НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 5: іноземна допомога не є ефективною
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
Поняття «стереотип» далекого 1922 року ввів американський соціолог Волтер Ліппман. Відтоді людство неодноразово переконувалося, як складно буває вийти за рамки «картинки у своїй голові». Джо Стадвелл — один із небагатьох, кому вдалося подолати інерцію мислення й перекинути міст єднання між культурами.
Понад 20 років він був редактором China Economic Quarterly. Результатом багаторічних спостережень став його бестселер «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія»). Сьогодні Стадвелл розв’язує не менш амбітне завдання: він допомагає нам зрозуміти, як працює Африка.
В ексклюзивному інтерв’ю для Huxley він розвінчує 9 міфів про Африку, які побутують у західній культурній свідомості. Давайте разом із ним вирушимо в захопливу і вільну від стереотипів подорож африканським континентом.
З
гідно з даними Світового банку, країни Африки на південь від Сахари офіційно отримали 62,3 мільярда доларів США як допомогу у 2021 році (дані за наступні роки відсутні).
Протягом попереднього десятиліття частка допомоги становила від 2,6% до 4,0% валового національного доходу в регіоні. У низці африканських країн, включно з Буркіна-Фасо, Ефіопією, Демократичною Республікою Конго, Малаві, Мозамбіком і Мадагаскаром, цей показник перевищував 30%.
Роль міжнародної допомоги в розвитку континенту піддавалася серйозній критиці. Книги «Тягар білої людини» Вільяма Істерлі (написана 2006 року) і Дамбіси Мойо «Мертва допомога» (2009) завдали потужного удару по цьому сектору. Істерлі стверджував, що 2,3 трильйона доларів було витрачено світовою громадськістю на підтримку Африки за попередні п’ять десятиліть із незначними результатами.
Він засуджував централізоване планування — незважаючи на те, що кожна успішна країна Східної Азії, яка розвивається, йшла саме таким шляхом, — і критикував «експертів з розвитку, спадкоємців місіонерів і колоніальних адміністраторів». Мойо висловилася ще різкіше: «Допомога була й залишається беззастережною політичною, економічною та гуманітарною катастрофою для більшості країн, що розвиваються».
Однак найбільша проблема, пов’язана з економічною допомогою, полягає в політизованості та ідеології її розподільників. Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) фактично припинило інвестиції в сільське господарство в 1980-х і 1990-х роках — що сприяло зниженню обсягів африканського сільськогосподарського виробництва — та, як і раніше, уникає підтримки індустріального розвитку через побоювання, пов’язані з плануванням.
Натомість частина USAID була вбудована у військові командні структури, забезпечуючи продовольством регіони, зокрема Ірак і Сирію, де діють американські війська. Це складно назвати допомогою в розвитку.
Millennium Challenge Corporation, що була створена 2004 року президентом Джорджем Бушем-молодшим та отримала додаткові кошти для надання великих грантів «хорошим» урядам, вимагає від одержувачів проходження перевірок на демократію та економічну свободу.
На початку свого другого терміну 2025 року президент Дональд Трамп призупинив майже всі виплати USAID, включно з фінансуванням охорони здоров’я.
Серед усіх західних двосторонніх агентств допомоги, які стверджують, що вони підтримують сільське господарство, жодне не розглядає земельні реформи, кредити для фермерів або підтримку фермерських кооперативів через політичну чутливість з приводу «лівих» ініціатив.
У випадку фермерських кооперативів це особливо дивно з огляду на те, що майже в усіх розвинених державах сільськогосподарські вхідні ресурси та маркетинг залежать від кооперативів, які допомагають знижувати витрати та максимізувати доходи.
Багаті країни дедалі менше хочуть співпрацювати з урядами країн, що розвиваються. Вирішення проблеми поганого управління і корупції в африканських державах вбачається у співпраці з неурядовими організаціями. Коли 2015 року було сформульовано Цілі тисячоліття в галузі розвитку, багаті країни-донори зробили це практично без участі урядів країн, що розвиваються.
Незважаючи на численні слабкі місця — багато з яких є результатом ідеологічних помилок країн-донорів, — твердження, що допомога є марною, не витримує критики. Навіть у найбільш неблагополучних регіонах Африки програми допомоги приносять позитивні зміни. Ці зміни не завжди швидко трансформуються в економічне зростання, але вони є вимірними.
