Кадр із фільму «Запам’ятай ніч», 1940 / imdb.com
В очікуванні різдвяного дива, яке прийде та мовчки виправить усе, кінематограф дає можливість побачити це диво за роботою. Побачити й пережити. Кіно стало частиною різдвяного ритуалу — як ялинка, гірлянди, святковий стіл і подарунки — не одразу. І якщо за ялинку нам варто дякувати німцю Мартіну Лютеру, то за різдвяний кінопоказ — англійському письменникові Чарльзу Діккенсу.
Саме його «Різдвяна пісня в прозі» — про старого скнару Ебінейзера Скруджа, якого напередодні Різдва навідують, про що попереджає його привид покійного компаньйона Марлі, по черзі три святочних духи, стала літературним підґрунтям для першого різдвяного фільму в історії — п’ятихвилинного «Скрудж, або Привид Марлі» («Scroodge, or Marley`s Ghost», 1901), якому аплодував увесь Старий Світ на чолі з англійським монархом Едуардом VII.
Відтоді жодне Різдво не обходиться без кіно. Саме кінематограф артикулював усю дивакуватість цього свята, його глибокий і містичний сенс, величний і моторошний.
Адже що таке Різдво? Це «час нуль», у якому зустрічаються, а відтак і зникають, минуле, теперішнє та майбутнє. Точнісінько як у дікенсівській «Пісні», що понад століття полонить кінорежисерів своєю неймовірною кіногенічністю. Цей невеликий, шалено кінематографічний за своєю природою текст дарує магічне відчуття зникнення часу.
Саме це, певно, зробило «Різдвяну пісню» не просто твором Діккенса, який найчастіше екранізують, а й, мабуть, одним із найекранізованіших творів світової літератури: сьогодні існує понад вісімдесят різноманітних її версій, включно з телевізійними. Діккенсівська повість прикидалася то вестерном, то ромкомом. І це не рахуючи всіляких пародій, де мисливці за привидами самовіддано відловлювали святочних духів.
Останню на даний момент версію «Пісні», напевно, найяскравішу, зняв американець Роберт Земекіс. Його напіванінімаційна, зроблена в техніці motion capture, «Різдвяна історія» (A Christmas Carol, 2009) з великим Джимом Керрі в головній ролі розкриває кінематографічні задатки діккенсівського тексту повніше за інших.
Найвдаліша з вільних його екранізацій — мелодраматична комедія «Сім’янин» (The Family Man, 2000) — про те, як чорний Санта в костюмі гопника переносить в інше, нехай не надто багате, але тихе й щасливе життя егоцентричного брокера Ніколаса Кейджа. Той колись покинув кохану дівчину, а тепер (ніби діккенсівський Скрудж) змушує своїх співробітників гарувати на Святвечір.
Режисер Брет Реттнер зняв історію про нудьгу тридцятирічних, про загадкову присутність якогось іншого життя в уже наявному — ситому й начебто заможному, але дуже порожньому, і, цілком безсовісно, — про найвище щастя: повернутися в те місце, від якого ти через незрілість відмовився і до якого можна потрапити лише на Різдво.
РІЗДВО — СВЯТО ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК
Якщо головний різдвяний письменник — Дікенс, то головний різдвяний режисер — американець Френк Капра. Він не просто зняв головний різдвяний фільм усіх часів і народів — «Це чудове життя», а й визначив головний різдвяний жанр. Капра справедливо вважав, що це зовсім не комедія, не феєрія, не казка, а саме мелодрама. Адже Різдво — свято насамперед для прагматичних дорослих чоловіків і жінок, які розгубили дитячу простодушність.
Вони, немов діти, просять, часом буквально, одну й ту саму улюблену… мелодраматичну казку в обов’язковому різдвяному антуражі. З 1946 року весь західний світ дивиться повчальну історію Капри про провінційного філантропа, який вирішив накласти на себе руки в різдвяну ніч і якому янгол-охоронець наочно показав, скільки добра той зробив людям і наскільки жахливим було б життя без нього.
Тінь цього великого фільму лежить на їдкій різдвяній комедії братів Коенів «Підручний Гадсакера» (The Hudsucker Proxy, 1994). У ній рахунки з життям у різдвяну ніч вирішує звести молодий винахідник обруча хулахуп. Причиною тому є великі корпоративні інтриги. Щоправда, стрибати він збирається не з мосту, як герой Капри, а з даху корпоративного хмарочоса.
