Алемдар Караманов. Фотографія Чарльза Хопкінсона
Існують люди, яким волею провидіння призначено стати легендою. Таким є наш великий співвітчизник — композитор Алемдар Караманов, автор державного гімну Республіки Крим, творець музичного напряму «Релігія в симфонізмі».
Якщо вам досі невідоме це ім’я, значить, ви не все знаєте про музичну культуру ХХ століття, природу геніальності і навіть… про себе. Адже будь-яке одкровення — це завжди особиста, містична зустріч із Таємницею.
Про свій досвід таких зустрічей ми попросили розповісти виконавця музики Караманова, піаніста зі світовим ім’ям Олексія Ботвінова.
ЧАС ДИСИДЕНТІВ
Сьогодні, у XXI столітті, неможливо уявити, що якась симфонія може бути під забороною. Проте за радянських часів влада забороняла деякі твори для публічного виконання у філармоніях. Що стосується класичної музики, це виглядало найбільшим абсурдом. Адже музика — це досить абстрактне мистецтво, там немає слів, а отже, не може бути висловлювання антирадянської позиції.
У молодості я бачив, які плоди давала ця політика у сфері культури. Найбільші імена в історії музики піддавалися забуттю. Яскравим прикладом є долі двох найвизначніших композиторів, які залишилися собою в ХХ столітті: Альфреда Шнітке та Алемдара Караманова.
Якщо перший добре відомий у всьому світі, то другий, котрий не поступається йому за масштабом творчого обдарування, досі залишається недооціненим. Містичним чином обидва композитори зіграли величезну роль у моєму житті.
Після закінчення консерваторії в Одесі я з 1987 до 1989 року навчався в аспірантурі Московської консерваторії. Моїм учителем була Віра Горностаєва, один із найвидатніших музичних педагогів свого часу. На весь Союз викладачів такого рівня було лише 3–4 особи.
Віра Василівна була відкритою дисиденткою. Її будинок був острівцем свободи, на якому збиралися дуже цікаві люди, громадські діячі, представники різноманітних творчих професій, зокрема музиканти. Тут вільно можна було розмірковувати про Солженіцина, Войновича, Ростроповича…
Порушувалися такі «заборонені» теми, про які в Одесі тоді говорили напівпошепки. Мимоволі, я був занурений у цю атмосферу, бо в консерваторії класів не вистачало і якісь заняття проходили у квартирі Горностаєвої.
ЗАБОРОНЕНА МУЗИКА
Одного разу, коли я чекав на Віру Василівну у неї вдома, мою увагу привернув нотний рукопис, що лежав на роялі. Я взявся його вивчати. То був фортепіанний концерт № 3 Алемдара Караманова, який називався «Аве Марія». Ім’я Караманов мені тоді ні про що не говорило, я вперше побачив його на цьому рукописі. Але мене одразу вразила музична мова — це не було схоже ні на що, з чим мені доводилося стикатися раніше.
Мені захотілося зіграти цей концерт. І тут до кімнати зайшла Віра Василівна. «Дивно! — сказала вона. — Ці ноти лежать тут уже кілька років і чекають на того, хто їх відкриє. Спробуй зіграти…» Від Віри Василівни я вперше почув про Караманова — геніального композитора та релігійного дисидента.
Партійні функціонери заборонили виконувати його твори, бо він давав їм релігійні назви та категорично відмовлявся їх змінювати. Пізніше я дізнався, що перу Караманова належало 24 симфонії для великого оркестру. Ім’я для кожної з них він обрав зі світу Біблії.
Віра Василівна розповіла мені, що Караманов закінчив Московську консерваторію ще у 60-х. Одночасно з ним навчалися Альфред Шнітке, Едісон Денисов та Софія Губайдуліна. Вони спілкувалися, дружили, обмінювалися музичними ідеями. Серед них ім’я Шнітке — найгучніше у світі музики, проте й Денисов із Губайдуліною входять до двадцятки найкращих композиторів минулого століття.
А ось Алемдара Караманова ще тільки має відкрити світ. Горностаєва розповіла мені, що Шнітке вважав Караманова найбільш визначним серед цієї консерваторської четвірки. Потім у Шнітке я знайшов підтвердження цього визнання.
