ДВА КРИЛА: про кохання, суспільство, науку, розвідку і… пелікана

Юхим Веніамінович Осічнюк (26 жовтня 1921 — 11 квітня 2021) — філософ, доктор філософських наук

 

Мудрець Сенека, розтріпавши сивину,
промовив, наче заповіт:
«життя цінується не за довжину, а… за зміст»

 

Осічнюк Єфим Веніамінович

 

Передмова від видавчині Жанни Крючкової:

Наступного дня після виходу першого номера Huxley я отримую листа: «Рекомендую Вам узяти інтерв’ю в однієї людини. Йому 98 років, професор філософії з великими регаліями, заслужена людина. Неймовірно цікавий співрозмовник».

І ось я вже їду в гості до доктора філософських наук, автора книжок, за участі якого, як я невдовзі дізналася, захистилися 47 кандидатів і 26 докторів наук.

Я їду до військового розвідника, який пройшов усю війну і залишив підпис на стінах Рейхстагу. Їду до людини, що народилася в селі на Вінниччині, і якій у 2021 році виповнюється 100 років. Ми провели разом неймовірні 2,5 години.

Поговорили про кохання, суспільство, науку, розвідку і пелікана. До уваги читачів публікуємо перший розділ нашої бесіди під назвою:

 

«ДИВА ТРАПЛЯЮТЬСЯ, АБО МІЙ ПЕЛІКАН»

 

 

Єфим Веніамінович Осічнюк зустрічає мене біля дверей. У рухах відчувається військова виправка. Цілує руку й запрошує до свого кабінету. Перше, що впадає в око, — комп’ютер із великим монітором.

— О, невже ваш? — дивуюсь я.

— А як же без нього в наш час. Мій основний інструмент.

На екрані з’являється заставка — красень-пелікан на тлі водойми та рибальських снастей.

— Хочете, я розповім вам про свого друга? — запитує доктор філософії

 

Розділ 1 — ДИВА ТРАПЛЯЮТЬСЯ, АБО МІЙ ПЕЛІКАН

 

Це фото зробив я сам. А історія, якій воно присвячене, почалася чотири роки тому. Мій син живе в Лос-Анджелесі. Я легко переношу перельоти і щороку літаю до нього на місяць. Був уже дев’ять разів, лише торішня поїздка зірвалася через хворобу.

У місті є величезний пірс: на 250 метрів вдається в океан, на 4 метри підноситься над водою. Щоранку там збираються рибалки, переважно російськомовні євреї, які переїхали туди років 40 тому, всі вже пенсіонери.

 

 

Якось вранці пішов я на причал. Нікого, крім мене, не було. Спіймав рибку і помахав нею в повітрі. Дивлюсь — підпливає пелікан. Я кинув йому рибинку — проковтнув. Кинув другу — в повітрі спіймав. Віддав я йому весь свій скромний улов — тридцять дрібних рибок. Він з’їв і зник за пірсом.

 

 

Тут підходять рибалки. Розповів я їм про пелікана, а вони так здивувалися: мовляв, стільки років тут живемо — жодного разу до нас не підлітав. Пелікани взагалі птахи нетовариські, тримаються осторонь, людей уникають.

От стоїмо ми з наживками і спінінгами, розмовляємо, як раптом із-за рогу випливає пелікан, здіймається на крило і сідає на перила просто в мене за спиною. Рибалки геть розгубилися: «Ви що, знайомі?» А я сам знизаю плечима: «Та ні. Вперше його бачу».

Провів я в Америці місяць. Як тільки приходжу — і птах тут як тут. Мене нема — і він не з’являється. Я навіть приходив у різному одязі, а він усе одно мене впізнавав. Хлопці дивувалися: як він тебе впізнає?

 

Щойно я приходжу — і птах тут як тут. Мене нема — і він не з’являється.

 

За рік приїжджаю й питаю в рибалок: «Дружка мого не бачили?» Один махнув рукою: «Та плаває якийсь в океані, але далеко, сюди не підпливає. З такої відстані тебе точно не побачить».

Тільки розклали ми снасті — дивлюсь, пливе пелікан. Злітає в небо, підлітає мені за спину й сідає. Я ловлю рибу, а він тримається біля мене. Прийшов якийсь новий рибалка, теж рибалить і все намагається пригостити пелікана. А той не бере — тільки з моїх рук їсть.

На третій рік — та сама картина: я стою з вудкою, а він у мене за спиною. Стали ми з пеліканом місцевою пам’яткою. Туристи дивувалися, фотографували нас.

 

Ми з пеліканом стали місцевою визначною пам’яткою.

 

А на четвертий рік стало зле з серцем. Син каже: «Ходімо, тату, з’їздимо в гори». Я погодився: в горах чудова рибалка — коропи ось такі! Але на зворотному шляху, за день до повернення в Україну, кажу: «Давай усе ж заїдемо на пірс. Я хочу попрощатися з моїм пеліканчиком».

