НОВИЙ ЗАХІДНИЙ ТОТАЛІТАРИЗМ: онто-антропо-біо-цид

Філософ

НОВИЙ ЗАХІДНИЙ ТОТАЛІТАРИЗМ: онто-антропо-біо-цид

Photo by Marek Pavlík on Unsplash

Тут ніхто не може заподіяти нікому зла — і це найгірше з усього, що можна уявити

За мотивами «Огляду на місці» С. Лема

ТОТАЛІТАРИЗМ ПІД ЗНАКОМ БЕЗПЕКИ

толіття XХ породило тоталітаризм. Спочатку він з’явився у брутальній, огидній формі — сталінізму, нацизму, фашизму, — у подобі таборів, ровів і газових камер, у гуркоті маршів і хрипі репродукторів. Цей тоталітаризм не приховував своєї природи: він вбивав відкрито й вимагав, щоб жертва вголос визнала правоту ката. Саме відвертість зрештою його й згубила: зло, що показало своє обличчя, рано чи пізно викликає опір, а пам’ять про рови й печі перетворюється на щеплення, що передається з покоління в покоління. Власне, саме такий, класичний, тоталітаризм був описаний Орвеллом у «1984». А вже Хакслі у романі «Який чудесний світ новий!» побачив іншу перспективу цієї системи, заснованої на нестримному гедонізмі.

Але нинішній західний тоталітаризм виявляється незрівнянно підступнішим за описані вище дві його форми. Новий тоталітаризм не будує таборів і не спалює книг на площах; він не має вождя, партії та колючого дроту, не має навіть власної назви, бо він видає себе за саму турботу, за гуманність, за прогрес і здоров’я та разюче відрізняється навіть від гедоністичного тоталітаризму Хакслі. Про такий тоталітаризм — задовго до того, як він остаточно сформувався, — писав Станіслав Лем у романі «Огляд на місці» (1982). Його головний девіз — «безпека», але насправді це безпека від сенсу й від самого життя.

На планеті Енція у країні Люзанія Лем описує етикосферу — середовище, насичене міріадами молекулярних автоматів, «шустрами», своєрідними «вірусами добра», розчиненими у повітрі, воді та предметах. Вони фізично унеможливлюють зло: замахнешся кулаком — повітря затвердіє й зупинить удар, підлога під насильником стане ковзкою, предмет вислизне з руки. Хвороба тут припиняється в зародку, старіння скасовується — люзанці майже безсмертні. Це світ, де злочин і страждання технічно неможливі. І саме тому цей світ нестерпний: разом із небезпекою з нього вилучено свободу і, зрештою, самого мислячого індивіда.

Невипадково у Лема існує підпілля, яке простягається за межі етикосфери, щоб хоч на мить знову опинитися під загрозою — тобто в житті. Діагноз поставлено з пророчою точністю: тотальна безпека — це тотальна опіка, а тотальна опіка — нова, м’яка форма неволі, влада сили «невидимої, безособової, нікому не підпорядкованої й непідзвітної».

Цей есей ґрунтується на тому, що західна цивілізація останніх десятиліть рухається саме до цієї лемівської межі — і рухається трьома послідовними кроками, які я пропоную об’єднати у поняття «онто-антропо-біо-цид»: вбивство буття, людини та життя. Спершу філософія скасовує буття (онтоцид), потім культура скасовує людину (антропоцид), нарешті медицина й агроіндустрія скасовують живе тіло (біоцид). Три удари по одній мішені — по цілісній людині, вкоріненій у трансцендентному. І на кожному кроці знаряддям слугує одна й та сама обіцянка безпеки.

ОНТОЦИД: СКАСУВАННЯ ТРАНСЦЕНЗУСУ

Будь-який тоталітаризм починається не з поліції, а з онтології — з того, що він дозволяє й забороняє мислити про буття. Класична європейська культура трималася на вертикалі: над площиною наявного, емпіричного, «того, що є» простягався вимір належного, ідеального, священного — те, що можна назвати трансцензусом, здатністю виходити за межі даного. Саме цей вертикальний зазор між існуючим і належним уможливлював етику (існуюче можна судити мірою блага), релігію (можна тягнутися до абсолюту) і саму гідність людини (вона «більша» за свої обставини). Перший удар по вертикалі завдала ще філософія XIX століття. Ніцше вустами Заратустри проголошує «смерть Бога» і вимагає «вірності землі», відкидаючи будь-який «потойбічний світ» як наклеп на життя. Але у Ніцше скасування трансцендентного було ще трагічним зусиллям: на місці скасованого неба він ставив надлюдину, тобто нову вертикаль, нове завдання самоперевершення.

