НОЛАН, ГОМЕР І «ПОМИЛКА БОГА»: чому культура завжди бреше про минуле, і це нормально

Чезаре Дженнарі. Орфей, що грає на скрипці, XVII століття / Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

Ті, хто звинувачують Крістофера Нолана та його фільм «Одіссея» у «відсебеньках» та спотворенні античних джерел, не беруть до уваги головне: жодної «правильної» версії бронзової доби у самого Гомера ніколи не існувало. Кожна епоха переписує Великий Текст під свої страхи, надії та цінності. Але невже тоді вся історія світової літератури виглядає як низка геніальних «фальсифікацій»? Спробуємо розібратися в тому, як насправді працюють механізми культурного анахронізму.

ПОЕТИЗАЦІЯ ІСТОРІЇ — КУЛЬТУРНИЙ ЗАКОН

еликі культурні твори — це завжди великі міфи, які стають такими аж ніяк не завдяки етнографічній точності, психологічній достовірності чи незаперечному моральному авторитету. У культурному просторі ці твори існують за особливими законами, що мають лише опосередковане відношення до того, що ми могли б назвати правдою. Художній твір — це завжди тонка, майже невидима нитка Аріадни, яка простягається від уяви автора до уяви читача, глядача чи слухача. Логіка цієї подорожі нелінійна, і вихід не завжди знаходиться там, де вхід. Поетизація історії неминуче призводить до їхнього незбігу.

Але чи можна вважати такий незбіг помилкою? Або ж це фундаментальний закон культури, якому підкоряються всі — й мікенські казкарі, й афінські місти, й голлівудські режисери? Ви здивуєтеся, але ніякого «правильного» розуміння Гомера, як і «правильного» розуміння бронзової доби самим Гомером, ніколи не існувало. А що ж тоді існувало? Поетизація історії, яка притаманна всій світовій літературі — від архаїки до нинішньої епохи. Можна сказати, що це свого роду «закон культури». І в цю поетизацію майже неминуче втручається сучасність.

ДОСТОВІРНІСТЬ ФАКТУ Й ДОСТОВІРНІСТЬ МІФУ

У Шекспіра в «Юлії Цезарі» римляни чують бій механічного годинника, а Гамлет навчається в університеті XI століття, який відкрився лише у XVI. Письменники та художники раз по раз жертвують історичною точністю заради художньої виразності та осучаснення. Тут можна згадати й романи Вальтера Скотта, й митців епохи Відродження, у яких старозавітні та античні персонажі красуються в камзолах, обладунках і капелюхах XVI століття. А про середньовічні лицарські романи чи билини Київського циклу годі й говорити! У найвидатніших творах світової літератури та мистецтва досить часто присутнє «те, чого не може бути». Вигадливою мистецтвознавчою мовою це зветься «інтенційним анахронізмом». Але чи стають від цього «Гамлет» чи «Пісня про Нібелунгів» гіршими? Ні.

У художнього шедевра інша «достовірність» — архетипічна справжність культурного міфу, а не історична справжність факту. У VIII «темному сторіччі» Гомера насамперед цікавило, чи співчуває слухач Ахіллу та Пенелопі. Значення мало лише потрапляння в певний антропологічний патерн. Власне, це було важливо й для греків класичного періоду. Тому, не обтяжуючи себе правдивістю деталей, вони зображували гомерівських героїв з усіма побутовими атрибутами, притаманними V століттю. Ахілл виглядає як типовий і добре знайомий гопліт? Пусте! Головне ж не це. А сюжет, візуальний ряд, емоції, характер…

ГЕРОЇ ГОМЕРА ЖИЛИ В ІНШОМУ СВІТІ

Еллінська класика адаптувала гомерівську архаїку під себе. Але ж те саме Гомер зробив раніше з реаліями бронзової доби! Наприклад, у його поемах повно згадок про залізо, якого мікенський світ ще не знав. Або про богів, скажімо, про Афродіту, якої в ахейців ніколи не було. Посейдон у нього припинив бути найголовнішим богом, і кудись зник син Зевса та Гери — у мікенський період вшановували саме таку «трійцю», а не божественну подружню пару. За жодних обставин у ті часи Патрокла, Гектора й Ахілла не спалили б після смерті на багатті, як це описано у Гомера, — тоді вождів ховали виключно в курганних гробницях. Життя та побут мікенських царів Гомер наповнив не лише побутовими деталями своєї власної епохи, а й невластивою їм психологією та соціальною структурою. Він уже погано розумів, що таке бойова колісниця, — у гомерівському тексті вона виконує роль «таксі», а не «танка». Далі — ще більше.