Приходимо, а хлопці, з якими я зазвичай рибалю, кажуть: «Ех, уже чотири місяці твого друга нема». Я: «Як же так?» Виявилося, була страшенна злива. А Лос-Анджелес — велике місто: 18 мільйонів людей, мільйони машин, на 200 км простягається вздовж океану. Увесь бруд, який змила злива, потрапив в океан. Риба пішла. Ні чайки, ні пелікана — чистий горизонт.

Я, звісно, засмутився. Кажу: «Передавайте привіт, якщо прилетить». Уже зібрався йти, але один хлопець мене зупинив: мовляв, що ти одразу тікаєш, розкажи, як справи, як Київ.

Ми сіли на лавку, заговорилися. Хвилин за сорок підіймаю очі — й сам собі не вірю: летить пелікан! Опускається на пірс, підходить і… притуляється до моєї ноги. Я ледь не розплакався. В голові тільки одне: «Як таке можливо? Як так? Це ж диво».

 

Я ледь не розплакався. В голові: «Як таке можливо? Як так? Диво».

 

Він притулився, а дати йому мені нічого. Підійшов мексиканець і простягнув чотири шматочки скумбрії — він на неї ловив рибу. Я нагодував нею пелікана. Погладив його по голові — у нього такий чубчик, загривок. Відійшов убік пошукати для нього ще рибки.

Думаю, може, у когось куплю — кльову ж нема. Він посидів на пірсі 20 хвилин і полетів.

На прощання я попросив хлопців простежити, з’явиться він чи ні. Цікаво ж.

Отак він обрав мене своїм другом, і наша дружба триває вже чотири роки. Рибалки тільки руками розводять: скільки різних людей буває на пірсі — ні до кого не тягнеться. Я є — і він є. Мене нема — і його нема.

Я знайшов цьому пояснення, але воно хистке. Пам’ятаєте, журналісти писали про те, як родина військових із Казахстану перебралася в Підмосков’я, а кішка, яку вони залишили, знайшла їх за 2 тисячі кілометрів. Здавалося б, як таке можливо?

 

 

Точної відповіді поки що ніхто не знає, але в мене є здогади. Колись я захоплювався магнітними й електромагнітними полями. Потрапила мені на очі стаття одного професора про резонансне поле. Автор наводив приклад морських котиків: дитинчата лежать на березі, а матері підпливають і серед тисяч малюків знаходять саме свого — і годують лише його.

Електромагнітне поле можна відстежити, якщо маєш приймач і передавач. Коли я служив розвідником, у мене була радіостанція. Тримаєш хвилю — все чути. Збив хвилю — ні я не чую батарею, ні вони мене.

 

А резонансне поле не потребує приймача й передавача. Воно — в мозку. І ми не здатні його вловити. Якщо людина зуміє оволодіти резонансним полем, вона зможе керувати свідомістю інших людей з величезної відстані й підпорядковувати їх своїй волі. Як зброя такий механізм був би вкрай небезпечним.

 

Якщо професор має рацію, то ми з пеліканом перебуваємо на одній хвилі й обов’язково знайдемо одне одного.

 

 

Розділ 2 — ДВА КРИЛА

 

Єфим Веніамінович Осічнюк, як колишній викладач, а колишніх, як відомо, не буває, запитує мене:

— От скажіть, що, на вашу думку, є найважливішою, гранично загальною основою буття кожної окремої людини на Землі?

— Можливо, прагнення до щастя? — невпевнено відповідаю я.

— Протягом життя я багато міркував над цим питанням. Можу викласти вам свою концепцію.

 

То що ж у житті людини є найголовнішим, тим самим загальним підґрунтям, яке врешті-решт визначає зміст і розуміння сенсу її буття?

Як правило, відповіді на ці питання відсуваються пошуками відповідей на інші, які здаються нам важливішими в нашому буденному, повсякденному житті.

Усвідомлення значення цього загального підґрунтя нашого реального життя ускладнюється тим, що ми не завжди замислюємося над самою суттю життя.

А суть життя полягає в безперервному процесі задоволення, відтворення й народження нових потреб, який відбувається у постійному взаємодії з зовнішнім світом (обмін речовин).

Із припиненням цього обміну й народження нових потреб життя припиняє своє існування.

Те саме відбувається і з людиною. Її сутність також виявляється у безперервному процесі задоволення, відтворення й народження нових потреб. Але людина задовольняє свої потреби свідомо, за допомогою виробництва, у системі суспільних відносин. Тому загальноприйнятим є уявлення, що цим загальним підґрунтям буття людини є виробництво. І це правильно. Але виробництво є зовнішнім чинником щодо самої людини.