Справжній онтоцид відбувається пізніше — коли зникає не лише небо, а й саме прагнення у височінь. Ключову формулу надав Герберт Маркузе у праці «Одновимірна людина» (1964). Розвинене індустріальне суспільство, як він показує, ліквідує «другий вимір» — вимір критики, заперечення та трансцендування наявного. Людина, яка втратила здатність мислити інакше, ніж є, замкнена в «універсумі дискурсу», де будь-яка альтернатива заздалегідь позбавлена сенсу, стає одновимірною: вона збігається з фактичним станом речей і вже не здатна його перевершити. Парадокс полягає в тому, що Маркузе описував одновимірність як хворобу пізнього капіталізму — а постмодерн перетворив цей діагноз на програму. Те, що для Маркузе було втратою, для його спадкоємців стало звільненням: скасування вертикалі, «повалення» буття як «репресивної» ілюзії було оголошено справою прогресу. Так завершується онтоцид — усунення самого виміру, в якому людина могла бути чимось більшим, ніж набір функцій.

АНТРОПОЦИД: СКАСУВАННЯ ЛЮДИНИ

Достатньо прибрати вертикаль — і людина, підвішена до неї, втрачає опору. Тут починається другий крок: демонтаж уже не буття, а самого поняття людини. Його здійснив філософський постмодерн, і здійснив з майже неприхованим тріумфом. Мішель Фуко в «Словах і речах» (1966) оголошує людину нещодавнім винаходом європейського знання — конфігурацією, якої не існувало до кінця XVIII століття і яка так само неминуче зникне, «як зникає на березі моря обличчя, намальоване на прибережному піску». Жан-Франсуа Ліотар у «Стані постмодерну» (1979) визначає постмодерн як «недовіру до метанаративів» — крах великих оповідей (просвітництво, емансипація, поступальний розвиток Духа), які раніше надавали людській історії сенс, напрямок і єдність.

Ролан Барт проголошує «смерть автора» (1968), усуваючи фігуру суб’єкта-творця, а разом із нею — ідею особистого, відповідального джерела сенсу. У підсумку суб’єкт виявляється розщепленим, децентрованим, оголошеним лише «ефектом» мови, бажання та влади. Цілісної людини більше немає — є перехрестя безособових структур. Але суто теоретичного скасування замало; потрібен механізм, що переводить його у практику. Його запропонував той самий Маркузе — в есеї «Репресивна толерантність» (1965). Тут відбувається вирішальна інверсія понять: справжня, «звільняюча» толерантність, стверджує Маркузе, вимагає нетерпимості — «нетерпимості до рухів праворуч і терпимості до рухів ліворуч». Терпимість до «неправильного» оголошується співучастю в гнобленні; апологія меншості, авангарду, аутсайдера, маргінала підноситься до рівня норми, а сам маргінал — до носія істини. Тут я викладаю хід думки так, як його вибудували самі захисники цієї позиції: не «терпіти всіх», а активно придушувати «репресивну більшість» заради визволення пригноблених.

Прямий наслідок — культура скасування та політкоректність як повсякденна техніка «звільняючої нетерпимості». Скасовується вже не аргумент, а людина: репутація, ім’я, саме право говорити. При цьому гинуть два автономні виміри культури. Етика підміняється процедурою засудження — залишається не благо, до якого прагнуть, а лише заборона й провина, якими керують: мораль без добра, один суцільний нагляд. Естетика підміняється ідеологічною перевіркою — краса, форма, канон, ієрархія майстерності оголошуються «насильством» і «привілеєм», що підлягають деконструкції. Коли зникають благо та краса як самостійні величини, залишається одна політика, тобто чиста влада. Коло замикається: людина, вже позбавлена вертикалі (онтоцид), позбавляється тепер і горизонталі культурної форми (антропоцид). На місці особистості залишається голе, мовчазне тіло — і до нього простягається третя рука.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

БІОЦИД, ЧАСТИНА ПЕРША: БЕЗПЕКА ПРОТИ ХАРЧІВ

Демонтаж буття та людини логічно завершується демонтажем її психіки та соматики. Цілісна людина — єдність духу, душі й тіла — розпадається на керовані, взаємозамінні фрагменти, кожним із яких керує своя індустрія. І першою до справи береться харчова індустрія. Агроіндустрія наступає під тим самим прапором «безпеки» — і це не метафора, а буквально девіз нового тоталітаризму, лемівська етикосфера в дії. Під приводом захисту від бактерій, від «неперевіреного», від «кустарного» та «нестандартного» з раціону витісняється саме живе: непастеризоване, ферментоване, сезонне, місцеве, швидкопсувне. На його місце приходить «безпечний» продукт — стерильний, стандартизований, збагачений синтетичними домішками та з необмеженим терміном зберігання, але позбавлений поживної цінності. Безпека від патогенів обертається безпекою від поживності.