Він неодноразово казав, що є талановиті композитори, а є Караманов — справжній геній, унікальна особистість, яка на Шнітке справила величезний вплив. У 50-ті та 60-ті роки вони дійсно товаришували і багато спілкувалися. Неймовірно, як в одній просторово-часовій точці зійшлися дві такі потужні постаті — випадок в історії небувалий!
СИМФОНІЇ, ПРО ЯКІ НІХТО НЕ ЗНАВ
Шнітке, Денисов та Губайдуліна після закінчення Московської консерваторії стали культовими фігурами. Вони були затребуваними навіть після того, як кінець відлиги ознаменувався гонінням на авангард. Шнітке багато зробив для кінематографа. Він написав музику до 70 фільмів і таким чином заробляв життя. Едісон Денисов і Губайдуліна творили для театру… Але Караманов — єдиний із них, хто ухвалив радикальне рішення, — він виїхав із Москви!
Хоча його багато хто відмовляв від цього кроку. Зокрема, той самий Шостакович. Який Караманова дуже цінував. Однак Алемдар Сабітович був непохитний. Він переїхав до Сімферополя, де існував на дуже маленьку зарплатню, але дуже багато писав. І практично всі — всі 24 симфонії! — у стіл. Щоправда, він ніколи не полишав надії на те, що колись вони будуть виконані перед публікою. Я бував у його сімферопольській квартирі. Це дуже аскетична, крихітна хрущовка. Розумом не збагнути, як у цьому маленькому просторі народжувалися такі великі речі!
Я був дуже заінтригований оповіданням Горностаєвої про Караманова. Мені захотілося більше дізнатися про фортепіанний концерт, який я випадково знайшов у неї вдома. Виявилося, що твір було написано ще 1968 року. Тоді ж відбулася одна-єдина та дуже невдала спроба його виконання. Потім Караманов передав рукопис Горностаєвій — вона завжди з радістю йшла на контакт із дисидентами та щиро допомагала їм.
Їй були цікаві яскраві та незвичайні люди, які виходили за межі «радянської норми». Передаючи їй партитуру, Алемдар Сабітович попросив знайти піаніста, який зможе зрозуміти та «розшифрувати» її по-справжньому. І ось нарешті, через багато років, Горностаєва, почувши моє виконання, вирішила, що знайшла такого піаніста. Так відбулася моя зустріч із великою музикою. Спочатку — з рукописом, а потім і з його автором.
ЦЕ БУЛИ ОЧІ ПРОРОКА
Алемдар Караманов приїхав до Москви на запрошення Віри Василівни. З першої зустрічі мені стало зрозуміло, що це унікальна особистість. Вразили його очі. Це був погляд, який, як на мене, може бути тільки у геніїв чи релігійних пророків. Коли я зіграв Караманову концерт, він сказав: «Це те, що потрібно!» і навіть «Це конгеніально». І тоді Горностаєва запропонувала цей концерт для подальшого виконання.
Спочатку був невеликий тур із оркестром, назву якого я вже забув. А 90-го року відбувся виступ у великій залі Московської консерваторії з Великим симфонічним оркестром під керуванням Володимира Федосєєва. Оркестр виконував симфонію Караманова, а я — соло з «Аве Марією». Концерт мав великий резонанс та чудовий відгук преси. Про нього писали майже всі центральні газети.
Після цього не залишилося сумнівів — попереду на нас чекає сплеск інтересу до музики Караманова. І справді, Федосєєв з оркестром запланували велике турне Великобританією. Приблизно 20 виступів, де мала звучати лише музика Караманова. У тому числі й концерт, який грав я.
Проте цього разу цим планам завадила вже не радянська влада, а сама доля. Оголосили страйк музичні профспілки (ви не повірите, у Британії є й такі!). Тому скасували усі закордонні тури, зокрема й московського оркестру.
Ця невдача дуже засмутила Федосєєва. Він настільки засмутився, що миттєво охолов до подальшого просування музики Караманова. Ну а мені, молодому музикантові-початківцю, тоді це було не під силу.
