Андрей Алферов
Кінознавець, режисер, куратор

ОБВИНУВАЛЬНИЙ ВИРОК МАРТІНА СКОРСЕЗЕ: «Вбивці квіткової повні»

ОБВИНУВАЛЬНИЙ ВИРОК МАРТІНА СКОРСЕЗЕ: «Вбивці квіткової повні»
 Мартін Скорсезе / Джерело фото: The New York Times

 

Мартін Скорсезе, який починав із приватних історій про молодих нероб із суворим католицьким вихованням і доведених до ручки таксистів, з яких потім вийшли найнещасніші герої Нового Голлівуду — «скажені бики», погані лейтенанти, королі Нью-Йорка, грішники, що каються та шукають спокуту в шляхетному вчинку, — на схилі років зняв не фільм, а обвинувальний вирок: собі, країні та людям.

Його нова стрічка «Вбивці квіткової повні» — три з половиною годинна проповідь головного американського режисера сучасності, котрий ледь не став священиком, барокова трагедія XX століття про справжню епідемію вбивств індіанців племені осейдж, що відкрили на своїй землі в 1920-ті роки численні родовища нафти. Чорне золото перетворило їх одночасно на дуже багатих і дуже вразливих людей.

Будь-яке по-справжньому велике кіно визначається масштабом особистості автора, який за ним стоїть. Адже фільм — це висловлювання, зазвичай, однієї людини. І ця людина — режисер. Що потрібно знати про автора «Вбивць квіткової повні»?

Син сицилійських емігрантів, який мало не став католицьким священиком, а пізніше ледве не був підданий католицькою церквою анафемі, Скорсезе завжди говорив, що в його житті «є тільки дві речі — кіно й релігія».

Його фільми найлегше описувати у християнських категоріях: гріх, спокута, відплата, обраність. Чи то історія доведеної до ручки маленької людини («Таксист»), чи то занепалого боксера («Скажений бик»), чи то щасливого більярдиста («Колір грошей»), чи то далай-лами («Кундун»), чи то самої Боголюдини («Остання спокуса Христа»).

Через «Славних хлопців» і «Казино» до нього приклеївся ярлик дослідника мафії. Але Скорсезе ніколи не був просто побутописцем, завжди — суворим моралістом. А ще відчайдушним перфекціоністом, який змушує американського глядача дві з половиною години під час перегляду «Банд Нью-Йорка» слухати діалоги штучно відтвореним нью-йоркським діалектом XIX століття та черпає натхнення в голландському живописі, у брейгелівських образах різників та булочників за роботою.

Його «Таксист» — чи не найкращий фільм другої половини ХХ століття. І вже точно головне висловлювання про самотність у великому місті. Він знімає найкраще кіно в жанрі rockumentary, навчив знімати Олівера Стоуна та Спайка Лі, продюсує незалежне кіно й активно шукає по світу, а потім реставрує силами свого фонду всіма забуту кінокласику. І ось уже півстоліття є одним із ключових американських режисерів, справжнім символом класичного Голлівуду.

Новий фільм цього гангстерського метафізика за ступенем своєї величності — майже опера, приклад великого стилю, який мало хто сьогодні може зняти. Надто так, як Скорсезе, — «блискуче, але без красивості, сильно, але без натиску». Так, нібито пізній Джон Форд із його «Осінню Шаєннів» зустрівся б із Лукіно Вісконті.

Скорсезе сплавляє воєдино глибоку й пристрасну історію жорстокого винищення з мегаломанським розмахом вистави: на величезному екрані 80-річний класик розгорнув гуркітливу, пульсуючу драму стоїцизму та самодостатності індіанців, які на початку бурхливих 1920-х виглядають справжніми іншопланетянами на своїй землі.

Та й самі «Вбивці…» виглядають як фільм Золотого століття, що показується в епоху абсолютного панування нелінійного підходу до екранної розповіді та найвільнішого поводження з часом. Епоху, коли час обертають куди захочуть, як Крістофер Нолан у своєму «Дюнкерку» чи геть уже безсоромному «Доводі».

 

Кадр із фільму «Вбивці квіткової повні» / imdb.com

 

І ось Скорсезе, який дозволяв собі раніше темпераментні зухвалості, робить немилосердно лінійну послідовну картину, в якій час не біжить, не стоїть на місці, а буквально йде. Причому дуже неспішно.

