«Кримський Бетховен» Алемдар Караманов (Частина II)
Алемдар Караманов. Фотографія Чарльза Хопкінсона
УНІВЕРСАЛЬНА МОВА
Коли ми вперше познайомилися з Деніелом і він запропонував мені разом записати Шнітке, я, звісно, нічого не знав про його історію з Карамановим. Як не міг передбачити і того, що наш диск матиме такий великий успіх.
Але, як виявилося, нас дивовижним чином пов’язує те, про що ми навіть не здогадувалися, — музика Караманова. Для мене це стало ще одним аргументом на користь того, що потрібно зробити ще одну спробу відкрити світові цю велику музику. Вписати її у світовий культурний контекст так, як вона цього заслуговує.
Зверніть увагу, музика — це універсальний код, який закликає до нашої свідомості, минаючи обмеження, які накладають на людину мова, громадянство чи національна ідентичність. Я — одесит, Хоуп — родом із ПАР, Караманов — кримський татарин, Шнітке — німець із Поволжя.
У цьому сенсі для мене була дуже показовою ситуація, коли ми з Хоупом записували диск на Deutsche Grammophon. Хоуп дуже пишається тим, що він навчався у Шнітке, котрий пояснював йому якісь виконавські нюанси, особливості свого стилю. А я ніколи зі Шніткою особисто не спілкувався. Та коли під час роботи над диском ми зустрічалися в студії та починали грати, то розуміли один одного без слів.
Хоуп дивувався: «Тобі не треба нічого роз’яснювати, ти звідкись і так усе знаєш, хоча ніколи не спілкувався зі Шніткою особисто!» Я думаю, що між людьми можливе спілкування на рівні «планетарних» смислів, підключення до енергій, які виходять за межі раціонального розуміння та наших ідентичностей.
КОМПОЗИТОР І ВИКОНАВЕЦЬ: ЗНАЙТИ ОДИН ОДНОГО
У спілці музиканта та композитора перше слово, звичайно, належить композитору. Але доки музику не виконано, вона не народилася. Можна сміливо сказати, що вона народжується лише у процесі інтерпретації. Будь-який композитор це знає та мріє зустріти свого виконавця. Є багато прикладів, коли шедеври, такі як опера Бізе «Кармен» або Перша симфонія Рахманінова, мали провальні прем’єри.
Для Рахманінова це перше виконання стало справжнім кошмаром, він настільки переживав фіаско, що мало не наклав на себе руки… Невдалим виявилося і перше виконання «Аве Марія» Караманова, хоча до нього були залучені чудова піаністка та гарний оркестр. Але музика виявилася «не їхньою». Караманов дуже засмутився. Він навіть не став нікому показувати запис того першого концерту.
Цікаво, що Алемдар Сабітович сам був гарним піаністом, але при цьому не міг до пуття пояснити виконавиці, як треба грати його ж власний твір. Саме тому він і віддав рукопис Горностаєвій, аби він дочекався того, хто його «розшифрує».
Дивно, але я працював над «Аве Марією» без жодної участі з боку педагога і був абсолютно занурений у цей твір. Коли композитор почув моє виконання, він сказав: «Геніально! Нарешті це саме те, що я мав на увазі, що хотів висловити!» Для виконавця не менш важливо відкрити «свого» композитора. Причому це відкриття відбувається несвідомо, ірраціонально.
У юному віці я мав, наприклад, період Прокоф’єва, який тривав приблизно півроку. Потім рік захоплення Бетховеном, потім Бахом… І раптом у 16 років я випадково почув про конкурс імені Сергія Рахманінова, вирішив взяти в ньому участь і став готуватися. Несподівано для себе я відчув, що це — моя музика! Така вона була рідна і близька, ніби спеціально створена для мене.
З того часу протягом багатьох років ця музика — частина мене. У всьому цьому є якась загадка, яку я не можу пояснити: чому саме цей композитор? Але коли я почав вивчати його біографію, дізнаватися про нього все більше і більше, я виявив, що ми дійсно з Рахманіновим чисто по-людськи близькі: у нас багато спільного в характері, у долі, у відношенні до життя та музики.
Чому так відбувається, не беруся судити. Але великі музиканти — це завжди співавтори композиторів. Вони відкривають у їхній музиці щось своє, розставляють акценти так, як до них ніхто ніколи не робив. Нові відкриття можна робити нескінченно. Саме тому класичні твори досі цікаві — це завжди нова музика.
Справжнє мистецтво — це свого роду «машина часу». Воно поєднує людей, епохи, цілі культурні світи, відкриває двері в іншу реальність. Саме такою є музика Алемдара Караманова
МУЗИКА ЯК РЕЛІГІЙНЕ ОДКРОВЕННЯ
Взагалі, народження музики схоже на релігійне одкровення, а концерт дуже нагадує проповідь у храмі. Ти звертаєшся до великої кількості людей. І в цей момент ти максимально відкритий, щирий та чесний. Музиканту важливо поділитися тим, що в нього всередині, а не продемонструвати вміння швидко та гучно грати. Зовнішня техніка — не найцікавіше і найголовніше.
Важливо підштовхнути слухача до катарсису, передати своє відчуття краси та гармонії — це дивовижний та, по суті, духовно-релігійний процес. Цікаво, що пізній Шнітке, як і Караманов, звернувся до релігійної тематики.
У молоді роки, коли навчалися у консерваторії, вони цікавилися переважно авангардом. Шнітке та Караманов були в нас одними з перших, хто працював у цьому напрямі. Шнитке до кунця життя переважно залишився вірний йому, а Караманов десь на межі 66–67 років різко змінив стиль. Як це пояснити раціонально, я не знаю.
У розмовах зі мною сам Алемдар Сабітович згадував, що пережив певне релігійне одкровення. І після цього почав писати музику, де є пропорційність і краса, гармонія, мелодизм. Але на той час, на жаль, подібна стилістика вважалася застарілою, неактуальною. Можна було використовувати якісь мелодійні елементи, але не більше.
Коли я тільки-но почав вивчати партитуру концерту №3, я показав її одному консерваторському товаришу — дуже талановитому композитору. І він виніс твору Караманова однозначний вирок: «Це непрофесійно та примітивно, як «двічі два — чотири» — так уже давно ніхто не пише. Невже ти справді збираєшся це грати?
КАРАМАНОВ ВИПЕРЕДИВ СВІЙ ЧАС
Мало хто розумів, що Алемдар Караманов просто випередив свій час. Він працював у стилі неоромантизму, але багато в чому передбачив мінімалізм — напрямок, який виник у США через 10 років після створення «Аве Марії». Мінімалісти проголошували повернення музики до свого коріння, реабілітували гармонію та мелодію. Багатьом після «зауму» авангарду ця музика здавалася надто «простою», але зараз вона здобула світове визнання.
У Караманова є щось спільне з мінімалістами, зі Стівом Райхом та Філіпом Ґлассом. Ґлас, мабуть, найвидатніший із представників цього напряму. Він пише чудову музику, у тому числі для кіно. Твори Ґласса настільки зрозумілі і близькі сучасному слухачеві, що їх часто приймають за рок композиції в акустичному виконанні. Виходить, що Караманов рухався у цьому напрямку набагато раніше.
Загалом, подібна еволюція була характерною для ХХ століття. Ми вже згадували, що до релігійної тематики та пов’язаної з нею відповідної естетики звертався пізній Шнітке. Хоча він і раніше досить часто вводив у свої твори цитати із музики Середньовіччя та Ренесансу. Показовим є також приклад польського композитора Кшиштофа Пендерецького.
Він починав із найрадикальнішого авангарду, але в останній період життя писав твори, які чимось нагадували музику Баха та мали чітко виражений релігійний зміст. Це був рух від надмірної «складності» авангарду до первозданної архетипічної «простоти».
Справжнє мистецтво — це свого роду «машина часу». Воно поєднує людей, епохи, цілі культурні світи, відкриває двері в іншу реальність. Саме такою є музика Алемдара Караманова.
МЕЛОДІЯ НЕ ПОМЕРЛА
Ми пам’ятаємо, що на початку ХХ ст. з’явилася додекафонія. Було проголошено, що мелодія та гармонія мертві. Аргументувалося це тим, що культура вичерпала себе. Вже неможливо написати нічого нового, але головне — і не потрібно. Проте, як виявилося, ті, хто проголошував ці принципи, поспішили… Починаючи з 70-х років музична культура «зайшла на другий виток», розпочалася культурна реабілітація мелодії та гармонії.
По-перше, критики перестали громити «неокласику». По-друге, вона знайшла свій шлях до слухача. І по-третє, з’ясувалося, що нове таки можна створити. Сьогодні неокласицизм завойовує нові позиції, і особисто мене цей тренд тішить. Бо коли я починав, мені здавалося, що нових відкриттів у класичній музиці більше не буде, залишиться лише «гра розуму», яка цікава лише людям із холодним серцем.
Та сьогодні, на щастя, неокласицизм — це найпопулярніше, найкраще та найцікавіше в сучасній музиці. З’являються яскраві неокласичні імена. Наприклад, Макс Ріхтер, який спробував «переписати» «Пори року» Вівальді, — це абсолютно геніальна річ, яка започаткувала цілий тренд.
Дуже цікавим є проєкт композитора німецько-іранського походження Араша Сафаяна «Це (не) Бетховен». Або візьмемо британського композитора Гаррі Грегсона-Вільямса, який працює у «стилі Баха». Це чудова спроба переосмислити відомі нам шедеври. Я вважаю, що цей напрямок має велике майбутнє.
АЛГЕБРА ЧИ МАГІЯ?
У трагедії Пушкіна «Моцарт і Сальєрі» у монолозі Сальєрі є такі рядки: «Музику я роз’явив, як труп. Я повірив алгеброю гармонію». Тобто, він перебрав кожну кісточку, розглянув під мікроскопом кожну деталь живого організму. У музиці справді є математика, щось на кшталт алгебраїчних формул.
У музикантів високого рівня завжди є щось від Сальєрі: вони постійно аналізують своє та чуже виконання. І це заважає їм повною мірою насолодитися музикою. Тому я маю величезну радість, коли граю для людей, які не мають серйозної музичної освіти, і бачу непідробне захоплення в їх очах.
Адже музику пишуть, безумовно, професіонали, але не для вузького кола собі подібних, а для всього людства. Іноді я сам, слухаючи великого музиканта, перестаю аналізувати і перетворююсь на захопленого студента першого курсу, для якого весь світ, як чистий аркуш, і є ще місце для одкровення.
До речі, коли я займаюся з молодими піаністами, даю якісь майстер-класи, я можу пояснити і розкласти по поличках будь-якого класика, але — крім Рахманінова! Його музика настільки глибоко живе у мене всередині, що мені складно піддати її холодному аналізу. Це як препарувати самого себе. Так, безперечно, музика — це велика «математична» робота. І в основному ти зайнятий цим математичним аналізом…
Але є такі музиканти, які перетворюють математику на магію. Той самий Деніел Хоуп чи Михайло Майський вміють творити справжнє диво. Коли я слухаю їх «живцем», я отримую величезну насолоду. До речі, у записі ця магія живого виконання зникає.
Я пам’ятаю, коли востаннє у мене вимикалася «математика». Це було на моєму фестивалі Odessa Classics 2020, коли я слухав живі концерти Вадима Рєпіна та литовського колективу NICO під керівництвом Гедімінаса Гелготаса. Спершу я послухав їх у записі. Те, що вони роблять, видалося мені цікавим, і я запросив їх на фестиваль.
Проте я не очікував, що наживо це настільки захоплююче, талановито і драйвово. На жаль, зараз розкіш живого концерту практично недоступний — через пандемію коронавірусу Європа на карантині.
Однак сподіваюся, що запланований на червень цього року сьомий фестиваль Odessa Classics відбудеться. Протягом 11 вечорів люди, які скучили за спілкуванням, зможуть повністю насолодитися магією живого концерту.
ODESSA CLASSICS І МІФИ ПРО КЛАСИКУ
Класична музика не лише змінюється від епохи до епохи, а й змінює життя людей. Раніше вона була доступна переважно аристократам, не більше ніж 1% населення. Нині нею активно цікавиться 8–10%. Можливо, хтось скаже, що це небагато, але в абсолютному вираженні це мільйони людей! Причому варто звернути увагу на якість аудиторії.
Ті, хто слухає класичну музику, — це найактивніші люди — соціально, культурно, політично та економічно. На поп-концерти збираються мільйони, а на концерти класики — десятки тисяч. Але саме ці останні істотно впливають на все суспільство. Класична музика не може і не має бути мас-маркетом. У неї інша не тільки естетична, а й соціальна функція.
І, якщо хочете, інші стосунки із вічністю. У ютубі умовний «Стас Михайлов» може мати 50 мільйонів, а класичний концерт має 50 тисяч. Але час життя цих явищ різний. Перше забудеться років за 10, а класичні твори живуть вічно. Життя того, що ми зараз вважаємо шлягерами, коротке, а Бетховен, Рахманінов, Шнітке та Караманов із людством назавжди. Крім того, слід розуміти, що сучасна музика дуже різна.
Між класикою та роком, якщо це справжня, щира музика, не існує непереборної перешкоди. У мене був такий незвичайний експеримент: з одним європейським рок-ансамблем ми вирішили здійснити синтез стилів Сергія Рахманінова та Pink Floyd. Це був дуже цікавий досвід, до якого ми ще повернемося.
Існує міф про те, що класичну музику слухає переважно старше покоління. Але серед згаданих мною 8–10% є чимало молоді. У юному віці також можна отримувати задоволення від класичного твору — жодних перешкод для цього немає.
Добре, якщо в тебе є якась гуманітарна база та мінімальна музична освіта. Але можна обійтися без цього. Я знаю безліч випадків, коли молода людина, яка була нескінченно далека від класики, випадково потрапляла на концерт. І тут діяла магія музики… Усередині щось «клацає», щось включає душу людини. А далі вона все життя хоче дедалі більше пити з цього джерела.
Мені здається, що у сучасному світі, який переживає непрості часи, класична музика затребувана як ніколи. Навіть в Україні, де, начебто, у людей стільки проблем, що їм не до класики. Коли сім років тому ми задумали фестиваль Odessa Classics, планували, що він триватиме 4 дні.
Звісно, я не очікував, що вже через 3 роки ми з труднощами будемо вписуватися у два тижні. Фестиваль перевершив усі мої найсміливіші мрії. На нього із задоволенням приїжджають музиканти зі світовим ім’ям, він включений до всіх світових фестивальних довідників.
Після нашого успіху фестивальний рух пожвавився у Києві, Харкові, Львові та інших українських містах. Запит на класику в Україні виявився неймовірним. І сьогодні можна сміливо сказати, що український фестивальний рух класичної музики, який започаткував Odessa Classics, відбувся.
Упевнений, що попереду на нас чекає ще чимало дивовижних відкриттів, а Одеса поверне собі заслужений статус інтеркультурної столиці