ВІН ХОТІВ БУТИ ПОЧУТИМ
На щастя, у цей самий час незалежна Україна нарешті помітила свого великого співвітчизника. На нього не просто звернули увагу. Музику Караманова почали усвідомлювати як національне культурне надбання. Алемдар Сабітович написав гімн для Автономної Республіки Крим. Уряд вручив йому Шевченківську премію. Було започатковано музичний конкурс його імені. Тобто свою заслужену славу він наприкінці життя таки здобув.
Але, на жаль, це все відбувалося всередині країни, а за межами України значення та велич караманівської музики досі невідомі. Сам Караманов відсутність доступу до світової аудиторії переживав досить болісно. Йому дуже хотілося, аби після стількох років забуття світ почув його.
Я сподіваюся, що зі свого боку роблю помітний внесок у те, щоб Алемдара Караманова, нашого великого співвітчизника, пізнали та полюбили у всьому світі. Останніми роками я зробив кілька своїх авторських аранжувань концерту №3.
Я включив його у свої сольні програми за кордоном і з величезним задоволенням наголошую, що музика Караманова має незмінний успіх у Швейцарії, Німеччині… Вона справляє величезне враження на європейців.
Сьогодні багато хто вже визнає, що Караманов — фігура світового масштабу, яка заслуговує на визнання не менше, ніж Шнітке. Потрібно сказати, що свого часу Альфреду Гаррієвичу пощастило — його музику просував видатний скрипаль Гідон Кремер.
Завдяки йому Шнітке помітили в Європі, і згодом він став незаперечним авторитетом у світі музики. У Караманова свого Кремера тоді не знайшлося, та й навряд чи це було в його ситуації можливо. Але часи, слава богу, змінюються. І я впевнений, що повноцінне відкриття світом Алемдара Караманова ще попереду. У мене для цього є всі підстави.
ШНІТКЕ ВВАЖАВ ЙОГО «ЖИВИМ КЛАСИКОМ»
Цікаво, що на цьому містичні збіги не скінчилися. Разом із Деніелом Хоупом, одним із видатних скрипалів сучасності, ми записали на Deutsche Grammophon концерт музики Шнітке. Диск отримав масу найбільш компліментарних рецензій. Завжди приємно, коли високо цінують твою роботу.
Але справжнісіньким відкриттям для мене стала розповідь Хоупа про його спілкування з Альфредом Шнітке. Я, на жаль, Альфреда Гаррієвича у Москві не застав. Коли я навчався в аспірантурі, він уже перебрався до Гамбурга, де саме з ним і познайомився студент Хоуп.
Музика — це універсальний код, який закликає до нашої свідомості, минаючи обмеження, які накладають на людину мова, громадянство чи національна ідентичність
У них склалися досить теплі та довірчі стосунки. Шнітке посвячував його в секрети своєї майстерності та стилю. Можна сказати, що в них відбувся такий же творчий «збіг» композитора та виконавця, як у мене з Карамановим.
На початку 90-х, ще будучи студентом, Хоуп зумів організувати для Шнітке великий фестиваль у Великій Британії. І він запитав композитора, кого з колишнього СРСР він хотів би бачити на фестивалі в якості запрошених «зірок»? Шнітке назвав два прізвища, одним із яких було Караманов. Звичайно, Хоуп здивувався — він уперше чув це ім’я! Він намагався навести довідки, але ніхто в його музичному оточенні не знав, хто це такий.
Проте, прислухавшись до думки Шнітке, організатори запросили Алемдара Сабітовича на фестиваль як гостя. Це був не просто перший візит Караманова до Великобританії — це був його перший виїзд за межі СРСР. Незважаючи на те, що композитор нічого не писав для сольної скрипки, Хоуп, проте, зробив вирішальний крок до просування Караманова, організувавши його перший закордонний візит.
Після цього в Алемдара Сабітовича відбулося кілька концертів у Європі. Звичайно, Хоуп не знав, хто такий Караманов, але довіряв думці Шнітке. А Шнітке, за словами Деніела, ставив Караманова так високо, що всі були заінтриговані. «Ви не уявляєте, що це за людина, — казав він, — ви коли побачите і почуєте його, одразу зрозумієте, що це геній і живий класик».