Йдеться про ультраперероблені продукти — категорію, виділену класифікацією NOVA бразильського епідеміолога Карлоса Монтейру. Масштаб їхньої шкоди встановлено вже не окремими дослідженнями, а зведеним парасольковим оглядом епідеміологічних метааналізів, опублікованим у BMJ в 2024 році (М. Лейн та співавтори, близько 10 млн учасників). Огляд пов’язує високе споживання ультрапереробленої їжі з 32 несприятливими наслідками для здоров’я, серед яких зростання загальної смертності приблизно на 21 %, смертності від серцево-судинних захворювань — на 50 %, ризику діабету 2-го типу — на 12 %, тривожних та загальних психічних розладів — на 48–53 %, депресії — на 22 %. Іншими словами, «безпечна» їжа систематично підточує й тіло, й психіку — саме ті дві сфери, цілісність яких уже була скасована філософськи.

Результат можна побачити в макростатистиці здоров’я. За даними Eurostat, при народженні мешканець Євросоюзу може розраховувати в середньому лише на 63,1 року здорового життя (2023 р.) — при загальній очікуваній тривалості життя близько 81 року. Майже два десятиліття відведено на існування у хворобі та обмеженнях. «Плато здоров’я» завмерло на позначці 63 років: цивілізація навчилася майстерно відтерміновувати смерть, але розучилася підтримувати здоров’я. Це й є перший, ще «м’який» біоцид — повільне отруєння під вивіскою турботи про безпеку споживача.

БІОЦИД, ЧАСТИНА ДРУГА: ДОКАЗОВА МЕДИЦИНА Й ДЕМОНТАЖ ТІЛА

Коли «безпечна» їжа зробила свою справу і людина захворіла, у гру вступає другий, набагато агресивніший агент — медицина. І вступає вона, прийнявши заздалегідь ту онтологію розпаду, яку підготували попередні кроки. Людина для неї вже не цілісний суб’єкт, а комбінаторика генів і біохімічних реакцій. Показовою є формула Річарда Докінза з «Егоїстичного гена» (1976): організм — лише «машина для виживання», незграбний тимчасовий носій, сконструйований генами заради їхньої власної реплікації. Якщо це так, то лікувати слід не людину, а параметр — рівень, маркер, показник; особистість випадає з поля зору як ненаукова химера. Звідси й внутрішня двозначність доказової медицини (evidence-based medicine). Як методологічний інструмент вона на перший погляд бездоганна, оскільки врятувала мільйони життів. Але чи справді врятувала? Йдеться не лише про те, наприклад, що застосування антибіотиків призвело до появи мікроорганізмів, резистентних до них, а й про появу цілого класу хвороб, породжених саме доказовою медициною, — ятрогенних патологій.

Доказова медицина, зведена до тоталітарного принципу, витісняє і клініциста з його цілісним судженням, і самого пацієнта як особистість: лікується усереднена статистична абстракція, протокол виявляється важливішим за конкретного хворого, а тіло перетворюється на набір контрольованих цифр. І тоді з’ясовується вражаюче: апарат, створений для усунення симптому хвороби, починає усувати й сам організм — носія симптому. Тут важливо підкреслити: мова йде не про помилки та недбалість, а про правильний прийом правильно призначених ліків. Класичний метааналіз Лазару, Померанца та Корі (JAMA, 1998) встановив, що серйозні побічні реакції виникають у 6,7 % госпіталізованих, а смертельні — у 0,32 %; у перерахунку це близько 106 000 смертей на рік у лікарнях США (дані 1994 року), що робить коректно призначену фармакотерапію однією з провідних причин смерті в країні. Барбара Старфілд у програмній статті «Чи дійсно система охорони здоров’я США — найкраща у світі?» (JAMA, 2000) підсумовує ятрогенні втрати: близько 225 000 смертей на рік, з них 106 000 — побічні ефекти ліків, 80 000 — внутрішньолікарняні інфекції, 20 000 — інші лікарняні помилки, 12 000 — непотрібні операції, 7 000 — помилки при призначенні препаратів; загалом це третя причина смерті після серцевих захворювань та раку.

Через півтора десятиліття М. Макарі та М. Деніел (BMJ, 2016) знову підтверджують: медична помилка — третя за частотою причина смерті у США (понад 250 000 випадків на рік). Нарешті, навіть Всесвітня організація охорони здоров’я, запускаючи у 2017 році ініціативу «Ліки без шкоди», визнає небезпечні лікарські практики «провідною причиною шкоди та запобіжних збитків» у системах охорони здоров’я світу зі щорічними витратами близько 42 млрд доларів. Так замикається логіка біоциду. Медицина, що почалася з усунення симптому, закінчується усуненням того, у кого цей симптом виник. Організм, розчленований на показники, лікують по частинах — і він гине як ціле. Це не злий намір змовників, а системна властивість самої турботи, доведеної до межі, де турботу стає неможливим відрізнити від знищення. Це точнісінько лемівські «шустри»: вони рятують від кожної окремої небезпеки — і скасовують життя як таке, бо жити — означає піддаватися ризику, а бути абсолютно захищеним — означає вже не жити.