З 2000 року частка африканських дітей, які помирають протягом першого року життя, знизилася з 8% до 4%. Частка тих, хто помирає до п’ятирічного віку, зменшилася з 15% до 7%. Скорочення дитячої смертності відзначається в усіх країнах континенту. Кількість випадків малярії зменшилася більше ніж наполовину — завдяки кампаніям з її викорінення, використанню москітних сіток та іншим профілактичним заходам.
Частка жінок, які застосовують контрацепцію, збільшилася з 22% у 2000 році до 33% у 2019 році, а ймовірність дожити до 65 років у африканської жінки зросла з 46% до 61%. Програми допомоги відіграли ключову роль у цих змінах, і Африка продемонструвала один із найшвидших темпів поліпшення здоров’я у світі.
З погляду економічного розвитку система допомоги забезпечила підтримку всім найуспішнішим країнам Африки, що розвиваються, — Маврикію, Ботсвані, Ефіопії та Руанді — у значно більших обсягах, ніж це передбачав рівень їхнього населення. Уряди цих держав ефективно використовували кошти, донори, своєю чергою, були задоволені, бачачи, як проєкти виконуються вчасно і в рамках бюджету.
Існують регресійні аналізи, які підкреслюють, що економічна допомога загалом не привела Африку до економічного зростання. Однак ці дослідження охоплюють періоди, що включають холодну війну, коли значну частину коштів спрямовували не на розвиток, а на підтримку військових і політичних союзників. З 2000 року дані показують наявність зв’язку між допомогою та економічним зростанням в Африці, хоча метою держав, що надають її, є не лише розвиток економіки.
Ці висновки підтверджують те, що ми знаємо про Східну Азію. Коли Китай розпочав реформи в 1980-х роках — що призвело до найзначнішого зниження рівня бідності в історії людства — технічні консультації Світового банку були критично важливими для формування політики.
Китай не просив рекомендацій для своїх дій, він сам формулював порядок денний. Банк спочатку був запрошений для надання експертів зі Східної Європи, знайомих з реформуванням комуністичних систем. Китай також робив запити на пільгові кредити й отримував їх, ставши найбільшим позичальником Світового банку.
Задовго до цього, у період з 1946 до 1978 року, США виділили 6 мільярдів доларів як допомогу Південній Кореї і 2,4 мільярда доларів Тайваню. Ці суми були настільки значними, що американська допомога становила 15% ВНД Південної Кореї в 1950-х роках і 6% у Тайвані — набагато більше, ніж отримують африканські країни.
У Тайвані США фінансували половину всіх інвестицій у сільське господарство й оплатили створення найщільнішої мережі аграрних консультантів у світі. На відміну від сучасної практики, американська допомога в ті роки надавалася без умов.
Наприклад, США найняли консультантів для пошуку нових продуктів, які могли б виробляти тайванські компанії, і розробляли податкові пільги для підтримки експорту. Конкуренція тайванських виробників з американськими компаніями не стала перепоною для надання допомоги. Це не та політика, яку адміністрація Дональда Трампа застосовуватиме в Африці.
Критика з боку Вільяма Істерлі та Дамбіси Мойо не є виправданою з трьох причин. По-перше, вона ґрунтувалася на міфі про те, що розвиток у Східній Азії відбувся без міжнародної допомоги і виключно за рахунок вільного ринку, без державного планування.
Насправді найуспішніші економіки регіону отримували значну міжнародну допомогу і поєднували конкуренцію з детально опрацьованими національними планами розвитку. По-друге, всупереч твердженням цих авторів, допомога також відіграла важливу роль в Африці та забезпечила донорам оптимальне співвідношення витрат і результатів, принаймні після закінчення холодної війни.
І, по-третє, коли допомога не давала бажаних результатів, це частіше було пов’язано з помилками донора, а не отримувача. Хоча в Африці дійсно було чимало провальних програм допомоги, як і в інших регіонах, що розвиваються, загалом із моменту розширення після Другої світової війни підтримка розвинених держав сприяла підвищенню рівня здоров’я, освіти та добробуту в найбідніших країнах.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