«Вбивці квіткової повні» у фільмографії Скорсезе формально належить до серії фільмів про Америку, неофіційно розпочатої ним у «Казино» (1995) разом із документальним триптихом «Історія американського кіно» (1995), а продовженої «Бандами Нью-Йорка» (2002), «Авіатором» (2005) та «Вовком з Волл-стріт». Перший показував, як Америка через власну гординю втрачала свій рукотворний рай; другий — як Новий світ за допомогою кіно створив себе та свій спосіб життя; «Банди…» на прикладі головного американського міста оповідали про «руки, що побудували Америку».

«Авіатор» явив світові Ілона Маска 1920-х — мільярдера, льотчика, плейбоя та міжнародну людину-загадку, яскравого представника американської еліти, одержимого польотами й бажанням стати найшвидшим у світі, чиї нав’язливі ідеї стали багато в чому основою сьогоднішнього світу. А «Вовк із Волл-стріт» — звірячу природу ринкового капіталізму, де правилом є прагнення піднятися на вершину, не зважаючи на ціну.

Новий фільм майстра — про гріх. Це така собі пісня досвіду. Щоб знімати так у вісімдесят років, потрібно мати якусь дуже спокійну ясність розуму та багаторічну внутрішню дисципліну. Чого у Скорсезе ніколи не було замолоду. У своїх роботах він завжди доходив до крайнього ступеню нервовості, спокушаючи на межі відчаю.

Його ранні фільми — вибухові, легкозаймисті роботи, що є одними з найбільш особистісних стрічок в історії американського кіно. Вони сповнені насильства й нервового гумору, люті та рок-н-ролу. Саме за це ми й любимо Скорсезе, раз по раз чекаючи від нього ще одного «Таксиста» або «Казино», «Скаженого бика» або «Славних хлопців»…

У своєму найдорожчому за всю кар’єру проєкті (стримінг Apple і мейджор Paramount витратили на екранну адаптацію нон-фікшну Девіда Гранна 200 мільйонів доларів) Скорсезе більше не бавиться цими віртуозними переходами з норми до божевілля і назад. Він давно відійшов, спростив багато чого, прийнявши вікові зміни.

У «Вбивцях…», здається, немає нічого особистого. Лише історія, що схвилювала й обурила автора, про білий непотріб, що потонув у індіанській крові. Скорсезе буквально змальовує флору та фауну, фізіологію й антропологію ранньої Америки, її рефлекси та звичаї.

«Зрештою, це трагедія. Це слабкість — бути людиною. Я хочу підштовхнути глядача до емоційного співчуття тим, кого зазвичай вважають лиходіями», — каже Скорсезе, який покликав на головні ролі в новий фільм своїх старих друзів-акторів, що в різні роки були йому за альтер-его: Роберт Де Ніро впродовж усіх 1970-х, 1980-х і до середини 1990-х (від «Злих вулиць» до «Ка») і, звісно, Лео Ді Капріо.

 

Кадр із фільму «Вбивці квіткової повні» / imdb.com

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Перший зобразив на екрані квінтесенцію підлості, а сорокавосьмирічний Леонардо Ді Капріо — білу цвіль, «ніщо». Ці двоє вдруге грають разом («Життя цього хлопця», 1993) і вперше — у Скорсезе. Якщо, звичайно, не брати до уваги знятий режисером кілька років тому рекламний ролик казино в Макао.

Де Ніро, чий акторський геній і раніше давав йому змогу однаково віртуозно грати психопата й кататоніка, Аль Капоне і чудовисько Франкенштейна, диявола й священика, живе на екрані таким собі макіавеллівським персонажем на ім’я Вільям Гейл, підступним власником ранчо в містечку Грей-Горс кривавого округу Оседж, штат Оклахома, архітектором усіх цих масових убивств, із подальшими захопленнями землі, ресурсів та грошей. А грошей у Грей-Горс багато.

Вони буквально ллються рікою, кількість родстерів на місцевих ґрунтових дорогах перевищує всі санітарні норми, а місцеві білі вправно прислуговують своїм червоношкірим господарям, які відкрили у власній резервації казково великі запаси нафти.