ОНТО-АНТРОПО-БІО-ЦИД ЯК ЄДИНА ЛОГІКА

Три удари — онтоцид, антропоцид, біоцид — це не розрізнені явища, а єдина операція, проведена на трьох рівнях однієї й тієї самої істоти. Спершу знімається вертикаль: немає трансцензусу — немає й міри людського, немає виміру, в якому людина могла б бути більшою за факт. Потім знімається форма: немає суб’єкта, автора, канону, ієрархії — немає й культурної оболонки особистості. Нарешті знімається субстрат: немає цілісного тіла — є комбінаторика генів та біохімія, керована протоколом. І на кожному етапі знаряддя одне й те саме — «безпека»: від небезпечних ідей (цензура та скасування), від небезпечної їжі (стерилізація та ультраобробка), від небезпечної хвороби (агресивна фармакологія та хірургія). І щоразу ціною безпеки виявляється саме те, що вона обіцяла вберегти: думку, харчування, життя. У цьому й полягає природа нового тоталітаризму — значно досконалішого від того, що він не потребує терору.

Старий тоталітаризм убивав тіло, але, всупереч власній волі, залишав вільним дух мучеників і тим самим породжував опір. Новий убиває зсередини і тому не зустрічає мучеників: він не забороняє мислити — він робить думку непотрібною; не мордує голодом — перегодовує порожнім; не страчує — «лікує». Він не має ворога, бо він сам є турботою, не має межі, бо він сам є горизонтом можливого. Проти газової камери можна повстати, назвавши її злом; проти турботливої етикосфери повстати майже неможливо, адже будь-який протест виглядає як відмова від власного блага, як безрозсудність, як хвороба, що підлягає виправленню. І все ж саме Лем залишає надію — у постаті підпільника, що біжить за межі етикосфери, того, хто віддає перевагу ризику сенсу над безпекою безглуздя.

Опір онто-антропо-біо-циду починається не з політики й не з гасел, а з відновлення вертикалі: з повернення собі права на трансценденцію, на цілісність, на саме буття. Людина починається там, де закінчується гарантована безпека, — там, де вона знову смертна, вільна і тому по-справжньому жива. Відмовитися від цього права заради обіцяної безпеки — означає погодитися на найтихіший і найповніший із усіх тоталітаризмів: той, у якому вже не буде кому помітити те, що він настав.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Вибрані твори: Семіотика. Поетика. — М.: Прогрес, 1994.
Докінз Р. Егоїстичний ген. — М.: Мир, 1993. (Dawkins R. The Selfish Gene. — Oxford: Oxford University Press, 1976).
Лем С. Огляд на місці / пер. з польської К. Душенко. — М.: АСТ, 1982.
Ліотар Ж.-Ф. Стан постмодерну / пер. з фр. — СПб.: Алетея, 1998. (Lyotard J.-F. La condition postmoderne. — Paris: Minuit, 1979).
Маркузе Г. Одновимірна людина. — М.: REFL-book, 1994. (Marcuse H. One-Dimensional Man. — Boston: Beacon Press, 1964).
Маркузе Г. Репресивна толерантність (Marcuse H. Repressive Tolerance // A Critique of Pure Tolerance. — Boston: Beacon Press, 1965).
Ніцше Ф. Так казав Заратустра. — М.: Думка, 1990.
Фуко М. Слова і речі. Археологія гуманітарних наук. — СПб.: A-cad, 1994. (Foucault M. Les mots et les choses. — Paris: Gallimard, 1966).
Лейн М. М. та ін. Споживання ультраперероблених продуктів та несприятливі наслідки для здоров’я: парасольковий огляд епідеміологічних метааналізів // BMJ. — 2024. — Т. 384. — e077310.
Лазару Дж., Померанц Б. Х., Корі П. Н. Частота побічних реакцій на лікарські препарати у госпіталізованих пацієнтів // JAMA. — 1998. — Т. 279, № 15. — С. 1200–1205.
Макарі М. А., Деніел М. Медичні помилки — третя за значимістю причина смертності у США // BMJ. — 2016. — Т. 353. — i2139.
Старфілд Б. Чи дійсно система охорони здоров’я США — найкраща у світі? // JAMA. — 2000. — Т. 284, № 4. — С. 483–485.
Євростат. Статистика щодо кількості років життя в гарному стані здоров’я, 2023 . — URL: ec.europa.eu/eurostat.
Всесвітня організація охорони здоров’я. Лікування без шкоди: Глобальна ініціатива ВООЗ щодо забезпечення безпеки пацієнтів. — Женева: ВООЗ, 2017.