Своє слово в жанрі різдвяної мелодрами спробував сказати й француз Клод Лелюш. У його фільмі «З Новим роком!» (La Bonne Année, 1973) затятий злодій Симон отримує свободу з нагоди Нового року. Насправді поліція лише хоче вийти на слід спільника Симона, який зберігає вкрадені коштовності. Симон здогадується про це. Але боїться він не поліцейського хвоста, а повернення додому.
Чи дочекалася його Франсуаза — емансипована інтелектуалка з антикварної крамниці, в яку Симон закохався, ніби хлопчисько, і яка всі п’ять років відвідувала його у в’язниці? Передноворічний Париж тут завмер в очікуванні чарівництва. Мірей Матьє в зеніті слави затягує своє знамените La Bonne Année під оплески строкатої публіки, що заповнила культове казино «Мішу». Симон — прагматик, наділений грацією фокусника та смутком ангела, цієї ночі вчиться вірити в чудеса.
Адже більше за довічне ув’язнення він боїться застати Франсуазу вдома не саму. Свою новорічну казку Клод Лелюш наповнює фірмовою сентиментальністю, вправно грається з чорно-білим і кольоровим зображеннями, тролить інтелектуалів і розважає кумедним прологом, в якому зекам у паризькій в’язниці під Новий рік показують його «Чоловіка і жінку» (1966).
Напередодні Різдва відчайдушно тікають із проблемних стосунків у якісь інші, невідомі, міняючись при цьому будинками, дві симпатичні дурепи за тридцять — американка (Діас) та англійка (Вінслет) у фільмі «Відпустка за обміном» (The Holiday, 2006).
У фільмі «Різдво, знову» (Christmas, Again, 2014) топить свою гіркоту в роботі собачоокий молодий вусань на ім’я Ноель. Він торгує ялинками на вулицях Нью-Йорка, страждає від безсоння, замерзаючи до нестями у своєму картонному трейлері, і то намагається забути свою кохану, то, навпаки, — відчайдушно чіпляється за спогади про неї.
Ця непомітна, подекуди маргінальна, схожа на саморобну ялинкову іграшку історія — про те, що взимку людина потребує любові навіть дужче, адже кохання, зрештою, зігріває за низьких різдвяних температур.
Режисер Чарлз Покел знімає про себе — такого ж бідолаху, який перш ніж потрапити на «Санденс» і в Локарно, під’їдався торгівлею ялинками, а своє непережите почуття фіксує на 16-міліметрову плівку, з якої на екран світлом розливається сам дух Різдва — свята, яке складається з надій та печалі.
Диво вінчає і головних героїв «Закоханих» (Falling in Love, 1984), де в різдвяній мангеттенській метушні одружений інженер Роберта Де Ніро, випадково натрапивши на заміжню Меріл Стріп, ненароком забирає її сумку з подарунком для чоловіка, залишивши при цьому їй свою.
Це ще одна «різдвяна казка» для дорослих про те, що від безглуздої зустрічі до великого кохання — один крок. Приміським поїздом несе героїв доля, поки вони, непомітно і без попередження, залипають одне на одному.
У великій «Крамничці за рогом» (The Shop Around the Corner, 1940) Різдво зіштовхує двох продавців, що на дух не переносять один одного й захоплені партнерами по листуванню, в якому тільки й можна розкрити свої тонкі й самотні душі. Комедія, в якій хеппі-енд начебто передбачений генпланом, проте змушує буквально тремтіти: чи впізнають ці двоє одне одного на першому побаченні, куди він з’явиться з квіткою, а вона — з томиком «Анни Кареніної»?
У 1998-му «Крамничку», що набула нової актуальності, з Томом Генксом і Мег Райан перезняла режисерка Нора Ефрон, назвавши свою версію «Вам лист» (You`v Got Mail).
Британія, в якій усі піддані Її Величності — від прем’єр-міністра до секретарки — закохані, і всі не в змозі освідчитися, постає на екрані в різдвяній романтичній комедії «Реальне кохання» (Love actually, 2003), яка буквально шкірою дає відчути магічну пору року.
Та й радянська «Іронія долі, або З легкою парою!» (1975) Ельдара Рязанова — не менш важлива мелодраматична різдвяна казка для дорослих, нехай і не вписана у світовий контекст, проте так яро зафіксувала героя негероїчного радянського часу. Адже якщо придивитися, то можна розгледіти в головному героєві риси андерсонівської «маленької продавчині сірників», яка замерзає напередодні Нового року, вважаючи за краще не повертатися додому зі страху перед жорстоким батьком.