Ванакси — правителі епохи бронзи, як-от Агамемнон та Одіссей, поводяться у Гомера подібно до типових племінних вождів Темних століть. Хоча, зважаючи на розшифровки лінійного письма Б, це були радше деспоти східного типу, аж ніяк не «перші серед рівних» лідери військових демократій. Їхня влада й авторитет ґрунтувалися на зовсім інших засадах. У Гомера герої бенкетують, сперечаються з царями та володіють особистою землею. По-перше, все це виглядає дуже яскраво, поетично та є рушійною силою захоплюючого сюжету. Але є ще й по-друге — такої демократії та вільнодумства у мікенців не було й не могло бути. Ванакс був абсолютним монархом, який керував неймовірно суворою бюрократичною ієрархією. З таким не надто й розгуляєшся!

ЧОМУ ГРЕКИ ПОБОЮВАЛИСЯ СВОЄЇ «БІБЛІЇ»

Вимога відтворити бронзову добу «за Гомером» виглядає безглуздо. Безумовно, Гомер досить точно передав деякі автентичні деталі, стародавні імена, географію та окремі реліктові предмети. Але ключове слово тут — деякі. Бо він уже мало що розумів не лише про побут, а й про особливості психології, релігії, державного та соціального устрою того історичного періоду. Все ж таки близько 400 років відділяло творця великих поем від троянських подій! Тому, щоб заощадити час і місце, не вдаватимемося до аналізу всіх гомерівських «помилок». Приміром, жіночих образів, щодо достовірності яких теж є багато запитань… Зупинімося на констатації тотального «поетичного спотворення» світу, людей і подій бронзової доби в гомерівських поемах, підкресливши ще раз їхню невідповідність ціннісним, психологічним та інтелектуальним вимогам епохи класики. Звучить парадоксально, якщо врахувати, що до V століття гомерівські тексти остаточно затвердилися в одній-єдиній «правильній» версії. І вона фактично перетворилася на своєрідний «шкільний підручник» або навіть «біблію» греків. При цьому у читачів і слухачів виникали колосальні труднощі морально-етичного характеру. Гомер описував світ, де панувала зовсім інша мораль — дуже відмінна від епохи класики.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

«НЕПРАВИЛЬНИЙ» ПАТРІОТИЗМ ГОМЕРА

Головна проблема полягала в посмертній долі гомерівських персонажів — великий праведник і грішник, герой і підлий боягуз після смерті перетворювалися на однаково беззмістовні тіні. Щоб «врятувати» всенародно шанованого Гомера від звинувачень в аморалізмі та безбожництві, класична епоха на повну задіяла механізми переосмислення. Шлях Одіссея до Аїда, наприклад, почали трактувати алегорично — як символічний шлях мудреця, що веде його через пізнання смерті до духовного очищення та істини. Платон взагалі пропонував заборонити дітям читати сцени Гомера, де йдеться про смерть. Адже з такого антидержавного розуміння потойбічної долі випливає повна демотивація громадянина віддавати життя за рідний поліс.

Держава ж украй потребує, щоб громадяни на першу вимогу, не вагаючись, віддавали за неї життя. Ба більше, вважали б це великою честю й благом. Інакше що ж це тоді за держава? З цього погляду Гомера можна уявити як небезпечного пацифіста, антивоєнного й навіть антитоталітарного письменника. У цьому місці слід передати вітання Платону від Карла Поппера, який пов’язував із ним історію ідеології «закритого суспільства». Погодьтеся, тут уже й до змученого війною ноланівського Одіссея, в якого виявляється щось на зразок ПТСР, недалеко… Однак сучасники Платона скоса поглядали на Гомера ще й з іншої, не менш серйозної причини.

НЕСПРАВЕДЛИВИЙ РАЙ

Справа в тому, що гомерівський рай, Острови Блаженних, — це не винагорода за чесноти, а «віп-зона» для обраних. Туди можна потрапити незалежно від земних заслуг і лише за протекцією — якщо бути кровним родичем богів. Греки вважали Гомера великим, але з цією вкрай недемократичною й несправедливою гомерівською ідеєю було точно щось не так. Як це: зятю Зевса можна, а мені — ні? Як це: син полковника не може стати генералом, бо генерал також має сина? І світ класичних грецьких полісів віддав перевагу іншій схемі. Нехай посмертну долю людини вирішує моральний суд Міноса, Радаманта й Еака. Поводився погано — «свята трійця» засилає тебе до Тартару, добре — ласкаво просимо до Елізіуму. На жаль, ця майже християнська концепція з потойбічною реальністю у самого Гомера не мала нічого спільного. Усі смертні без винятку по той бік земного буття вели у нього жалюгідне існування.

Але й ці безглузді та безвольні тіні були зовсім не схожі на яскраву, активну та наповнену сенсом посмертну долю героя бронзової доби. На відміну від традицій Темних століть, мікенська культура покладала на померлого героя великі надії та відповідальність. Покинувши цей світ, він ставав захисником роду. Тому його й ховали в розкішних гробницях, у повному військовому спорядженні, із золотими прикрасами, чудовою керамікою, смачною їжею. Тобто з усім необхідним для подорожі в потойбічний світ і «захисту» всього роду в загробному житті. Померлих ахейці не спалювали, як це робили пізніше за часів Гомера, щоб забезпечити собі психологічний захист від світу мертвих — епоха великих героїв такого захисту не потребувала. Загалом есхатологія мікенської епохи була набагато ближчою до давньоєгипетської чи месопотамської, ніж до песимізму гомерівських Темних століть або полісних уявлень про справедливий суд.

ПОКІРЛИВА ДОСКОНАЛІСТЬ

Доводиться визнати, що твори Гомера жахливо не відповідали цінностям, психологічним, культурним, технологічним та побутовим особливостям ані класичної, ані бронзової епох! Минуле й майбутнє дивилися на суспільство, світ, богів і людей, описаних у поемах Гомера, зовсім не по-гомерівськи. Але чому ж тоді Гомера так любили в античності й досі люблять, а не викинули на смітник історії ще 2500 років тому? Тому що почуття, характери та долі героїв Гомера є архетипними — у них людина будь-якої епохи впізнає себе. Так само, приміром, як у біблійних персонажах чи шумерських переказах про Гільгамеша. Ці тексти зачаровують, бо в них є головне — вони художньо геніальні, якщо не сказати досконалі. Тільки ось ця «досконалість» — особливого роду, зі специфічним правом на помилку.

Так, вони не позбавлені фактичних, а подекуди й логічних помилок. Але під час знайомства з ними виникає відчуття, що устами генія говорив хтось вищий. Тут на думку спадає анекдот, у якому Ейнштейн, потрапивши до раю після смерті, просить Бога показати йому головну, остаточну й найповнішу формулу світу. Бог погоджується. Ейнштейн уважно дивиться на формулу й каже: «Господи, але ж у тебе тут помилка!» — «Я знаю!» — з посмішкою відповідає Господь. Поза межами анекдоту право на помилку могло бути цілком усвідомленою філософією творчості. Так архітектори в ісламській традиції створювали досконалі геометричні візерунки, що символізували досконалість Творця. Та неодмінно покірно залишали майже непомітну для стороннього ока помилку — адже вони були лише «ретрансляторами», а не справжніми авторами досконалості.

ЛЮДИ ЗВИКЛИ ВИПРАВЛЯТИ «ПОМИЛКИ» ГЕНІЇВ

Спокуса виправити «помилки» генія була великою в усі часи. У V столітті до н. е. афінянин захоплювався поетичною красою Гомера. Але не за красою, а за «істиною», за духовним спасінням і сенсом життя він звертався не до його поем, а до елевсинських та орфічних містерій. І тоді відбувалося неймовірне — люди починали дивитися на гомерівські тексти крізь призму цих містерій! Нічого схожого на такі тлумачення з поем Гомера очевидним і навіть неочевидним чином не випливало! Але місти вірили, що відкрили їхній «таємний код». Вони вважали, що Гомер навмисно приховав істину про безсмертя душі під виглядом міфу, доступного лише посвяченим. Власне, цим же шляхом пішов у XIX столітті й Шарль Огюстен де Сент-Бев. Цей французький критик полюбляв розмірковувати про суб’єктивні галюцинації автора, який здебільшого сам не в змозі зрозуміти, що написав.

Проте людству дуже поталанило — у нього є критики! Це люди, здатні «правильно» пояснити все як широкій публіці, так і самому автору. Але тут є одна проблема — культура завжди пропонує на вибір не одне, а цілий набір «правил». Кожна наступна епоха вписується у Великий Текст. Але й Великий Текст також прагне вписатися в сучасність. Так працюють культурні механізми. Подобається це комусь чи ні. Тому, як міг би сказати в такому випадку товариш Сталін: «Інших Нолана, Шекспіра та Гомера для вас у культурі немає!» Якщо ж ви не прихильник історичного матеріалізму, то Гете та брати Шлегелі вам у поміч. Романтизм, як відомо, уподібнював художній твір рослині. Ви ж не судитимете фіалку за те, що вона фіалка? А якщо вам неодмінно закортіло її оцінити, то є сенс робити це виключно за «фіалковими законами». Або — за більш сучасною термінологією — відповідно до законів народження і трансформації культурних міфів.