілюючи одних і залякуючи інших. Праві вони чи ліві — не має значення: фізичний результат для громадян та суспільства однаковий.
Мішель Франко профанує романтизовану конспірологію, маніфестації та барикади: по обидва боки барикад перебувають нервуючі, невиправдано жорстокі, боягузливі й водночас відчайдушно сміливі люди. Останнім за сміливість і доброту дістається лише одне — куля.
«Новий порядок», з його відчуженістю, бунюелівським абсурдом і механікою зла, балансує на межі чорної комедії та антиутопії про якесь найближче майбутнє. Це нещадне й просякнуте кров’ю міркування про соціальну несправедливість, від якого неможливо відірватися, незважаючи на його наочну і зростаючу жорстокість.
У зображенні сучасного суспільства, ураженого класовими поділами та грубою економічною несправедливістю, «Новий порядок» нагадує «Паразитів». Але якщо кореєць Пон Чжун-хо бере суцільною ескалацією сміху, насильства і безжальною думкою про те, що соціального ліфта, про який так мріють герої, немає й не буде, то Франко максимально серйозний і співчутливий.
У його зумисне відірваному від реальності «Новому порядку» є один елемент, що робить фантазію схожою на саме життя, — тут немає справедливості. Земної її версії, на яку всі ми так марно сподіваємося. Режисер забезпечує глядача оптикою Бога, а сам фільм — справедливістю небесною, яку з землі не розгледіти.
«Новий порядок» — гірка і страшна казка. Але цей жорсткий фільм, безсумнівно, актуальний у нинішньому жахливому політичному кліматі, коли авторитарні режими високо підняли голови в усьому світі, брязкаючи зброєю та підтримуючи ненависть і нетерпимість.