Щоразу, коли вона запалює сірник, щоб зігрітися, перед її очима постають світлі видіння, як постають вони перед недолугим Женею Лукашиним, який боїться не жорстокого батька, а стосунків із жінками, а тому вважає за краще від них тікати. У розпачі кризи середнього віку, уві сні, до нього — втомленого й зневіреного в особистому щасті — приходить найкраща жінка у світі. Ось воно — саме те диво за роботою.
Крім кіно відверто різдвяного, з Санта-Клаусами та казковими чудесами, є кіно приховано різдвяне. Таке, де Різдво начебто — не головне, але важливе. Кіно, що сповнене пройдисвітами всіх мастей, шахраями, невдахами-поліціянтами, гангстерами та солдатами, яким Різдво теж дає шанс.
У «Запам’ятай ніч» (Remember the Night, 1940) у молодого прокурора втріскується дівчина, яка в розпачі потягнула браслет із вітрини ювелірної крамниці. На Різдво він випустить її під заставу, а вона подарує йому фантастичний вікенд.
У різдвяних декораціях відбувається і фатальний замах на Дона Корлеоне в «Хрещеному батьку» (Godfather, 1972) Френсіса Копполи, коли він виживе, незважаючи на жахливі, несумісні з життям поранення; і спроба розправи над бандитами, що схибили, у «Залягти на дно в Брюгге» (In Bruges, 2008) Мартіна Макдони.
Через різдвяний Нью-Йорк ведуть італійського наркокур’єра, що сипить грошима, двоє вдягнених Санта-Клаусами копів із відділу по боротьбі з наркотиками в оскароносному «Французькому зв’язковому» (French connection, 1971) Вільяма Фрідкіна — найкращому в історії фільмі в жанрі поліцейського детектива.
А «Мишаче полювання» (Mousehunt, 1997) Гора Вербінські? Там двоє недолугих братів опиняються на вулиці у Святвечір, в одну мить втративши все, що у них було: один — модний ресторан, а інший — успадковану від батька ниткову фабрику й дружину, яка вигнала його на вулицю.
Затамувавши подих, спостерігатиме за маленькою донькою, що стрибає в костюмі зайчика на різдвяному святі, нью-йоркський героїновий король у «Нашому Різдві» (‘R Xmas, 2001) Абеля Феррари. Він буде зворушливо вигулювати її на конячці з кучером, а вночі, коли дівчинка засне, вирушить на свою роботу до Гарлема — фасувати героїн.
РІЗДВЯНА ВІЙНА
А війна? Чи може вона бути вписаною в той самий різдвяний антураж?
Може. Наприклад, у фільмі «Побачимося» (I’ll Be Seeing You, 1944) режисер Вільям Дітерле легко й невимушено розповідає історію кохання з першого погляду, що спалахує бенгальським вогнем між солдатом, який повертається з госпіталю на фронт, і дівчиною, відпущеною у звільнювальну з в’язниці.
Мріють про різдвяну вечерю посеред величезного океану матроси, які дивом врятувалися з потопленого судна в «Різдві в Коннектикуті» (Christmas in Connecticut, 1945) режисера Пітера Годфрі.
Поганенькою англійською, проте від щирого серця вітає з Різдвом англійського офіцера його колись заклятий ворог, японський сержант з обличчям Такеші Кітано у великому фільмі Нагіси Осіми «Щасливого Різдва, Містер Лоуренс» (Marry Christmas, Mr. Lawrens, 1983).
Перестають бути ворогами один одному в різдвяну ніч і солдати армій, що воюють, у сяючій французькій мелодрамі «Щасливого Різдва» (Joyeux Noel, 2005). Вони уклали між собою — через голови всіх штабів — коротке різдвяне перемир’я.
У цій заснованій на реальних подіях казці про те, що Різдво вище за війну та смерть, німецький тенор голосить над окопами свою арію, її підхоплюють шотландські піхотинці, французи щедро відкорковують шампанське, а британський полковий капелан зворушливо читає над цією замордованою паствою, яка кашляє і рясніє вошами, різдвяну молитву.
Апогеєм цього гуманістичного підходу до війни стає футбольний матч на нейтральній смузі. І що з того, що дуже скоро його учасниками займуться армійські трибунали? Адже Різдво — свято, сам дух якого складається з надій і печалі. У Різдво можливо все. Навіть те, що неможливо. Кожен може розраховувати на диво, а отже — щастя. І кінематограф максимально широко це передає.