Партія Ді Капріо — найнезвичайніша з усіх, ним раніше зіграних. Тупуватий племінник Вільяма Гейла — Ернест Буркхардт, який миттєво вливається в сімейний бізнес.

«Навіть якщо вам не подобаються ці люди і те, що вони зробили, вони все ж таки люди, і це — трагедія. Я так розумію», — каже Скорсезе. Аби дати як слід розвернутися Лео, Скорсезе навіть відмовився від детектива, сфокусувавшись на природі тупості й такої дрібнуватої, шакалячої підлості, яку значну частину екранного часу, дуючись, брижачись і вигинаючи підковою рот, зображує актор.

Від остаточного гріхопадіння Буркхартда утримує жінка, чистокровна й царствена індіанка з оседжів на ім’я Моллі (приваблива Лілі Гладстоун), овдовіла та казково багата. Ернест одружується з нею з вигоди, але Скорсезе щосили намагається переконати нас, що і в такій нікчемі можуть прокинутися почуття, якщо поруч опиниться мудра жінка, що вважає будь-який шлюб сакральним, від Бога.

 

 

Кадр із фільму «Вбивці квіткової повні» / imdb.com

 

«Незважаючи на свій гіркий досвід, я впевнений, що ключ до всього — родина», — пояснює Скорсезе, який пережив щонайменше чотири шлюби. У фільмах його колись постійно був присутній цей мотив якоїсь приреченості всякої творчої людини на самотність, неможливості побудувати особисте щастя.

Його безуспішно шукали, проте не знаходили і Чарлі Каппа зі «Злих вулиць» (1972), і нещасний Тревіс Бікл із «Таксиста» (1976), і біснуватий джазовий саксофоніст Джиммі в «Нью-Йорк, Нью-Йорк» (1977), і «скажений бик» Джейк Ламотта, і спритний Сем Ротштейн із «Казино» (1995).

Руперт Папкін у «Королі комедії» (1982) заради жінки йшов на незграбне викрадення телезірки, Ісус у найсміливішому та найпереконливішому експерименті Скорсезе з Новим Заповітом («Остання спокуса Христа», 1988) мучиться вибором між «сокирою» та «любов’ю» і долає спокуси, найсильніша з яких — сімейне життя.

Тепер, коли режисер, здається, став остаточно розсудливим, цей мотив випарувався з його фільмів, а самі вони нині менш особисті. Прекрасні, вражаючі, майстерно зроблені, але менш особисті.

«Авіатор» — це, мабуть, останній великий фільм із темами, які мені подобалися», — сказав якось режисер.

Його деколонізаторський вестерн, що руйнує міфи, — амбітна спроба розібратися не стільки з собою (що було колись), скільки з Америкою, його батьківщиною, яка так несправедливо поводилася з корінним своїм населенням.

 

Кадр із фільму «Вбивці квіткової повні» / twitter.com

 

Помпезність «Убивць…» позначається на ритмі. Не рятує і саундтрек великого Роббі Робертсона (близького друга Скорсезе, композитора, засновника культового канадського гурту The Band, який тривалий час акомпанував Ділану та який починаючи з 1978 року писав, аранжував і продюсував музику для фільмів Скорсезе, від «Скаженого бика» до «Мовчання».

«Вбивці квіткової повні» — його лебедина пісня: Робінсон, чия матір належала до одного з племен канадських індіанців, помер уже після каннської прем’єри фільму та ще до виходу його в прокат — примітка автора), у якому, окрім оригінальної музики, ним написаної, є й різновид індіанського блюзу (тогочасна музика), і церемоніальна, обрядова музика північних індіанців.

Екранне насильство, яке раніше зображували у фільмах Скорсезе з оперним розмахом, тут максимально узвичаєне, звільнене від будь-якої атрактивності.

«Автор номер один», втіленням ідеї, що лежить в основі «нового Голлівуду» і голлівудського фірмового стилю (нерозривного поєднання неповторного режисерського мислення зі щирою прихильністю до жанрових канонів), більше не шукає в минулому своєї країни непередбачуваних облич святості та вищого суду, спокути. Лише гріхи. Йому боляче. Глядачеві місцями нестерпно, а місцями незрозуміло й нудно.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media  
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Отримуйте свіжі статті

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: