КИТАЙСЬКІ УРОКИ МИХАЙЛА ГУЙДИ: як відрізнити мистецтво від немистецтва
Михайло Гуйда — український художник-живописець, графік. Член Національної спілки художників України
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Имя: Михайло Гуйда
Дата рождения: 18 грудня 1954 року
Профессия: художник
Михайло Гуйда існує водночас у двох світах. Він — Народний художник України, який входить до топ-10 художників півторамільярдного Китаю, де живе й працює багато років. Гуйда — дійсний член Національної академії мистецтв України, професор кафедри живопису і композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури та почесний професор двох китайських університетів. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, лауреат премії ім. І. Є. Рєпіна, лауреат премій ім. І. І. Огієнка, Т. Н. Яблонської. Працює в галузі станкового живопису та графіки. Неперевершений майстер портрета. Його роботи зберігаються в десятках музеїв, галерей і приватних колекцій по всьому світу.
Читачам Huxley пощастило: завдяки локдауну перебування майстра на батьківщині затягнулося… і ми змогли поговорити з ним про те, що таке сучасне мистецтво, якими є критерії його «справжності».
І, звісно, нас зацікавив погляд на стан української культури людини, яка живе на межі двох культурних світів.
КУЛЬТУРНА ПЕРИФЕРІЯ В ОЧІКУВАННІ «ВИБУХУ»
К
оли Україна була у складі СРСР, ставлення до неї з боку Москви було як до культурної периферії. Достатньо згадати історію, яка сталася з Палацом «Україна». Зараз це головний концертний майданчик країни. Але проєктували й будували його потай від кремлівського начальства, як кінозал на місці, де на той час розташовувався перенесений згодом Володимирський ринок. А спочатку взагалі планували на фундаменті Михайлівського монастиря. Плюс мармуром, призначеним для Палацу, почали оздоблювати дачі радянських чиновників…
Архітекторів так замордували, що один із них, Петро Жилицький, наклав на себе руки, кинувшись із мосту в Дніпро. Вважалося, що сучасний концертний майданчик українцям ні до чого. Ставлення до України як до культурної периферії позначалося на всьому — і на архітектурі, і на музиці, і на живописі. Українське мистецтво взагалі не значилося серед державних пріоритетів. На відміну від ідеології. Була цензура, були спеціальні люди, які оцінювали, наскільки літературний твір або картина ідеологічно вивірені. Така людина могла прийти на виставку картин і вимагати прибрати з експозиції будь-яку роботу художника, якщо вона їй не подобалася або була незрозумілою. При цьому вона навіть не була зобов’язана нікому пояснювати, чому ухвалила те чи інше рішення.
Після того як Україна здобула незалежність, ситуація кращою не стала. Так, з’явилося більше свободи, радянська ідеологія відійшла в минуле. Але культура й мистецтво, як і раніше, не є пріоритетом у незалежній державі. Усіх насамперед цікавлять політика, влада, комерція… І крізь їхню призму мистецтво розглядають як щось необов’язкове й другорядне. У результаті в нас практично немає музеїв, немає виставкових залів. Галереї, які в нас з’являються, як правило, не концептуальні й не працюють на постійній основі. Усе відбувається випадково, ситуативно, тримається на ентузіазмі одинаків. Відсутність виразної державної політики в галузі культури консервує уявлення про Україну як про культурну периферію. Але воно, очевидно, не відповідає культурному потенціалу країни, потужній творчій енергії українців, здатній спричинити справжній «культурний вибух».
РИНОК МИСТЕЦТВА: КИТАЙСЬКИЙ ДОСВІД
В Україні відсутній ринок мистецтва — для цього зовсім немає умов, відповідного інституційного середовища. І над їх створенням системно ніхто не працює, держава від цього самоусунулася. Якщо говорити про китайський досвід, то років 25 тому стан ринку нагадував сучасну Україну. Щоб його створити, китайська держава вчинила «нелінійно». На початковому етапі китайський уряд виділяв величезні кошти на повернення до Китаю колись утрачених культурних цінностей. У цьому проєкті були задіяні навіть деякі з моїх китайських учнів.
Вони нишпорили по всьому світу в пошуках унікальних артефактів, вивезених у різні роки з китайської території. По суті, студенти виконували функцію детективів, розвідників. Вони вивчали приватні колекції, експозиції та запасники музеїв. Намагалися викупити те, що здавалося їм значущою культурною спадщиною. На другому етапі до Китаю за неймовірні гонорари були запрошені експерти зі світовими іменами з провідних аукціонних домів, таких як Sotheby’s. Китайці дуже прагматичні, і в цьому сенсі більше схожі на американців. Вони дотримуються простого правила — не винаходити «велосипед». Тому, якщо в них є можливість купити найкраще, що є в тій чи іншій галузі, вони це купують.
Наприклад, навіть звичайні бігові доріжки й поле стадіону в університеті, де я викладаю, китайці найняли робити німців. Просто тому, що німці це роблять краще. Так само для створення ринку мистецтва запросили найкращих. Ігноруючи геополітичні розбіжності з іншими країнами, китайці не соромляться запрошувати італійців, американців, японців для роботи в найрізноманітніших галузях науки, технологій, мистецтва. Якщо українець може чогось навчити китайця, той із задоволенням і вдячністю буде в нього вчитися.
УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА — СПРАВА ФАНАТІВ-ОДИНАКІВ
Мені здається, за підтримки державних програм у нас має бути сформована мода на українське мистецтво. Бути художником, колекціонером, галеристом, по-справжньому розбиратися в живописі має стати престижним і затребуваним українським суспільством. Має виникнути відповідне середовище. Наприклад, із театрами в нас справи йдуть відносно благополучно. Я бачу багато молоді, яка тягнеться до сцени, безліч молодих людей, які приходять на театральні постановки. До українських художніх виставок інтерес значно нижчий. У XXI столітті це може здатися неймовірним, але у великій європейській країні людям особливо ніде проводити культурне дозвілля — експозиційна інфраструктура в Україні зовсім не розвинена. І, на жаль, ми не бачимо, щоб у цій сфері існували або навіть розроблялися будь-які державні програми.
Усе, що відбувається в цій сфері, є плодом зусиль окремих ентузіастів. Галеристам доводиться витрачати значні кошти, щоб купити або орендувати приміщення, зібрати команду, оформити й презентувати експозицію, виплатити зарплату співробітникам. При цьому потрібно розуміти, що здебільшого всі знакові, серйозні, концептуальні проєкти в нас некомерційні. І поки галереї ведуть неприбуткові проєкти, вони мають за рахунок чогось триматися на плаву. Нам пощастило, що такі фанати є в Україні. Але цей досвід не масштабується й жодного системного ефекту не дає. У всьому світі бути колекціонером і меценатом почесно й престижно. У нас же не лише економіка перебуває в тіні, а й колекційна діяльність також.
Хто, що, де й у кого придбав, намагаються зайвий раз не афішувати. В Україні більше цікавляться грошовим еквівалентом картини, ніж її реальною художньою цінністю. Тому про повноцінні експозиції приватних колекцій не йдеться. Хоча приблизно з 2014 року в нас з’явилося нове покоління «людей із грошима» — це молоді українські бізнесмени, а не чиновники з тіньовими доходами. Багато хто активно й цілком легально виходить на ринок, цікавиться живописом і на професійній основі формує свої колекції.
МУЗЕЙ — МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ МИНУЛОГО І МАЙБУТНЬОГО
За всю історію людства без волі управлінської еліти, перших осіб держави не виникло жодної значущої експозиції. Так, Лувр створений зусиллями кількох поколінь французьких королів. Ермітаж з’явився завдяки тому, що, починаючи з Катерини II, по всій Європі системно купували шедеври, найкращі твори мистецтва. Один із найкращих музеїв світу — Національний музей мистецтва в Барселоні — є консорціумом муніципалітету та Міністерства культури. Держава без музеїв — це держава не лише без минулого, а й без майбутнього. В Україні питання створення Музею сучасного мистецтва не тільки назріло, а й перезріло. З ініціативою його створення неодноразово виступали діячі української культури. Але з усіх українських президентів цією ідеєю зацікавився лише Віктор Ющенко, щоправда, далі формальної зацікавленості справа так і не пішла. Проблема дуже схожа на радянську історію з будівництвом Палацу «Україна».
Кажуть, що в центральній частині Києва складно знайти місце для такого об’єкта. Але ми бачимо, що землю під будівництво бізнес-центрів і нових житлових будинків виділяють у найнесподіваніших місцях. Причому з дозвільною документацією та інженерними комунікаціями проблем не виникає. Без підтримки держави українська культура як система спеціальної освіти, ринкової інфраструктури, галерей, виставок і музеїв неможлива. Іноді від цієї підтримки може залежати навіть фізичне виживання.
Наприклад, під час пандемії уряд Німеччини виділив 40 млн євро, щоб підтримати німецьких художників. Вони опинилися серед тих груп населення, по яких локдаун ударив найсильніше. Художники втратили можливість демонструвати й продавати свої картини, а інших джерел доходів у них немає. Я розумію, що для України це звучить як фантастика. Але якщо держава не почне враховувати потреби українського «креативного класу», то талановита молодь, носії творчого, нешаблонного мислення, продовжуватимуть залишати країну. І тоді на культурному потенціалі України можна буде надовго поставити хрест.
УКРАЇНСЬКИЙ ЖИВОПИС — ЦЕ TERRA INCOGNITA
Ви не повірите, але політика в галузі культури в Україні регулюється ще радянськими законами, ухваленими у 60-х роках минулого століття. Приблизно 6–7 років тому до них були внесені невеликі, несуттєві корективи. Загалом усе залишилося як було, за рідкісними винятками. Зокрема, змінилися правила ввезення-вивезення з території країни культурних цінностей. Але загалом ці закони далекі від сучасних реалій, вони явно застаріли. На жаль, у правлячих еліт в Україні викривлені уявлення про багато речей: культурну, економічну, мовну політику… Ще Вінстон Черчилль під час Другої світової війни ставив запитання: якщо ми не інвестуємо в культуру, навіщо ми тоді воюємо?
Культура — це фундамент, основа національного буття загалом, включно з економікою та політикою. Чи може бути стійким будинок без фундаменту? Не дивно, що всі 30 років незалежності ми не можемо досягти сталого розвитку і нас кидає з боку в бік. Не може бути добре з дорогами, інвестиціями та робочими місцями в країні, де погано з культурою. Культура народу — це дуже широке поняття: починаючи від спілкування на ринку й закінчуючи передвиборчими президентськими обіцянками. Але тільки завдяки живопису, літературі, музиці вона перетворюється на інструмент виховання і впливу, на ресурс розвитку. Усі наші фінансові, економічні й навіть демографічні проблеми родом звідси — вони від нехтування головним, від відсутності адекватної політики в галузі культури.
Український живопис має приголомшливу історію й великі, хоча й маловідомі широкій публіці імена. Але для самих українців це terra incognita. Про українських художників майже не пишуть книжок, не знімають фільмів і телепередач. Хоча вони, без сумніву, на це заслуговують. Візьміть, наприклад, литовця Мікалоюса Чюрльоніса. Як вони ним пишаються, як бережуть і пропагують на державному рівні його спадщину. Але в Литві Чюрльоніс один, а в нас в Україні є не один десяток художників такого масштабу, проте вони перебувають на задвірках культурної свідомості. А їхня «розкрутка», виставки, книжки та фільми про них цілком могли б стати комерційно успішними й принести державі чималі гроші. Є таке поняття: креативна індустрія. Широко відомий факт, що на виробництві музики Велика Британія заробляє більше, ніж на автомобільній промисловості. Український живопис — це золотоносна жила, яку держава, на жаль, воліє не помічати.
СИЛЬНА КУЛЬТУРА — СИЛЬНА ЕКОНОМІКА
Українська культура страждає від надмірної політизації цієї сфери. Взагалі вся наша публічна сфера життя надмірно політизована. Ментально ми ще не до кінця розпрощалися з радянською спадщиною, яка міцно засіла в наших головах: ділити живопис на «корисний» і «шкідливий», «правильний» і «неправильний». Засилля політичної кон’юнктури, хоч «правого», хоч «лівого» спрямування, ускладнює усвідомлення того, що єдиний адекватний критерій у мистецтві — талановито чи неталановито. Пам’ятаєте, як Максим Горький запитував: «З ким ви, майстри культури?» Але мистецтву, якщо воно справжнє, необов’язково бути з «кимось». У нього одне завдання — бути на боці краси, розуму, таланту, творчого пошуку.
В Україні відсутні ефективні канали комунікації для тих, хто виробляє і споживає культурні цінності. Як наслідок, ні в кого немає інформації про те, що насправді в нас відбувається у сфері мистецтва. У нас нерідко захоплюються економічними й технологічними успіхами Китаю. І нарікають: «Як же так, чому ми не можемо повторити китайський досвід?» При цьому забувають, що культура й економіка нерозривно пов’язані. Особливості економічного мислення закріплюються як культурна норма й формуються у сфері культури.
У Китаї витрачають колосальні гроші на інформаційно-видавничу підтримку живопису: незліченні журнали, збірники, каталоги, виставки… Дайте відповідь, скільки нових художніх музеїв було відкрито за останні десятиліття в українських містах? А от у тому ж Китаї мер найзанедбанішого за китайськими мірками містечка вважає справою честі й престижу побудувати музей. Це показник його турботи про розвиток міста, своєрідна візитівка. Навіть такий музей, який спочатку пустує, виконує найважливішу функцію — навколо нього формується середовище. Ба більше, коли в китайських містах проєктують нові житлові квартали, то проєктом обов’язково передбачаються галерея, художня школа, майстерні для художників. І насамперед туди запрошують художників для проведення пленерів.
Щоб люди, які купують квартири, бачили — тут естетично, цікаво й комфортно жити. Тут працюють майстри живопису, тут є якесь культурне середовище, а не просто набір бетонних коробок, у яких можна переночувати. У Китаї все це функціонує на рівні державних програм. Місця для експозицій у галереях, площа яких, як правило, не менше 2000 кв. м, і творчі майстерні художникам виділяються безкоштовно, вони оплачують тільки комунальні послуги. Якщо в Києві художник щасливий, маючи студію у 80 кв. м, то китайські майстерні можуть займати і 300, і 500, і більше квадратних метрів.
МИСТЕЦТВО «ВМИКАЄ» ДИТЯЧИЙ МОЗОК
Зрозуміло, що зараз Україні не потягнути подібні проєкти, економічний потенціал не дозволяє реалізувати програми таких масштабів. Однак можна почати з найелементарнішого, але від цього не менш важливого — зі школи. Зверніть увагу, хто у нас зараз викладає живопис у середній школі. Учителів малювання замінюють хто завгодно: учителі фізкультури, трудовики. Тобто навички малювання у дітей формують випадкові, зовсім не підготовлені до цього люди, часом навіть без будь-якої педагогічної освіти.
Наскільки важлива роль учителя і загальноосвітньої школи, можна проілюструвати таким прикладом. Напередодні Другої світової в невеликому містечку Пологи, розташованому в Запорізькій області, була звичайнісінька школа. Але в ній працював викладач Академії мистецтв, талановитий педагог, фанат своєї справи. Вражаючий факт: із 28 учнів класу, де він викладав, багато хто став художником. Життя деяких із них забрала війна, але ті, хто вижив, зробили великий внесок в історію українського живопису.
На відміну від українського, китайське керівництво дуже добре розуміє, що для формування творчого інноваційного мислення мистецтво незамінне. Розуміють це й батьки китайських школярів. Вони вважають так: головне, щоб дитина вміла танцювати, малювати й співати. Це основа, на якій можна будувати все інше. Таблиця множення не така важлива для формування мислення, як ірраціональні, художні «образи світу» — музика, танець, книга, живопис. Науково доведені факти: наш мозок реагує на них ускладненням нейронних зв’язків. А бути розумнішим для людського виду означає бути конкурентнішим, отримати еволюційну перевагу. У цьому сенсі значення мистецтва для Homo sapiens важко переоцінити.
ДЕГРАДАЦІЯ ОБРАЗОТВОРЧИХ НАВИЧОК
Основи художнього мислення закладаються з самого раннього дитинства, починаючи з рівня букваря. Згадайте, раніше абетки були ілюстровані картинами видатних художників. Для багатьох знайомство з живописом починалося з картини Васнецова «Три богатирі». На жаль, зараз ця традиція геть утрачена, на наші підручники без сліз неможливо дивитися. Навичка малювання у дітей деградує разом із системою освіти. Сьогодні повсюдна практика — роздрукувати на принтері контурні зображення якихось «телепузиків», щоб діти протягом уроку їх розфарбовували. Це окрема велика проблема. Далі вона транслюється на рівні художньої студії.
Нерідко можна бачити, як учнів саджають за мольберти й просто дають перемальовувати кимось створене зображення. Таким способом навчити художнього ремесла, сформувати образне або просторове мислення неможливо. Це приблизно так само, як учити дитину читати й писати англійською, записуючи англійські слова знайомими їй російськими літерами. У підсумку, коли випускники шкіл стають студентами художньої академії, вони, по суті, як слід не вміють малювати. І викладач вишу змушений витрачати час на елементарні речі — навчати того, що до моменту вступу в академію вже мало б стати стійкою навичкою. Починаючи із зображень «кубика» і «кульки»…
Раніше, до вступу у виш, ці знання й уміння формувалися та вдосконалювалися в художніх училищах. В училищі навчалися 5 років, в академії — 6. 11 років навчання — це дуже серйозна освіта, порівнянна хіба що з медичною. Вона забезпечувала поступальний розвиток, структуроване накопичення знань і досвіду. Але художні училища навіщось почали об’єднувати з іншими закладами — музичними, танцювальними, театрально-цирковими тощо — у так звані «коледжі культури». У результаті із системи навчання випала дуже важлива для становлення професійного художника «середня ланка» — між школою і вишем.
ЯК ПЕРЕДАТИ «ВІРУС МАЙСТЕРНОСТІ»?
На жаль, наша система освіти, намагаючись копіювати європейську модель, завдає якості художнього середовища великої шкоди. Непродуктивним для художньої освіти виявився поділ на бакалаврат і магістратуру. Зараз входить у моду онлайн-навчання. Однак якщо лекцію з історії мистецтва ще можна прочитати онлайн, то щоб навчити людину малювати, потрібен безпосередній контакт учителя й учня. Навчання живопису неможливо поставити на конвеєр, це все дуже індивідуально й вимагає живого спілкування. Я пам’ятаю, як ще в училищі мій викладач говорив: «Напиши мені слово “мама” — навіть із заплющеними очима ти впораєшся з цим без помилок. Ось точно так само ти маєш уміти малювати вухо, а для цього тобі потрібно вивчити його, досконало знати всі його анатомічні особливості». Дистанційно розвинути образотворчу майстерність до такого рівня практично нереально. Вона як вірус — передається від однієї людини до іншої тільки при безпосередньому контакті.
Так, у мене зараз чотири студенти-дипломники в Китаї, які через локдаун не мають можливості приїхати в Україну. Ми спілкуємося онлайн. Але це, можна сказати, уже сформовані художники. Вони надсилають мені ескізи, я їм щось надиктовую у відповідь. І навіть у такому разі це пов’язано з великими труднощами, які поглиблюються мовним бар’єром. У мене в Китаї є друг — перекладач із великим досвідом. Його російська бездоганна, акцент абсолютно відсутній, а словниковий запас такий, що інший носій мови позаздрить. Переважно він заробляє на перекладах контрактів для гірничодобувної промисловості.
У нас із ним стався такий випадок. Одного разу, коли я читав китайським студентам лекцію з перспективи — не найскладнішу, — він попросив мене зупинитися: він виявився неспроможним її перекласти. Лекцію скасували. У підсумку перекладач узяв три дні на вивчення теми перспективи: термінології, нюансів контексту. І тільки після цього в нас із ним вийшла повноцінна лекція. Це ще раз говорить про те, що навчання живопису вимагає значного часу й професійного підходу.
ЄВРОПА РОЗУЧИЛАСЯ МАЛЮВАТИ
Україні є чим пишатися, є що просувати й розвивати. У нас дуже багато талановитих художників, яких за кордоном цінують більше, ніж на батьківщині. На всьому пострадянському просторі змогли зберегтися лише кілька «реалістичних» — в адекватному сучасності, творчому розумінні реалізму — шкіл живопису: у Москві, Петербурзі та в нас, у Києві й Харкові. У Європі ця академічна традиція виявилася багато в чому втраченою. І в Барселоні, і у Відні, і в Мюнхені давним-давно відійшли від професійного підходу до навчання.
Європейська концепція така, що образотворча майстерність вторинна, головне в картині художника — це ідея, а не якість виконання. Підхід, за якого рівень реалізації ідеї неважливий, по суті, призвів до зникнення професії художника. Критерії професіоналізму виявилися гранично розмитими. Виникла ситуація, коли приблизно 80% тих, хто в Європі займається живописом, — це дилетанти, які, по суті, не вміють малювати. Українська школа зберегла те, що втрачено на Заході, тому вона цінується в усьому світі. Я знаю випадок, коли одна з випускниць нашої академії, яка навчалася доволі посередньо, на трійки, вийшла заміж і переїхала жити до Австрії, зараз викладає у Віденській академії мистецтв.
І, як з’ясувалося, на загальному тлі вона найкраща — професіонал номер один. Тому що в Україні її чомусь навчили, навчили реально робити руками. Або візьмімо, наприклад, моїх студентів, які стажувалися в Барселоні. Слава Богу, зараз увесь світ відкритий, можна багато що самому вивчати й порівнювати. Так от, наші студенти були вкрай здивовані, що каталонські професори порівняно з ними практично не вміють малювати.
ПОРТРЕТ — ЗНИКАЮЧИЙ ЖАНР
Треба сказати, що мистецтво портрета в сучасному світі стрімко зникає. Воно зникає разом із реалістичним живописом і витісняється портретною фотографією. Навіть в Україні, де школа ще збереглася, у жанрі портрета можуть працювати одиниці. Хоча свого часу, після падіння «залізної завіси», Захід не випадково кинувся до нас — із нашої країни вивозили величезну кількість картин, справжню цінність яких українці тоді не розуміли. Та й зараз мало хто розуміє. Можливо, свою роль зіграла специфічна психологія сприйняття портрета в країнах Східної Європи. У нас воно дуже персоналізоване. Портрет — це не стільки самоцінний твір мистецтва, скільки щось на кшталт «намальованої фотографії» конкретної людини. У нас тому майже ніхто не готовий купити й повісити на стіну портрет чужої йому людини.
За кордоном справа виглядає інакше. У тому ж Китаї мій портрет Параджанова викликав справжній ажіотаж. Хоча, здавалося б, де Китай, а де Параджанов, про якого китайцям практично нічого не відомо. Але їх цікавить не стільки особистість людини, зображеної на портреті, скільки те, як її зобразив художник. Параджанов зовні дуже фактурний. Це складна, самобутня особистість. Усе це я постарався передати в портреті, над яким працював 1,5 року. Китайцям портрет Параджанова дуже подобається. Мене навіть неодноразово просили повторити картину — ще раз написати цей портрет. Природно, я сказав, що це неможливо.
КУЛЬТУРА КОПІЮВАННЯ
Всупереч поширеній думці, китайці прекрасно відрізняють оригінальну авторську роботу від копії. Але потрібно розуміти цінність копіювання для китайця: воно допомагає транслювати досвід минулих поколінь крізь віки. Традиційний китайський живопис тримається виключно на копіюванні шедеврів старих майстрів. Лише після того, як ти навчився ідеально повторювати зразок, на найвищому щаблі майстерності (у Китаї їх п’ять!), можеш дозволити собі «довільну програму». Тому зовсім не бажання когось обдурити, а дбайливе ставлення до найкращих зразків мистецтва, бажання вчитися у найкращих сформувало в Піднебесній незрозумілу західній свідомості «культуру копії». Хоча треба сказати, що китайці тут не самотні.
Наприклад, завдяки тому, що в Стародавньому Римі старанно наслідували грецькі зразки, до нас дійшло багато з мистецтва еллінів, що могло бути безповоротно втрачено. Мені доводилося бувати у величезних цехах, де китайські художники займаються копіюванням різних картин, починаючи від Рембрандта й закінчуючи Клімтом. Це доволі складне ремесло, яке також потребує чималого професіоналізму. У Китаї навіть існують спеціальні училища й коледжі, які готують копіїстів. Тож навіть «підробка» потребує майстерності. Вона теж може бути поганої й хорошої якості, професійною та аматорською. І все ж у Китаї з’являється дедалі більше людей, які цінують одиничність і унікальність твору. Вони завжди цікавляться: скільки було повторів, два, три чи більше? Розтиражована картина теж має цінність, але що менший тираж, то вище цінується робота. Для китайців важливо, це першоджерело чи «варіація на тему», авторська копія чи виготовлена учнем майстра.
ЩО РОБИТИ З ГОРЕЗВІСНИМ «Я ТАК БАЧУ»?
Є пул популярних професій, у які спостерігається масовий відтік молодих людей. У нас явний надлишок психологів, юристів, журналістів, піарників, літераторів, різного роду консультантів. Із художниками справа не краща. Взагалі, непрофесіоналізм — горезвісне «я так бачу» — це справжній бич нашого часу. Тих, хто позиціонує себе як художник, у світі з кожним роком дедалі більше, але по-справжньому професійних, хороших художників, як і раніше, мало. Чому голуб, якого за 5 хвилин намалював Пікассо, прозвучав на всесвітній виставці? Для того щоб критерії оцінки не розмивалися, якраз і існують музеї та інші інституції.
Пікассо, за його власним зізнанням, до цієї позірної «простоти» йшов усе життя. У сучасному ж світі всі процеси прискорилися, людина в ньому орієнтована на миттєвий результат. До мистецтва, яке є базовою потребою людини, тягнуться багато хто. Але успіх при цьому, на який вони розраховують, має прийти миттєво. 11 років учитися малювати або витратити 2 роки на створення однієї картини — у нашу епоху багатьом це здається абсурдом. Тому не дивно, що більшість сучасних «шедеврів» призначені для одноразового використання. На перевірку вони виявляються мильною бульбашкою, фікцією, що не витримує перевірки часом.
Насправді розмитість критеріїв оцінки — дуже болюча проблема. Це не провина сучасних людей, а біда. Сьогодні людина розгублена, їй складно орієнтуватися у стрімкому потоці суперечливої інформації та трендів. Ось чому адекватне сприйняття мистецтва потрібно прищеплювати з початкової школи. А при главах держав і урядів має існувати дорадчий орган, що складається зі справжніх професіоналів. Але де критерії професіоналізму? Як відрізнити хорошу якість від поганої, мистецтво від немистецтва?
КРИТЕРІЙ 1. НЕОСВІЧЕНИХ ПРОФЕСІОНАЛІВ НЕ БУВАЄ
Як відрізнити хорошого художника від поганого, можна повчитися вже зараз — у сучасних професійних галеристів. У них якраз існують цілком конкретні критерії оцінки. Наприклад, галерист завжди цікавиться освітою художника. Звичайно, в історії живопису існують самородки, такі як Піросмані чи Примаченко, але це, як правило, «народний примітивізм». Маючи освітню платформу, професійний художник може успішно працювати в будь-якому жанрі. Часом дуже тонка межа відділяє його від дизайнерського «оформлювальництва» або навіть талановитого дилетантства. Але, повірте мені, вона є.
Будь-яке мистецтво має право на життя, але ніщо не повинно існувати замість іншого. Тому мені не дуже імпонує позиція деяких «прогресивних» діячів, які оголошують неактуальним і непрофесійним усе, що не відповідає їхній художній концепції. Як позитивний приклад часто наводять експозиції PinchukArtCentre, де виставляється найавангардніше, найяскравіше, найпередовіше. При цьому забувають, що сам Віктор Пінчук є власником величезної приватної колекції класики, однієї з найкращих в Україні. Жанри існують не просто так — добре було б, щоб у них орієнтувалися і глядачі, і самі художники. Коли ми говоримо про актуальне сучасне мистецтво, потрібно розуміти, що якісь ідеї доречно виразити в плакаті, а щось — тільки в інсталяції або в графіці. Але якщо перенести ці підходи в живопис, то вони не спрацюють.
Живопис — це органічний синтез психології сприйняття, енергетики художника, його майстерності, його спроб і помилок, глибоких і концептуальних смислів. Але коли змішування і розмивання жанрів є самоціллю й трактується як «нова норма», тоді живопис зникає. Ви можете попросити бармена приготувати коктейль і змішати інгредієнти за якимось класичним рецептом — це буде смачно й естетично. Але професійний бармен ніколи не запропонує вам горілку з пивом, додавши туди для більшого ефекту денатурат. Навіть в абстрактному живописі дуже легко визначити, закінчував автор картини академію чи ні, наскільки успішно й старанно він у ній навчався. Такий художник розуміє, що таке пляма, лінія, основи композиції, співвідношення чорного й білого в картинній площині… Як сказав великий танцівник і хореограф Іван Васильєв, той, хто танцює класику, буде блищати в будь-якому жанрі.
КРИТЕРІЙ 2. ГРОШІ — НЕ МІРИЛО ЯКОСТІ
Не найпривабливішу роль відіграє й система грантів, яка заганяє художників у вузькі кон’юнктурні рамки. Вони починають малювати те, за що їм гарантовано заплатять прямо зараз. У молодих формується кон’юнктурне мислення, яке протипоказане справжній творчості як зоні свободи, новаторства та експерименту. Це має найбільш руйнівні наслідки для мистецтва. Але особливо молодому художнику важко протистояти такій спокусі, як грант, адже це маркер того, що він відповідатиме моді. А отже, буде затребуваний, потрапить на виставку тощо. Але, звичайно, такий заздалегідь визначений успіх картини нічого не говорить про її реальні художні достоїнства.
Система мистецтвознавства має бути налаштована таким чином, щоб пропонувати людям повний зріз образотворчого мистецтва на сьогодні й давати об’єктивне уявлення про його минуле та сучасність. Відвідуючи музей або галерею, людина має побачити й оцінити різні ідеї, стилі та жанри, порівняти, розібратися в мистецтві та його часовому розвитку. Нерідко система аукціонів, оцінок і рейтингів грішить, тому що купується те, що проплачується. Грубо кажучи, художники самі купують у себе, виставляючи захмарну ціну на свої картини. Таким чином виникає «надутий», завищений попит на їхні картини, які в реальності таким попитом не користуються. Деякі художники потрапляють у свою ж пастку. Вони були б готові продати свої картини за реальною ціною, але знизити аукціонні ціни вже не в змозі. Тому далеко не все, що пройшло через грантові та аукціонні фільтри, є шедевром, гідним тієї суми, в яку його формально оцінили.
КРИТЕРІЙ 3. СПРАВЖНЄ МИСТЕЦТВО — НЕ АГРЕСИВНЕ
Не секрет, що дилетантів набагато більше, ніж професіоналів. Професіонали поводяться більш стримано. А дилетанти, орудуючи ліктями, розштовхують представників професійного середовища, тому що їм треба зловити хайп, потрібно встигнути за сьогочасною модою, встигнути просунути те, що продається саме зараз. Яскравий приклад — картини, які представлені на Андріївському узвозі. Його історія починалася ще тоді, коли майбутній президент України Леонід Кравчук був радянським керівником, а я очолював Київську організацію Спілки художників України. Ми довго домагалися, щоб нам дали можливість виставити свої роботи на Андріївському узвозі. Мабуть, наші наполегливі прохання набридли ЦК партії, і нам нарешті дозволили організувати там виставку. Але — лише на один день!
Художники готувалися до цієї події дуже серйозно, самі займалися організацією, транспортом. На цій виставці були представлені такі класики українського живопису, як Яблонська, Лопухов, Шаталін, Пузирков та багато інших, взяли в ній участь і молоді автори. А тепер порівняйте це з тим, що зараз виставлено на Андріївському узвозі: у якийсь момент місце в одному ряду з Яблонською посів аматор. Збоку недосвідчений глядач міг зробити хибний висновок, що їхні картини рівноцінні. Але вигнати такого аматора з Андріївського узвозу вже не можна. Він вам відповість, що в нього своє «особливе» бачення, що це недемократично, його утискають, і він теж має право на творчість. І на Андріївському узвозі ми маємо те, що користується попитом у широкої публіки, але до серйозного, справжнього мистецтва здебільшого не має жодного стосунку.
Початок — у стражданні… Андріївський узвіз став синонімом чогось неякісного. Тепер, якщо покупцеві ціна справжнього живопису здається дорогою, — йому кажуть: «Це вам на Андріївський узвіз!» На жаль, усе це формує смак не лише людей із народу, а й еліти. Одного разу мене запросили написати портрет доньки одного високопоставленого чиновника від культури. Коли я прийшов до нього додому, то жахнувся — усі стіни були завішані картинами з Андріївського узвозу. Йому відрекомендували мене як професійного портретиста. Але, природно, моя робота йому сподобатися не могла — він був орієнтований зовсім на іншу якість.
КРИТЕРІЙ 4. ПРОФЕСІОНАЛ — ЛЮДИНА З «ІСТОРІЄЮ»
Ще один критерій професіоналізму: творчий шлях художника. Скільки в нього робіт, з якою інтенсивністю він творить, наскільки він одержимий своєю професією. Тому що зараз виникло таке явище, як «художник п’яти картин». Тобто людина зробила щось, що, на її думку, може претендувати на шедевр. Однак шедеври не народжуються у вакуумі, їм передують великий життєвий досвід і напружений творчий пошук. Згадана модель творчості дуже популярна на Заході, де самореалізацію заохочують на шкоду професіоналізму. Людина бере на роботі місячну відпустку, орендує студію і за місяць «стахановським методом» видає на-гора серію картин, робить персональну виставку. Після цього вона повертається до основної діяльності — на завод або за офісний стіл. Звичайно, це аматорське уявлення про мистецтво. Для справжнього художника живопис є єдиною професією і засобом заробітку.
КРИТЕРІЙ 5. ІНТЕР’ЄРНИЙ ЖИВОПИС — НЕ ЗОВСІМ МИСТЕЦТВО
Згідно зі статистикою, у всьому світі основне споживання припадає на «інтер’єрний живопис». Такі картини, які пишуть і купують для оформлення простору, для «плями на стіні», становлять приблизно 80% ринку. Це більше про оформлення, ніж про мистецтво. Справжнє мистецтво — це не просто пляма на стіні. Це все доволі складно — складні творчі завдання, складні проблеми, складні смисли та ідеї, складний, високий рівень майстерності. Тому людей, у яких є потреба вийти за межі оформлення інтер’єру, які прагнуть глибокого розуміння й аналізу мистецтва, об’єктивно не так уже й багато. Справжнє мистецтво в хорошому сенсі елітарне. Воно вимагає спеціальних знань, смаку, розуміння, значних часових і фінансових витрат, на які готовий зважитися далеко не кожен. Тому я радий, що в Україні з’являються нові колекціонери та меценати. Відроджується якість художнього середовища. Колись Андрій Мильников на захисті дипломних робіт випускників Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі сказав чудову фразу: «Зрештою, ми не повинні щороку випускати Рафаелів». Звичайно, Рафаелі народжуються раз на двісті років. Але я щасливий, що серед студентів академії є глибокі, мислячі люди, які серйозно ставляться до живопису. І це вселяє надію в майбутнє української художньої школи, яка високо цінується і, впевнений, цінуватиметься в усьому світі.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