І як би ми не прагнули розв’язати безліч нагальних проблем, життя змушує нас думати не лише про ці нагальні проблеми, а й про те, що є найважливішим, гранично загальним підґрунтям буття кожної окремої людини і всіх істот, що живуть на планеті Земля.

Цією всеохопною основою буття людини, на будь-яких щаблях і етапах її становлення й розвитку, є ЗДОРОВ’Я і ЗНАННЯ.

Це ДВА КРИЛА, які несуть людину протягом усього її життя — від народження і до тризни.

Настав час скасувати поширене уявлення про те, що головне в житті — це «влада — гроші — багатство», коли багато хто, заради досягнення й набуття багатства, жертвує дуже багатьом, зокрема власною честю, совістю, гідністю, принижується або стає агресивним, готовим на будь-які негідні вчинки (включаючи зазіхання на чуже життя), аби лише досягти бажаної мети.

Без здоров’я і знань саме існування людини й людства стає неможливим.

Людина, що має міцне здоров’я й глибокі знання, здатна творити дива: проникати в таємниці Всесвіту, досліджувати Землю, її атмосферу, прагне пізнати загальні зв’язки та закони дійсності, будує міста, дороги, космічні кораблі, здатна перетворювати світ і саму себе.

Людина, що має міцне здоров’я, але не володіє достатніми знаннями, змушена діяти в житті методом спроб і помилок, постійно наштовхуючись на непереборні перешкоди, набиваючи щораз нові ґулі й травми. Вона йде життєвим шляхом, мов у тумані, сподіваючись знайти якісь орієнтири, аби досягти бажаного.

Людина, що має великий обсяг знань, але не має здоров’я, в кращому разі може передати ці знання комусь, хто втілить їх у життя, або жити надією, що до неї повернеться здоров’я.

Саме тому здоров’я і знання — це ті ДВА КРИЛА, які несуть людину, як птаха, протягом усього польоту її життєвим шляхом — від народження до тризни. Лише завдяки здоров’ю і знанням, спираючись на пізнання об’єктивних законів розвитку природи, суспільства й людського мислення, людина здатна перетворювати світ і саму себе відповідно до своїх потреб та інтересів.

Це означає, що в усій дуже складній і багатогранній системі людської життєдіяльності проблема здоров’я і знання, способів її розв’язання, має посісти одне з найпріоритетніших місць.

Ми звикли до розуміння того, що матеріальне виробництво є основою, фундаментом виникнення, існування й розвитку суспільства. І це справді так. Але не менш істинно й те, що виробництво здійснюють, нові знаряддя праці створюють, нові технології впроваджують, нові відкриття, що забезпечують прискорення темпів виробництва, реалізують — усе це роблять саме здорові та інтелектуально розвинені люди.

Лише наявність здоров’я і знань робить людину творцем і перетворювачем світу свого буття, власного життя.

В особливо складному становищі ця життєво важлива проблема опинилася в Україні.

У країні склалася ситуація, коли ні дитина, ні доросла людина, не маючи необхідної, часто дуже великої суми грошей, не може отримати медичну допомогу навіть у найкритичніший момент, коли життя хворого, як кажуть, висить на волосинці.

Для лікарів клятва Гіппократа відправлена у забуття. Аптеки перетворилися на контори зі збагачення шляхом приховування дешевих, але дієвих ліків і продажу дорогих, але малоефективних. І цей злочин чиниться з мовчазного дозволу сил, що закріпилися при владі.

Стає очевидним: держава, витрачаючи великі кошти на спорудження пам’ятників Голодомору, часто спотворюючи історичну правду, руками лікарів і аптек здійснює геноцид по відношенню до всіх хворих — від новонароджених до людей похилого віку.

Уряд, що йде, під виглядом реформування охорони здоров’я та поліпшення умов роботи медичного персоналу, замість турботи про хворих — закривав лікарні в селах. Хворих везли до районних стаціонарів розбитими дорогами, де на них чекали чергові грошові побори.

Подібна картина склалася і в галузі освіти. Здібні, талановиті, геніальні за своїми задатками діти, які не мають змоги оплатити навчання, втрачаються для суспільства як потенційні високоосвічені, висококваліфіковані фахівці, винахідники, сповнені творчої жаги наукового пошуку.

У вищих навчальних закладах різко скорочено викладання суспільних наук, ніби розвитком суспільства — найскладнішою системою в усьому всесвіті — можна керувати й без науки.

Говорячи про майбутнє, необхідно подбати про те, щоб оплата праці працівників освіти й медицини була найвищою, адже вони створюють не речі, а ЛЮДИНУ.

Не можна забувати, що фізичний потенціал суспільства визначається фізичним потенціалом особистості, а інтелектуальний потенціал суспільства — інтелектуальним потенціалом особистості.

Тому крила, які несуть людину, мають бути надійними, витривалими, міцними.

 

---

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media